Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


√оловн≥ напр€ми ф≥лософ≥њ епохи ¬≥дродженн€ та њњ характерн≥ риси




‘≥лософ≥€ –енесансу, або ¬≥дродженн€, в ™вроп≥ (насамперед в ≤тал≥њ) займала значний ≥сторичний пром≥жок часу Ч з XIV по XVI ст. —ама назва епохи св≥дчить про в≥дродженн€ ≥нтересу до античноњ ф≥лософ≥њ та культури, €к≥ стали зразками д≥€льност≥ й повед≥нки людей. ≤деалом стаЇ не рел≥г≥йне, а св≥тське знанн€. ÷ьому спри€ли певн≥ соц≥ально-≥сторичн≥ передумови (нов≥ нау≠ков≥ винаходи та в≥дкритт€). Ѕуло винайдено компас, книгодру≠куванн€, принцип перспективи в живопису, м≥кроскоп тощо. –оз≠вивалис€ економ≥чн≥ й грошов≥ в≥дносини. Ќа основ≥ вогнепаль≠ноњ зброњ вдосконалювалас€ в≥йськова техн≥ка, зменшивс€ вплив середньов≥чноњ лицарськоњ культури. ¬проваджувалис€ станки, доменн≥ печ≥, що загалом зумовило кардинальн≥ зм≥ни в тогочас≠ному сусп≥льств≥. якщо дл€ середньов≥чного сусп≥льства харак≠терною рисою була локальна обмеженн≥сть сп≥лкуванн€ м≥ж лю≠дьми в межах певних соц≥альних ≥Їрарх≥й, церковних орган≥зац≥й, то в епоху ¬≥дродженн€ вже виник Ђбум сп≥лкуванн€ї з≥ св≥том природи та ≥ншими людьми.

√оловною рисою, €ка в≥др≥зн€ла ф≥лософ≥ю ¬≥дродженн€, був антропоцентризм. ÷ентром ф≥лофських досл≥джень стала люди≠на, не т≥льки €к результат Ѕожого твор≥нн€, а й косм≥чного бутт€. Ћюдину анал≥зували не на грунт≥ њњ взаЇмод≥њ з Ѕогом, а з погл€ду проблем њњ земного ≥снуванн€. ‘≥лософи визнали безмеж≠н≥сть ¬сесв≥ту, природи, де людина ви€вл€Ї свою активн≥сть ≥з в≥дпов≥дальн≥стю за результати своЇњ д≥€льност≥ та вчинк≥в.

” цей пер≥од виникла нова система духовних ц≥нностей, у €к≥й людина сприймалас€ €к природна ≥стота. ÷€ ≥де€ викликала лан≠цюгову реакц≥ю в культур≥ ¬≥дродженн€, почавс€ процес секул€≠ризац≥њ Ч зв≥льненн€ культури в≥д впливу церкви {проблеми держави, сусп≥льства, людини, морал≥, науки перестали спри≠йматис€ через призму рел≥г≥йних ц≥нностей). —екул€ризац≥€ куль≠тури, й насамперед науки, не означала, що рел≥г≥йн≥ ц≥нност≥ хри≠сти€нськоњ культури були забут≥, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Ћюдина, а не Ѕог стала в центр≥ ф≥лософських досл≥джень. –е≠презентували цей пер≥од так≥ мислител≥, €к Ћеонардо да ¬≥нч≥, ћ≥келанджело Ѕуонаротт≥, ≈разм –оттердамський, Ќ≥кколо ћак≥-авелл≥, “омас ћор, ћ≥шель де ћонтень та ≥н. √оловними питан≠н€ми у ф≥лософському осмисленн≥ св≥ту стали: визначенн€ м≥сц€ людини у св≥т≥, њњ свободи, мети житт€ тощо. ” цей час в≥дбувалос€ становленн€ й розвиток окремих наук, €к≥ були покликан≥ генеру≠вати практичн≥ знанн€, перев≥рен≥ досв≥дом (роботи ћиколи  опе-рн≥ка, »оганна  еплера, √ал≥лео √ал≥ле€, ƒжордано Ѕруно та ≥н.).

“огочасн≥ мислител≥ та вчен≥ у своњх досл≥дженн€х спиралис€ на розум ≥ досв≥д, а не на ≥нтуњц≥ю та божественне одкровенн€, що було характерне дл€ —ередньов≥чч€. ƒальшого розвитку на≠був скептицизм ћ≥шел€ де ћонтен€. Ќа грунт≥ рац≥онал≥зму створювалис€ й розвивалис€ перш≥ утоп≥чн≥ системи (утоп≥чний соц≥ал≥зм) “омаса ћора, “оммазо  ампанелли.

‘≥лософ≥ю епохи ¬≥дродженн€ под≥л€ють на так≥ головн≥ на≠пр€ми: гуман≥стичний, неоплатон≥чний, натурф≥лософський, ре≠формац≥йний, пол≥тичний, утоп≥чно-соц≥ал≥стичний.  оротко проанал≥зуЇмо кожен з них.

√уман≥стичний напр€м (XIVЧXVI ст.) у ф≥лософ≥њ ¬≥дро≠дженн€ зливавс€ з л≥тературою й набував художньо-образноњ фор≠ми. ” центр≥ гуман≥стичних сентенц≥й сто€ла людина й пов'€зан≥ з нею проблеми природи, ≥стор≥њ та мови. —аме пон€тт€ Ђгума≠н≥змї походить в≥д назви духовноњ теч≥њ Ђstudia gumanitatis ї (Ђви≠вченн€ людськоњ природиї), що була ор≥Їнтована на античне ро≠зум≥нн€ людини. ѕри цьому гуман≥стичний контекст вивченн€ людини мав прагматичну мету Ч виховати нову людину з новими €кост€ми, високим р≥внем духовних й естетичних ц≥нностей, ба≠гатогранн≥стю про€в≥в особистоњ культури. –≥вень осв≥ченост≥ людини був показником њњ морального самовдосконаленн€. ƒо найв≥дом≥ших ф≥лософ≥в-гуман≥ст≥в належали ƒанте јл≥г'Їр≥, ‘ранческо ѕетрарка, Ћоренцо ¬алла, ћ≥келанджело, Ћеонардо да ¬≥нч≥ та ≥н.

