Головні напрями філософії Нового часу та їх основні риси

Для періоду становлення й розвитку філософії Нового часу (XVII—XVIII ст.) характерне визначення розуму як певної суми адекватних знань про природу, а разом з тим і про людину. Абсолютизуючи той чи той бік пізнавального процесу, філософія Нового часу виокремлює дві можливі його моделі: емпіризм, згідно з яким вважалося, що єдиним способом пізнання предметів та явищ навколишнього світу є чуттєвий досвід, і раціоналізм, який був реакцією на крайній емпіризм, коли стало зрозуміло, що природа речей та явищ світу не може бути повністю відкрита за допомогою чуттєвого пізнання й має бути доповнена розумом (теоретичним мисленням) людини.

В основі філософії Нового часу лежало різке протиставлення об'єкта й суб'єкта пізнання. У раціоналізмі домінуючого значення набував суб'єкт пізнання, тому виходило, що ізольований суб'єкт пізнання впливає на об'єкт і робить неадекватну проекцію на нього об'єктивних потенцій і емоційного компонента. В емпірізмі домінуючого значення набував об'єкт пізнання. Ізольований об'єкт у процесі пізнання ігнорує всю специфіку суб'єктивного й трактує її як продовження закономірного розвитку предмета вже на рівні свідомості.

Емпіризм репрезентували такі філософи, як Бекон, Гоббс, Локк, які, крім того, розвивали також ідеї сенсуалізму. Сенсуалізм логічно витікав з емпіризму, згідно з яким почуття людини — це джерело достеменного знання, а отже, весь зміст процесу пізнання зводився до органів чуття людини.

Емпіризм трактував раціональне лише як надбудову над чуттєвим досвідом (раціональне — це результат комбінацій чуттєвих вражень). Зазначимо, що існував ще й емпіризм на суб'єктивно-ідеалістичній основі, який визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (Берклі, Юм). Цей напрям довів до крайності емпіричну сенсуалістичну методологію, звів предметний світ до досвіду й відчуття про нього. Згодом з'ясувалося, що емпірична гносеологія не витримала критики (для пояснення наукових фактів було недостатньо емпіричних методів). Емпіризм усе частіше для доведення істинності знання потребував логічних прийомів. Наприклад, виявилися марними спроби знайти пояснення інтуїції на суто емпіричній основі.

Раціоналізм визнавав, що розум є засадовим у пізнанні (на противагу емпіризму та сенсуалізму). Він був репрезентований такими філософами, як Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Нікола Мальбранш, Вільгельм Ляйбніц та ін. На противагу релігійному світогляду, раціоналізм виходив з того, що в природі мають існувати властиві їй об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки, в основі яких лежить єдина сутність (субстанція).

Раціоналізм міг бути як матеріалістичним (Спіноза), так і ідеалістичним (Ляйбніц), їх об'єднувало критичне ставлення до емпіризму на основі абсолютизації незалежності мислення від емпіричного досвіду. Головна теза сенсуалізму звучала так: «Немає нічого в розумі людини, чого не було б у її відчуттях», при цьому Ляйбніц іронічно додавав: «Окрім самого розуму». Вважалося, що тільки за допомогою розуму можна зрозуміти загальне й необхідне. Чуттєвий досвід однобоко фіксує лише окремі й випадкові факти. У своїх крайніх формах раціоналізм вів до теорії вроджених ідей Декарта й Ляйбніца, принижував роль чуттєвого пізнання. Зрештою, ця позиція зумовила відрив суб'єкта пізнання від реального емпірично пізнаного об'єкта, що отримало у Геґеля своє логічне завершення в ідеї панлогізму (раціональне (раціо) стає надприродним деміургом).

Засновником емпіричного напряму в філософії був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626рр.). Із самого початку своєї кар'єри він працював як високопоставлений державний чиновник, а потім став відомим ученим і філософом. У 1584 р. він написав свій перший філософський твір «Найвеличніше породження часу», який не дійшов до нас. Під «найвеличнішим породженням часу» Бекон розумів науку. Аналізу науки були присвячені й інші його праці з характерними назвами: «Похвала пізнанню», «Про прогрес ученості», а в 1620 р. з'явився твір, що вважається головним філософським доробком Ф. Бекона, — «Новий органон».

У своїх працях Френсіс Бекон виступав як засновник емпіричного методу пізнання. Головна філософська ідея Бекона полягає в тому, що в основі пізнання лежить лише досвід людини. Що більше досвіду акумулює людина (теоретичного й практичного), то ближче вона до істинного знання. Істинне знання не має бути самоціллю.

