Кінець XVII — початок XVIII ст. ввійшли в історію світової культури як період Просвітництва, а французьку філософію цього періоду за аналогією називають філософією доби Просвітництва. Французькі філософи критично переосмислювали уявлення про Бога, навколишній світ, людину та кінцеву мету її існування, шукали нових кардинальних напрямів розвитку філософії, відкрито пропагували ідеї та цінності буржуазного суспільства, опосередковано готували суспільну думку до революційної трансформації французького суспільства.
Ідеї Ґотфріда Вільгельма Ляйбніца про необхідність перебудови життя на засадах розуму були підхоплені багатьма мислителями Франції та Європи загалом. Філософів зацікавила можливість заміни старого світу (монархії-) на новий (демократичний), а ідеали епохи Відродження, свободи совісті, свободи волевиявлення набували характеру практичних орієнтирів.
Традиційна для епохи Відродження ідея рівності перед Богом логічно змінювалася практичною потребою зрівняти всіх людей перед Законом.
Ідеї та цінності епохи Відродження пропонували реалізувати шляхом поширення раціонально-практичних знань про природу й суспільство. Тому кожна розумна людина повинна була сприяти поширенню освіченості (звідси, власне, й поява терміна «Просвітництво»).
Мислителі XVIII ст. вважали, що основними постатями в соціальній перебудові залишків феодального суспільства мали стати представники аристократії на чолі з монархом. Тому саме на них була спрямована практична філософія з метою формування високого рівня інтелекту, цінностей свободи (ідея «освіченого монарха»). Через те, що знання про природу, соціальні орієнтири різко суперечили твердженням офіційної теології, філософи-просвітителі вважали своїм головним завданням непримиренну критику релігійних догм, що суперечили здоровому глузду й повсякденній практиці. Починаючи з епохи Відродження, відбувається активна секуляризація церковного життя, що отримала новий атеїстичний імпульс у Франції у XVIII ст. Необхідність отримання простого задоволення від реалізації безпосередніх матеріальних і духовних потреб людини пропагується як головна цінність життя. Філософи Просвітництва стали на позиції послідовного атеїзму й безкомпромісного антиклерикалізму. Розум звільнявся від релігійної віри, ставав єдиним засобом отримання істини про оточуючий світ.
Філософія Просвітництва набула форм матеріалізму. її репрезентували філософи Жан Мельє, Жульєн Ламетрі, Дені Дідро, Клод Адріан Гельвецій, Поль-Анрі Гольбах, які пояснювали природу та сутність людини без будь-яких посилань на релігію й Бога. Вони обстоювали ідею існування первинної матерії, яка має механізми саморозвитку, у результаті чого розвивається Всесвіт і з'являється її найвищий продукт — людина.
Філософи Просвітництва були об'єктивно залучені до аналізу кризових явищ тогочасного суспільства, які з необхідністю вели до соціального вибуху (революції"). Головним предметом їхнього філософствування стали принципи «природного права» та суспільного договору, згідно з якими будь-яка людина повинна мати гарантії на повноцінне життя й реалізацію матеріальних і духовних потреб особи. Як вважали мислителі Просвітництва, аби уникнути реальних і потенційних міжособистісних конфліктів, а також непорозумінь між громадянами й державою, слід свідомо відмовитися, тобто передати частину своїх прав державі (монарху) на основі суспільного договору. Інакше кажучи, одна сторона договору (народ) віддає свої права, а інша (держава, монарх) бере на себе зобов'язання забезпечити щонайбільший спокій і злагоду в суспільстві. Революційний контекст цих ідей визначався тим, що оскільки абсолютистська монархія не виконувала своїх обов'язків перед народом згідно із суспільним договором, народ мав об'єктивне право ліквідувати цю владу.
У прихильників Просвітництва виникали нові світоглядні цінності, пов'язані з упевненістю в тому, що вони живуть у найважливішу для цивілізації добу. Уся попередня історія (насамперед Середньовіччя) сприймалася ними як епоха панування зла, невігластва, релігійних забобонів.
Домінуючою концепцією, що пояснювала можливість адекватного пізнання світу з метою його практичного перетворення, стала філософія Френсіса Бекона (необхідність використання в процесі пізнання емпіричного досвіду разом із правом суб'єкта пізнання на власну позицію в науковому дослідженні й права власної інтерпретації отриманих знань). Молодій буржуазії потрібна була підтримка з боку практичної філософії (синтезу природничих і гуманітарних знань).
