Класичний сократівський період

Разом зі зростанням могутності полісу (в середині V ст. до н. е) починається період розквіту давньогрецької філософії, який отримав назву класичний сократівський. У цей час виникає гос­тра потреба розвитку інтелектуального рівня особистості. Людей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мис­лення, стали називати софістами (учителями мудрості). Вони вод­ночас були не тільки філософами-теоретиками, а й активними про­пагандистами філософської культури серед найширших верств античного суспільства.

Найвідомішими софістами, які репрезентують цей напрям, були старші софісти (V ст. до н. е.) — Протагор, Горгій, Гін-ній, Продік, Антифонт, Крітій, молодші — Лікофрон, Алкіда-мант, Грасімах, а також найвідоміший серед них. (ократ, який офіційно не належав до цих груп, але використовуваїї софісти­ку в практичній діяльності, перетворивши її на спосіб власного життя.

Характерними особливостями софістичного мислення є роз­ширення сфери філософського інтересу (від повсякденного до­свіду людей до вивчення досвіду філософствування інших наро­дів), а також використання методів попередніх філософських течій. Головним своїм завданням софісти вважали вміння зроби­ти слабкого (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зреш­тою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу відносності людських знань).

Основним прийомом софістичного ведення бесід (доведення власної правоти) було використання софізмів (наприклад, відо­мий софізм — «рогатий»: «Те, що ти не загубив, — ТВОЄ? Якщо ти не загубив роги, то ти їх маєш»).

Ядром софістичного мислення стала теза «Ното тепшга» («людина є мірою всіх речей»). З цього приводу І Іригатор гово­рив: «Людина є мірою всіх існуючих речей, що вони існують, а неіснуючих, — що вони не існують». Інакше кажучи, людина ви­значає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об'єктивне, а суб'єктивне й плинне як у просторі, так і в часі.

Отже, головним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяль­ність, поведінка й мислення, що сприймаються крізь призму софістичного мислення: критичного ставлення до оточуючої дійсності, прагнення погоджувати теоретичні знання з прак­тикою, використовувати логіку для отримання правильного результату в мисленні, критичного ставлення до попередньої духовної культури, сприйняття норм моралі не як абсолютної цінності, а як предмета критики, відкидання об'єктивного буття й спроби довести, що дійсність існує тільки на рівні свідомості людей.

Софістика стала основою розвитку класичної філософії, геніальними представниками якої були Сократ, Платон, Аріс-тотель.

В історії світової філософії з ім'ям Сократа (469—399рр. до н. е.) пов'язували поворот філософії до вивчення людини. Сократа вважають засновником автономної філософської етики. Він ніколи письмово не фіксував своїх філософських роздумів, йо­го творчість відома із «сократичних» праць Платона та Ксено-фонта.

Як свідчить Платон, Сократ критично ставився до натурфіло­софських спекуляцій і вважав, що головним предметом філософії має стати людина як моральна істота. Основами свого філо­софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо­го не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — через постановку питань сформулювати проблему («знання — незнання») й у такий спосіб стимулюва­ти співрозмовника на самостійний пошук її розв'язання (зна­ходження істини).

Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб­ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль­ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Він неодноразово зазначав, що йому допомагав у цьому внутрішній голос «дай-мон», який керував його вчинками та слугував йому орієнтиром для реалізації в житті Божого провидіння.

Отже, Сократ не став творцем оригінальної філософської школи, але завдяки йому філософія отримала нові стимули розвитку. Він активізував пошук відповіді на вічні філософські питання про добро, любов, щастя, відкрив метод маєвтики, який упродовж століть використовували в педагогіці, знайшов логічний метод пошуку істини шляхом доведення через диску­сію, а не декларування, як це робили попередні філософи, і, на­решті, став фундатором сократичних шкіл і виховав такого геніального учня, як Платон.