–одоначальником гуман≥зму епохи ¬≥дродженн€ беззаперечно визнають ƒанте јл≥г'Їр≥ (1265Ч1321 рр.). ” його л≥тературних, поетичних ≥ ф≥лософських творах (ЂЅожественна комед≥€ї, ЂЌове житт€ї, Ђћонарх≥€ї, Ђѕ≥ршествої) бачимо всю пал≥тру св≥тогл€≠дних зм≥н, характерних дл€ раннього ¬≥дродженн€. “ак, у твор≥ ЂЅожественна комед≥€ї ƒанте описував середньов≥чний св≥то≠гл€д, в основ≥ €кого лежала геоцентрична космолог≥€, Ђзам≥шанаї на теолог≥чн≥й мудрост≥, тому, визнаючи христи€нськ≥ ц≥нност≥, в≥н н≥би м≥ж р€дками ≥рон≥зував над Ђнемудримиї й суперечли≠вими богословськими сентенц≥€ми.

ƒанте вважав, що людина (€к ≥ св≥т загалом) Ї результатом по≠Їднанн€ природного й божественного (перехрест€ св≥ту тл≥нного й нетл≥нного). ќсп≥вуючи Ѕожий св≥т ≥ людину в ньому €к тво≠р≥нн€ Ѕоже, ƒанте акцентував не на значенн≥ Ѕога, а на велич≥ й крас≥ людини. ” ƒанте людина маЇ подв≥йне призначенн€: з од ного боку, вона ≥снуЇ сама дл€ себе €к частина природи, а з ≥ншо≠го Ч дл€ Ѕога €к результат його твор≥нн€. ћетою житт€ люди≠ни ƒанте пропонуЇ вважати земне блаженство, €ке, зрештою, даЇ змогу людин≥ дос€гнути щаст€ в реальному житт≥, що ви≠пливаЇ з њњ богопод≥бност≥.

Ќе менш значущою в початковий пер≥од гуман≥стичноњ ф≥ло≠соф≥њ була творч≥сть поета ‘ранческо ѕетрарки (1304Ч1374 рр.). « його ≥м'€м досл≥дники ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ пов'€зують початок гу≠ман≥зму в ™вроп≥. ќсновними творами, €к≥ репрезентують його ф≥лософськ≥ погл€ди, були Ђ нига п≥сеньї, Ђћо€ таЇмниц€, або книга бес≥д про зневагу до св≥туї, трактати Ђѕро самотнЇ житт€ї, Ђ≤нвектива проти л≥кар€ї, ЂЋисти до нащадк≥вї, Ђ нига про по≠вс€кденн≥ справиї та ≥н.

Ќа в≥дм≥ну в≥д ƒанте, ѕетрарка взагал≥ в≥дкидав схоластику в по€сненн≥ проблем житт€ (бо вона, на його погл€д, в≥двол≥кала непотр≥бними дискус≥€ми про пон€тт€ та значенн€ сл≥в-терм≥н≥в в≥д вир≥шенн€ проблем житт€ ≥ наукового досл≥дженн€). —холас≠тика дл€ нього була вт≥ленн€м марнов≥рства, тому наука (знанн€), що спираЇтьс€ на досв≥д ≥ практику, повинна протисто€ти схолас≠тиц≥. ѕетрарка вважав, що тогочасна схоластика разом з бого≠словськими науками в≥двертаЇ людину в≥д справжн≥х христи€н≠ських ц≥нностей ≥ спричин€Ї по€ву безбожник≥в у найг≥ршому сенс≥ цього слова.

ѕо€снити смисл житт€, на думку ѕетрарки, може т≥льки ф≥ло≠соф≥€ (насамперед ф≥лософ≥€ ѕлатона). Ўл€х ф≥лософ≥њ лежить у площин≥ вивченн€ людини (м≥сц€ людини у св≥т≥). ƒжерелом знанн€ про людину Ї Ѕог, але ц≥ знанн€ можна в≥днайти не т≥льки в —в€тому ѕисьм≥, а й у античних (€зичницьких) знанн€х ≥ прац€х мусульманських учених-ф≥лософ≥в. ѕетрарка стверджуЇ, що Ѕог даЇ людин≥ житт€ один раз, тому вона сама та њњ житт€ Ї ун≥каль≠ними. Ћюдина Ч нос≥й певних доброчинностей, що Ї результа≠том досв≥ду й знань, отриманих в≥д попередн≥х мудрец≥в.

 

Ќеповторн≥сть й одиничн≥сть людського житт€ ор≥ЇнтуЇ лю≠дину на те, що вона повинна жити не так дл€ Ѕога (приноси≠ти себе в жертву Ѕогов≥), €к дл€ самоњ себе й дл€ ≥нших (пови≠нна насолоджуватис€ житт€м ≥ любити).

ќтже, гуман≥сти XIVЧXV ст. у центр уваги ставили людину, л≥тературно-поетичними засобами возвеличуючи њњ чесноти, богопод≥бн≥сть, могутн≥сть ≥ критично переосмислюючи догмати христи€нськоњ церкви (в≥льнодумство).

Ќеоплатон≥вський напр€м (середина XV Ч к≥нець XVI ст.) репрезентований ћиколою  азанським, ѕ≥ко делла ћ≥рандолою, ѕарацельсом та ≥н.

«асновником неоплатон≥зму вважають ћиколу  узанського (1401Ч1464 рр.), одного з найв≥дом≥ших ориг≥нальних тогочас≠них мислител≥в. ” своњй ф≥лософ≥њ в≥н використовував традиц≥њ схоластики, але прагнув поЇднати њх з науковими знанн€ми, ма≠тематикою, античною ф≥лософською мудр≥стю. ќсновними пра≠ц€ми, €к≥ репрезентують його погл€ди, стали Ђѕро вчене незнан≠н€ї, Ђѕро припущенн€ї, Ђ ниги простакаї, Ђјполог≥€ вченого незнанн€ї, Ђѕро вершину спогл€данн€ї.

