Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


 ант ».  ритика чистого разума // —очинени€. ¬ 6 т. ћ., 1964. “. 3. —. 521Ч522




 

√. ¬. ‘. √≈√≈Ћ№

¬≥дскановано: √. ¬. ‘. √егель. Ќаука логики. // Ќаука логики. “ом 1. Ц ћ.: ћысль, 1970, с. 170

Ќаука логики

 

ј. ЌјЋ»„Ќќ≈ Ѕџ“»≈.  ј  “ј ќ¬ќ≈

 

а) Ќаличное бытие вообще

»з становлени€ возникает наличное бытие. Ќаличное бытие есть простое единство (≈inssein) быти€ и ничто. »з-за этой простоты оно имеет форму чего-то непосред≠ственного. ≈го опосредствоваиие, становление, находитс€ позади него; это опосредствование сн€ло себ€, и налич≠ное бытие предстает поэтому как некое первое, из кото≠рого исход€т. ќно прежде всего в одностороннем опре≠делении быти€; другое содержащеес€ в нем определение, ничто, равным образом про€витс€ в нем как противосто≠€щее первому.

ќно не просто бытие, а наличное бытие; вз€тое эти≠мологически, Dasein означает бытие в каком-то месте; но представление о пространстве здесь не приложимо. Ќа≠личное бытие есть вообще по своему становлению бытие с некоторым небытием, так что это небытие прин€то в простое единство с бытием. Ќебытие, прин€тое в бытие таким образом, что конкретное целое имеет форму быти€, непосредственности, составл€ет определенность, как таковую.

 

ћ. √ј…ƒ≈√√≈–

 

¬≥дскановано: ’айдеггер ћ. ўо таке метаф≥зика? // «аруб≥жна ф≥лософ≥€ ’’ ст.. „итанка.  н.. 6. Ц  .: ƒов≥ра, 1993, с. 87-100

 

ўо таке метаф≥зика

Ќаука не хоче н≥чого знати про Ќ≥що. јле з такою ж очевидн≥стю залишаЇтьс€ в≥рним: коли вона намагаЇть≠с€ висловити свою власну суть [27], вона кличе на допомогу Ќ≥що, њй потр≥бне те, що вона в≥дкидаЇ. ўо за подв≥йна сутн≥сть ледь в≥дкриваЇтьс€ тут?

ќсмислюючи нашу сьогодн≥шню екзистенц≥ю Ч €к та≠ку, що визначаЇтьс€ наукою,Ч ми опинилис€ в сам≥й гу≠щавин≥ суперечност≥. —уперечн≥сть сама собою розгорта≠Їтьс€ в питанн€. ѕитанн€ чекаЇ т≥льки, щоб його €вно висловили: €к стоњть справа з Ќ≥що?

–озробка питанн€. –озробка питанн€ про Ќ≥що повин≠на поставити нас в ситуац≥ю, виход€чи з €коњ ви€витьс€ або можлив≥сть в≥дпов≥д≥, або неможлив≥сть в≥дпов≥д≥. Ќ≥≠що залишилось з нами. Ќаука з почутт€м байдужоњ ви≠щост≥ в≥дносно нього залишаЇ його нам €к те, що Ђне ≥с≠нуЇї.

¬се-таки спробуЇмо поставити питанн€ про Ќ≥що. ўо Ї Ќ≥що? ¬же перший п≥дступ до цього питанн€ ви€вл€Ї щось незвичне. —тавл€чи таке питанн€, ми заздалег≥дь припускаЇмо Ќ≥що €к щось, €ке тим або ≥ншим чином ЂЇї Ч €к де€ке суще. ѕроте €краз в≥д сущого Ќ≥що аб≠солютно в≥др≥зн€Їтьс€. Ќаше питанн€ про Ќ≥що Ч що ≥ €к воно, Ќ≥що, Ї Ч перекручуЇ предмет питанн€ до сво≠Їњ протилежност≥. ѕитанн€ само себе позбавл€Ї власно≠го предмета.

¬≥дпов≥дно ≥ н≥€ка в≥дпов≥дь на це питанн€ також ц≥лком неможлива. Ќасправд≥, вона обов'€зково буде мати форму: Ќ≥що ЂЇї те-то ≥ те-то. ≤ питанн€, ≥ в≥дпов≥дь в св≥тл≥ Ќ≥що однаково безглузд≥.

ќтже виходить, не потр≥бно н≥€коњ в≥дс≥ч≥ з боку нау≠ки. ќсновне правило будь-€кого мисленн€ взагал≥, €ке звичайно використовуЇтьс€, положенн€ про запоб≥ганн€ суперечностей, загальноприйн€та Ђлог≥каї п≥дтинають наше питанн€ п≥д кор≥нь. ћисленню, €ке за своЇю суттю завжди Ї мисленн€м про щось, довелось би, зайн€вшись обм≥ркуванн€м Ќ≥що, д≥€ти всупереч власн≥й сут≥[28].

ќск≥льки, таким чином, нам взагал≥ в≥дмовлено в мож≠ливост≥ зробити Ќ≥що предметом, з ус≥м нашим запиту≠ванн€м про Ќ≥що ми вже п≥д≥йшли до к≥нц€ Ч при умо≠в≥, що в даному питанн≥ Ђлог≥каї визначаЇтьс€ €к остан≠н€ ≥нстанц≥€, що розум Ї засобом, а мисленн€ Ч спосо≠бом схопити Ќ≥що в його джерелах ≥ прийн€ти р≥шенн€ про шл€хи його потенц≥ального розкритт€.

як, невже можна пос€гнути на пануванн€ Ђлог≥киї? ’≥ба розум Ч не справжн≥й господар в нашому питанн≥ про Ќ≥що? јдже лише з його допомогою ми взагал≥ маЇмо можлив≥сть визначити Ќ≥що ≥ поставити його €к проблему, нехай нав≥ть €к таку, що руйнуЇ сама себе? Ќасправд≥, Ќ≥що Ї запереченн€м вс≥Їњ сукупност≥ сущого, воно Ч аб≠солютно не-суще. “аким чином, ми так чи ≥накше п≥дво≠димо Ќ≥що п≥д дане вище визначенн€ негативного ≥, зна≠чить, очевидно, заперечуваного. ¬ свою чергу заперечен≠н€, зг≥дно з пануючим ≥ здавна недоторканим вченн€м Ђлог≥киї, Ї специф≥чною д≥Їю розуму. як же ми тод≥ хо≠чемо у питанн≥ про Ќ≥що або хоча б в питанн≥ про мож≠лив≥сть такого питанн€ в≥дправити розум на спочинок. ’≥ба Ќ≥, негативн≥сть ≥ тому запереченн€, Ї тим вищим визначенн€м, п≥д €ке п≥дпадаЇ посеред ≥ншого ≥ Ќ≥що €к особливий р≥д того, що заперечуЇтьс€? Ќевже Ќ≥що ≥снуЇ лише тому, що ≥снуЇ Ќ≥, тобто запереченн€? „и €краз навпаки? «апереченн€ ≥ Ќ≥ ≥снують лише тому, що ≥снуЇ Ќ≥що? ÷е не т≥льки не вир≥шено, а нав≥ть ≥ не п≥дн€то до експл≥цитного питанн€. ћи будемо стверджувати: Ќ≥що перв≥сн≥ше, н≥ж Ќ≥ ≥ запереченн€.

якщо ц€ теза правом≥рна, то можлив≥сть заперечен≠н€ €к д≥њ розуму ≥ разом з нею сам розум залежить пев≠ним чином в≥д Ќ≥що. як в≥н тод≥ може бути в≥дносно Ќ≥≠що вир≥шальною ≥нстанц≥Їю? „и не випливаЇ гадана абсурдн≥сть питанн€ ≥ в≥дпов≥д≥ стосовно Ќ≥що врешт≥-решт просто з сл≥пого норову розуму, €кий розперезавс€?