У другій половині XVII ст. розвиток науки набув такого рівня, що держава була зацікавлена в організації наукових досліджень. Наприклад, у 1662 р. було засновано Академію в Англії, у 1666 р. — у Франції, а в 1700 р. — у Німеччині. Засадовим наукових досліджень був експеримент, що започаткував експериментальні науки (біологію, хімію, фізику та ін.). Метафізичні системи, які передували філософії Просвітництва й не збігалися з потребами емпіричної науки, замінювали концепцією матеріалістичного сенсуалізму з можливістю використання практики як критерія істини. При цьому велика увага приділялася людині та аналізу проблем, пов'язаних з нею.
Поширювались і пропагувались ідеї дослідного знання, розвивалося вчення про природне право, права особи, договірні відносини, основи виникнення та функціонування держави й суспільства, законність використання насильства у вирішенні соціальних конфліктів. Філософські інтерпретації зазначених ідей стали основою подолання кризи метафізичної філософії.
Вольтер (1694—1778рр.), справжнє ім'я Франсуа Марі Аруе, — французький філософ, письменник, історик, один з найвідоміших представників Просвітництва. У філософських поглядах Вольтер стояв на позиціях поєднання емпіризму та раціоналізму, надаючи перевагу першому. Головними науковими доробками, що репрезентують філософські погляди Вольтера, були «Філософські листи», «Метафізичний трактат», «Роздуми про людину», «Філософський словник», «Філософія історії», «Досвід про звичаї і дух народів», «Кишеньковий філософський словник», «Англійські листи».
На початку своєї творчої біографії Вольтер певний час жив у Англії, де познайомився з ідеями передових англійських мислителів — сенсуалізмом Локка, емпіризмом Бекона, фізикою Ньютона. На основі цих ідей почав розробляти власне вчення про необхідність встановлення загальної свободи духу на противагу домінуючому у Франції догматичному мисленню та залишкам феодальної культури. Перші праці Вольтера були присвячені аналізу англійського суспільства, яке, на його думку, є прикладом сприятливих умов для розвитку свободи, можливості особи обирати за власним бажанням шлях до неї.
Як пропагандист Просвітництва й вільнодумства Вольтер непримиримо ставився до релігії та церкви, котрі вважав причиною гострих соціальних конфліктів, відсутності свободи й існування несправедливості. Ставлення вченого до церкви видно з його вислову «Роздушіть гадюку!» (тобто церкву). Аналізуючи розвиток релігії, він сприймав зміну її форм як заміну одних забобонів на інші. Тому людство, зазначав учений, має якнайшвидше відмовитися від цих забобонів (неістинного знання про світ) на користь розуму й істини, що лежать в основі нормального існування суспільства.
Але така гіпертрофована критика релігії ще не є підставою вважати Вольтера представником войовничого атеїзму. У своєму ставленні до релігії він виступав як непримиримий критик релігійної свідомості й церкви як соціального інституту. Вольтер визнавав існування Бога з позицій деїзму, вважав його творцем світу, але заперечував його подальше втручання в явища природи й перебіг суспільних подій. Мислитель був упевнений, що жодна теорія та практика не зможуть достеменно довести існування або відсутність Бога. Знаменитою стала його теза: «Якби Бога не було, то його необхідно було б вигадати, але вся природа свідчить про те, що він існує».
На думку Вольтера, суспільство потребує релігії, але не такої, яка ґрунтується на теології, а такої, що має підґрунтям державний інтерес і філософські ідеї деїзму.
Вольтер твердив, що релігія, заснована на теології, «є мати фанатизму, громадянських конфліктів, ворог людини, а державна релігія — основа світового порядку й законності».
Іншою причиною, яка, на думку Вольтера, позитивно характеризувала важливість нової релігії, була необхідність вирішення морально-етичних проблем з метою підтримання порядку в суспільстві, утримання окремих людей від антисоціальної поведінки.
Аналізуючи розвиток світової історії, Вольтер дійшов висновку, що в основі історичного процесу лежить боротьба протилежних поглядів і думок, на противагу наявним на той час богословським теоріям (ідеям провіденціоналізму в історії). Він пропонував аналізувати історію, спираючись на філософські методи дослідження, вперше використав термін «філософія історії».
Передові філософські ідеї Вольтера відіграли значну роль у формуванні нового покоління французьких просвітителів, до яких належали Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах та ін.