ћикола  узанський вважав, що можлив≥сть п≥знанн€ св≥ту да≠рована людин≥ Ѕогом, а сутн≥сть самого Ѕога Ї неп≥знаною. Ќаше знанн€ Ї к≥нцевим, а ЅогЧ безк≥нечний. “ому к≥нцевий св≥т при≠роди людина може п≥знати, а безк≥нечного Ѕога п≥знати немож≠ливо. Ѕезк≥нечний Ѕог Ї певною межею реального й надреального, тому про надреальний св≥т людина не маЇ жодних знань, лише рел≥г≥йна в≥ра даЇ змогу заф≥ксувати бутт€ Ѕога, €кий Ї ≥стиною, що в≥дкриваЇтьс€ лише через богоодкровенн€. “ому п≥знанн€ без божих ≥стин веде, зрештою, до Ђвченого незнанн€ї.

ћ.  узанський вважав, що Ѕог Ї найвищою ≥стиною, макси≠мумом ¬сесв≥ту. Ѕог Ї в усьому, а отже, водночас в≥н Ї й м≥н≥му≠мом ¬сесв≥ту. ќск≥льки людина Ї твор≥нн€м Ѕога, то вона об'ЇднуЇ в соб≥ €к максимум, так м≥н≥мум задл€ Їднанн€ з Ѕогом. —погл€дальний спос≥б житт€ не спри€Ї руху людини до Ѕога. ≤ навпаки, активний спос≥б житт€ наближаЇ людину до Ѕога через прагненн€ його п≥знанн€ в повс€кденному житт≥ й ≥ндив≥дуальн≥й творчост≥.

 

ќтже, ≥нтерес до античност≥, критичне переосмисленн€ схо≠ластики на користь д≥алектичного методу, розвиток гуман≥≠стичних ц≥нностей людськоњ особи зробили ћиколу  узансько≠го одним з найвидатн≥ших мислител≥в епохи ¬≥дродженн€.

ѕ≥ко делла ћ≥рандола (1463Ч1494 рр.) Ч ф≥лософ епохи ¬≥д≠родженн€, енциклопедично осв≥чений аристократ (Ї в≥домост≥ про те, що в≥н знав б≥льш €к тридц€ть мов). ” 24 роки став в≥до≠мим гуман≥стом. Ќайзначущ≥шими творами, що репрезентують його ф≥лософськ≥ погл€ди, стали Ђ“енталї (тлумаченн€ проблеми твор≥нн€ Ѕогом св≥ту), Ђѕро суще та Їдинеї, Ђ–оздуми проти аст≠ролог≥њї, особливе значенн€ мала його робота Ђ–озмова про г≥д≠н≥сть людиниї.

” своњх доробках ѕ≥ко делла ћ≥рандола розвивав власну ф≥ло≠софську концепц≥ю анал≥зу м≥сц€ людини в оточуючому њњ св≥т≥. ћислитель по-своЇму ре≥нтерпретував тезу про богопод≥бн≥сть людини з огл€ду на античну ф≥лософську мудр≥сть. ¬≥н вважав, що людина Ї центром ¬сесв≥ту, м≥крокосмосом, над≥лена Ѕогом свободою волеви€вленн€, що даЇ њй можлив≥сть пост≥йно творити себе й навколишн≥й св≥т. —вободу волеви€вленн€ людини обме≠жуЇ Ђсв≥товий пор€докї, ≥ в тих випадках, коли людина порушуЇ його, вона втрачаЇ власну г≥дн≥сть (г≥дн≥сть бути людиною).

Ќадзвичайно ц≥кавими стали роздуми ѕ. ћ≥рандоли про ф≥≠лософ≥ю €к шл€х до Ђприродногої щаст€ людини. ¬≥н вважав, що в житт≥ людини Ї два види щаст€: щаст€ €к результат п≥≠знанн€ своЇњ природи, закон≥в св≥ту ≥ надприродне щаст€ (най≠вищий р≥вень щаст€), €ке людина отримуЇ т≥льки завд€ки в≥р≥ в Ѕога. Ўл€х людини до надприродного щаст€ лежить через етику (ученн€ про доброчинност≥). ‘≥лософськ≥ роздуми й ф≥≠лософський спос≥б житт€ ведуть до теолог≥чноњ мудрост≥ €к завершального етапу шл€ху до щаст€ (Їдност≥ з Ѕогом через божественну мудр≥сть). Ѕез ф≥лософ≥њ людина не може бути щасливою.

ќснову доброчинностей ѕ≥ко делла ћ≥рандола вбачав у вм≥нн≥ людини через в≥ру в Ѕога п≥знавати закони Ђсв≥тового пор€дкуї. –озпочинаЇтьс€ процес п≥знанн€ з вивченн€ закон≥в природи на р≥вн≥ розуму, а пот≥м рухаЇтьс€ до р≥вн€ ос€гненн€ божих ≥стин. ѕ≥знанн€ —в€того ѕисьма починаЇтьс€ з ум≥нн€ його рац≥ональ≠ного осмисленн€ з наступним переходом на р≥вень м≥стики.

 

ќтже, на основ≥ вченн€ ѕлатона ћ≥рандола започаткував вла≠сне вченн€ про св≥т з метою п≥знанн€ божих ≥стин у ньому й отриманн€ Їдност≥ з Ѕогом через правильно п≥знану божест≠венну мудр≥сть.

Ќатурф≥лософський напр€м (XVIЧXVII ст.) репрезентова≠ний Ћеонардо да ¬≥нч≥, ћиколою  оперн≥ком, ƒжордано Ѕруно, √ал≥лео √ал≥леЇм та ≥н.

√ен≥альним представником епохи ¬≥дродженн€ був Ћеонардо да ¬≥нч≥ (1452Ч1519 рр.). ¬≥н про€вив себе €к видатний живопи≠сець, знаменитий арх≥тектор ≥ буд≥вельник, знавець оптики й пер≠спективи, математики й астроном≥њ. …ого ф≥лософськ≥ роздуми не друкувалис€ за житт€. ≤ лише п≥зн≥ше були з≥бран≥ в окремий тра≠ктат п≥д назвою Ђ“рактат про живописї ≥ видан≥ його учнем.

ќдним ≥з головних своњх завдань Ћгонардо да ¬≥нч≥ вважав ство≠ренн€ нового методу п≥знанн€, в основ≥ €кого лежали досв≥д ≥ практика. ¬≥н критично ставивс€ до рел≥г≥йного фанатизму, маг≥њ та м≥стики, €к≥ заперечували закони природи. јле попри все Ѕог дл€ Ћеонардо да ¬≥нч≥ був Ђвеликим художникомї, творцем пре≠красного барвистого св≥ту. —творена Ѕогом людина маЇ душу, €ка прагне через красу й гармон≥ю поЇднатис€ з Ѕогом.