ѕроте, €кщо вже ми не даЇмо формальн≥й неможли≠вост≥ питанн€ про Ќ≥що спантеличити себе ≥ наперек≥р њй все-таки ставимо це питанн€, то повинн≥ принаймн≥ задовольнити те, що так чи ≥накше залишаЇтьс€ основ≠ною вимогою дл€ можливост≥ постановки будь-€кого пи≠танн€. якщо ми, незважаючи н≥ на що, повинн≥ постави≠ти питанн€ про Ќ≥що Ч про нього самого,Ч то потр≥бно, щоб воно спочатку просто було в на€вност≥. “реба, щоб ми могли з ним з≥ткнутис€.

ƒе нам шукати Ќ≥що? як нам знайти Ќ≥що? „и не повинн≥ ми взагал≥, щоб знайти щось, вже заздалег≥дь знати, що воно ≥снуЇ? Ќасправд≥, людина перш за все ≥ головним чином може шукати лише тод≥, коли з самого початку припускаЇ на€вн≥сть шуканого. ¬ даному випад≠ку, проте, шуканим Ї Ќ≥що. Ќевже все-таки бувають по≠шуки без ц≥Їњ заздалег≥дь даноњ в≥домост≥, пошуки, €ким в≥дпов≥даЇ лише чисте в≥дшукуванн€?

як би там не було, Ќ≥що нам в≥доме просто хоча б тому, що ми повс€кденно мимовол≥ ≥ бездумно говоримо про нього. ÷е звичайне, потьм€н≥ле вс≥Їю тьм€н≥стю зро≠зум≥лих самих по соб≥ речей Ќ≥що, €ке так непом≥тно мерехтить в нашому багатосл≥в'њ, ми можемо нав≥ть нашвидкоруч укласти у визначенн€: Ќ≥що Ї повним запе≠реченн€м вс≥Їњ сукупност≥ сущого. „и не дасть нам ц€ характеристика у найг≥ршому раз≥ €кий-небудь нат€к на той напр€мок, в €кому ми т≥льки ≥ зможемо наштовхну≠тис€ на Ќ≥що?

—укупн≥сть сущого повинна спочатку ≥снувати, щоб €к таку њњ ц≥лком п≥ддати такому запереченню, в €кому з'€витьс€ ≥ саме Ќ≥що.

јле нав≥ть €кщо ми поки що абстрагуЇмос€ в≥д проб≠лемност≥ в≥дношень м≥ж запереченн€м ≥ Ќ≥що, €ким мис≠лимим чином ми Ч конечн≥ ≥стоти Ч можемо зробити су≠купн≥сть сущого доступною одночасно ≥ в њњ загальност≥ сам≥й по соб≥, ≥ дл€ нас? ћи, мабуть, здатн≥ помислити суще ц≥лком в Ђ≥дењї його сукупност≥, подумки п≥ддати цей продукт у€ви запереченню ≥ знову Ђпомислитиї €к таке, що заперечуЇтьс€. ÷им шл€хом ми, правда, отри≠маЇмо формальне пон€тт€ у€вного Ќ≥що, проте н≥коли не отримаЇмо саме Ќ≥що. ѕроте Ќ≥що Ї н≥що, ≥ м≥ж у€в≠ним ≥ Ђсправжн≥мї Ќ≥що може ≥ не ви€витис€ н≥€коњ р≥з≠ниц≥, тим б≥льше, що Ќ≥що з≥ свого боку становить повну в≥дсутн≥сть в≥дм≥нностей. “а й саме це ЂсправжнЇї Ќ≥≠що Ч х≥ба воно знову ж не те саме закамуфльоване, але абсурдне пон€тт€ ≥снуючого Ќ≥що? Ќехай тепер це бу≠де востаннЇ, коли протести розуму затримують наш≥ по≠шуки, правом≥рн≥сть €ких може бути доведена лише фун≠даментальним досв≥дом Ќ≥що.

як в≥рно те, що ми н≥коли не охоплюЇмо все суще в його абсолютн≥й сукупност≥, так безсумн≥вно ≥ те, що ми все-таки опин€Їмос€ посеред сукупност≥ сущого, €ка так чи ≥накше трохи в≥дкриваЇтьс€ дл€ нас. ќхопленн€ сукуп≠ност≥ сущого к≥нець к≥нцем за своЇю природою в≥дм≥нне в≥д в≥дчутт€ себе посеред сущого в ц≥лому. ѕерше в прин≠цип≥ неможливе. ƒруге пост≥йно в≥дбуваЇтьс€ в нашому бутт≥. «вичайно, все вигл€даЇ так, н≥би в своњх повс€кден≠них турботах ми прив'€зан≥ €краз лише до одного або ≥ншого певного сущого, н≥би ми заблукали в тому або ≤н≠шому кол≥ сущого. ѕроте €кою б розщепленою не здава≠лась нам повс€кденн≥сть, вона все-таки, нехай лише у вигл€д≥ т≥н≥, ще м≥стить в соб≥ суще €к Їдн≥сть Ђц≥логої. Ќав≥ть тод≥, ≥ саме тод≥, коли ми зайн€т≥ безпосередньо речами ≥ самими собою, нас охоплюЇ це Ђв ц≥ломуї Ч на≠приклад, при справжн≥й туз≥. ƒо нењ ще далеко, коли нам просто набридла ц€ книга або цей спектакль. ÷€ профе≠с≥€ або це неробство. ¬она вриваЇтьс€, коли Ђбере тугаї. √либока туга, €ка бродить в безодн€х нашого бутт€, €к глухий туман, зм≥шуЇ вс≥ реч≥, людей ≥ тебе самого ра≠зом з ними в одну купу €коњсь дивовижноњ байдужост≥. ÷€ туга трохи в≥дкриваЇ суще в ц≥лому.

≤ншу можлив≥сть такого в≥дкритт€ тањть рад≥сть в≥д близькост≥ людського бутт€ Ч а не просто особистост≥ Ч любоњ людини.

ѕод≥бний настр≥й, коли Ђвсеї стаЇ таким або ≥ншим, даЇ нам Ч в промен€х цього настрою Ч в≥дчути себе по≠серед сущого в ц≥лому. Ќаш настр≥й не т≥льки трохи в≥д≠криваЇ, кожен раз по-своЇму, суще в ц≥лому, але таке в≥дкриванн€ Ч в повн≥й в≥дм≥нност≥ в≥д того, що з нами просто трапл€Їтьс€,Ч Ї одночасно фундаментальною по≠д≥Їю нашого людського бутт€.

“е, що ми називаЇмо такими Ђв≥дчутт€миї, не Ї н≥ короткочасним акомпанементом нашоњ розумовоњ ≥ волеви€вноњ д≥€льност≥, н≥ просто спонукальним приводом до нењ, н≥ випадково напливаючим станом ≥з тих, з €кими доводитьс€ €кось справл€тис€.

ѕроте €краз коли настроњ ставл€ть нас таким чином перед сущим в ц≥лому, вони приховують в≥д нас шукане нами Ќ≥що. “им б≥льше ми не будемо тут дотримуватис€ думки, н≥бито запереченн€ сущого в ц≥лому, €ке трохи в≥дкриваЇтьс€ в настро€х, ставить нас перед Ќ≥що. ѕо≠д≥бне могло б по-справжньому статис€ в≥дпов≥дно також лише в такому настроњ, €кий за самим смислом зд≥йсню≠ваного в ньому розкритт€ ви€вл€Ї Ќ≥що.

„и трапл€Їтьс€ в бутт≥ людини такий настр≥й, €кий п≥дводить њњ до самого Ќ≥що?

