Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


—тановленн€ украњнськоњ ф≥лософ≥њ




Ќайдавн≥ш≥ (дохристи€нськ≥) пласти духовност≥ украњнського народу в≥дом≥ недостатньо, адже пам'€тки духовноњ культури ц≥Їњ доби були переважно знищен≥ п≥сл€ 988 р. €к так≥, що суперечили новим христи€нським ц≥нност€м. јле, незважаючи на це, сього≠дн≥ Ї вс≥ п≥дстави говорити, що ≥ п≥сл€ прийн€тт€ христи€нства в  ињвськ≥й –ус≥ мала м≥сце традиц≥йна дл€ давн≥х слов'€н м≥фоло≠г≥чна культура €зичницькоњ доби. ¬она стала ірунтом, на €кому спершу розвивалось €зичництво, а згодом Ч христи€нство (з в≥≠домим феноменом двов≥р'€). ћ≥фолог≥чний св≥тогл€д цього пер≥≠оду мав синкретичний характер, тобто був конгломератом пан≠тењстичних ≥дей з елементами ан≥м≥зму, тотем≥зму, фетишизму, маг≥њ, р≥льничих культ≥в тощо.

ѕередумовою початкового етапу розвитку духовноњ культу≠ри украњнського народу стали трип≥льська культура, ≥раномовн≥ культури ск≥ф≥в, сармат≥в, тюркська культура печ≥н≥г≥в ≥ по≠ловц≥в, праслов'€нська культура тощо. «в≥дси Ч найхарактер≠н≥ш≥ ознаки ориг≥нальноњ духовноњ культури, €к≥ згодом стали в≥др≥зн€ти украњнський народ серед ≥нших синхронних цив≥л≥≠зац≥й.

ƒо таких характерних ознак належать, по-перше, Ђпол≥фон≥змї (вплив р≥зних культур синхронних цив≥л≥зац≥й), по-друге, антењзм (дом≥нуванн€ ≥дењ про нерозривну Їдн≥сть людини й природи), по-третЇ, кордоцентризм (€к певна св≥тогл€дна ор≥Їнтац≥€ на вну≠тр≥шн≥й св≥т людини). ¬казан≥ ознаки згодом були доповнен≥ ек-зистенц≥йними ≥де€ми (ц≥нн≥стю свободи й свободи волеви€влен≠н€), що загалом стали основними рисами украњнськоњ ф≥лософсь≠коњ думки.

як≥сно нового зм≥сту ф≥лософська думка набула в добу  ињв≠ськоњ –ус≥, особливо п≥сл€ введенн€ на њњ територ≥њ христи€нства (X ст.), у процес≥ христи€н≥зац≥њ духовного житт€ (у результат≥ вир≥шенн€ суперечностей м≥ж слов'€нським €зичництвом ≥ за≠провадженою христи€нською культурою). ÷ентрами духовного житт€  ињвськоњ –ус≥ стали монастир≥, про що св≥дчить авторство перших рел≥г≥йно-ф≥лософських твор≥в. ” 1054 р. з'€вилас€ пер≠ша рел≥г≥йно-ф≥лософська прац€  ињвського митрополита ≤лар≥она Ђ—лово про закон ≥ благодатьї, а на початку XII ст. Ч Ђѕо≠в≥сть временних л≥тї, авторство €кого приписують ченцю ѕе-черського монастир€ Ќестору. —аме в цьому твор≥ чи не вперше у в≥тчизн€н≥й л≥тератур≥ вживаютьс€ терм≥ни Ђф≥лософї ≥ Ђф≥ло софствуватиї. ƒом≥нуюча рел≥г≥йна проблематика в творах пра≠вославних богослов≥в отримувала ф≥лософську ≥нтерпретац≥ю. ƒо таких проблем належали питанн€ про бутт€ Ѕога, взаЇмов≥дноси≠ни м≥ж церквою й кн€жою владою, про добро та зло €к протиста≠вленн€ Ѕога й сатани.

–ел≥г≥йна ф≥лософ≥€ своњм дом≥нуючим принципом вважала можлив≥сть отриманн€ знанн€ через соф≥стичну мудр≥сть. —оф≥-стичн≥сть стала визначальною особлив≥стю украњнськоњ ф≥ло≠софськоњ думки. Ђ—оф≥€-мудр≥стьї Ч сутн≥сть Ѕога, Ђдуша св≥≠туї, водночас вона вважалас€ першопричиною ≥нтеграц≥њ св≥ту, людини й Ѕога. ќтриманн€ особист≥стю Ђсоф≥йногої знанн€ ста≠вало одночасно й п≥знанн€м Ѕога. —аме таке подв≥йне розум≥нн€ привело до виникненн€ екзистец≥йно Ђсоф≥йногої спр€муванн€ рел≥г≥йно-ф≥лософських систем  ињвськоњ –ус≥. ћудр≥сть ≥ любов до мудрост≥ визнавалис€ не лише знанн€м, вони були п≥знанн€м Ѕога, €кий Ї сутн≥стю речей, предмет≥в та €вищ оточуючого св≥ту, зокрема й людей, сенсом ≥ метою њхнього ≥снуванн€. Ћюбов до мудрост≥ спр€мована не просто на розум≥нн€ оточуючого св≥ту, а й практичне оволод≥нн€ ним завд€ки божественн≥й мудрост≥ Ђсоф≥њї.

ќрганом розум≥нн€ (в≥ддзеркаленн€) зовн≥шнього св≥ту, зг≥дно з≥ слов'€нською м≥фолог≥чно-рел≥г≥йною культурою, Ї серце. “≥льки завд€ки йому можна отримати ≥стину житт€. —ерце Ч це точка, в €к≥й поЇднуютьс€ думки, вол€ й в≥ра, воно стаЇ ≥нстру≠ментом прогнозуванн€ результат≥в матер≥альноњ або духовноњ д≥€льност≥ людини. ѕочутт€ серц€ вважалос€ критер≥Їм ≥стини в процес≥ розум≥нн€ оточуючого св≥ту. “ому Ї вс≥ п≥дстави говори≠ти, що кордоцентризм €к св≥тогл€дна позиц≥€ набув подальшого розвитку у ф≥лософськ≥й думц≥  ињвськоњ –ус≥.