—в≥т ф≥лософ≥њ Ћеонардо сконцентровано в художн≥х образах, €к≥ Ї Їдиним способом рац≥онального осмисленн€ св≥ту й не по≠требують теолог≥чноњ ≥нтерпретац≥њ.

 

«а Ћеонардо да ¬≥нч≥, гармон≥€ св≥ту ≥снуЇ пор€д ≥з дисгармон≥Їю (темр€вою й траг≥змом), що в≥ддзеркалюютьс€ в суперечност€х людського житт€. Ѕог даЇ людин≥ свободу волеви€вленн€, щоб вона власноруч вибирала шл€х до ангельського ≥снуванн€ всупе≠реч повс€кденно прим≥тивному (тваринному) способу житт€.

≤ншим в≥домим представником натурф≥лософ≥њ епохи ¬≥дро≠дженн€ був ћикола  оперн≥к(1473Ч1543 рр.) Ч засновник ге≠л≥оцентричноњ картини св≥ту. …ого в≥дома прац€ Ђѕро обертанн€ небесних сферї в≥д≥грала важливу роль у формуванн≥ новоњ кар≠тини св≥ту, в основ≥ €коњ лежав десакрал≥зований космос без тео≠лог≥чноњ концепц≥њ його по€сненн€. Ѕог продовжував виступати першопричиною св≥ту (€к Ђсв≥товий механ≥змї), але п≥сл€ акту його творенн€ в≥н уже не втручавс€ в закони його розвитку. Ѕув л≥кв≥дований богословський конфл≥кт м≥ж Ђземлею ≥ небомї.

 

“аким чином,  оперн≥к ув≥в у космолог≥ю та ф≥лософ≥ю принцип саморозвитку, критично переосмислив ≥дею јр≥стотел€ про Ѕога €к пост≥йну першопричину розвитку ¬сесв≥ту, в≥дкрив шл€х до п≥знанн€ космосу та ¬сесв≥ту без теолог≥њ, на основ≥ наукових знань.

 

ƒжордано Ѕруно (1548Ч1600 рр.) Ч пантењст, продовжував роз≠вивати вченн€ неоплатон≥ка ћиколи  узанського та натурф≥ло≠софськ≥ ≥дењ  оперн≥ка й на ц≥й основ≥ робив власн≥ онтолог≥чн≥ висновки. ѕантењстичн≥ погл€ди ƒжордано Ѕруно, а також побу≠дована ним картина св≥ту стала причиною гострого конфл≥кту з церквою (≥нкв≥зиц≥Їю), у результат≥ чого в 1600 р. його було за≠суджено й спалено на вогнищ≥ в –им≥. √оловними прац€ми, що репрезентують ф≥лософськ≥ погл€ди Ѕруно, були Ђѕро причину, початок ≥ Їдинеї, Ђѕро безк≥нечний ¬сесв≥т та св≥тї, Ђѕро героњ чний ентуз≥азмї, Ђ160 тез проти математик≥в ≥ ф≥лософ≥в нашого часуї, Ђѕро монаду, число й ф≥гуруї та ≥н.

ƒжордано Ѕруно критично переосмислив ≥ дал≥ розвинув ге≠л≥оцентричну картину св≥ту  оперн≥ка. ¬≥н говорив, що ¬сесв≥т не обмежений сферою нерухомих з≥рок на його кордон≥. ¬≥н ру≠хомий, в≥чний ≥ безк≥нечний (≥де€ безк≥нечного космосу). ¬сесв≥т складаЇтьс€ з паралельних св≥т≥в, €к≥, ймов≥рно, населен≥ люд≠ськими ≥стотами.

 

Ѕезк≥нечний Ѕог Ї першопричиною св≥ту. ¬≥н Ї Їдн≥стю супере≠чностей, €к≥ перебувають у Ђскрученомуї вигл€д≥. Ѕагато≠гранн≥сть предметного св≥ту Ї результатом Ђрозкрученн€ї Ѕога в простор≥ й час≥. ƒжордано Ѕруно зробив св≥й засадовий висновок: Ѕог ≥снуЇ не за межами ¬сесв≥ту, а перебуваЇ в са≠мому ¬сесв≥т≥.

¬≥дносна гармон≥€ предметного св≥ту порушуЇтьс€ причино≠во-насл≥дковими зв'€зками м≥ж можлив≥стю й д≥йсн≥стю, що при≠зводить до зм≥ни €к≥сного стану предметного св≥ту та спричин€Ї його рух у простор≥ й час≥.

ƒжордано Ѕруно вважав, що основою св≥ту,  осмосу, природи Ї св≥това душа, €ка породжуЇ розум ≥ д≥Ї на матер≥ю зсередини (надаЇ њй форми), завд€ки чому створюЇтьс€ вс€ багатогранн≥сть природного св≥ту. ƒ. Ѕруно зробив висновок, що форма ≥снуЇ не ззовн≥, а в сам≥й матер≥њ, що даЇ њй можлив≥сть стати реальною д≥йсн≥стю. ћатер≥€ пронизана духом, а тому Ї про€вом св≥товоњ душ≥. ƒл€ по€сненн€ про€в≥в Ђсв≥товоњ душ≥ї ƒжордано Ѕруно використовував терм≥н Ђдуховна субстанц≥€ї, що ≥снуЇ в окре≠мому предмет≥ й зникаЇ разом з його знищенн€м.

Ћюдська душа маЇ специф≥чн≥ можливост≥ бути розумною, а отже, адекватно п≥знавати св≥т природи. Ћог≥ка людини Ї в≥ддзе≠ркаленн€м ф≥зичних форм св≥тосприйн€тт€. ѕершим кроком п≥≠знанн€ Ї ф≥ксац≥€ проблемноњ ситуац≥њ (≥снуванн€ сумн≥ву), влас≠не, сумн≥в лежить в основ≥ ф≥лософських роздум≥в. Ќа практиц≥ це означаЇ запереченн€ в≥ри, догматизму й Ѕожого одкровенн€ €к засоб≥в п≥знанн€, що виключають сумн≥в.