÷е може статис€ ≥ д≥йсно стаЇтьс€ Ч хоч досить р≥д≠ко Ч лише на мить, в фундаментальному настроњ жаху (страху). ѕ≥д цим Ђжахомї ми розум≥Їмо не ту надто часту схильн≥сть жахатис€, €ка, по сут≥, спор≥днена з над≠м≥рною бо€злив≥стю. ∆ах в корен≥ в≥др≥зн€Їтьс€ в≥д бо€з≠н≥. ћи боњмос€ завжди того або ≥ншого конкретного су≠щого, €ке нам в тому або ≥ншому певному в≥дношенн≥ загрожуЇ. Ѕо€знь чогось стосуЇтьс€ також чогось визна≠ченого. ќск≥льки бо€зн≥ властива ц€ окреслен≥сть причи≠ни ≥ предмету, бо€зливий ≥ полохливий м≥цно зв'€заний з речами, серед €ких знаходитьс€. ѕрагнучи вр€туватись в≥д чогось Ч в≥д ось цього,Ч в≥н губитьс€ по в≥дношенню до останнього, тобто в ц≥лому ЂвтрачаЇ головуї.

ѕ≥д час жаху дл€ такого сум'€тт€ вже немаЇ м≥сц€. Ќайчаст≥ше €краз навпаки, жаху властивий €кийсь за≠ц≥пен≥лий спок≥й. ’оч жах Ч завжди жах перед чимось, а не перед ц≥Їю ось конкретною р≥ччю. ∆ах перед чи≠мось Ч завжди жах в≥д чогось, а не в≥д ц≥Їњ ось конкрет≠ноњ реч≥. ≤ невизначен≥сть того, перед чим ≥ в≥д чого бере нас жах, Ї зовс≥м не проста в≥дсутн≥сть визначеност≥, а сутн≥сна неможлив≥сть що б то не було визначити. ¬она про€вл€Їтьс€ в наведеному нижче по€сненн≥.

ѕ≥д час жаху, ми говоримо, Ђлюдин≥ робитьс€ жахли≠вої. ўо Ђробить себеї жахливим ≥ €к≥й Ђлюдин≥ї? ћине можемо сказати, перед чим людин≥ жахливо. ¬загал≥ ро≠битьс€ жахливо. ¬с≥ реч≥ ≥ ми сам≥ тонемо в €к≥йсь байду≠жост≥[29]. “онемо, але не в значенн≥ простого зникненн€, а реч≥ повертаютьс€ до нас цим своњм ос≥данн€м €к таким. ÷е ос≥данн€ сущого в ц≥лому нас≥даЇ на нас з жахом, гн≥тить нас. Ќе залишаЇтьс€ н≥чого дл€ опори. «алиша≠Їтьс€ ≥ захльостуЇ нас Ч серед вислизанн€ сущого Ч т≥ль≠ки це Ђн≥чогої.

∆ах трохи в≥дкриваЇ Ќ≥що.

ѕ≥д час жаху Ђземл€ вислизаЇ з-п≥д н≥гї. “очн≥ше: жах забираЇ у нас землю з-п≥д н≥г, тому що примушуЇ вислизати суще в ц≥лому. “ому ≥ ми сам≥ Ч ось ц≥ ≥сну≠юч≥ люди[30] Ч з загальним провалл€м сущого також ви≠слизаЇмо сам≥ в≥д себе. “ому в принцип≥ жахливо робить≠с€ не Ђтоб≥ї ≥ Ђмен≥ї, а Ђлюдин≥ї. Ћише наше чисте бут≠т€, приголомшене цим провалл€м, коли йому п≥ на що спертис€, все ще тут.

∆ах в≥дбираЇ в нас здатн≥сть мови. –аз суще в ц≥лому вислизаЇ ≥ насуваЇтьс€ пр€мо-таки Ќ≥що, перед його ли≠цем замовкаЇ будь-€ке мовленн€ з його ЂЇї. “е, що, охоп≠лен≥ жахом, ми часто намагаЇмос€ порушити порожню тишу жаху, байдуже €кими словами, т≥льки вказуЇ на присутн≥сть Ќ≥що. ўо жах в≥дкриваЇ Ќ≥що, людина сама п≥дтверджуЇ в≥дразу ж, €к т≥льки жах в≥дступить. ¬ €сновид≥нн≥ нам доводитьс€ визнати: там, перед чим ≥ з приводу чого нас огорнув жах, не було, Ђвласнеї, н≥чого. ¬ фундаментальному настроњ жаху ми дос€гли т≥Їњ под≥њ в нашому бутт≥, завд€ки €к≥й в≥дкриваЇтьс€ Ќ≥що ≥ виход€чи з €коњ повинно ставитис€ питанн€ про нього. як стоњть справа з Ќ≥що?

¬≥дпов≥дь на питанн€. ™дина важлива дл€ нашоњ най≠ближчоњ мети в≥дпов≥дь вже здобута, €кщо ми потурбуЇ≠мос€ про те, щоб питанн€ про Ќ≥що д≥йсно продовжувало сто€ти. ƒл€ цього в≥д нас вимагаЇтьс€ в≥дтворити перетво≠ренн€ людини в своЇ бутт€, €ке провадить з нами будь-€кий жах, щоб схопити Ќ≥що, €ке тут в≥дкриваЇтьс€, та≠ким, €ким воно даЇ про себе знати. ¬насл≥док цього одно≠часно виникаЇ вимога категорично в≥дхил€ти т≥ характе≠ристики Ќ≥що, €к≥ виникли не з нього самого.

Ќ≥що розкриваЇтьс€ в настроњ жаху Ч але не €к су≠ще. “ак само воно по дане ≥ €к предмет. ∆ах зовс≥м не спос≥б п≥знанн€ Ќ≥що. ≤ все-таки завд€ки йому ≥ в ньому Ќ≥що трохи в≥дкриваЇтьс€ нам, хоча знову ж таки не так, н≥би Ќ≥що €вл€Ї себе в чистому вигл€д≥ Ђпоручї з су≠купн≥стю сущого, €ка моторошно ос≥даЇ. ћи говоримо, навпаки: з жахом Ќ≥що виступаЇ сп≥льно з сущим в ц≥≠лому. ўо значить це Ђсп≥льно зї?

ѕ≥д час жаху суще в ц≥лому стаЇ хитким. ¬ €кому ро≠зум≥нн≥ це в≥дбуваЇтьс€? јдже суще все-таки не знищу≠Їтьс€ жахом так, щоб залишити п≥сл€ себе Ќ≥що. “а ≥ €к йому знищитис€, коли жах супроводжуЇтьс€ €краз ц≥л≠ковитою безпом≥чн≥стю по в≥дношенню до сущого в ц≥ло≠му. Ўвидше, Ќ≥що даЇ про себе знати, власне, разом з сущим ≥ в сущому €к такому, що ц≥лком вислизаЇ.

ѕ≥д час жаху зовс≥м не в≥дбуваЇтьс€ знищенн€ всьо≠го сущого самого по соб≥; проте у пас так само немаЇ по≠треби робити спочатку запереченн€ сущого в ц≥лому, щоб вперше отримати Ќ≥що. Ќе кажучи вже про те, що жаху €к такому чуже експл≥цитне зд≥йсненн€ заперечних ви≠словлювань з под≥бним запереченн€м, €ке н≥бито повин≠но синтезувати Ќ≥що, ми у вс€кому раз≥ сп≥знились би. ћи вже до того зустр≥лись з Ќ≥що. ¬оно, ми сказали, ви≠ступаЇ Ђсп≥льно зї вислизанн€м сущого в ц≥лому.