–озвиток ф≥лософськоњ думки  ињвськоњ доби завершуЇтьс€ €кнайпильн≥шою увагою до людини, закладанн€м п≥двалин гума≠н≥стичноњ традиц≥њ. ÷е знайшло в≥дображенн€ в Ђѕовчанн≥ ¬оло≠димира ћономахаї та культ≥ ƒ≥ви ћар≥њ €к захисниц≥ конкретноњ людини, що, напевно, с€гаЇ своњм кор≥нн€м у м≥фолог≥чн≥ образи Ѕерегин≥ або ¬еликоњ Ѕогин≥.

 

ќтже, ф≥лософ≥€  ињвськоњ доби мала христи€нський характер, у н≥й переважали ≥дењ визнанн€ Ѕога €к найвищоњ першопричини, а ≥снуванн€ оточуючого св≥ту Ч €к результату його твор≥нн€. ¬ основ≥ розум≥нн€ сутност≥ людського ≥снуванн€, д≥€льност≥ й вчинк≥в лежала етична проблематика. —усп≥льство розгл€далос€ кр≥зь призму в≥чного конфл≥кту добра й зла (Ѕога й ди€во≠ла). ≈лементами соц≥альноњ ф≥лософ≥њ стали патр≥отичн≥ ≥дењ Їдност≥ вс≥х руських земель, зм≥цненн€ 0 централ≥зац≥њ держави дл€ в≥дс≥ч≥ ≥ноземним загарбникам, необх≥дн≥сть розвитку культури та осв≥ти. «≥ становленн€м феодального ладу украњ≠нська ф≥лософ≥€ набула патристичного характеру. ќтримати знанн€ про оточуючий св≥т можна було лише у раз≥ превалю≠ванн€ в≥ри над цими знанн€ми, вищою метою п≥знанн€ був Ѕог, а Їдиним методом п≥знанн€ Ч божественне одкровенн€. јн≠трополог≥чн≥ ≥дењ вит≥кали з позиц≥њ, що людина спершу була створена €к богопод≥бна, а пот≥м Ђопоганена первородним гр≥≠хомї. як насл≥док Ч њњ стражданн€ й бажанн€ через есхатоло≠г≥чну просв≥тлен≥сть (пока€нн€) отримати безсмерт€ душ≥ (÷арство Ќебесне).

‘≥лософ≥€ доби ¬≥дродженн€ (XIVЧXVI ст.). Ќаприк≥нц≥ XIV ст. починаЇтьс€ новий етап у розвитку духовноњ культури ”крањни €к результат впливу зах≥дноЇвропейськоњ –еформац≥њ та утвердженн€ характерних дл€ нењ реформац≥йноњ ≥деолог≥њ й ц≥н≠ностей ренесансного гуман≥зму.

¬плив Ївропейськоњ –еформац≥њ на украњнську духовну куль≠туру набув специф≥чних форм. « одного боку, розвивалис€ рене≠сансн≥ духовн≥ ц≥нност≥, що було пов'€зано з реформац≥Їю като≠лицизму, а з ≥ншого, виникало протисто€нн€ ортодоксальноњ православноњ церкви вс≥м культурним впливам, що надходили ≥з зовн≥ й могли зашкодити њњ ц≥л≥сност≥ та ефективност≥ функц≥ону≠ванн€. ÷е поглиблювало етноконфес≥йний конфл≥кт м≥ж католи≠цизмом ≥ православ'€м. —трах перед польською католицькою експанс≥Їю призводив до ≥зольованост≥ духовноњ культури в ме≠жах православних (в≥зант≥йських) традиц≥й.

јле, незважаючи на вс≥ спроби уникнути кризових €вищ у житт≥ церкви, православ'€ в ”крањн≥ в≥дчуло необх≥дн≥сть адапта≠ц≥њ до нових соц≥ально-≥сторичних умов.  риза православноњ цер≠кви тут не була такою масштабною, €к у «ах≥дн≥й ™вроп≥, й тому вих≥д з нењ вбачавс€ не в њњ внутр≥шньому реформуванн≥, а в поЇд≠нанн≥ ≥нтерес≥в церкви з ≥нтересами украњнського народу в нац≥о≠нально-визвольн≥й боротьб≥ (Їднанн€ церкви з народом задл€ за≠хисту православноњ в≥ри €к в≥ри предк≥в). ѕравослав'€ стало в авангард≥ боротьби проти полон≥зац≥њ украњнського народу й пра≠гнуло бути гарантом перемоги в боротьб≥ за незалежн≥сть ≥ збе≠реженн€ нац≥ональноњ культури.

≤дењ ренесансного гуман≥зму розвивалис€ представниками ќстрозькоњ академ≥њ (ќстрозького культурно-просв≥тницького центру)1, а також д≥€чами украњнськоњ полем≥чноњ л≥тератури, на≠самперед, ≤ваном ¬ишенським.

≤ван ¬ишенський (бл. 1545/50Ч1620/30рр.) Ч один з найв≥дом≥ших полем≥ст≥в, €кий захищав духовн≥ ц≥нност≥ украњнського православ'€, апелюючи до м≥сти ко-екзистенц≥йнсњ аргументац≥њ. Ѕ≥льшу частину свого житт€ в≥н прожив у монастир€х јфона (√рец≥€), спершу був послушником, пот≥м ченцем, а п≥д к≥нець житт€ Ч аскетом-сам≥тником. √оловними творами, що репрезен≠тують його рел≥г≥йно-ф≥лософськ≥ погл€ди, стали Ђ нижкаї, Ђќбли-чен≥Ї д≥авола-миродержцаї, Ђѕисан≥е к утекшим от православной в≥рь≥ Їпископамї, Ђ раткословньњй отв≥т... ѕетру —каргеї, Ђѕо-слан≥е ƒомник≥њї, Ђ«ачапка мудрого латьшника з глупь≥м руси≠номї та ≥н.

” цих та ≥нших творах ≤. ¬ишенський обстоював ≥дею, зг≥дно з €кою основою духовного житт€ людини повинна бути мудр≥сть Ѕожа Ч —оф≥€, що ви€вл€Їтьс€ в культових особливост€х право≠слав'€ (храмах, ≥конах тощо). ѕолем≥ст р≥зко протиставл€в Ѕога й матер≥альний св≥т, вважаючи, що Ѕог Ї найвищою трансцендент≠ною силою, €ка ≥снуЇ в≥чно сама по соб≥, в≥н Ї неп≥знаний за сво≠Їю сутн≥стю ≥ Ї творцем св≥ту та людини. Ѕог Ї ≥деалом справед≠ливост≥, мудрост≥, чесност≥. …ому протид≥Ї матер≥альний св≥т, де пануЇ зло (ди€вол), гр≥ховн≥сть, тимчасов≥сть, смерть.