ƒжордано Ѕруно оптим≥стично сприймав житт€, нав≥ть смерть вважав позитивним чинником житт€ людства загалом. ƒуша, €к ≥ людина, смертна, усв≥домленн€ цього маЇ стимулюва≠ти людину щонайефективн≥ше використовувати св≥й час, €кий в≥дведено њй долею. ÷≥ натурф≥лософськ≥ принципи п≥дн≥мали душу людини на р≥вень ≥ндив≥дуальноњ в≥дпов≥дальност≥ за свою д≥€льн≥сть ≥ вчинки. √оловним критер≥Їм ≥стинноњ моральност≥ (повноц≥нност≥) людського житт€, стверджував Ѕруно, Ї њњ актив≠н≥сть у повс€кденному житт≥ (швидкоплинному й короткому).

ѕ≥знанн€ закон≥в ¬сесв≥ту Ї також про€вом моральност≥ люди≠ни. «акон (вол€ Ѕога) ≥снуЇ в природ≥, благочестив≥й душ≥, с€€нн≥ сонц€, крас≥ предмет≥в матер≥ального св≥ту, численних живих ≥сто≠тах, €к≥ живуть, в≥дчувають ≥ рад≥ють чудов≥й Їдност≥ з Ѕогом.

 

ѕ≥знанн€ закон≥в потребуЇ певного ≥нтелектуального героњз≠му, жертовност≥ в любов≥ до мудрост≥, що перетворюЇ людину на живого Ѕога.

ƒжордано Ѕруно над≥л€в любов до мудрост≥ характеристика≠ми ≥нтелектуальноњ еротики. ¬≥н називав цей стан душ≥ Ђгероњч≠ним ентуз≥азмомї. —воњм житт€м Ѕруно п≥дтвердив можлив≥сть жити в жертовн≥й любов≥ до мудрост≥ (≥стини^, в≥н став прикла≠дом ген≥альност≥ на вс≥ часи й дл€ вс≥х народ≥в.

ѕ≥знанн€ закон≥в ¬сесв≥ту й руху, житт€ на земл≥ зг≥дно з цими законами Ї найкращим способом служ≥нн€ Ѕогу (Ђмонад≥ монадї). “ому, €к вважав Ѕруно, головним предметом ф≥лософського досл≥≠дженн€ Ї не ос€гненн€ надреального Ѕога, а необх≥дн≥сть п≥знанн€ Ѕога в предметах ф≥зичного св≥ту. –ел≥г≥йна в≥ра та мораль можуть ≥снувати лише €к елементи вихованн€ в≥дсталих народ≥в, €к≥ не мають достатнього р≥вн€ культури (розуму). ” майбутньому рел≥≠г≥ю богоодкровенн€ повинна зам≥нити Ђрел≥г≥€ розумуї.

 

ќтже, представники натурф≥лософського напр€му на основ≥ критичного переосмисленн€ догмат≥в христи€нськоњ церкви про Ѕога й  осмос створили нову картину св≥ту, побудовану на наукових знанн€х про св≥т,  осмос, ¬сесв≥т: ¬сесв≥т Ї Їди≠ним ≥ безк≥нечним, в≥н н≥ким не породжений, а тому н≥ким не бу≠де знищений, загалом ¬сесв≥т нерухомий, у простор≥ й час≥ ру≠хаютьс€ лише т≥ла, що Ї складовими частинами ¬сесв≥ту.

–еформац≥йний напр€м (XVIЧXVII ст.), ≥дейне оформленн€ €кому дали ћарт≥н Ћютер (1483Ч1546 рр.), ”льр≥х ÷в≥нгл≥ (1484Ч1531 рр.), ∆ан  альв≥н (1509Ч1564 рр.), “омас ћюнцер (1490Ч1525 рр.), ≈разм –оттердамський (1469Ч1536 рр.) та ≥н ≥ш. ¬они вважали, що необх≥дно подолати оф≥ц≥йн≥ католицьк≥ фальсиф≥кац≥њ вченн€ про ≤суса’риста й в≥дновити Ђ≥стинне хри≠сти€нствої та Ђцеркву апостольських час≥вї.

¬≥домо, що –еформац≥€ в≥ддзеркалювала глибоку кризу като≠лицизму й стала показником того, що попереднЇ феодальне су≠сп≥льство не могло дос€гти соц≥альноњ мети Ч подолати надм≥рну гр≥ховн≥сть людей ≥ п≥дготувати њх до приходу ÷арства Ќебесного.

 риза католицизму ви€вилас€ в таких €вищах: надм≥рному обожнюванн≥ ѕапи –имського, поширенн≥ факт≥в зловживанн€ духовенством своњм становищем, компрометуюч≥й д≥€льност≥ ≥нкв≥зиц≥њ, претенз≥йност≥ католицького духовенства в≥дпускати будь-€к≥ гр≥хи, продажу ≥ндульгенц≥й, складн≥й культов≥й д≥€ль≠ност≥ церкви, деморал≥зац≥њ сусп≥льства та знедуховленн€ в≥рую≠чих, п≥дтримц≥ ≥дењ Ђблагочестивоњ оманиї тощо.

–еформац≥€ розпочалас€ в Ќ≥меччин≥ й Ўвейцар≥њ, а головним њњ натхненником ≥ орган≥затором став ћарт≥н Ћютер Ч автор знаменитих Ђ95 тезї, адресованих кер≥вництву католицькоњ церк≠ви. ¬≥ровченн€ протестантизму було репрезентоване в Ђјусбург-ському ≥спов≥днику в≥риї (1559 р.), а узагальненою формою про≠тестантизму став висл≥в ћарт≥на Ћютера Ђ“≥льки ¬≥ра, т≥льки ѕисьмо, т≥льки милосерд€ Ѕожеї.

” результат≥ –еформац≥њ (Ђкритичноњ перев≥ркиї догмат≥в то≠гочасного католицизму) протестанти визнали ≥стинними лише два тањнства ≥з семи (хрещенн€ й пока€нн€), в≥дм≥нили пости й б≥льш≥сть церковних св€т, акцентували увагу на ≥ндив≥дуальн≥й в≥дпов≥дальност≥ за власний пор€тунок перед Ѕогом (без залучен≠н€ церкви й духовенства). ÷ерква стала союзом брат≥в ≥ сестер, а не ≥Їрарх≥чною структурою керуючих ≥ п≥длеглих (≥де€ Ђузагаль≠неного св€щенстваї).