Сучасником й однодумцем Вольтера був Шарль Луї де Мон-теск'є (1689—1755 рр.) — один з перших французьких філософів-просвітителів, письменник, юрист, учений. Головним завданням філософії він вважав аналіз причинно-наслідкових зв'язків у природі на основі законів механіки. Засадовими творами, які репрезентують його філософські та правові погляди, були «Перські листи» і «Дух законів». Остання книжка потрапила в «Індекс заборонених книг»1.
У ставленні до релігії філософ обстоював позиції деїзму. Віру в Бога він вважав необхідною для того, щоб підтримувати порядок і виховувати моральність. Але водночас він відкидав ідею безсмертя душі, критикував християнство й католицьку церкву за їх претензію на отримання влади й бажання управляти суспільством, за введення в оману віруючих людей і пригнічення людської ініціативи.
У своїй головній праці «Дух законів» Монтеск'є аналізував розвиток суспільства в його історико-правових формах, використовуючи поняття природного права. В основі природного права лежить природа речей (об'єктивні чинники), які загалом визначають дух законів, їх зміст та особливості функціонування в тому чи тому суспільстві. Воно унеможливлює розростання деструктивних конфліктів у суспільстві
До об'єктивних чинників, на яких ґрунтується природне право, належать:
— територія — філософ вважає, що великі території вимагають розвитку демократичного устрою, а маленькі — республіканського правління;
— клімат — він може сприяти ефективному управлінню й сталому державного устрою (південні країни зі спекотним кліматом зазвичай прагнуть до деспотії, північні — з холодним кліматом схильні до демократії, середньоєвропейські країни з помірним кліматом періодично переходять від деспотії до демократії й навпаки);
— до інших чинників належать соціальні та історичні, релігія та мораль, традиції, форми господарювання, принципи управління суспільством тощо.
Монтеск'є виділив три види державного устрою за домінуючим принципом їх функціонування: по-перше, це деспотична держава, що будується на страху й залякуванні; по-друге, монархія, в основі якої лежать честь і гідність окремого правителя, й, по-третє, республіка, засадовим принципом якої є демократія з якнайширшими гарантіями реалізації принципів доброчинності.
Головною доброчинністю (цінністю функціонування держави) Монтеск'є вважав гарантію свободи особистості. Він зазначав, що свобода обмежує владу держави через саму владу, завдяки її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, з метою запобігання деспотизму («ідея розділеної влади»).
Монтеск'є був засновником соціологічної науки. Соціологія Монтеск'є не закликала до радикальних змін у суспільстві, він уважав, що прогресивний розвиток історії загалом неможливий — соціум розвивається в площині постійної взаємозаміни періоду його падіння (регресу) й наступного тріоду підйому (прогресу). У зв 'язку з цим він говорив, що бачить старе зло, яке існує в світі, знає, як його подолати, але водночас передбачає й нове зло, яке з необхідністю виникне на уламках старого.
Ідеологом Просвітництва був французький філософ та письменник Дені Дідро (1713—1784 рр.) — теоретик мистецтва, лідер гурту енциклопедистів'. Основними працями, що репрезентують його філософські погляди, були «Думки про тлумачення природи», трилогія «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Сон д'Аламбера», «Продовження розмови», «Філософські принципи відносно матерії і руху», «Монахиня», «Племінник Рамо», «Жак-фаталіст».
У цих доробках Дені Дідро заявив про себе як філософ-полеміст, який критично переосмислював цінності монархічної системи (релігійний світогляд). У 1746 р. його першу книжку під назвою «Філософська думка» за рішенням Паризького парламенту було спалено, а самого Дідро заарештовано, однак згодом відпущено на волю. У 1751—1780 рр. він брав безпосередню участь у виданні 35-томної енциклопедії, що об'єднала навколо себе найкращих мислителів того часу (Руссо, д'Аламбера, Вольтера, Кондільяка, Монтеск'є, Гольбаха та ін.).
Продовжуючи традиції мислителів Просвітництва, Дені Дідро став найвідомішим і найнепримиреннішим критиком релігії. Він різко критикував її за те, що вона не сприяє отриманню наукових істин про навколишній світ і засмічує здорову свідомість людини релігійними забобонами, вбиває в людині бажання активно перетворювати світ згідно з її інтересами.
Дідро одним з перших виступив за необхідність повного знищення релігії, організацію життя без Бога на засадах атеїзму як форми світогляду. При цьому атеїзм мав ґрунтуватися на загальнолюдських цінностях, здоровому глузді, моральній відповідальності.
Енциклопедисти — колектив авторів французької енциклопедії, що видавалась у XVIII ст. («Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел»), її загальна світоглядна спрямованість: атеїзм, просвітництво, суспільний прогрес.