—еред головних ф≥лософських проблем, €кими ц≥кавивс€ ≤ван ¬ишенський, були пошуки сутност≥ людини та њњ м≥сц€ в св≥т≥. Ќа його погл€д, сутн≥сть людини вит≥каЇ з Їдност≥ антагон≥стичних протилежностей матер≥ального т≥ла й душ≥. ћ≥сце людини в жит≠т≥ залежить в≥д того, €к вона користуЇтьс€ власним волеви€влен≠н€м, що, зрештою, даЇ њй змогу зробити виб≥р м≥ж т≥лесною або духовною формою ≥снуванн€. Ќеправильний виб≥р (задоволенн€ т≥льки т≥лесних потреб) призводить до смерт≥ т≥ла й душ≥, ≥ на≠впаки, правильний гарантуЇ безсмерт€ душ≥ й в≥чне блаженство. ƒуховний виб≥р людини Ч це передус≥м вивченн€ —в€того ѕись≠ма, твор≥в сх≥дноњ патристики, а також самоп≥знанн€ й заглиб ленн€у свою внутр≥шню природу. ™дн≥сть цих двох процес≥в веде до м≥стичного просв≥тленн€ духовного розуму Ѕожою ≥стиною.

≤. ¬ишенський вважав, що Ѕог даЇ людин≥ свободу волеви€в≠ленн€, щоб вона самост≥йно визначилас€, з ким вона хоче бути Ч з Ѕогом (духом, добром) чи ди€волом (ут≥ленн€м зла). Ќайкоро-тший шл€х до Ѕога Ч це правильний виб≥р, €кий починаЇтьс€ з прийн€тт€ аскетичних ц≥нностей. як приклад Ч подвижницьке житт€ аскет≥в-сам≥тник≥в у горах, печерах, њхн≥ подвиги, пов'€зан≥ з молитвою й постами. Ђ—тару людинуї аскетизм зм≥нюЇ на Ђно≠вуї, зц≥люючи њњ т≥лесн≥ пристраст≥, €к≥ Ї причиною ф≥ховност≥ людини та њњ стражданн€ через вт≥ленн€ в н≥й божественного ду≠ху. –ел≥г≥йно-ф≥лософською основою, що обірунтовуЇ ≥дею поЇд≠нанн€ людини й Ѕога стаЇ ≥деолог≥€ ≥с≥хазму.

≤с≥хазм Ч етико-аскетичне вченн€ про шл€хи Їднанн€ людини та Ѕога через очищенн€ серц€ сл≥зьми й зосередженн€ св≥домос≠т≥ на сам≥й соб≥. «азвичай включаЇ психоф≥з≥олог≥чн≥ вправи (п≥ст, непорушн≥сть, контроль диханн€ тощо), що маЇ на мет≥ отриманн€ богоодкровенних ≥стин.

јскетизм, чернецтво, самов≥длученн€ Ч це не втеча в≥д супе≠речливого матер≥ального св≥ту, а навпаки, надлюдська прац€ над своњм т≥лом ≥ душею з метою отриманн€ очищенн€ в≥д њх гр≥хов≠ност≥, отриманн€ есхатолог≥чноњ просв≥тленост≥, Ѕожих ≥стин ≥ найвищого блага. “ому ≤ван ¬ишенський не абсолютизував влас≠не сам≥тництво, в монастир≥ в≥н активно ц≥кавивс€ св≥тським жит≠т€м, критикував сусп≥льний лад, в €кому панували ц≥нност≥ т≥ле≠сного житт€ й ди€вольськ≥ спокуси.

«аслуговуЇ на увагу обстоюванн€ полем≥стом ц≥нностей р≥дноњ мови €к в≥дпов≥дь на њњ приниженн€ з боку латинник≥в. як ≥ ≥нш≥ полем≥сти, в≥н уважав, що старослов'€нська мова маЇ чудод≥йну силу, завд€ки €к≥й можна отримати божественну ≥стину. „итанн€ —в€того ѕисьма та ≥нших богословських текст≥в р≥дною мовою, що в≥ддзеркалюють божественну мудр≥сть, Ч найкоротший шл€х очищенн€ душ≥ в≥д гр≥ховност≥, шл€х самовдосконаленн€ та отриманн€ Ѕожих ≥стин. ¬ивчаючи р≥дною мовою —в€те ѕисьмо, людина може розвинути повноц≥нну в≥ру в Ѕога, а отже, отрима≠ти внутр≥шню свободу, захистити власну в≥ру й нац≥ональну цер≠кву в≥д зовн≥шн≥х заз≥хань.

ќстрозьку академ≥ю засновано в 1576 р. в м. ќстрог украњнським магнатом  ост€н≠тином ќстрозьким. ” н≥й викладалос€ с≥м в≥льних наук (граматика, риторика, д≥алекти≠ка, арифметика, геометр≥€, ф≥зика й астроном≥€).  р≥м цього, значну увагу в академ≥њ прид≥л€ли вивченню ≥ноземних мов Ч грецькоњ, латинськоњ, старослов'€нськоњ. јле го≠ловне Ч в цьому навчальному заклад≥ викладала вс€ ≥нтелектуальна ел≥та тогочасноњ ”крањни. Ѕ≥льш≥сть викладач≥в мала Ївропейський р≥вень осв≥ти, була знайома з ф≥лосо≠ф≥Їю та могла використовувати ц≥ знанн€ дл€ ф≥лософських узагальнень п≥д час викла≠данн€ Ђв≥льних наукї. Ќа основ≥ академ≥њ було створено в≥дому друкарню ≤вана ‘сдоро-ва (1525Ч1583 рр.), €кий отримав тут прихисток в≥д пересл≥дувань з боку рос≥йськоњ церкви. ” 1636 р. ќстрозька академ≥€ €к культурно-просв≥тницький центр припинила своЇ ≥снуванн€.

 

ќтже, творч≥сть ≤вана ¬ишенського, €к ≥ д≥€льн≥сть ќстрозь≠кого культурно-осв≥тнього центру, зробили значний внесок у розвиток ф≥лософ≥њ в ”крањн≥. ‘≥лософ≥€ сприймалась €к конк≠ретна мудр≥сть, що давала змогу ос€гнути божественн≥ ≥сти ни завд€ки м≥стичному Їднанню з надприродним (Ѕогом), ≥ гњйнс-фтоссфськ≥ сенгпенцр XIVЧ-XVI от. поЇднувапис€ з п ц≥Їю захисту й розвитку старослов'€нськоњ культури, ц≥м тей православноњ церкви.  р≥м того, у цей пер≥од з ущ Ў духовн≥й культур≥ опосередковано знайшли своЇ м≥сце обТЇкт≥в ц≥нност≥ –еформац≥њй ренесансного гуман≥зму.