Ћицем≥рн≥й позиц≥њ феодально-католицькоњ церкви (спас≥нн€ не через в≥ру, а через театрал≥зовану повед≥нку, ло€льн≥сть до цер≠кви й держави) теоретики –еформац≥њ протиставили такий спос≥б житт€, €кий ор≥Їнтував на Ђчистосердечне спокутуванн€ гр≥х≥в власною в≥роюї. ѕринцип мирського аскетизму закликав протес≠тант≥в жити таким житт€м, €ке лог≥чно продовжувало б служ≥нн€ Ѕогу й спри€ло пор€тунку душ≥. ќсобливост≥ протестантизму влучно охарактеризував  арл ћаркс, зазначивши, що в≥н Ђзв≥ль≠нив людину в≥д зовн≥шньоњ рел≥г≥йност≥ й зробив рел≥г≥йн≥сть внутр≥шн≥м св≥том людиниї1.

1 ћаркс  .   критике гегелевской философии права. ¬ведение // ћаркс.  ., «нгельс ‘. —оч. Ч 2-е изд. Ч ћ., 1955. Ч “. 1. Ч —. 422.

1 —аме тому 9 червн€ 1880 року в –им≥ на ѕлощ≥  в≥т≥в у присутност≥ 6 тис€ч деле≠гат≥в в≥д ус≥х народ≥в св≥ту був в≥дкритий пам'€тник ƒжордано Ѕруно Ч ген≥альному мислителю й ≥нтелектуальному герою.

Ќе менш значущою дл€ –еформац≥њ стала ≥де€ Ђдешевоњ церк≠виї, €ка виходила з того, що дл€ пор€тунку в≥руючоњ людини не потр≥бен посередник (на роль €кого претендувала католицька церк≠ва) Ч за власний пор€тунок людина в≥дпов≥даЇ сама.

“еоретичною основою критики католицького культу стала концепц≥€ переосмисленн€ взаЇмод≥њ матер≥альноњ природи з≥ —в€тим ƒухом. ѕротестанти вважали, що св€щенного й сакраль≠ного значенн€ предмет набуваЇ лише п≥д час його взаЇмод≥њ з в≥≠руючою людиною, саме цей момент ≥ндив≥дуальноњ в≥ри в св€≠т≥сть цього предмета робить його св€щенним. ј це означаЇ, що коли в≥ри немаЇ, то немаЇ й св€тост≥ предмета.

≈поха –еформац≥њ й по€ва протестантизму спричинили загост≠ренн€ м≥жрел≥г≥йних конфл≥кт≥в, що зумовило формуванн€ в Їв≠ропейськ≥й правов≥й культур≥ принцип≥в свободи сов≥ст≥, в≥ротер≠пимост≥, ≥нших пол≥тичних свобод. ѕротестантизм дав змогу по-новому переосмислити взаЇмод≥ю держави й церковних орган≥за≠ц≥й, позбутис€ консервативного принципу теократизму. –ел≥г≥€ стала лише ≥нститутом держави.

ѕроанал≥зувавши особливост≥ реформац≥йних рух≥в XVIЧ XVIII ст. (у пер≥од формуванн€ кап≥тал≥стичних ринкових в≥д≠носин), соц≥олог ћакс ¬ебер, зробив висновок, що протестантсь≠ка етика Ђприземлювалаї в≥руючу людину до њњ земних потреб. ѕротестантизм цього пер≥оду ор≥Їнтував оп≥куватис€ не майбут≠н≥м (добрими справами, що дадуть людин≥ абстрактн≥ благодать ≥ пор€тунок), а сьогоденн€м (добрими справами в повс€кденному житт≥). ∆итт€ Ї надто коротким ≥ дорогоц≥нним, а отже, мар≠нувати його на нереальн≥, з погл€ду морал≥, нав≥ть рел≥г≥йноњ, ц≥л≥ вкрай неприпустимо. “ому протестантська етика спр€мовувала в≥руючу людину на те, щоб вона в≥ддала вс≥ своњ сили, енерг≥ю, думки на конкретну п≥дприЇмницьку д≥€льн≥сть задл€ отриманн€ надприбутк≥в ≥, таким чином, могла побачити в своњх усп≥хах чудеса Ѕожоњ Ѕлагодат≥.

≤дењ –еформац≥њ в XVIЧXVII ст. через ѕольщу стали проника≠ти в ”крањну, що знайшло св≥й ви€в у критиц≥ верх≥вки правосла≠вного духовенства, у демократичн≥й ≥нтерпретац≥њ Ѕ≥бл≥њ, вимогах громад€нськоњ р≥вност≥. ќсобливого розвитку цей процес набув п≥д час нац≥онально-визвольноњ боротьби украњнського народу проти польських магнат≥в, католицькоњ експанс≥њ (полон≥зац≥њ). ѕисьменники-полем≥сти, д≥€ч≥ братств, професори й вихованц≥  иЇво-ћогил€нськоњ академ≥њ, зокрема √ригор≥й —коворода, про≠пагували реформац≥йн≥ ц≥нност≥, однак у XVII ст. реформац≥йний рух в ”крањн≥ з≥йшов нан≥вець.

 атолицька церква в≥дпов≥ла на –еформац≥ю контрреформац≥≠Їю, що призвело до жорстоких рел≥г≥йних в≥йн XVIЧXVII ст.

 

ќтже, реформац≥йний напр€м ф≥лософськоњ души мав на мет≥ зд≥йснити €к≥сн≥ перетворенн€ в консервативн≥й католицьк≥й ≥деолог≥њ зг≥дно з потребами кап≥тал≥зац≥њ сусп≥льства й ство≠рити новий р≥вень взаЇмов≥дносин м≥ж в≥руючими, церквою, державою й сусп≥льством загалом.

ѕол≥тичний напр€м (XVЧXVI ст.) ф≥лософ≥њ ¬≥дродженн€ репрезентував Ќ≥кколо ћак≥авелл≥ (1469Ч1527 рр.), €кий вивчав проблеми ефективного управл≥нн€ державою, а також повед≥нку правител≥в. √оловними прац€ми, в €ких розкрилис€ його ф≥ло≠софсько-пол≥тичн≥ погл€ди, були Ђ н€зьї, Ђ≤стор≥€ ‘лоренц≥њї, Ђ–оздуми про першу декаду “≥та Ћ≥в≥€ї, у них ћак≥авелл≥ обгру≠нтував основн≥ принципи досл≥дженн€ закон≥в соц≥ального орга≠н≥зму, передус≥м його пол≥тичних в≥дносин.