Пізнання має на меті допомогти людині реалізувати її матеріальні й духовні потреби, сприяти прогресивному розвитку суспільства, пануванню людини над природою. За аналогією, Ф. Бекон вважав, що мета філософії — допомагати людині отримувати в житті практичний результат.

Френсіс Бекон зазначав, що головний метод пізнання — це індукція, за допомогою якої здійснюються сходження від окремих спостережень і фактів до узагальнених висновків, які дають змогу підійти до розуміння сутності предметів, явищ і процесів навколишнього світу. Головний недолік методу індукції — отримання неповного знання, яке має ймовірний характер, але ця вада долається акумулюванням суспільством упродовж свого історичного розвитку якомога більшого досвіду в усіх галузях науки.

При цьому індукція є результатом складного процесу відбору лише тих фактів, істина яких підтверджується експериментально. Свою позицію Френсіс Бекон ілюстрував алегоріями трьох можливих шляхів пізнання: 1) «шлях павука» (виведення нових істин знання із самих себе); 2) «шлях мурахи» (нагромадження необхідних даних, що характеризують знання); 3) «шлях бджоли», що переробляє нектар на мед (перетворення дослідником емпіричних даних на наукову істину).

Процес пізнання людиною оточуючого її світу невіддільний від подолання помилкових знань {похибок), які заважають отриманню істинних знань. Такі помилкові погляди на світ

1) «ідоли роду», до них належать ті похибки, що існують у людській свідомості та людському розумі. Розум є кривим дзеркалом, що змішує власну недосконалість з природою тих речей, які віддзеркалює;

2) «ідоли печери», зумовлені особливостями самої людини (особи чи групи людей). Похибки, закладені в людині від народження, — це передусім вади виховання, негативні схильності тощо;

3) «ідоли площі» мають в своїй основі недосконалість і неточність мови, що деформує істинне знання. Слова (поняття, терміни) неадекватно відбивають предмети, явища довколишнього світу, що призводить до появи величезної кількості різних поглядів і суперечливих дискусій;

4) «ідоли театру». Цей вид похибок — результат сліпої віри людей в авторитети, догмати, без належного їх критичного переосмислення. Головним методом, який сприяє уникненню зазначених похибок, на думку Бекона, є індукція в поєднанні з експериментом.

Френсіс Бекон зазначав, що одним з головних завдань науки є систематизація, класифікація та обґрунтування всіх відомих наук.

На його думку, класифікація наук своєю основою має окремі властивості людського розуму (тім 'ять, уявлення, здоровий глузд). Тому домінування в людському розумі пам'яті детермінує заняття історією, уявлення — сприяє поетичній творчості, розсудок (здоровий глузд) — філософствуванню. Бекон вважав філософію головною наукою, а її основними предметами — природу (що пізнається за допомогою відчуття й досвіду), Бога (якого можна осягнути через пізнання природи) й людину (яка пізнається завдяки розумінню власних пізнавальних можливостей — рефлексії).

У ставленні до релігії Френсіс Бекон був послідовним деїстом, що давало йому можливість реабілітувати науку. Його вислів «Знання — сила» став візитною карткою його філософських поглядів. Бекон вважав, що наукове знання сприятиме створенню «Царства Небесного» на землі й ліквідує страждання як неприємний факт людського існування. Згодом деїзм почав домінувати в більшості філософських систем Нового часу (до Декарта й Руссо).

Отже, головною заслугою Ф. Бекона стало теоретичне обґрунтування ідеалу історично нового типу знання — експериментально-індуктивного природознавства, завдання якого — дати знання, яке шляхом підкорення природи принесе людям конкретну користь

Засновником класичного раціоналізму як філософського методу став французький учений-математик Рене Декорт (1596— 1650 рр.). Він акцентував увагу на мисленні людини, розробляв «нову філософію», а разом з нею й нову науку, метою якої є реінтерпретація принципів пізнання оточуючого світу, які розроблялися попередніми філософами. Головним предметом філософії Декарта стали розум і самопізнання. Найвідомішими працями вченого, що репрезентували його філософські погляди, були «Міркування про метод», «Метафізичні розмисли», «Принципи філософії» і доповнення до них — трактат «Пристрасті душі».

У своїх працях Рене Декарт порушував проблему перевірки достеменності знання, яке людина отримує в процесі пізнання, світу. Він вважав, що в основі достеменного знання лежить принцип очевидності з доповненням у вигляді чотирьох спеціальних правил (раціональних методів):

1. Приймати за істинне знання тільки таке, яке не дає підстав для сумнівів. 2. Розкладати складні проблеми на найпростіші елементи. 3. Логічно вибудовувати з цих простих елементів чітку послідовність, структуру (навіть тоді, коли здається, що її немає). 4. Складати повний без винятку перелік цих елементів.