‘≥лософська думка в  иЇво-ћог≥и€пськш академ≥њ. Ќаступний етап у розвитку украњнськоњ ф≥лософ≥њ припадав напоча XVIIЧXVIII ст. ¬≥н пов'€заний з необх≥дн≥стю подоланн€ кри вих €вищ у розвитку духовноњ культури ”крањни (католиц експанс≥€, недостатн≥й розвиток системи св≥тськоњ осв≥ти, нењ х≥дн≥сть ≥нтеграц≥њ в Ївропейський культурний прост≥р “ќЌ≤ ¬≥домо, що у цей час «ах≥дна ™вропа переживала добу ≤ [рос≥ ництва, €к пер≥од, пов'€заний з певними дос€гненн€ми в розвитку Ївропейськоњ культури, тому ”крањна не могла сто€ти ос ронь цього процесу. „астина њњ духовноњ культури також б) зор≥Їнтована на процес Ївропењзац≥њ.  ризов≥ €вища в украњнсь≥ православн≥й церкв≥ зумовили пошук нових позитивних аргум≥т≥в на захист рел≥г≥йних ц≥нностей на р≥вн≥ окремоњ люди й держави загалом. ¬иникли нов≥ ре≥нтерпретац≥њ —в€того ѕисьма, спр€мован≥ на р≥зке зменшенн€ зла в повс€кденному жиг а також визнанн€ рол≥ людини €к творц€ власного щаст€ або нещаст€.

Ќайв≥дом≥шими тогочасними форпостами духовност≥ були братськ≥ школи1. ”же в XVII ст. стало зрозум≥ло, що система в кладанн€ в них потребуЇ подальшого реформуванн€ (бракувало св≥тських предмет≥в, викладанн€ не було систематизованим, њњ достатньо уваги прид≥л€лос€ вивченню ≥ноземних мов, насамперед латини). «розум≥лим також стало й те, що реформував осв≥ти можливе лише за умови позбавленн€ њњ надм≥рного дикти ≥ церкви.

“ак, у 1631 р. ѕетро ћогила (1574Ч1647 рр.) заснував Ћаврську школу, €ка п≥сл€ злитт€ з  ињвською братською школою з≥ клала фундамент  ињвськоњ колег≥њ, €ку згодом стали називањ  иЇво-ћогил€нським колег≥умом (1632)2. ¬ласне, у цьому навчальному заклад≥ вперше ф≥лософ≥€ була в≥докремлена в≥д богословських дисципл≥н, викладанн€ ф≥лософ≥њ в форм≥ античних знань адаптувалос€ до потреб украњнськоњ культури. ѕодальший розви≠ток ф≥лософськоњ думки в ”крањн≥ був пов'€заний з конкретними мислител€ми ц≥Їњ доби, насамперед ≤нокент≥Їм √≥зелем, ‘еофа-ном ѕрокоповичем, √. ўербанським та ≥н.

≤нокент≥й ѕзель (6л. 1600Ч1683 рр.) Ч професор  иЇво-ћогил€нськоњ академ≥њ. «авд€ки ѕетру ћогил≥ в≥н отримав осв≥ту за кордоном: спершу навчавс€ в «амойськ≥й академ≥њ, а пот≥м в јнгл≥њ. ѕ≥сл€ поверненн€ до  иЇва був обраний професором ф≥≠лософ≥њ, а згодом став ректором  иЇво-ћогил€нськоњ академ≥њ. √оловними творами, що репрезентують його ф≥лософськ≥ погл€≠ди, були Ђѕро ≥стинну в≥руї, Ђ—тара в≥раї, Ђћир з богом чолов≥≠куї. √≥зел€ також вважали укладачем Ђ—инопсисаї (Ђ ороткого з≥бранн€ в≥д р≥зних л≥тописц≥в про початок слов'€но-рос≥йського народуї). ” 1645Ч1647 рр. в≥н написав Ђѕовний курс ф≥лосо≠ф≥њї, €кий залишивс€ в рукопис≥.

«г≥дно з тогочасною традиц≥Їю, у центр≥ уваги професури  и≠Їво-ћогил€нськоњ академ≥њ був пошук ≥стини житт€, €ка ототож≠нювалас€ з вищим бутт€м Ч Ѕогом. ѕрофесор ѕзель сформулю≠вав своЇ власне вченн€ про Ѕога, в €кому на основ≥ дењстичних погл€д≥в зробив висновки про р≥вноправн≥сть матер≥ального та ≥деального у визначенн≥ природи. «а √≥зелем, ф≥лософ≥€ Ч це Ђп≥≠знанн€ речей через њх причиниї. ≤накше кажучи, ф≥лософ≥€, а ра≠зом з нею й п≥знанн€ св≥ту природи, можлив≥ завд€ки чуттЇвому досв≥ду людини, €кий виникаЇ в результат≥ д≥њ предмет≥в матер≥а≠льного св≥ту на органи њњ чутт≥в. «авершальним етапом п≥знанн€ стаЇ розумове (рац≥ональне) осмисленн€ чуттЇвих даних.

ќсобливу увагу ≤нокент≥й √≥зель прид≥л€в етико-моральним проблемам людини. ¬икористовуючи ц≥нност≥ христи€нськоњ моральност≥, в≥н пропагував в ”крањн≥ актуальн≥ на той час у ™вроп≥ ≥дењ та ц≥нност≥ гуман≥зму. Ќа його погл€д, найб≥льшою ц≥нн≥стю, кр≥м самоњ людини, Ї непохитна в≥ра в можливост≥ людського розуму п≥знати ≥стини творчоњ природи (Ѕога) й тим самим подолати пануюче у св≥т≥ зло задл€ дос€гненн€ Ѕожоњ благодат≥. ћислитель уважав, що людина маЇ можлив≥сть стати творцем власного щаст€, а не бути сл≥пим знар€дд€м Ѕожого промислу. √оловним критер≥Їм д≥€льност≥ та вчинк≥в людини маЇ стати њњ сов≥сть. “≥льки сумл≥нн€ Ї джерелом праведного жит≠т€ людини.