Ќа думку вченого, ф≥лософ≥€ соц≥ального житт€ (≥стор≥њ) по≠винна доповнюватис€ ф≥лософ≥Їю людини. ¬≥н вважав, що дер≠жава в процес≥ управл≥нн€ сусп≥льством головними об'Їктом обираЇ людину (конкретну особу), €ка маЇ низку негативних €ко≠стей, €к≥ необх≥дно враховувати будь-€кому чиновнику.

 

ќсобливост≥ взаЇмод≥њ державноњ адм≥н≥страц≥њ та населенн€ крањни визначаЇ Ђлюдина натовпуї, тому держава спираЇтьс€ на силу й Ђкульт особиї правител€.

√оловним завданн€м пол≥тики Ї отриманн€ влади й подальше њњ збереженн€ в≥д пос€гань. ўо б≥льше влади, то б≥льше загрози й страху за можлив≥сть њњ втратити в≥дчувають люди, €к≥ нею над≥≠лен≥. “ому влада не припускаЇ компром≥су й пос€гань на нењ з бо≠ку опозиц≥њ. –ел≥г≥€ й мораль, на думку ћак≥авелл≥, також ста≠ють ≥нструментом пол≥тики. јле жити зг≥дно з правилами рел≥г≥њ й морал≥ держава не зможе. ѕол≥тичн≥ р≥шенн€ повинн≥ ух≠валюватис€ лише на п≥дстав≥ анал≥зу пол≥тичних факт≥в (врахо≠вуючи ≥нтереси рел≥г≥њ та морал≥, однак останн≥ не мають дом≥≠нувати). ” пол≥тиц≥ Ї своњ закони. ѕравитель не Ї приватною особою, €ка може переносити своњ приватн≥ ≥нтереси, уподобан≠н€ (рел≥г≥йн≥ та моральн≥) на пол≥тику. Ќасильство також на≠лежить до ≥нструмент≥в, за допомогою €ких влада утримуЇть≠с€, обер≥гаЇтьс€ й використовуЇтьс€.

”топ≥чно-соц≥ал≥стичний напр€м (XVЧXVII ст.) репрезен≠тували “омас ћор, “оммазо  ампанелла. ¬они шукали шл€х≥в побудови ≥деального сусп≥льства.

“омас ћор (1478Ч1535 рр.) був пол≥тичним д≥€чем, лорд-канцлером јнгл≥њ, ≥сториком ≥ ф≥лософом. ¬≥н виступив про≠ти –еформац≥њ в јнгл≥њ, за що й був страчений королем √енр≥≠хом VIII.

” XX ст. ѕапа ѕ≥й X проголосив “омаса ћора св€тим €к жертву пересл≥дуванн€ за католицьку в≥ру. √оловними дороб≠ками, €к≥ репрезентували ф≥лософськ≥ погл€ди вченого, були Ђ≤стор≥€ –≥чарда IIIї, Ђ«олота книга така ж корисна, €к ≥ забав≠на про найкращу побудову держави та про новий остр≥в ”то≠п≥€ї. ÷€ книжка, скорочено Ђ”топ≥€ї, принесла “. ћору св≥то≠ве визнанн€.

”топ≥€ Ч це фантастичне м≥сце, остр≥в, де Ї сусп≥льство, в €кому ≥снуЇ сусп≥льна власн≥сть на засоби виробництва. ќписую≠чи ”топ≥ю, “омас ћор розвивав ≥дею ѕлатона про необх≥дн≥сть л≥кв≥дац≥њ приватноњ власност≥ €к причини соц≥ального под≥лу людей ≥ виникненн€ м≥ж ними конфл≥кт≥в. Ќа його думку, ство≠ренн€ сусп≥льства ≥з сусп≥льною власн≥стю на засоби виробницт≠ва маЇ в≥дновити Їдн≥сть людей.

ќписуючи траг≥чну долю обездоленних англ≥йських сел€н (Ђколи в≥вц≥ поњли людейї), “. ћор пропонуЇ фантастичну мо≠дель створенн€ ≥деального сусп≥льства, в €кому вс≥ його грома≠д€ни мають право на працю (ш≥сть годин на день) й можлив≥сть ус≥м однаковою м≥рою користуватис€ результатами ц≥Їњ прац≥. ” цьому сусп≥льств≥ не повинно бути влади грошей ≥ золота (золо≠то й ср≥бло мало йти на виготовленн€ н≥чних горщик≥в дл€ не≠чистот).

ћета житт€ утоп≥йц≥в Ч створити в сусп≥льств≥ р≥вн≥ умови дл€ вс≥х людей в отриманн≥ задоволенн€ в≥д житт€ (в≥дпочинку п≥сл€ роботи, розваг тощо). ¬ ”топ≥њ дозволен≥ будь-€к≥ рел≥г≥њ, але заборон€Їтьс€ атењзм, €кий призводить до пад≥нн€ морал≥. √о≠ловна модель способу житт€ утоп≥йц≥в Ч це повна ун≥ф≥кац≥€ повед≥нки, ц≥нностей, од€гу тощо.

“омас ћор став засновником теор≥њ утоп≥чного соц≥ал≥зму (утоп≥≠чно-комун≥стичного сусп≥льства), в €кому в≥льний розвиток од≠ного громад€нина залежить в≥д в≥льного розвитку ≥нших, реа≠л≥зац≥њ ≥нтелектуальних ≥ творчих зд≥бностей особи, а також њх пост≥йного вдосконаленн€.

«агальною метою мешканц≥в ”топ≥њ Ї отриманн€ вс≥ма њњ гро≠мад€нами загального щаст€, €ке пол€гаЇ не в аскетичному спосо≠б≥ житт€, а в реал≥зац≥њ творчих бажань людини й потреб здорово≠го т≥ла. ѕи€цтво, розпуста, л≥нощ≥ в≥дкидаютьс€ здоровим сусп≥льством, пересл≥дуютьс€ й караютьс€ законом ”топ≥њ.

