Індекс заборонених книг» — перелік творів (ви­давався Ватиканом у 1559—1966 рр.), які заборонялося читати віруючим під загрозою відлучення їх від церкви

Дідро критикував ідеї триєдинства Бога, віру в релігійні чуде­са, загострював увагу на протиріччях і розбіжностях новоєван-гельських історій тощо. Він одним з перших порушив проблему необхідності реалізації в суспільстві принципів свободи совісті, відокремлення церкви від держави та школи від церкви. Голо­вним завданням Просвітництва він вважав подолання негативно­го впливу релігії та церкви на людину. До кінця життя Дені Дідро залишався на позиціях матеріалістичної філософії й войовничого атеїзму. Останніми словами Дені Дідро були: «Перший крок до філософії— це відсутність віри».

Відомим представником філософії Просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712—1778 рр.), письменник, теоретик мистецтва. Своїми ідеями він розвивав політичну філософію (з позицій ре­волюційної демократії). Деякий час Руссо співпрацював з енцик­лопедистами, поки між ними не виникла суперечка. Основними працями, що репрезентували його філософські погляди, були «Міркування про науки і мистецтво», «Міркування про похо­дження та основи нерівності між людьми», «Юлія, або Нова Елоїза», «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання».

У цих працях філософ порушував важливе для себе питання: як захистити людину від соціальної несправедливості? Відповідь на нього він шукав, аналізуючи сенс людського існування в су­часних йому історичних реаліях.

Руссо акцентував увагу на тому, що природним станом люд­ського існування є свобода. У межах цієї свободи людина відчу­ває себе індивідуальністю, а отже, певною мірою самотньою лю­диною. Вона переживає (драматизує) свою самотність через рефлексію, що ускладнює її життя, створює внутрішній диско­мфорт (страждання), атмосферу потреби «самозаглиблення» у власну долю. Вихід з такого дискомфортного стану філософ вбачав у конструктивній любові людини до самої себе. Ця любов, на його думку, стимулює появу позитивних людських рис (люд­ських почуттів), наприклад, почуття милосердя до інших. Тому Руссо вважав, що любов людини до самої себе є основою побу­дови позитивних взаємовідносин між людьми, що, зрештою, сприятиме розвитку свободи особистості.

Руссо зазначав, що соціальне оточення перетворює здорову любов людини до самої себе на егоцентризм, на який спираються соціальна нерівність, приватна власність і конкурентна боротьба. Вплив соціального оточення загалом негативний і деструктив­ний. Культура, своєю чергою, стає інструментом політики, на­приклад, правова культура сприяє існуванню майнової нерівності (через систему правосуддя), підтримує позицію багатих (додаючи їм багатства), нехтує інтересами бідних (роблячи їх ще біднішими).

Аналізуючи сучасне йому життя, вчений чи не одним з пер­ших філософів порушив проблему відчуження людини від резуль­татів її праці. Культура (політика й право) «консервує» відчу­ження, яке за певних умов стає причиною конкретних конфліктів між людьми, насильства й агресії.

Таким чином, культура не тільки зумовлює поширення відчу­ження в міжлюдських відносинах, а й деформує особистість че­рез нав'язування фальшивої поведінки, через обман і моральну спустошеність людини тощо. Такими негативними чинниками є наукове знання й розум, які разом з культурою також обмежують відчуття свободи й рівності, поєднуючись з багатством і приват­ною власністю, вони роблять людину безсилою перед суперечно­стями життя.

Деструктивному впливу культури Руссо пропонував проти­ставити (крім повноцінної любові людини до самої себе) реалі­зацію в житті ідеалів свободи, використовуючи для цього ме­тоди педагогічного (оптимістичного) впливу.

Основою концепції педагогічного оптимізму філософа стала ідея ненасильства над дитиною в процесі виховання, гармонійне поєднання внутрішнього бажання із зовнішньою необхідністю. Головною умовою виховання мала стати нейтралізація негатив­ного впливу на людину з боку суспільства. Руссо говорив про ви­ховання «серця людини» шляхом негативної педагогіки, яка мала навчити людину правильної любові до інших і тим самим допо­могти знайти шлях до самої себе через створення власного пози­тивного досвіду життя. В ідеалі любов людини до самої себе по­винна була перерости в любов до Батьківщини.