≤. √≥зель, один з перших в≥тчизн€них ф≥лософ≥в, вважав крите≠р≥Їм д≥€льност≥ та вчинк≥в людини (кр≥м сов≥ст≥) природне право, що, на його думку, стоњть вище «акону Ѕожого.

1 Ѕратськ≥ школи Ч рел≥г≥йн≥ нац≥ональн≥ орган≥зац≥њ православного населенн€ м≥с що виникли €к реакц≥€ на нац≥онально-рел≥г≥йне гнобленн€ украњнц≥в ≥ б≥лорус≥ї з бок польсько-католицькоњ експанс≥њ наприк≥нц≥ XVI Ч на початку XVII ст. Ќайв≥дом≥шим представниками братських шк≥л були ≤сай€  опинський,  ирило “ранкв≥л≥он —тавровец≥ кий^ћ≥лет≥й —мотрицький,  ас≥€н —акович.

« 1701 р. закр≥пилас€ пост≥йна назва Ђ иЇво-ћогил€нська академ≥€ї.

—аме тому природне право даЇ змогу диференц≥ювати добро та зло, Ї ви€вом конкретного розуму людини, керуЇ њњ д≥€льн≥стю та вчинками, а через це, робить висновок ≤. √≥зель, необх≥дно рац≥о≠нально переосмислити ≥снуюч≥ церковн≥ запов≥д≥ й христи€нськ≥ ц≥нност≥ зг≥дно з цим правом. –ац≥ональн≥сть спри€Ї розвитку ду≠ховних €костей людини (моральност≥ та осв≥ченост≥) задл€ отри≠манн€ земного щаст€, €ке дос€гаЇтьс€ завд€ки активност≥ людей.

≤нокент≥й √≥зель критично ставивс€ до церкви й духовенства, особливо тод≥, коли вони порушували загальнолюдську мораль. ¬≥н вважав, що церква й духовенство не повинн≥ втручатис€ у св≥тськ≥ справи, прагнути до св≥тських благ ≥ забувати про свою головну мету Ч служ≥нн€ Ѕогов≥, люд€м, добру, моральност≥, осв≥ченост≥. √оловним злом, з €ким маЇ боротис€ людський дух, в≥н вважав нев≥гластво.

–озвиваючи ≥дењ про природне право, мислитель п≥дкреслю≠вав, що коли правила пануючоњ морал≥ та звичањв суперечать ро≠зуму, людина повинна керуватис€ здоровим глуздом. як гуман≥ст в≥н виступав проти будь-€кого насильства, звинувачував пануючу ел≥ту в неправом≥рному соц≥альному гнобленн≥ перес≥чних лю≠дей, закликав до зменшенн€ кр≥посницького гн≥ту, нањвно в≥рив в те, що монарх може л≥кв≥дувати зло у св≥т≥. —аме тому в≥н напи≠сав листа рос≥йському царев≥, аби ≥нформувати його про пану≠ванн€ у св≥т≥ зла, лицем≥рства, хабарництва, безчинства чиновни≠к≥в, несправедливост≥ суду, лихварства, жорстокост≥ пан≥в до сел€н тощо. «розум≥ло, що така позиц≥€ гуман≥ста не сподобалас€ царськ≥й адм≥н≥страц≥њ та церковному кер≥вництву, ≥ врешт≥-решт ≤. √≥зел€ звинуватили в Їрес≥, заборонили пропагувати своњ мора≠л≥заторськ≥ ≥дењ, а книжку Ђћир з богом чолов≥ков≥ї внесли до списку заборонених.

‘еофан ѕрокопович (1677Ч1736 рр.), справжнЇ ≥м'€ ™л≥сей ÷ерейський. ∆итт€ й творч≥сть ‘еофана ѕрокоповича умовно под≥л€ютьс€ на два пер≥оди Ч кињвський та петербурзький. ƒл€ кињвського пер≥оду визначальною стала д≥€льн≥сть ѕрокоповича €к професора  иЇво-ћогил€нськоњ академ≥њ, де в≥н за€вив про се≠бе €к ориг≥нальний вчений, ф≥лософ, викладач. ” петербурзький пер≥од в≥н був пол≥тиком, в≥домим д≥€чем церкви, а ф≥лософ≥Їю й наукою займавс€ значно менше. ¬≥домо, що в цей пер≥од ‘еофан ѕрокопович брав участь у теоретичному обірунтуванн≥ й орган≥≠зац≥њ майже вс≥х реформ ѕетра ≤.

¬ основ≥ рел≥г≥йного св≥тогл€ду вченого були дењстичн≥ погл€≠ди. ¬изнаючи Ѕога €к творц€, в≥н вважав, що матер≥альний св≥т буде ≥снувати в≥чно, ≥снуванн€ матер≥њ вчений пов'€зував з рухом, простором ≥ часом. ѕрокопович високо ц≥нував роботи √ал≥ле€,  оперн≥ка, п≥дтримував ≥дею Ѕруно про множинн≥сть св≥т≥в.

ўо стосуЇтьс€ теор≥њ п≥знанн€, то вчений, €к ≥ б≥льш≥сть про≠фесорського складу  иЇво-ћогил€нськоњ академ≥њ, вважав, що п≥≠знанн€ св≥ту можливе на основ≥ чутт€ та чуттЇвого досв≥ду. “≥льки чутт€, а пот≥м ≥нтепретац≥€ розумом людини отриманого чуттЇво≠го досв≥ду про св≥т даЇ змогу п≥знати ≥стину. ≤стина, теор≥€ й практика стають фундаментом розвитку науки. ‘еофан ѕроко≠пович акцентував увагу на тому, що наукове п≥знанн€ розпочина≠Їтьс€ з формулюванн€ проблеми (за його словами, ≥з сумн≥ву).

 

—умн≥в пов'€заний з критикою попередн≥х неповних знань, а тому науковець маЇ завжди розпочинати наукове досл≥дженн€ з критики попередн≥х теор≥й. ќск≥льки ф≥лософ≥€ також Ї в≥ль≠ною наукою, то вона маЇ розвиватис€ шл€хом критичного пе≠реосмисленн€ попередн≥х дос€гнень, уникати авторитет≥в, догм ≥ обстоювати власну позиц≥ю, вивчаючи природу та закони њњ ≥снуванн€.