Ці правила Декарт узяв з математики, на його думку, вони мали стати основою організації будь-яких досліджень.

Разом з тим учений вважав, що в основі знання має лежати єдина система очевидних істин, які не можна піддавати сумніву. Прикладом такої істини був знаменитий вислів Декарта: «Мислю, а отже, існую». Ясність та очевидність — критерії істинності таких знань, їх можна отримати лише за допомогою інтуїції. Інтуїтивні істини (аксіоми) є очевидними й не потребують спеціального доведення. Аксіоми не приходять у розум людини самі по собі, для цього необхідно використовувати спеціальні методики, наприклад, розкладання складної проблеми на елементи. Розум отримує окремі знання двома способами мислення: дослідно-індуктивним або дедуктивно-математичним. При цьому Рене Декарт надає перевагу дедукції (властивості розуму встановлювати зв 'язок між двома інтуїтивно зрозумілими висновками).

Однією з головних проблем, що цікавили Р. Декарта, була проблема буття. Він прагнув вивести засадове поняття, яке могло б охарактеризувати сутність буття. Таким поняттям стала «субстанція», під якою він розумів певну першопричину, що лежить в основі всього й не потребує нічого, крім самої себе. Такою субстанцією може бути лише Бог як вічна, незмінна й всесильна першопричина всього, що існує у світі. Бог-творець (субстанція) творить природний світ з окремих субстанцій (одиничних предметів, ідей), що рівнозначні, але щодо найвищої субстанції (Бога) вони є вторинні й залежать від неї.

Створений Богом світ (природа) складається з двох субстанцій — матеріальної та духовної. Найважливішими властивостями матеріальної субстанції є її протяжність (довжина, ширина, висота), подільність (до безкінечності), а також наявність модусів (властивостей, які витікають із протяжності). Прикладами модусів є форма, рух, положення в просторі тощо. Матеріальна субстанція ототожнюється з природою, а отже, у ній діють механічні закони, які можна описати математичною наукою — механікою. Духовна субстанція (ідеї) має лише властивості мислення й неподільності. Прикладами модусів духовних субстанцій є почуття, бажання тощо.

Людина є специфічним творінням Бога, яке складається із суперечливої взаємодії двох субстанцій — матеріальної (тілесно-протяжної) та духовної (мислячої^-). Рене Декарт вважав, що людина є єдиним творінням Бога, у ній існує єдність субстанції, саме це дає їй змогу стояти на більш високому рівні, ніж природа. Інакше кажучи, природа людини є дуалістичною (подвійною). З такої позиції Декарт вирішував основне питання філософії. Він вважав, що питання про первинність і вторинність не мають жодного сенсу. Матерія та свідомість поєднуються тільки в людині, а позаяк людина дуалістична (тобто містить у собі дві субстанції), то ні матерія, ні свідомість не можуть бути ні первинними, ні вторинними, вони існують вічно й є проявами єдиного буття (Бога).

Отже, Рене Декарт одним з перших філософів Нового часу обґрунтував ідею про домінуюче значення розуму (мислення) в пізнанні оточуючого світу, розробив учення про субстанцію та її атрибути й модуси, розробляв теорію дуалізму, намагаючись примирити матеріалістичні та ідеалістичні напрями в філософії, обґрунтував теорію про науковий метод пізнання на основі вроджених ідей та інтуїції.

Представником емпіричного напряму філософії Нового часу був англійський філософ Томас Гоббс, послідовник Френсіса Бекона, засновник семіотики¹. Головними працями, що репрезентували його філософські погляди, були «Левіафан», «Про тіло», «Про людину» та ін.

У цих та інших творах Томас Гоббс виступив як автор оригінальної теорії держави, одним з перших висунув ідею, згідно з якою в основі виникнення держави лежить суспільний договір. Розмірковуючи над предметом філософських досліджень, він дійшов висновку, що філософія має займатися дослідженням причинно-наслідкових зв'язків, які існують у природі. Він вважав, що метою філософії повинні бути практичні результати на користь людині. У традиційній для філософії Нового часу дискусії між емпіризмом і раціоналізмом Гоббс стояв на боці емпіризму, критикував раціоналістичну філософію Рене Декарта, а у світоглядних позиціях був послідовним матеріалістом.

У теорії пізнання Томас Гоббс обстоює ідею, згідно з якою всі уявлення про світ — це результат співвідношення розуму з об'єктивно існуючими в світі предметами. Головними методами пізнання оточуючого світу він вважав як індукцію, так і дедукцію, а джерелом знань про навколишній світ — його чуттєве сприйняття з подальшим переробленням на «сигнали» й «знаки» розуму. Таким чином, говорив Гоббс, безпосереднім об'єктом пізнання світу є не самі предмети матеріального світу, а уявлення про них. Ці уявлення і є «знаками», або «мітками».