¬ жаху м≥ститьс€ в≥дштовхуванн€ в≥д чогось, €ке, про≠те, Ї вже не втеча, а зац≥пен≥лий спок≥й. ÷е в≥дштовхуван≠н€ бере початок в≥д Ќ≥що. Ќ≥що не зат€гуЇ в себе, а за своЇю суттю в≥дсилаЇ. ¬≥дсиланн€ в≥д себе €к таке Ї разом з тим Ч за рахунок того, що воно примушуЇ суще висли≠зати, Ч в≥дсиланн€м до сущого в ц≥лому, €ке тоне. ÷е в≥д≠штовхуюче в≥дсиланн€ до вислизаючого сущого в ц≥ло≠му, €ке з ус≥х бок≥в т≥снить п≥д час жаху наше бутт€, Ї сутн≥стю Ќ≥що: ун≥щов≥нн€. ¬оно не Ї н≥ знищенн€м су≠щого, н≥ результатом €когось запереченн€. ”н≥щов≥нн€ н≥€к не дозвол€Ї списати себе за рахунок знищенн€ ≥ за≠переченн€. Ќ≥що саме н≥щов≥Ї[31].

”н≥щов≥нн€ не випадкова под≥€, а те в≥дштовхуюче в≥дсиланн€ до вислизаючого сущого в ц≥лому, €ке розкри≠ваЇ це суще в його повн≥й, до того прихован≥й дивовиж≠ност≥ €к щось ц≥лком ≥нше Ч на в≥дм≥ну в≥д Ќ≥що.

¬ св≥тл≥й ноч≥ страх≥тливого Ќ≥що вперше дос€гаЇть≠с€ елементарне розкритт€ сущого €к такого: розкриваЇть≠с€, що воно Ї суще, а не Ќ≥що. ÷е Ђа не Ќ≥щої, €ке ви≠гл€даЇ в мов≥ додатком,Ч зовс≥м не по€сненн€ задн≥м чи≠слом, а споконв≥чна умова можливост≥ будь-€кого роз≠критт€ сущого взагал≥. —утн≥сть Ќ≥що, €ке споконв≥чне н≥щов≥Ї, ≥ пол€гаЇ в цьому: воно вперше ставить наше бутт€ перед сущим €к таким.

“≥льки на основ≥ споконв≥чноњ на€вност≥ Ќ≥що людське бутт€ може п≥д≥йти до сущого ≥ вникнути в нього[32]. ≤ оск≥льки наше бутт€ за своЇю сутн≥стю стоњть у в≥дношенн≥ до сущого, €ким воно не Ї ≥ €ким воно саме Ї, €к таке бутт€ воно завжди походить з Ќ≥що, €ке вже заздалег≥дь в≥дкрилос€.

Ћюдське бутт€ означаЇ: висунут≥сть в Ќ≥що.

¬исунуте в Ќ≥що, наше бутт€ в будь-€кий момент зав≠жди вже заздалег≥дь виходить за меж≥ сущого в ц≥лому. ÷ей вих≥д за суще ми називаЇмо трансценденц≥Їю. якщо б наше бутт€ в основ≥ своЇњ сутност≥ не було таким, що трансцендуЇ, тобто, €к ми можемо тепер сказати, €кщо б воно не було завжди вже заздалег≥дь висунуте в Ќ≥що, воно не могло б стати у в≥дношенн€ до сущого, а отже, також ≥ до самого себе.

Ѕез споконв≥чноњ розкритост≥ Ќ≥що немаЇ н≥€коњ самост≥ ≥ н≥€коњ свободи.

ќтже, в≥дпов≥дь на наше питанн€ про Ќ≥що здобута. Ќ≥що Ч не предмет, взагал≥ не щось суще. ¬оно не зустр≥≠чаЇтьс€ н≥ само по соб≥, н≥ пор€д з сущим, на зразок додат≠ку до нього. Ќ≥що Ї умовою можливост≥ розкритт€ сущого €к такого дл€ людського бутт€. Ќ≥що не Ї, власне, нав≥ть антон≥мом до сущого, а споконв≥чне належить до самоњ його основи. ¬ бутт≥ сущого зд≥йснюЇ своЇ ун≥щов≥нн€ Ќ≥що.

Ћише тепер, нарешт≥, потр≥бно надати слово сумн≥ву, €кий вже надто довго стримувавс€. якщо наше бутт€ може вступити у в≥дношенн€ до сущого, тобто екзистувати, то лише завд€ки висунутост≥ в Ќ≥що ≥ €кщо Ќ≥що споконв≥чне в≥дкриваЇтьс€ т≥льки в настроњ жаху, чи не доведетьс€ нам пост≥йно втрачати землю п≥д ногами з цим жахом, щоб мати можлив≥сть взагал≥ екзистувати? ј х≥ба не ми ж сам≥ визнали, що цей споконв≥чний жах буваЇ р≥дко? ўо основне, адже ми вс≥ так чи ≥накше екзистуЇмо ≥ вступаЇмо у в≥дношенн€ до сущого, €ким ми не Ї ≥ €ким ми Ї сам≥,Ч без будь-€кого такого жаху. „и не Ї в≥н примхливою вигадкою, а приписуване йому Ќ≥≠що Ч надм≥рн≥стю?

јле що означаЇ, що цей споконв≥чний жах буваЇ ли≠ше в р≥дк≥ миттЇвост≥? “≥льки одне: на поверхн≥ ≥ звичай≠но Ќ≥що в своњй перв≥сност≥ в≥д нас заслонене. „им же? “им, що ми в певному розум≥нн≥ дозвол€Їмо соб≥ ц≥лком загубитис€ в сущому. „им б≥льше ми в своњх стратегемах повертаЇмос€ до сущого, тим менше ми дозвол€Їмо йому вислизати €к такому, тим б≥льше ми в≥двертаЇмос€ в≥д Ќ≥що. «ате ≥ тим в≥рн≥ше ми виган€Їмо сам≥ себе на за≠гальноприступну зовн≥шню поверхню нашого бутт€.

≤ все ж це наше пост≥йне, хоча ≥ двозначне в≥двертан≠н€ в≥д Ќ≥що в певних межах в≥дпов≥даЇ його найб≥льш ≥стинному зм≥сту. ¬оно Ч Ќ≥що в своЇму ун≥щов≥нн≥ Ч €краз ≥ в≥дсилаЇ нас до сущого. Ќ≥що н≥щов≥Ї невпинно без того, щоб ми знали про цю под≥ю тим знанн€м, в €ко≠му повс€кденно рухаЇмос€.

ўо може б≥льш нав'€зливо говорити про пост≥йну ≥ повсюдну, хоча ≥ заслонену розкрит≥сть Ќ≥що в нашому бутт≥, н≥ж запереченн€? ¬оно, проте, зовс≥м не додаЇ до≠даного своЇ Ќ≥ в≥д себе €к зас≥б розр≥зненн€ ≥ протистав≠ленн€, на зразок €коњсь пром≥жноњ прокладки. “а ≥ €к може запереченн€ здобути Ќ≥ з самого себе, коли воно лише ≥ може заперечувати, €кщо йому вже дане щось наперед, що п≥дл€гаЇ запереченню? ј €к ≥накше можна побачити в тому, що заперечуЇтьс€ ≥ п≥дл€гаЇ запереченню, щось приречене на ЂЌ≥ї, €кщо не за рахунок того, що будь-€ка думка €к така вже заздалег≥дь маЇ на уваз≥ Ќ≥? Ќ≥ з свого боку здатне в≥дкритис€ лише тод≥, коли його джерело, тобто ун≥щов≥нн€, у вигл€д≥ €кого перебуваЇ Ќ≥що, ≥, отже, само Ќ≥що виходить з своЇњ потаЇмност≥. Ќе Ќ≤ виникаЇ внасл≥док запереченн€, а запереченн€ ко≠р≥нитьс€ в Ќ≥, €ке випливаЇ з ун≥щов≥нн€ Ќ≥що. «апере≠ченн€ Ї лише видом повед≥нки ун≥щов≥нн€, тобто повед≥н≠ки, €ка заздалег≥дь спираЇтьс€ на ун≥щов≥нн€ Ќ≥що.