Платон (428/427—347рр. до н. е.) — видатний учень Сократа, засновник ідеалістичного напряму філософії, походив з аристо­кратичної афінської родини. Поштовхом до активної філософсь­кої діяльності була страта Сократа афінською аристократією в 399 р. до н. е. Платон намагався дати відповідь на питання про можливість створення ідеальної держави на основі принципів добра й справедливості. Філософський пошук Платона одночас­но містив теорію ідей, теорію безсмертя, теорію пізнання, а також учення про ідеальну державу.

У 388—387 рр. до н. е. Платон заснував в Афінах власну філо­софську школу — Академію. Він став одним з перших філософів античного світу, який залишив по собі низку документальних фі­лософських творів: понад ЗО діалогів, окремі листи, епіграми. Наприклад, «Апологія Сократа», «Федон», «Держава», «Федр», «Парменід», «Тімей», «Крітін», «Фідет», «Закони» тощо. Біль­шість творів написано у формі діалогів.

 

Серед сократичних шкіл найвідомішою стала Академія Платона (385 р. до н. е.). Головною темою її філософських досліджень була проблема Бога та Муз. Ця школа проіснувала більш як тисячу років — аж до VI ст. н. е.

Кіренську школу засновано в IV ст. до н. е. Арістіпом з Кірени, учнем Сократа. її особливостями було те, що кірінаїки виступали проти вивчення природи, найвищим бла­гом проголошували насолоду, яку вважали метою життя, щастя — сукупністю насолоди, а багатство — засобом її досягнення.

Кініки — філософська школа, яка обґрунтовувала ідеї свободи поза суспільством (асоціальну свободу), її представники перевіряли свої філософські погляди на собі. Кіні­ки вели паразитичний спосіб життя, жебракували, ігнорували державу й закони, тради­ційну культуру та мораль, концентрували увагу на людських пороках. Найвідомішими філософами, які репрезентували цю школу, були Антисфен, Діоген Сінопський.

Мегарську школу засновано учнем Сократа Евклідом з Мегари в IV ст. до н. е. Ре­презентували її Евбулід, Діодор, Крон. Вони вважали, що існує абстрактне найвище бла­го, яке називається Бог (розум, життєва енергія), антипода Бога — зла не існує. Мегарці активно проповідували софістику. Представники Мегарської школи стали авторами ві­домих апорій (парадоксів «куча» та «лисий»), за допомогою яких вони прагнули збагну­ти діалектику переходу кількості в якість.

 

Головні положення ідеалістичного вчення Платона знаходимо в таких тезах: першоосновою світу с особпивий світ, який іс­нує незалежно від людини. Це світ ейдосів (образів предметів матеріального світу). Кожний предмет має свою ідею, еталон, згідно з якою він матеріалізується та існує в реальному світі.

Платон вважав, що між матеріальним предметним світом і світом еталонних образів-ейдосів існує чимала різниця: предмети матеріального світу є несталими, кінечними й невічними, і, на­впаки, предмети світу ейдосів — вічні, нескінченні. Нестабільний матеріальний світ має можливість існувати й відновлюватися тільки завдяки вічним ідеям. Таким чином, ідея стає першопри­чиною й водночас метою, якої намагається досягти весь мате­ріальний світ, зокрема й усе живе на землі.

Взаємодія матеріального та ідеального світів перебуває в пев­ній суперечливій взаємодії, що віддзеркалює активна позиція ідеї добра. Платон виділяв ідею добра як головну й найвпливовішу в загальній піраміді ідей, вона існує незалежно від людини та ви­значається як справжнє буття. Не менш важливою стає ідея справедливості.

У той час як ідеї протистоять предметам матеріального світу, так само, як порядок — хаосу, добро — злу, між душею людини та ідеями немає гострого конфлікту, понад те, душа та ідеї тісно взаємозв'язані. Платон вірив у спорідненість душі людини та іде­ального світу, що дає змогу душі переселятись у світ ідей. Ці по­гляди започаткували його теорію пізнання (гносеологію). Сутніс­тю процесу пізнання Платон вважав процес анамнесісу (пригадування). Він стверджував, що душа людини згадує знан­ня, які вона отримала у світі ідей (ейдосів) ще до того, як потра­пила в нове тіло.