Томас Гоббс розробив систему класифікації знаків. Вона складалася із сигналів, звуків живої природи, що віддзеркалюють певні наміри або дії, які використовує людина для спілкування (міток), природних знаків («сигналів природи»), комунікативних знаків (різноманітних слів), штучних закодованих знаків (наукової термінології, релігійних понять, жаргону тощо) і, нарешті, знаків знаків — узагальнених понять.

Аналізуючи антропологічні проблеми, Гоббс зазначав, що основною цінністю людського існування є прагнення людини до самозбереження (бажання за будь-яких умов уникнути смерті). Зважаючи на те, що самозбереження — це найвища цінність, то основою людської діяльності стає егоїзм. Він не має меж, і кожна людина сама вирішує, що для неї добре, а що — погано.

Як зазначалося, Томас Гоббс активно досліджував характер взаємодії держави й суспільства. Цю проблему він вважав однією з головних у філософії, адже остання повинна допомогти людині реалізувати її потреби та інтереси в умовах конкретного державного устрою. Форму державного устрою, на думку вченого, визначає природа людини (яка за своєю суттю є злою), бо в основі її діяльності та вчинків лежать приватний інтерес, егоїзм, біологічні потреби тощо. Людина не зупиняється в прагненні отримати все, що бажає, звідси — конфлікти з іншими людьми («війна всіх проти всіх»). Зрештою, у процесі розвитку людства не може бути переможених і переможців, отже, пошуки гармонії співіснування між людьми є безперспективними, так само, як і сподівання на позитивний вплив суспільно-економічного прогресу.

Щоб уникнути конфліктів між людьми, реалізувати загальну суспільну мету (спільне самозбереження), люди укладають су спільний договір. Його сутність полягає в тому, що одна людина зобов'язується не чинити перепон волі, тобто владі, якій усі підкоряються. Держава уособлює вояю всіх. Носієм державної влади стає одна людина або група людей. їхня влада є неподільною й необмеженою. Щоб виконувати свої функції, держава повинна бути сильною, агресивною, безжалісною (подібно до чудовиська Левіафана, що знищує все на своєму шляху) до всього, що загрожує її життєдіяльності, прогресивному розвитку. Найвищий обов'язок носіїв державної влади — це діяльність на користь народу. Для збереження єдності держави можуть бути використані релігія й церква, але за умови їх повного підкорення загальнодержавним інтересам.

Але матеріаліст Гоббс відкидав істинність християнських догматів, заперечував віру в Бога, чудеса, посмертні муки грішників тощо. Він уважав, що церковнослужителі — це люди несповна розуму, а саму Біблію називав збіркою алегорій. Учений заважував, що причини релігії слід шукати в самій людині.

Отже, поряд з досягненнями Т. Гоббса в теорії пізнання та вченні про природу й людину найвищим надбанням його філософської творчості стало наукове пояснення виникнення держави, принципів її взаємодії із суспільством на основі суспільного договору.

Представником раціоналізму був геніальний німецький філософ, учений, математик, юрист Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646— 1716 рр.). Головними філософськими працями, які репрезентували його філософські погляди, були «Роздуми про метафізику», «Нові досліди про людське розуміння», «Теодіцея», «Монадологія».

Як і інші філософи Нового часу, Ляйбніц прагнув розкрити сутність буття. На основі критичного переосмислення теорії Де-карта про субстанцію він розробив власне вчення про першооснову світу — монаду. Монада, на думку вченого, є найменшим елементом світобудови, першоелементом буття, який має духовну, а не матеріальну сутність. Водночас монада є простою й неподільною, вона існує вічно, бо не розпадається на частинки, має лише чотири якісні стани: прагнення, потяг, сприйняття й уявлення. За своєю сутністю монада є діяльністю, спрямованою на зміну свого власного стану. Через неперервність свого існування

Семіотика — наука про різні системи знаків, які використовуються для передачі інформації.

' Декарт часто називав аксіоми «вродженими ідеями», що існують як у розумі Бога, так і в розумі людини, і передаються з покоління в покоління.

монади усвідомлюють самі себе, вони замкнуті самі на собі й водночас незалежні одна від одної. Існування монад пов'язане з їх активністю у будь-якій точці Всесвіту. Ляйбніц виокремлював кілька різновидів монад залежно від рівня їх досконалості, встановленої Богом: 1)«голі монади» лежать в основі неорганічної природи — це каміння, земля, корисні копалини; 2) «монади тварин», яким притаманні чуття, але ще немає розвинутої самосвідомості; 3) «монади людини» — душі, які мають свідомість, пам'ять, мислення. Найвищою монадою є Бог.