¬ результат≥ цього названа вище теза в загальних ри≠сах у нас доведена: Ќ≥що Ч джерело запереченн€, а не навпаки. якщо таким чином могутн≥сть розуму надлом≠люЇтьс€ в сфер≥ питань про Ќ≥що ≥ про бутт€, то вир≥шу≠Їтьс€ ≥ дол€ пануванн€ Ђлог≥киї всередин≥ ф≥лософ≥њ. —а≠ма ≥де€ Ђлог≥киї розпадаЇтьс€ у вир≥ б≥льш перв≥сного запитуванн€.

як би часто ≥ р≥зноман≥тно запереченн€ Ч висловлене чи н≥ Ч не пронизувало собою будь-€ке мисленн€, воно н≥ в €кому раз≥ не служить Їдиним повноправним св≥дчен≠н€м в≥дкритост≥ Ќ≥що, €ка сутн≥сно належить до нашого бутт€. ѕо сут≥, запереченн€ не можна приймати н≥ за Їдиний, н≥ нав≥ть за основний р≥д повед≥нки ун≥шов≥нп€, в €к≥й наше бутт€ здригаЇтьс€ в≥д ун≥щов≥нн€ Ќ≥що. Ѕезодн≥ше, н≥ж проста доречн≥сть обм≥ркованого запереченн€,Ч жорсток≥сть д≥њ наперек≥р ≥ р≥жуча гострота презирства. ¬≥дпов≥дальн≥ше Ч мука неспроможност≥ ≥ нещадн≥сть заборони. “€жче Ч г≥ркота втрати.

÷≥ можливост≥ повед≥нки ун≥щов≥нн€ Ч сили, серед €ких наше бутт€ несе, хоча ≥ не долаЇ, свою закинут≥сть, Ч зовс≥м не р≥зновиди простого запереченн€. ÷е не заважаЇ њм, звичайно, про€вл€тис€ в Ќ≥ ≥ в запереченн≥. ¬насл≥≠док цього Ч запереченн€ з особливою €сн≥стю ви€вл€Ї свою порожнечу ≥ широч≥нь. —уц≥льна пронизан≥сть нашого бутт€ повед≥нкою ун≥щов≥нн€ Ч св≥дченн€ пост≥йноњ ≥, зрозум≥ло, зат≥неноњ розчиненост≥ Ќ≥що, €ке споконв≥чне ви€вл€Їтьс€ лише жахом. јле завд€ки саме ц≥й пост≥й≠но прихован≥й присутност≥ споконв≥чний жах в нашому бутт≥ переважно затамований. ∆ах Ч з нами. ¬≥н т≥льки спить. …ого наскр≥зне диханн€ в≥Ї в нашому бутт≥ Ч мен≠ше всього в схильному Ђжахатис€ї; непом≥тно Ч в д≥ло≠витому з його Ђтак-такї ≥ Ђн≥-н≥ї; ран≥ше всього в при≠хованому; найупевн≥ше в приголомшеному ≥ в≥дважному людському бутт≥, ј останнЇ зд≥йснюЇтьс€ т≥льки через те, на що себе розтрачуЇ, щоб зберегти таким чином свою останню велич.

∆ах, €кий супроводжуЇ в≥двагу, не терпить н≥€кого протиставленн€ соб≥ н≥ радост≥, н≥ затишного самовдово≠ленн€ мирних зан€ть. ¬≥н перебуваЇ Ч по цей б≥к под≥б≠них протилежностей Ч в таЇмн≥й згод≥ з окрилен≥стю ≥ пок≥рн≥стю творчоњ туги.

—поконв≥чний жах може прокинутис€ в нашому бут≠т≥ в будь-€кий момент. ƒл€ цього зовс≥м не обов'€зково, щоб його розбудила €кась екстравагантна под≥€. √либин≥ його д≥њ в≥дпов≥даЇ др≥б'€зков≥сть можливих привод≥в дл€ нього. ¬≥н пост≥йно готовий ув≥рватис€ до нас. ≤ все-таки вриваЇтьс€, вибиваючи землю з-п≥д наших н≥г, лише дуже р≥дко.

¬исунут≥сть нашого бутт€ в Ќ≥що на основ≥ потаЇмно≠го жаху робить людину зам≥сником Ќ≥що. ћи наст≥льки конечн≥, що, власне, н≥€к не можемо особистим р≥шенн€м ≥ волею перв≥сно поставити себе перед лицем Ќ≥що. ¬ так≥ безодн≥ нашого бутт€ в'њдаЇтьс€ ц€ обмежен≥сть к≥нцем, що в справжн≥й ≥ найглибш≥й конечност≥ наш≥й вол≥ в≥д≠мовлено[33].

¬исунут≥сть нашого бутт€ в Ќ≥що па основ≥ потаЇм≠ного жаху Ї переступанн€м за суще в ц≥лому Ч трансцендепц≥Їю.

Ќаше запитуванн€ про Ќ≥що покликане продемонструвати нам метаф≥зику саму по соб≥. Ќазв(у) Ђметаф≥зикаї... (тлумачать.Ч ”пор€д.) €к позначенн€ такого досл≥джен≠н€, €ке виходить Ђзаї суще €к таке.

ћетаф≥зика Ч це запитуванн€ до поза сущого, вих≥д за його меж≥ так, що ми отримуЇмо суще назад дл€ розу≠м≥нн€ €к таке ≥ в ц≥лому.

¬ питанн≥ про Ќ≥що такий вих≥д за суще в ц≥лому маЇ м≥сце. “ому наше питанн€ ви€вл€Їтьс€ Ђметаф≥зичнимї. ѕод≥бним питанн€м ми дали з самого початку подв≥йну характеристику: кожне метаф≥зичне питанн€ охоплюЇ, по-перше, все ц≥ле метаф≥зики. ¬ кожне метаф≥зичне пи≠танн€, кр≥м того, завжди включаЇтьс€ також ≥ людське бутт€, €ке запитуЇ.

¬ €кому розум≥нн≥ питанн€ про Ќ≥що пронизуЇ ≥ зм≥ц≠нюЇ собою сукупне ц≥ле метаф≥зики?

ѕро Ќ≥що метаф≥зика здавна висловлюЇтьс€ в одн≥й в≥дом≥й Ч звичайно, багатозначн≥й Ч тез≥: з Ќ≥що н≥чого не виникаЇ. ’оча при анал≥з≥ ц≥Їњ тези Ќ≥що само по со≠б≥ н≥коли, власне, проблемою не стаЇ, зате в св≥тл≥ того чи ≥ншого погл€ду на Ќ≥що в н≥й ви€вл€Їтьс€ в≥дпов≥д≠не принципове ≥ визначальне розум≥нн€ сущого. јнтична метаф≥зика бере Ќ≥що в значенн≥ не-сущого, тобто не-оформленого матер≥алу, €кий не може сам соб≥ надати вигл€ду оформленого сущого, €ке Ї в≥дпов≥дно тим або ≥ншим Ђвидомї (ейдосом). —уще тут Ч образ, €кий сам формуЇтьс€ ≥ €к такий постаЇ в зрим≥й визначеност≥ (ви≠гл€д≥). ƒжерело, правом≥рн≥сть ≥ меж≥ цього розум≥нн€ бутт€ так само мало п≥дл€гають з'€суванню €к ≥ само Ќ≥що. ’ристи€нська догматика в протилежн≥сть цьому заперечуЇ ≥стинн≥сть положенн€: з Ќ≥що н≥чого не ви≠никаЇ, одночасно над≥л€ючи Ќ≥що новим значенн€м в ро≠зум≥нн≥ повноњ в≥дсутност≥ позабожественного сущого... Ќ≥що стаЇ тепер антон≥мом до ≥стинно сущого, до вищого сущого, до бога €к нествореного сущого. ≤ знову ≥нтерпре≠тац≥€ Ќ≥що вказуЇ на основоположне розум≥нн€ сущого. јле метаф≥зичний розгл€д сущого в≥дбуваЇтьс€ в т≥й же площин≥, що ≥ питанн€ про Ќ≥що. ѕитанн€ про бутт€ ≥ про Ќ≥що €к так≥ однаково опускаютьс€. ѕри цьому н≥кого не бентежить нав≥ть те утрудненн€, що оск≥льки бог тво≠рить з н≥чого, то €краз в≥н повинен знаходитис€ в пев≠ному в≥дношенн≥ до Ќ≥що. –азом з тим, €кщо бог Ї бо≠гом, то знати Ќ≥що в≥н не може Ч пост≥льки, поск≥льки Ђабсолюте виключаЇ з себе будь-€ке Ђун≥щов≥нн€ї.