ѕогл€ди ‘еофана ѕрокоповича на людину, церкву, державу були пов'€зан≥ з≥ способом житт€ ф≥лософа, з його громадською д≥€льн≥стю й т≥Їю роллю, €ку в≥н виконував у зд≥йсненн≥ реформ ѕетра ≤. ¬≥н вважав, що людина Ї богопод≥бною в результат≥ бо≠жого твор≥нн€. јле розум, чесноти, краса Ї елементами природи, а тому людина не Ї розумною, красивою й доброчинною автома≠тично в результат≥ њњ богопод≥бност≥. ”с≥ ц≥ €кост≥ вона маЇ ви≠€вити в соб≥ через активну позиц≥ю, працю, доброчинн≥сть тощо. √оловним питанн€м, на €ке маЇ ор≥Їнтуватис€ людина, це ко≠ристь, €ку вона може принести впродовж свого житт€ ≥ншим лю≠д€м ≥ власн≥й держав≥.

Ќайважлив≥шою ц≥нн≥стю людського житт€ ѕрокопович вва≠жав можлив≥сть людини мати свободу власного волеви€вленн€, розум≥ючи останню €к пануванн€ особи над самою собою та њњ зда≠тн≥сть керувати своњми д≥€ми, вчинками, емоц≥€ми. «авд€ки свобо≠д≥ й розуму людина може вибирати м≥ж добром ≥ злом ≥ дос€гнути земного щаст€. ѕроблему щаст€ ѕрокопович пов'€зував з можли≠в≥стю людини отримувати життЇв≥ блага, хоча зазначав, що ≥снуЇ велика р≥зниц€ м≥ж благом ≥ щаст€м. Ќа€вн≥сть лише матер≥альних благ не Ї необх≥дною умовою щаст€, його можна дос€гнути, реал≥≠зувавши матер≥альн≥, а головне духовн≥ потреби людини.

”ченн€ ‘еофана ѕрокоповича про державу ірунтувалос€ на попул€рн≥й на той час ≥дењ про природне походженн€ держави й подальший вплив на нењ теолог≥чних першопричин (божого про≠мислу). ÷€ концепц≥€ була про€вом де€ких апологетично-мо≠нарх≥чних позиц≥й ѕрокоповича. ¬≥н вважав, що владу в монар≠х≥чн≥й держав≥ даЇ лише народ на грунт≥ сусп≥льноњ угоди, а вол€ народу виходить з вол≥ Ѕога. «ахищаючи абсолютизм, ф≥лософ доводив лог≥чн≥сть ≥снуванн€ кр≥пацтва, хоча засуджував жорс≠токе ставленн€ до кр≥пак≥в. Ћог≥ка його мисленн€ виходила з то≠го, що все, що спри€Ї зм≥цненню державного ≥нтересу (виконанн€ внутр≥шн≥х ≥ зовн≥шн≥х функц≥й держави) збер≥гаЇтьс€ з божим промислом, тому св≥тська влада у форм≥ монарх≥њ в≥дпов≥даЇ ≥нте≠ресам Ѕога. «в≥дси необх≥дн≥сть ус≥х соц≥альних ≥нститут≥в, зок≠рема й церкви, п≥дкор€тис€ св≥тськ≥й влад≥

ќтже, серед ф≥лософськоњ проблематики, €ку розробл€ли викладач≥ й випускники  иЇво-ћогил€нськоњ академ≥њ, на перший

план виступають проблеми св≥тогл€дно-методолог≥чного й теоретичного п≥знанн€ оточуючого св≥ту. ¬ир≥шувати ц≥ про≠блеми ф≥лософи пропонують за допомогою конкретних науко≠вих метод≥в ≥ практики наукового експерименту, €к≥ були ха≠рактерн≥ дл€ ф≥лософ≥њ Ќового часу. ƒ≥€льн≥сть учених  иЇво-ћогил€нськоњ академ≥њ була прикладом р≥зкого розмежуванн€ ф≥лософ≥њ й теолог≥њ, критичного переосмисленн€ авторита≠ризму (притаманного середньов≥чн≥й схоластиц≥), наповненн€ лог≥ки рац≥ональним зм≥стом, виокремленн€ наукового знанн€ €к головного в п≥знанн≥ навколишнього св≥ту, людини та њњ сут≠ност≥. ”чен≥  иЇво-ћогил€нськоњ академ≥њ зробили величезний внесок у становленн€ не т≥льки класичноњ украњнськоњ ф≥лосо≠ф≥њ, й розвиток духовноњ культури ”крањни загалом.

‘≥лософ≥€ √. —. —ковороди. √ригор≥й —авич —коворода (1722Ч 1794 рр.) Ч один з найв≥дом≥ших украњнських ф≥лософ≥в, предста≠вник ѕросв≥тництва, педагог, поет, мандр≥вний ф≥лософ-пропов≥дник. √оловними творами, що репрезентують його ф≥лософськ≥ погл€ди, були ЂЅасн€ ≈зоповаї, Ђ–озмова п'€ти подорожуючих про ≥стинне щаст€ в житт≥ї, Ђƒружн€ розмова про духовний св≥тї, Ђѕотоп зм≥њнийї та ≥нш≥ (за житт€ н≥коли не видавалис€ й розповсюджувалис€ в рукописах).

ќсновоположною ≥деЇю (ф≥лософським кредо) —ковороди став винайдений ним закон ел≥м≥нац≥њ важких справ Ч Ђте, що потр≥≠бно, не важко, а те, що важко, Ч не потр≥бної. ÷ей закон Ї прикладом пошуку засад принцип≥в ф≥лософ≥њ, що можуть приве≠сти людину до щаст€ (найвищого блаженства). –озвиток практичноњ ф≥лософ≥њ став головною метою ф≥лософствуванн€ —ко≠вороди.

Ќа ф≥лософському дискурс≥ мислител€ позначилис€ просв≥т≠ницьк≥ ц≥нност≥ тогочасного сусп≥льства. ќсновним предметом його ≥нтересу були рел≥г≥€ та мораль. –ел≥г≥ю й Ѕога √ригор≥й —коворода анал≥зував з пантењстичних, позиц≥й. ћатер≥ю в≥н тра≠ктував ним €к в≥чну й безмежну природу, €ка у своЇму самороз≠витку керуЇтьс€ власними законами. ‘≥лософ вважав, що приро≠да й Ѕог тотожн≥. Ѕог Ї першою умовою (першопричиною) д≥йсност≥, формою, €ка орган≥зуЇ матер≥ю та по€ву людини в ма≠тер≥альному св≥т≥. ¬≥н Ї всюди, але побачити його неможливо, бо в≥н невидима натура.