У теорії пізнання Ляйбніц прагнув примирити емпіризм і раціоналізм. Усі знання він поділяв на два види — «істини розуму» та «істини факту». «Істини розуму» виводяться із самого розуму й можуть бути доведені за допомогою логіки. Вони мають необхідний та узагальнюючий характер. «Істини факту» — це знання, що можуть бути доведені лише досвідом, експериментом. Це конкретні знання, які констатують лише факт і не свідчать про причину, мають ймовірний характер. Але незважаючи на те, що дослідне емпіричне знання є неповне та ймовірне, воно все-таки є знанням. Тому, вважав учений, пізнання оточуючого світу має бути реалізоване раціональним або емпіричним шляхом. До того ж раціональне знання матиме достеменний характер на основі розуму, а емпіричне (засноване на досвіді) — лише ймовірний. Гармонію єдності раціонального й емпіричного пізнання «задає» Бог.

У своїй теорії пізнання Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц доволі оригінальним способом прагнув поєднати досягнення раціоналізму та емпіризму. Особливого значення набували запропоновані ним рекомендації: поважати наукові факти, довіряти власним відчуттям, усі причинно-наслідкові зв'язки довколишнього світу тлумачити з позиції природознавства. Особлива заслуга Ляйбніца полягала в тому, що на його ідеях виросли представники німецької транцендентально критичної філософії.

Отже, у філософії XVII—XVIII ст. подальшого розвитку набувають ідеї автономності суб'єкта пізнання, фіксується принцип сумніву як початок наукового дослідження, розвиваються, індуктивно-емпіричний метод пізнання та раціонально-дедуктивний, який містить у собі інтелектуальну інтуїцію. В цей час формується механістична картина світу, яка стала основою природознавства і філософії до XX ст.

Філософія Просвітництва - французька філософія кінця XVII - початку XVIII ст., що віддзеркалювала інтереси ранньо-буржуазного суспільства,заперечувапа феодально-монархія ний устрій,який з її погляду суперечив розуму та природі людського існування

Головні напрями

Деїзм Атеїсти чно-матеріа-пктичний напрям Головні представники Утопічно-соціалістичний напрям

Головні представники

Франсуа Вольтер (1694—1778 рр). Жюльєн Ламетрі (1709—1751 рр). Габріель Маблі (1709—1785 рр).

Шарль Монтеск'є (1689—1755 рр). Дені Дідро (1713—1784 рр). Мореллі (ХVШст.)

Жан-Жак Руссо (1712—1778 рр). Клод Гельвецій (1715—1771 рр). Гракх Бабеф (1760—1797 рр).

Етьєн Кондільяк (1715—1780 рр). Поль Гольбах (1723—1789 рр). Клод Сен-Сімон (1760—1825 рр).

Домінуючі риси

Раціоналізм

Антропоцентризм

Історичний оптимізм

Секуляризація релігії та церкви

Атеїзм

Матеріалізм

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

Атеїзм (від грец. букв, «безбожжя») — у філософії система ідей, поглядів, переконань, що заперечують існування надприродного Бога й відкидають необхідність будь-якої релігії

Вільнодумство критичне ставлення до релігії та церкви, сумніви в питаннях віри, заперечення окремих релігійних догматів, обрядів тощо

Деїзм (від лат.deus— «бог») — релігійно-філософський принцип, згідно з яким, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечується його подальше втручання в явища природи й перебіг суспільних подій. Представники деїзму виступали проти персоніфікації Бога (наділення його рисами людини), а також ототожнення Бога й природи

«Природне право» поняття філософсько-правової та політичної думки XVII—XVIII ст., що означало сукупність принципів, правил і цінностей, які витікають з природи самої людини

Рівність один з ідеалів справедливого суспільного устрою, означає можливість однакового соціального становища всіх людей у суспільстві, рівноправне користування громадянами їхніми свободами та обов'язками, рівний розподіл усієї сукупності створених суспільством матеріальних і духовних цінностей

Секуляризація (від лат. saecularis — «світський») — процес звільнення різноманітних сфер суспільства, організацій, індивідуальної свідомості, діяльності та вчинків людей, соціальних відносин й інститутів від впливу релігії

«Царство розуму» ідея, що панувала серед просвітників XVII—XVIII ст., суспільство рухається до розумних форм його існування, в яких не буде місця соціальному злу й будуть створені умови для щастя людини