÷€ чорнова ≥сторична ретроспектива демонструЇ Ќ≥що €к антон≥м самого сущого, тобто €к його запереченн€.  оли ж Ќ≥що стаЇ певним чином проблемою, то в≥дбува≠Їтьс€ зовс≥м не просто лише уточненн€ цього контрастного сп≥вв≥дношенн€, а вперше т≥льки ≥ виникаЇ власне мета≠ф≥зична постановка питанн€ про бутт€ сущого. Ќ≥що вже не залишаЇтьс€ невизначеною протилежн≥стю сущого, а в≥дкриваЇ свою належн≥сть до бутт€ сущого.

Ђ„исте бутт€ ≥ чисте н≥що Ї, отже, одне ≥ те жї[34]. ÷€ теза √егел€ ц≥лком правом≥рна. Ѕутт€ ≥ Ќ≥що взаЇмно належать одне одному, але не тому, що вони Ч з точки зору гегел≥вського пон€тт€ мисленн€ Ч зб≥гаютьс€ за сво≠Їю невизначен≥стю ≥ безпосередн≥стю, а тому, що саме бут≠т€ в своњй сутност≥ ск≥нченне ≥ ви€вл€Їтьс€ лише в трансценденц≥њ висунутого в Ќ≥що людського бутт€.

якщо з≥ свого боку питанн€ про бутт€ €к таке Ч все≠ос€жне питанн€ метаф≥зики, то ≥ питанн€ про Ќ≥що ви≠€вл€Їтьс€ таким, що охоплюЇ всю сукупн≥сть метаф≥зики. јле питанн€ про Ќ≥що пронизуЇ все ц≥ле метаф≥зики ще й тому, що мимовол≥ ставить нас перед проблемою поход≠женн€ запереченн€, тобто по сут≥, перед вир≥шенн€м пи≠танн€ про правом≥рн≥сть пануванн€ Ђлог≥киї в метаф≥зиц≥.

—тара теза: з Ќ≥що н≥чого не виникаЇ Ч набуваЇ в та≠кому випадку ще одного значенн€, €ке дос€гаЇ самоњ сут≠ност≥ проблеми бутт€, ≥ гласить: з Ќ≥що жодна сутн≥сть €к сутн≥сть не виникаЇ. ¬ Ќ≥що людського бутт€ суще в ц≥лому вперше т≥льки ≥ приходить до самого себе зг≥дно з≥ своЇю найб≥льш ≥стинною можлив≥стю, тобто остаточно.

ј в €кому значенн≥ питанн€ про Ќ≥що, оск≥льки воно метаф≥зичне, вбираЇ в себе наше бутт€, €ке запитуЇ? ћи характеризуЇмо наш тепер≥шн≥й ≥ тутешн≥й досв≥д бутт€ €к такий, що сутн≥сно визнаЇтьс€ наукою. якщо наше визначенн€ нею бутт€ пов'€зане з питанн€м про Ќ≥що, то це питанн€ повинно робити його проблемним.

Ќаше наукове бутт€ набуваЇ своЇњ простоти ≥ загост≠реност≥ завд€ки тому, що п≥дкреслено вступаЇ у в≥дношенн€ до самого по соб≥ сущого ≥ т≥льки до нього. Ќ≥що нау≠ка хот≥ла би з жестом вищост≥ в≥дкинути. ѕроте тепер, при запитуванн≥ про Ќ≥що ви€вл€Їтьс€, що це наше наукове бутт€ можливе лише в тому випадку, €кщо воно заздале≠г≥дь вже висунуте в Ќ≥що. “аким, €ким воно Ї, воно розу≠м≥Ї себе т≥льки тод≥, коли не в≥дкидаЇ Ќ≥що. —лаветн≥ тверез≥сть ≥ всесилл€ науки перетворюютьс€ в глузуванн€, €кщо вона не приймаЇ Ќ≥що серйозно. “≥льки завд€ки в≥дкритост≥ Ќ≥що наука здатна зробити суще само по со≠б≥ предметом досл≥джень. “≥льки коли наука екзистуЇ, в≥дштовхуючись в≥д метаф≥зики, вона спроможна знову ≥ знову в≥дстоювати своЇ сутн≥сне завданн€, €ке пол€гаЇ не в накопиченн≥ ≥ впор€дкуванн≥ знань, а щораз у за≠ново дос€жному розмиканн≥ всього простору ≥стини при≠роди та ≥стор≥њ.

Ћише тому, що в основ≥ людського бутт€ в≥дкриваЇть≠с€ Ќ≥що, в≥дчужена дивн≥сть сущого здатна захопити нас повною м≥рою. “≥льки коли нас т≥снить дивн≥сть сущого, €ке в≥дчужуЇ, воно пробуджуЇ в пас ≥ викликаЇ здиву≠ванн€. Ћише на основ≥ здивуванн€ Ч тобто в≥дкритост≥ Ќ≥що Ч виникаЇ питанн€ Ђчому?ї “≥льки завд€ки можли≠вост≥ Ђчому?ї €к такого ми здатн≥ запитувати певним чи≠ном про основи ≥ обірунтовувати. “≥льки завд€ки наш≥й здатност≥ запитувати ≥ обірунтовувати дл€ нашоњ екзис≠тенц≥њ стаЇ доступною дол€ досл≥дника.

ѕитанн€ про Ќ≥що нас самих Ч тих, хто запитуЇ,Ч ставить п≥д знак питанн€. ¬оно Ч метаф≥зичне,

Ћюдське бутт€ може вступати у в≥дношенн€ до су≠щого лише тод≥, коли воно висунуте в Ќ≥що. ¬их≥д за меж≥ сущого зд≥йснюЇтьс€ в сам≥й основ≥ нашого бутт€. јле такий вих≥д ≥ Ї метаф≥зикою у власному розум≥нн≥ слова. “им самим маЇтьс€ на уваз≥: метаф≥зика належить до Ђприроди людиниї. ¬она не Ї н≥ розд≥лом шк≥льноњ ф≥лософ≥њ, н≥ сферою примхливих ≥нтуњц≥й. ћетаф≥зика Ї основною под≥Їю людського бутт€. ¬она ≥ Ї самим люд≠ським бутт€м. „ерез те, що ≥стина метаф≥зики перебуваЇ в ц≥й бездонн≥й основ≥, своЇю найближчою сус≥дкою вона маЇ можлив≥сть фундаментальноњ помилки, €ка пост≥йно чатуЇ њњ. “ому до серйозност≥ метаф≥зики науц≥ з ус≥Їю њњ строг≥стю ще дуже далеко. ‘≥лософ≥ю н≥коли не треба вим≥р€ти м≥рками ≥дењ науки.