Бажаному стану свободи сприятиме й практична філософія, яка, на думку Руссо, організує доцільну взаємодію суспільства й держави на основі суспільного договору. Підкоряючись загальній волі, кожна людина гарантує свободу волі собі та іншим людям. Мислитель вважав, що в загальну волю входить і приватна, а то­му кожна людина повинна беззаперечно підкорятися їй як своєму власному закону.

Суспільний договір мав стати не тільки основою розвитку держави й суспільства, а й суверенітету окремого народу, його цілісності та прогресивного розвитку. Суспільний договір — головний закон держави, до якого адаптуються і з яким узгоджу­ються всі інші закони. Якщо такого узгодження немає, зазначав Руссо, то закони перетворюються на прості постанови (укази). Таким чином воля суспільства, народу фіксується в законах з ме­тою їх реалізації в соціальній практиці виконавчою владою.

Ідеальною державою вчений вважав республіку. Органом управління такої республіки мав стати не парламент, а народні збори (сходи), які віддзеркалювали б рівні права громадян на участь у владі. Головними характеристиками республіканської влади повинні бути реальна свобода й рівність усіх громадян (з орієнтацією на встановлення майнової рівності). Майно громадя­нам необхідне не для багатства, а для задоволення матеріальних і духовних потреб.

Але було б помилкою вважати Жан-Жака Руссо проповідни­ком ідей утопічного соціалізму («майнової зрівнялівки»). Тих, хто порушує принципи суспільного договору, він пропонував ка­рати на смерть, незважаючи на те, що загалом філософ пропові­дував принципи ненасильства. Водночас він розвивав ідею про право народу на повстання тоді, коли пригнічена частина грома­дян (без прав і власності) має можливість скинути паразитуючу меншість (владу) й створити те суспільство, яке вони вважають за потрібне.

У цій державі знайшлося місце й релігії. З погляду філософа, Бог є уособленням світової волі й світового розуму, людина по­мирає лише своїм тілом, душа її залишається безсмертною. Зі скасуванням релігії можуть зникнути моральні підвалини суспі­льства, тому Руссо пропонував створити замість християнства нову, штучну релігію — «громадянську» («культ великої істи­ни») з метою освячення суспільного договору й ефективнішого виконання людьми чинних законів.

Ідеї Жан-Жака Руссо вплинули не тільки на формування філо­софської думки Просвітництва, а й стали практичними рекомен­даціями в соціальних реформах періоду Французької революції (1789—1794 рр.). Якобінці впроваджували свої радикальні соціа­льні перетворення під прапором «руссоїзму», якобінський Кон­вент увів деїстичний культ (громадянську релігію) тощо. Згодом ідеї Руссо стали використовуватися майже всіма соціал-демократичними рухами.

Одним із засновників школи французького матеріалізму та атеї­зму був французький філософ Поль-Анрі Гольбах (1723—1789рр.). Найвідомішими працями, які репрезентують його філософські ін­тереси, були «Система природи», «Розвінчане християнство», «Кишенькове богослов'я», «Здоровий глузд», «Універсальна мо­раль, або Права людини, основані на природі» та ін.

У своєму головному доробку «Система природи» Гольбах дав філософську картину Всесвіту, де існувала єдність взаємопо­в'язаних матеріальних елементів. Він стверджував, що об'єктив­но існує первинна матерія (природа), яка є самопричиною, безкі­нечною в просторі й часі. Він одним з перших намагався дати ви­значення матерії: матерія — це все, що діє на наші органи чуття, а рух є способом існування матерії. У природі діє вічний, неми­нучий необхідний порядок (причинно-наслідковий зв'язок), зго­дом ці ідеї стали основою космічної теорії Лапласа. У розумінні людини Гольбах стояв на позиціях еволюціонізму. Він вважав, що людина є витвором природи й існує тільки в її межах, підко­ряється лише законам природи (і не може звільнитися від неї на­віть подумки). Людина є фізична істота, сутність її виявляється в потребі самозбереження, отримання особистого задоволення від реалізації матеріальних і духовних потреб.