ќдна з перших моделей св≥тобудови (картини св≥ту) ф≥лософа —ковороди м≥стить його концепц≥ю Ђдвох натурї, зг≥дно з €кою весь св≥т, що оточуЇ людину, маЇ Ђдв≥ натуриї Ч зовн≥шню, ви≠диму (матер≥альну) й внутр≥шню, невидиму (Ѕог). Ќатури пере≠бувають у певному взаЇмозв'€зку, взаЇмозалежност≥, що впливаЇ на розвиток св≥ту загалом. “акий п≥дх≥д √ригор≥€ —ковороди до по€сненн€ св≥ту ще не Ї д≥алектичним методом, але вже Ї спро≠бою зрозум≥ти розвиток св≥ту (природи) без Ѕога. —в≥т може роз≠виватис€ самост≥йно, а отже, розвиток Ї процес антитењстичний.

 

ќдночасно з теор≥Їю двох натур —коворода розробл€в теор≥ю Ђтрьох св≥т≥вї. ќстанн€ мала дати в≥дпов≥дь на питанн€ про сутн≥сть предмет≥в та €вищ св≥ту. «г≥дно з нею, ус€ д≥йсн≥сть под≥л€Їтьс€ на Ђтри св≥тиї Ч Ђмакрокосмосї (природа), Ђм≥к≠рокосмосї (людина) й Ђсв≥т символ≥вї (Ѕ≥бл≥€).  ожний з цих св≥т≥в водночас складаЇтьс€ з Ђдвох натурї Ч видимоњ та не≠видимоњ, внутр≥шньоњ (духовноњ, Ѕожоњ) та зовн≥шньоњ (Ђтварноњї, Ђсотворенноњї, матер≥альноњ).

ќриг≥нальним ученн€м про людину стаЇ ≥де€ про ≥снуванн€ м≥крокосмосу (малого св≥ту й власне людини). ћалий св≥т також маЇ дв≥ натури Ч невидиму й видиму, духовну та т≥лесну. —правжн€ людина народжуЇтьс€ тод≥, коли знаходить у соб≥ Ђневидимеї (духовне), а отже, Ѕога. “аким чином, п≥знанн€ лю≠диною самоњ себе Ї п≥знанн€м Ѕога. √. —. —коворода робить прак≠тичний висновок: служ≥нн€ людини Ѕогу Ї водночас ≥ любов 'ю до самоњ себе.

як зазначалос€, м≥ж богоп≥знанн€м ≥ самоп≥знанн€м стоњть знак р≥вноваги. „ерез самоп≥знанн€ людина п≥знаЇ Ѕога, а отже, св≥т ≥ природу. ” цьому Ч основна ≥де€ антрополог≥зму √ригор≥€ —ковороди. √оловним ≥нструментом п≥знанн€ ≥стини житт€ стаЇ серце. ѕочутт€, €к≥ знаход€тьс€ в серц≥, стають критер≥Їм ≥стини. Ќа основ≥ вченн€ про служ≥нн€ сам≥й соб≥ й любов≥ людини до самоњ себе ф≥лософ розробл€в нову рел≥г≥ю Ч Ђрел≥г≥ю доброчин≠ност≥ й любов≥ї.

√ригор≥й —коворода критикував оф≥ц≥йн≥ рел≥г≥йн≥ доктрини, пропагував ученн€ ћиколи  оперн≥ка. ¬≥н заперечував позитив≠ний зм≥ст Ѕ≥бл≥њ (њњ зовн≥шню натуру), квал≥ф≥кував њњ предметну знакову форму €к непотр≥бну н≥сен≥тницю, брехню, вважав, що сам текст Ѕ≥бл≥њ без спец≥ального тлумаченн€ не Ї шл€хом до ≥стини (Ѕога). “рактуванн€ символ≥в Ѕ≥бл≥њ (дл€ отриманн€ практичного знанн€) так≥: сонце Ч це ≥стина, к≥льце зм≥й Ч це в≥чн≥сть, €к≥р Ч утвердженн€, лелека Ч шануванн€ Ѕога, зерно Ч думка тощо.

 

—ерцевиною ф≥лософ≥њ —ковороди Ї його етика €к шл€х людини до щаст€, розум≥нн€ добра та зла, сенсу людського ≥снуванн€. ‘≥лософ уважав, що людина може дос€гнути щаст€ або само≠ст≥йно, або за допомогою ≥нших людей. јле в будь-€кому раз≥ головною умовою його дос€гненн€ стаЇ в≥дпов≥дн≥сть потре≠бам внутр≥шньоњ натури, ви€вом чого Ї спор≥днен≥сть (Ђерод-н≥стьї) прац≥. ≤накше кажучи, людина повинна узгодити душев≠н≥ бажанн€ з можлив≥стю њх реал≥зац≥њ в об'Їктивн≥й д≥йсност≥

—усп≥льна гармон≥€, за —ковородою, можлива лише в тому су≠сп≥льств≥, в €кому створено умови дл€ еродноњ прац≥, й навпаки, сусп≥льство, €ке цьому не спри€Ї, Ї сусп≥льством дисгармон≥њ й зла, де не може бути реал≥зоване просте людське щаст€. “ож не дивно, що мислитель вважав головною наукою в сусп≥льств≥ й про сусп≥льство науку про людину та њњ щаст€.

¬исуваючи ≥дею еродноњ прац≥, √ригор≥й —авич —коворода од≠ним з перших в Ївропейськ≥й культур≥ сформулював ген≥альну здогадку про абсурдн≥сть декларуванн€ ≥дей р≥вност≥, протистав≠л€ючи њм ≥дею Ђнер≥вноњ р≥вност≥ї (Ђнеоднакова дл€ вс≥х р≥в≠н≥стьї). ¬≥н незр≥дка говорив про те, що висловлюватис€ про р≥в≠ну р≥вн≥сть це те саме, що говорити н≥сен≥тниц≥.

ќтже, √. —. —коворода став засновником украњнськоњ класичноњ ф≥лософ≥њ з њњ характерними особливост€ми, що розвивали попе≠редн≥ ф≥лософськ≥ ≥дењ XЧ XVI ст. в ”крањн≥ (антењзм, кордоцент-ризм, екзистенц≥альн≥сть).