якщо ми д≥йсно поставили соб≥ за мету розгорнути тут питанн€ про Ќ≥що, то метаф≥зика не просто продеф≥лювала перед нами в своњх зовн≥шн≥х рисах. –азом з тим ми ≥ не Ђзаглибилисьї в нењ н≥би вперше. ћи ≥ не може≠мо в нењ заглибитис€, тому що Ч оск≥льки екзистуЇмо Ч завжди вже знаходимос€ в н≥й. Ђ¬ розум≥нн≥ ц≥Їњ люди≠ни, м≥й друже, природою закладена любов до мудрост≥ї[35] (ѕлатон. ‘едр, 279а). ќск≥льки людина екзистуЇ, тим або ≥ншим чином зд≥йснюЇтьс€ ≥ њњ ф≥лософуванн€. ‘≥≠лософ≥€ Ч те, що ми так називаЇмо,Ч це приведенн€ в рух метаф≥зики, в €к≥й ф≥лософ≥€ приходить до себе са≠моњ ≥ до своњх нев≥дкладних завдань. ј ф≥лософ≥€ прихо≠дить в рух лише завд€ки своЇр≥дному стрибку, в €кому наша власна екзистенц≥€ присв€чуЇтьс€ сутн≥сним мож≠ливост€м людського бутт€ в ц≥лому. ƒл€ цього стрибка вир≥шальним Ї: по-перше, наданн€ простору дл€ сущого в ц≥лому; пот≥м в≥льне в≥дпусканн€ себе в Ќ≥що, тобто зв≥льненн€ в≥д божк≥в, €к≥ у кожного Ї ≥ до €ких кожен маЇ звичку вислизати; нарешт≥, допущенн€ розмаху ц≥Їњ безопорност≥, щоб в своњх злетах вона пост≥йно поверта≠лас€ до основного питанн€ метаф≥зики, €ке примушуЇ нас визначити саме Ќ≥що: чому взагал≥ Ї суще, а не, навпаки, Ќ≥що?

 

 

ћартин ’ј…ƒ≈√√≈–

¬≥дскановано: ћ. ’айдеггер. ¬рем€ и бытие. // ћ. ’айдеггер. ¬рем€ и бытие. Ц ћ.: –еспублика, 1993, с. 32, 192, 202

 

<Е>

—ущее, существующее способом экзистенции, это человек. “олько человек экзистирует. —кала существует, но она не экзистирует. ƒерево существует, но оно не экзистирует. Ћошадь существует, но она не экзистирует. јнгел существует, но он не экзистирует. Ѕог существует, но он не экзистирует. ѕредложение: Ђ“олько человек экзистируетї никоим образом не значит, что только человек оказываетс€ дейст≠вительно сущим, а все прочее сущее недействительно и только ка≠жимость или человеческое представление. ѕредложение Ђ„еловек эк≠зистируетї означает: человек есть то сущее, чье бытие отмечено от≠крытым сто€нием внутри непотаенности быти€, отличительно благодар€ бытию, отличено в бытии. Ёкзистенциальное существо че≠ловека есть основание того, что человек умеет представить сущее как таковое и иметь сознание о представленном. ¬с€кое сознание заранее предполагает экстатически пон€тую экзистенцию в качестве essentia человека, причем essentia означает то, в качестве чего человек существует, пока он человек. —ознание, наоборот, и не создает впервые открытость сущего, и не предоставл€ет впервые человеку открытость дл€ сущего.  уда и откуда и в каком свободном измерении должна была бы двигатьс€ вс€ка€ интенциональность сознани€, если бы человек не имел уже в том выстаивании своего существа? Ќа что еще другое, если всерьез о том задуматьс€, должна указывать приставка Ђсо-ї в именах Ђсо-знаниеї и Ђсамо-со-знаниеї, кроме как на эк-зистенциальное существо того, что существует, поскольку экзистирует? Ѕыть самостью Ч конечно, характеристика существа того сущего, которое экзистирует, однако экзистенци€ и не заключаетс€ в самости, и не определ€етс€ из нее. Ќо поскольку метафизическа€ мысль выводит человеческую самость из субстанции или, что в основе то же, из субъекта, постольку первый путь, ведущий от метафизики к экста≠тически-экзистенциальному существу человека, должен проходить через метафизическое определение человеческой самости. ѕоскольку же вопрос об экзистенции в любом случае стоит на службе у единственного вопроса мысли, а именно впервые только еще подлежащего развертыванию вопроса об истине быти€ как по≠таенном основании вс€кой метафизики, то заглавие трактата, соде≠ржащего попытку возвращени€ к основанию метафизики, звучит не ЂЁкзистенци€ и врем€ї и также не Ђ—ознание и врем€ї, но ЂЅытие и врем€ї. Ёто название, с другой стороны, нельз€ понимать по аналогии с имеющими хождение: Ѕытие и становление, Ѕытие и видимость, Ѕытие и мысль, Ѕытие и долженствование. »бо везде здесь бытие понимаетс€ еще ограниченно, словно как если бы Ђстановлениеї, Ђви≠димостьї, Ђмысльї, Ђдолженствованиеї не принадлежали к бытию, тогда как они все-таки €вно не ничто и потому к бытию принадлежат. ЂЅытиеї в ЂЅытии и времениї не есть нечто другое, чем врем€, поскольку Ђврем€ї названо собственным именем дл€ истины быти€, какова€ истина есть сущностное быти€ и таким образом само бытие. ќтчего же, однако, Ђврем€ї и Ђбытиеї?

 

<Е>

XXVIII. Ќикака€ акци€, никакой активизм не измен€т состо€ни€ мира, потому что бытие как действенность и действие замыкают сущее от событи€. ƒаже неимоверное страдание, захлестнувшее землю, неспо≠собно само по себе пробудить никакой перемены, потому что оно воспринимаетс€ лишь как страдание, т. е. страдательно и тем самым как состо€ние, противоположное действию, а стало быть Ч заодно с дейст≠вием в той же самой метафизической сфере воли к воле.

Ќо земл€ все еще таитс€ в неприметном законе ¬озможного, како≠вым она остаетс€. ¬ол€ к воле нав€зала ¬озможному невозможное в качестве цели. »нтрига, организующа€ это насилие и поддерживающа€ его господство, возникает из существа техники, если понимать здесь это слово как идентичное пон€тию законченной метафизики. јбсолютное единообразие всех человеческих масс земли под господством воли к воле делает €сной бессмысленность человеческого действи€, возведенного в абсолют.

ќпустошение земли начинаетс€ как волевой, но в своей сути неузнан≠ный и притом неузнаваемый процесс, в эпоху, когда существо истины очерчиваетс€ заведомой достоверностью, в опоре на которую человечес≠кое представление и поставление впервые удостовер€ют сами себ€. √егель понимает этот момент истории метафизики как такой, когда принципом мысли становитс€ абсолютное самосознание.

ѕохоже почти уже на то, как если бы от человека под господством воли к воле закрылось существо боли, равно как и существо радости. ћожет ли переизбыток страдани€ принести тут еще какое-то изменение?

Ќи одно изменение не приходит без опережающего указывающего путеводительства. Ќо как сможет достичь нас какое-то путеводительство, если не высветитс€ —обытие, которое, призыва€, требу€ человека, озарит его существо, даст ему сбытьс€ и в этом осуществлении выведет смертных на путь мысл€щего, поэтического обитани€ на земле?

ѕ»—№ћќ ќ √”ћјЌ»«ћ≈

ћы далеко еще не продумываем существо де€тельности с достаточ≠ной определенностью. Ћюди вид€т в де€тельности просто действитель≠ность того или иного действи€. ≈го действенность оцениваетс€ по его результату. Ќо существо де€тельности в осуществлении. ќсуществить значит: развернуть нечто до полноты его существа, вывести к этой полноте, producere Ч про-из-вести. ѕоэтому осуществимо, собственно, только то, что уже есть. Ќо что прежде всего Ђестьї, так это бытие. ћыслью о-существл€етс€ отношение быти€ к человеческому существу. ћысль не создает и не разрабатывает это отношение. ќна просто относит к бытию то, что дано ей самим бытием. ќт-ношение это состоит в том, что мысль дает бытию слово. язык есть дом быти€. ¬ жилище €зыка обитает человек. ћыслители и поэты Ч хранители этого жилища. »х стража Ч осуществление открытости быти€, насколько они дают ей слово в своей речи, тем сохран€€ ее в €зыке. ћысль не потому становит≠с€ прежде всего действием, что от нее исходит воздействие или что она прилагаетс€ к жизни. ћысль действует, поскольку мыслит. Ёта де€тель≠ность, пожалуй, самое простое и вместе высшее, потому что она касаетс€ отношени€ быти€ к человеку. ¬с€кое воздействие покоитс€ в бытии, но направлено на сущее. ћысль, напротив, допускает бытию захватить себ€, чтобы с-казать истину быти€. ћысль осуществл€ет это допущение.