Гольбах доволі критично ставився до релігії та церкви. Він вважав, що головною причиною існування релігії є відсутність наукових знань про природу. Інакше кажучи, людина вірить у Бога через власне невігластво, через страх, побоювання можливої біди. Тривога й страх спричиняють виникнення фантазій, при­мар, від яких можуть урятувати лише наукове знання й просвіта. Гольбах зазначав, що словом «Бог» люди послуговуються тоді, коли забувають слово «природа». Тому, якщо незнання природи породило віру в Бога, то, навпаки, її пізнання приведе до зник­нення релігійної віри.

Гольбах говорив, що вектор життя людини спрямований від нещастя до щастя. Релігія, рабство, страхи, демагогія, соціальне зло та інше з розвитком науки й зростанням освіченості щонай­ширших верств населення поволі зникатимуть. Щоб бути щасли­вою, людина повинна знати своє місце в природі. Ці та інші філо­софські сентенції Гольбаха відіграли величезну роль у підготовці Французької революції XVIII ст.

У середині XVIII ст. у філософії французького Просвітництва сформувались утопічно-соціалістичні (комуністичні) ідеї, проек­ти, які найбільшого поширення набули під час Великої францу­зької революції. Прагнення вирішити проблему побудови ідеаль­ного суспільства, заснованого на рівності й соціальній спра­ведливості, стало основною рисою утопічно-соціалістичного на­пряму. Представники цього напряму з позицій природного права критикували феодально-капіталістичне суспільство.

З метою відродження «золотого віку» в середині XVIII ст. французький філософ, письменник, історик Габріель Маблі ви­ступив із проектами побудови комуністичного суспільства на ос­нові рівності всіх людей і права на працю.

Неабияку роль у розвитку французького утопічного соціаліз­му відіграли ідеї Франсуа Бабефа (псевдонім Гракх Бабеф), якого вважали першим коммуністом (теоретиком і практиком). Він розробив програму «Змова в ім'я рівності» з практичним завдан­ням здійснити комуністичну революцію й вперше зафіксував не­обхідність диктатури пролетаріату. У 1797 р. Бабефа та деяких його прибічників було страчено.

До найвідоміших представників французького утопічного со­ціалізму належав великий утопіст Клод Сен-Сімон, який став творцем критично-утопічного соціалізму (комунізму) і чи не найпершим зафіксував можливу анархію в капіталістичному ви­робництві, існування суперечності між приватною власністю та суспільним інтересом, домінування паразитичних елементів над безпосередніми виробниками матеріальних благ, моральний ре­грес панівних верств населення та їхній вплив на падіння суспільної моралі тощо.

Метою суспільного розвитку Сен-Сімон вважав створення промислового суспільства, в основі якого мав лежати ієрархічний принцип побудови, де всі державні посади повинні надаватися на основі певної ієрархії здібностей. У його ідеальному суспільстві головною цінністю мала стати праця, право на працю й розумний розподіл вироблених продуктів з метою рівного задоволення потреб членів суспільства (найкраще суспільство — це те, яке надає своїм членам усі умови для реалізації матеріальних і ду­ховних потреб). Працююче населення (пролетаріат) зіллється з буржуазією в один клас — клас індустріалів. Учений вважав, що нове суспільство виникне не на основі революції, а на ґрунті еволюції, розвитку економіки й появи ідеальних форм суспільс­тва. Він висунув ідею трансформації існуючої релігії в релігію «нового християнства», сенсом якої стане гасло «Усі люди — брати».

Учення Сен-Сімона справило величезний вплив на розвиток суспільно-політичної думки не тільки у Франції, а й у Німеччині, Італії, Росії. Згодом воно стало одним з ідейних джерел марксистсь­кої філософії.