Оскільки матеріальний світ є віддзеркаленням світу ідей, то предметом пізнання мають стати насамперед чисті ідеї, які не можна збагнути за допомогою чуттєвого пізнання. Платон вва­жав, що такий тип пізнання дає лише недостовірне знання — «доксу». Чисті ідеї можна осягнути лише розумом, завдяки ви­щій духовній діяльності (ідеалістичному пізнанню). Вищою духов­ною діяльністю можуть займатися тільки підготовлені люди — високоосвічені інтелектуали, філософи, які завдяки розуму ма­ють можливість побачити й усвідомити чисті ідеї.

Надзвичайно цікавими були роздуми Платона про можливість побудови ідеальної держави на засадах справедливості. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити три головні суспільні прошарки: правителі; воїни; робі­тники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов'яз­ки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Це дасть можли­вість уникнути користолюбства й несправедливості. Твердження про необхідність жити заради спільного добра наштовхнуло Пла-тона на ідею знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспіль­нення всіх жінок і дітей. Так, у роботі «Закони» Платон запропо­нував ідею створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада зосереджувалася б у руках мудрих правителів, які за допомогою «діалектики ідей» та мето­дів насильства робитимуть людину щасливою.

 

Отже, філософія Ппатона започаткувала ідеалізм як найвпли-вовіший філософський напрям, що згодом отримав назву «лінія Ппатона» (як позиція, протилежна матеріалістичній філосо­фі!)- Уперше у філософських дослідженнях, окрім проблем при­роди (фізики), центральним стали проблеми людини, суспіль­ства, держави. У філософії Ппатона було закладено основи філософського мислення, виділено перші філософські категорії (буття, становлення, вічне, тимчасове, ділиме, неподільне тощо). У створеній ним філософській школі — Академії — на­вчався його геніальний послідовник — Арістотель. Учення Платона позначилося на формуванні догматів християнського віровчення. Філософія об'єктивного ідеалізму стала практич­ною філософією, адже вона з позицій світу ідей (справді істин­ного) критично переосмислювала матеріальний світ.

Арістотель (384—322 рр. до н. е.) був учнем Платона, заснов­ником Афінської школи Лікею. Творчість Арістотеля була ен­циклопедично багатогранною. У колі його інтересів були як природничі науки, так і поезія, його вважають засновником ло­гіки та психології. Але, безперечно, найбільше Арістотеля ціка­вила філософія, яка після його смерті отримала назву метафізика (як система світоглядних знань про причинно-наслідкові зв`язки у світі).

До найвідоміших філософських праць Арістотеля належать «Органон», «Фізика», «Механіка», «Метафізика», «Історія тва­рин», «Нікомахова етика», «Риторика», «Політика», «Афінська політія» та «Поетика».

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео­ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («пер­винна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокремле­ну частину філософії — логіку.

Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри­тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв'язків з ото­чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов'язаних з навколишньою дійсністю, в реальності існують тільки одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які називаються індивідууми (існує лише конкретний стіл, а не ідея стола).

Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума (стола взагалі) — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням, постає пи­тання: що таке буття? Арістотель вважав, що буття —це сут­ність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сут­ність.

Арістотель зазначав, що лише через висловлювання про бут­тя за допомогою категорій¹ можна відповісти на питання: що таке буття? Головною категорією стає категорія сутності. Сутність предметів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.

Розмірковуючи над проблемою матерії, Арістотель визначає її як потенцію, обмежену формою, наприклад, мідна куля — це мідь, обмежена формою кулі. Матерію створює Бог як безформену речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив­ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред­мета (можливість предмета бути предметом).

Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сут­ності самого предмета. Реальний світ — це послідовність пере­ходу від однієї форми матерії до іншої, тому причинно-наслідкові зв 'язки в матеріальному світі — це реалізація потен­ції (пасивної матерії) рухатися завдяки активній формі. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.