<Е>

„еловек, скорее, самым бытием Ђброшенї в истину быти€, чтобы, экзистиру€ таким образом, беречь истину быти€, чтобы в свете быти€ сущее €вилось как сущее, каково оно есть. явитс€ ли оно и как €витс€, войдут ли в просвет быти€, будут ли присутствовать или отсутствовать Ѕог и боги, истори€ и природа и как именно присутствовать, решает не человек. явление сущего покоитс€ в историческом событии быти€. ƒл€ человека, однако, остаетс€ вопрос, сбудетс€ ли он, осуществитс€ ли его существо так, чтобы отвечать этому со-бытию; ибо соразмерно послед≠нему он призван как эк-зистирующий хранить истину быти€. „еловек Ч пастух быти€. “олько к этому подбираетс€ мысль в ЂЅытии и времениї, когда эк-статическое существование осмысливаетс€ там как Ђзаботаї (ср. І 44 а, с. 226 слл.).

Ќо бытие Ч что такое бытие? ќно есть ќно само. »спытать и выска≠зать это должно научитьс€ будущее мышление. ЂЅытиеї Ч это не Ѕог и не основа мира. Ѕытие шире, чем все сущее, и все равно оно ближе человеку, чем любое сущее, будь то скала, зверь, художественное произ≠ведение, машина, будь то ангел или Ѕог. Ѕытие Ч это ближайшее. ќднако ближайшее остаетс€ дл€ человека самым далеким. „еловек всегда заранее уже держитс€ прежде всего за сущее и только за него. ѕредставл€€ сущее как сущее, мысль, конечно, вступает в отношение к бытию, но мыслит по-насто€щему всегда только сущее как таковое и как раз никогда Ч бытие как таковое. Ђѕроблема быти€ї вечно остаетс€ вопросом о сущем. ѕроблема быти€ Ч пока еще вовсе не то, что означает это коварное обозначение: не вопрос о Ѕытии. ‘илософи€ даже там, где она, как у ƒекарта и  анта, становитс€ Ђкритическойї, неизменно впадает в колею метафизического представлени€. ќна мыс≠лит от сущего и в ориентации на сущее, проход€ через момент обращен≠ности к бытию. »бо вс€кое отталкивание от сущего и вс€кое воз≠вращение к нему заранее всегда уже стоит в свете быти€. - ѕросвет быти€ метафизике ведом, однако, либо только как взор пребывающего в Ђвидеї (Ђидееї), либо Ч в критической философии Ч как то, что рассматриваетс€ в кругозоре катетеризирующего представле≠ни€: исход€щего от субъективности. Ёто значит: истина быти€ в качестве его просвета остаетс€ дл€ метафизики потаенной. Ёта потаенность вместе с тем не порок метафизики, а от нее самой закрытое и все же ей завещанное сокровище ее подлинного богатства. —ам просвет есть бы≠тие. »менно он внутри бытийной истории метафизики только и делает возможным то €вление, благодар€ которому присутствующее затрагивает присутствующего при нем человека, так что сам человек впервые оказываетс€ способен своим вниманием (νοει̃ν) прикоснутьс€ к бытию (θιγει̃ν, јристотель, ћетафизика IX 10). ¬с€кое рас-смотрение уже только т€нетс€ за этим €влением. ¬торое препоручает себ€ первому, когда внимание превращаетс€ в пред-ставление-перед-собой. в Ђвоспри≠€тиеї (perceptio) предмета Ђмысл€щей вещьюї (res cogitans) как Ђсубъек≠томї вс€кой Ђдостоверностиї (certitudo).

 

 

». ѕ–»√ќ∆»Ќ, ». —“≈Ќ√≈–—

¬≥дскановано: ». ѕригожин, ». —тенгерс. ѕор€док из хаоса. Ц ћ.: ѕрогресс, 1986, с. 34-35, 65-66, 386

 

ѕор€док из хаоса

 

ѕ–≈ƒ»—Ћќ¬»≈   јЌ√Ћ»…— ќћ” »«ƒјЌ»ё Ќќ¬џ… ƒ»јЋќ√ „≈Ћќ¬≈ ј — ѕ–»–ќƒќ…

Еясно, что, помимо детерминированных процессов, не≠которые фундаментальные €влени€, такие, например, как биологическа€ эволюци€ или эволюци€ человеческих культур, должны содержать некий веро€тностный эле≠мент. ƒаже ученый, глубоко убежденный в правильно≠сти детерминистических описаний, вр€д ли осмелитс€ ут≠верждать, что в момент Ѕольшого взрыва, т. е. возник≠новени€ известной нам ¬селенной, дата выхода в свет нашей книги была начертана на скрижал€х законов природы.  лассическа€ физика рассматривала фундамен≠тальные процессы как детерминированные и обратимые. ѕроцессы, св€занные со случайностью или необра≠тимостью, считались досадными исключени€ми из общего правила. Ќыне мы видим, сколь важную роль играют повсюду необратимые процессы и флуктуа≠ции.

 

¬¬≈ƒ≈Ќ»≈. ¬џ«ќ¬ Ќј” ≈

Ећы считаем, что находимс€ на пути к новому синтезу, новой концепции природы. ¬озможно, когда-нибудь нам удастс€ слить воедино западную традицию, придаю≠щую первостепенное значение экспериментированию и количественным формулировкам, и такую традицию, как китайска€, с ее представлени€ми о спонтанно измен€ющемс€ самоорганизующемс€ мире. ¬ начале введени€ мы привели слова ∆ака ћоно об одиночестве человека во ¬селенной. ¬ывод, к которому он приходит, гласит:

Ђƒревний союз [человека и природы] разрушен. „ело≠век наконец сознает свое одиночество в равнодуш≠ной бескрайности ¬селенной, из которой он возник по воле случа€ї.

ћоно, по-видимому, прав. ƒревний союз разрушен до основани€. Ќо мы усматриваем свое предназначение не в том, чтобы оплакивать былое, а в том, чтобы в не≠обычайном разнообразии современных естественных наук попытатьс€ найти путеводную нить, ведущую к ка≠кой-то единой картине мира.  аждый великий период в истории естествознани€ приводит к своей модели при≠роды. ƒл€ классической науки такой моделью были ча≠сы, дл€ XIX в. Ч периода промышленной революции Ч паровой двигатель. „то станет символом дл€ нас? Ќаш идеал, по-видимому, наиболее полно выражает скульпту≠ра Ч от искусства ƒревней »ндии или ÷ентральной јмерики доколумбовой эпохи до современного искусства. ¬ некоторых наиболее совершенных образцах скульпту≠ры, например в фигуре пл€шущего Ўивы или в миниа≠тюрных модел€х храмов √ерреро, отчетливо ощутим поиск трудноуловимого перехода от поко€ к движению, от времени остановившегос€ к времени текущему. ћы убеждены в том, что именно эта конфронтаци€ определ€ет неповторимое своеобразие нашего времени.





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 487 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

—туденческа€ общага - это место, где мен€ научили готовить 20 блюд из макарон и 40 из доширака. ј майонез - это вообще десерт. © Ќеизвестно
==> читать все изречени€...

2171 - | 2089 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.079 с.