“оммазо  ампанелла (1568Ч1634 рр.) був ≥ншим в≥домим представником утоп≥чного соц≥ал≥зму, €кий також виступив ≥з програмою перебудови сусп≥льства на основ≥ принципу утоп≥ч≠ного комун≥стичного устрою. «а своњ сусп≥льно-пол≥тичн≥ погл€≠ди “оммазо  ампанелла 27 рок≥в пров≥в у тюрмах, де написав де≠к≥лька твор≥в, серед €ких особливо в≥домою була прац€ Ђћ≥сто —онц€ї.

” своњх рел≥г≥йно-ф≥лософських погл€дах “.  ампанелла ви≠ходив з того, що ≥снуЇ дв≥ ≥стини Ч ≥стина природи та ≥стина бо-гоодкровенн€ (Ђподв≥йне одкровенн€ї). ќсновою бутт€ Ї матер≥€ (св≥т предметних речей ≥ живих орган≥зм≥в). ∆ив≥ орган≥зми пра≠гнуть отримати задоволенн€ в≥д житт€. «агалом ц≥ ≥дењ принижу≠вали авторитет —в€того ѕисьма, хоча мислитель ≥ визнавав, що Ѕог Ї творцем житт€, €кий згодом в≥д≥йшов в≥д управл≥нн€, а то≠му все навколо ≥снуЇ зг≥дно з власною лог≥кою под≥й (дењзм).

 

ћислитель вважав, що головними першопричинами (або премал≥тетами) бутт€ Ї мудр≥сть, м≥цн≥сть, любов. ¬ол€ людини спр€мована на отриманн€ влади шл€хом використанн€ ≥нте≠лекту (знанн€).

Ђћ≥сто —онц€ї Ч це христи€нсько-комун≥стична утоп≥€, в €к≥й пан≥вне становище пос≥дають ф≥лософи-св€щенники на чол≥ з метаф≥зиком, €кий використовуЇ в управл≥нн≥ людьми маг≥ю, астролог≥ю тощо. ѕор€д з ним сусп≥льством управл€ють сила, мудр≥сть ≥ любов ≥ 10 керуючих спец≥ал≥ст≥в, в≥дпов≥дальних за вир≥шенн€ в≥йськових, наукових та ≥нших питань. ƒопомагають њм у цьому б≥льш вузьк≥ спец≥ал≥сти Ч граматик, лог≥к, ф≥зик, по≠л≥тик, етик, економ≥ст, астролог та ≥н. ƒержавний устр≥й м≥ста —онц€ в своњй основ≥ маЇ сусп≥льну власн≥сть на засоби виробни≠цтва. ј це означаЇ, що м≥сто —онц€ не Ї результатом Ѕожого во≠леви€вленн€, а результатом рац≥онального переосмисленн€ житт€ в поЇднанн≥ з науковими знанн€ми, астролог≥Їю, маг≥Їю тощо. ”топ≥€  ампанелли була спробою поЇднати над≥ю й мудр≥сть опозиц≥њ (пригн≥чених мас), спробою протисто€нн€ нелюдським формам соц≥ального та духовного гнобленн€, осв€чених ≥ випра≠вданих церквою.

 

ќтже, ф≥лософ≥€ ¬≥дродженн€ (–енесансу) головним пред≠метом свого ф≥лософського досл≥дженн€ вважала антропо≠центризм ≥ гуман≥зм. ¬она утвердила в≥ру з безмежн≥ можли≠вост≥ людини та њњ доброчинност≥, створила опозиц≥ю до церкви та рел≥г≥њ, що привело до втрати католицькою церк≠вою монопольного становища й спри€ло розвитку науки й св≥тськоњ культури. ‘≥лософ≥€ ¬≥дродженн€ створила принци≠пово нову наукову матер≥ал≥стичну картину св≥ту, генерувала практичний ≥нтерес до соц≥ально-пол≥тичноњ проблематики, порушила питанн€ соц≥альноњ" р≥вност≥, свободи сов≥ст≥, в≥ро≠терпимост≥ тощо, стала пер≥одом торжества ≥ндив≥дуал≥зму

.

ѕитанн€ дл€ самоперев≥рки

1. Ќазв≥ть загальн≥ риси й особливост≥ ф≥лософ≥њ епохи ¬≥дродженн€.

2. ƒайте коротку характеристику пон€ть Ђантропоцентризмї та Ђгуман≥змї.

3. ўо таке секул€ризац≥€?

4. –озкрийте пон€тт€ Ђ–енесансї.

5. як≥ особливост≥ ф≥лософського мисленн€ ћиколи  узанського ви можете назвати?

6. Ќазв≥ть особливост≥ утоп≥чно-соц≥ал≥стичних учень епохи ¬≥дро≠дженн€.

7. ’то з представник≥в ф≥лософ≥њ ¬≥дродженн€ обстоював ≥дею соц≥≠альноњ р≥вност≥?

8. ќхарактеризуйте ф≥лософськ≥ погл€ди ћиколи  оперн≥ка та ƒжо-рдано Ѕруно.

—писок рекомендованоњ л≥тератури

1. јнтологи€ мировой философии: ¬ 4-т. Ч ћ., 1969.

2. √орфункель ј. X. ‘илософи€ зпохи ¬озрождени€. Ч ћ., 1980.

3. √усЇв ¬. ≤. ≤стор≥€ зах≥дноЇвропейськоњ ф≥лософ≥њ XVЧXVII ст. Ч  ., 1994.

4. ƒанте јлигьери.. Ѕожественна€ комеди€. Ч ћ., Ч 7968.

5. ƒанте јлигьери. ћальње произведени€. Ч ћ., 1968.

6. Ћоренцо ¬алла. ќб истинном и ложном благе. ќ свободе воли. Ч ћ., 1989.

7. ћонтень ћ. ќпь≥ть≥: ¬ 3 кн. Ч ћ., 1992.

8. Ќарский». —. «ападноевропейска€ философи€ XVII века. Чћ., 1974.

9. Ќиколай  узанский. —очинени€ в двух томах. Ч ћ., 1979.

10. ѕетрарка ‘. »збранное. Ч ћ., 1974.

11. –еале ƒж., јнтисери ƒ. «ападна€ философи€ от истоков до на≠ших дней. ¬ 4-х т. Ч —ѕб., 1994Ч1997.

 

 

“ема є 6





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 3605 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

„тобы получилс€ студенческий борщ, его нужно варить также как и домашний, только без м€са и развести водой 1:10 © Ќеизвестно
==> читать все изречени€...

2240 - | 2117 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.08 с.