”н≥верситетська ф≥лософ≥€ в ”крањн≥. Ќаприк≥нц≥ XVIII Ч на початку XIX ст. ”крањна стала на шл€х подоланн€ залишк≥в феодального сусп≥льства та формуванн€ кап≥тал≥стичних в≥дносин. ÷ей пер≥од в≥ддзеркалювавс€ ф≥лософською думкою, що отримала назву ун≥верситетська ф≥лософ≥€. ƒл€ нењ характерною була подальша розробка рел≥г≥йноњ ф≥лософ≥њ таким ф≥лософом, €к …оганн Ѕаптист Ўад (1758Ч1834 рр.), €кий викладав у ’ар≠к≥вському ун≥верситет≥ й пропагував широку панораму св≥тогл€≠дних ф≥лософських знань (≥дењ ‘≥хте), спри€в виникненню само≠ст≥йних науково-ф≥лософських шк≥л Ч ≥сторичноњ, натурф≥лософсь≠коњ та ≥н.

Ќайб≥льш прихильно в ”крањн≥ були зустр≥нут≥ ≥дењ ‘р≥др≥ха ¬≥льгельма Ўелл≥ніа, €кий найближче сто€в до представник≥в романтичноњ опозиц≥њ класичному н≥мецькому ≥деал≥зму. ѕропа≠гандистом його ≥дей в ”крањн≥ був ƒанило  авунник-¬еллансь-кий. Ќеаби€ке значенн€ мали також ≥дењ природничо-наукового матер≥ал≥зму, репрезентован≥ ћ. ѕ. Ћюбовським, ћ. ѕ. Ћод≥Їм, ћ. ≤.  озловим.

¬≥зитною карткою цього пер≥оду став ф≥лософський роман≠тизм, представлений  ирило-ћефод≥њвським братством} харак≠терною особлив≥стю €кого було використанн€ у формах п≥знанн€ навколишнього св≥ту специф≥ки духовноњ культури украњнського народу. ќчолювали братство ћикола  остомаров (1817Ч1885 рр.) та ѕантелеймон  ул≥ш (1819Ч1897 рр.), €к≥ репрезентували л≥берально-пом≥ркований напр€м (грунтувалис€ на визнанн≥ рел≥≠г≥њ та ≥деал≥зму, њх спор≥дненост≥ з основними догмами христи€н≠ськоњ ≥деолог≥њ). „лени братства захищали ≥дењ пров≥денц≥онал≥з-му, мес≥анства та Ђхристи€нського соц≥ал≥змуї. “арас Ўевченко, ћикола √улак, ≤ван ѕоседа, ќлександр Ќавроцький репрезенту≠вали революц≥йно-демократичне крило братства, керувались ≥де≠€ми матер≥ал≥зму, антиклерикал≥зму, а у своњх соц≥олог≥чних ≥де≠€х виходили з визнанн€ вир≥шальноњ рол≥ народних мас в ≥сторичному процес≥, необх≥дност≥ революц≥йноњ боротьби тру≠д€щих, побудови сусп≥льства без експлуатац≥њ та гнобленн€. √о≠ловним завданн€м  ирило-ћефод≥њвського братства було ство≠ренн€ нац≥онально-етичноњ культури, розвиток самосв≥домост≥ украњнського народу.

Ќа приклад≥  ирило-ћефод≥њвського братства ми бачимо, що в украњнськ≥й ф≥лософськ≥й думц≥ формувалис€ дв≥ протилежн≥ парадигми: перша мала у своњй основ≥ ≥деал≥стичн≥ способи св≥то≠баченн€, св≥торозум≥нн€ й св≥тосприйн€тт€, а друга Ч матер≥ал≥≠стичн≥. ѕри цьому матер≥ал≥стичне вченн€ (у перш≥й половин≥

1  ирило-ћефод≥њвське братство виникло в 1845 р. та про≥снувало до 1847 р., до йо≠го складу входило 12 ос≥б, б≥льш €к 100 ос≥б були його прихильниками.

XIX ст.), €ке поширювалос€ насамперед через рос≥йську ф≥ло≠софську культуру, було сум≥шшю матер≥ал≥стичних (вульгарно-матер≥ал≥стичних ≥ вульгарно-соц≥олог≥чних) у€влень, незр≥дка н≥г≥≠л≥стичних, з тенденц≥Їю до ще б≥льшоњ вульгаризац≥њ на кшталт зведенн€ психолог≥чних процес≥в до ф≥з≥олог≥чних €вищ. Ќадал≥ певного розвитку набули ≥дењ вульгарно-матер≥ал≥стичного розу≠м≥нн€ сутност≥ ф≥лософ≥њ. –≥зко критичну позиц≥ю до такого де≠структивного процесу в ф≥лософ≥њ пос≥в ѕамф≥л ёркевич.

ѕамф≥л ƒанилович ёркевич (1827Ч1874рр.) Ч один з визна≠чних украњнських ф≥лософ≥в XIX ст., представник  ињвськоњ ф≥ло≠софсько-богословськоњ школи. ” 1874 р. працював зав≥дувачем кафедри ф≥лософ≥њ ћосковського ун≥верситету. √оловними тво≠рами, що репрезентують його ф≥лософськ≥ погл€ди, були Ђ≤де€ї, Ђћатер≥ал≥зм ≥ завданн€ ф≥лософ≥њ, Ђ« науки про людський духї, Ђ—ерце та його значенн€ в духовному житт≥ людини зг≥дно з —лова Ѕожогої, Ђƒоведенн€ Ѕутт€ Ѕогаї та ≥н. ¬ основ≥ ф≥лософ≥њ ёркевича була ≥де€ про необх≥дн≥сть розум≥нн€ сутност≥ людини через людський дух (€дром €кого стаЇ людське серце). ”ченн€ про серце, або ≥накше Ђф≥лософ≥€ серц€ї, набуло в мислител€ ф≥≠лософського й практичного значенн€.

 

ёркевич вважав, що серце, кр≥м того, що Ї центром духовност≥ особи, Ї джерелом €к д≥€льност≥, так ≥ конкретного вчинку. –е≠зультати розум≥нн€ оточуючого св≥ту отримують перев≥рку на ≥с≠тинн≥сть ≥ можлив≥сть подальшого практичного використанн€ п≥д час проходженн€ њх через серце.  р≥м того, ≥з серцем пов'€зана свобода волеви€вленн€. ¬≥льне серце Ї необх≥дною умовою адекватного

розум≥нн€ навколишнього св≥ту з його подальшим осмисленн€м на р≥вн≥ думки.

 

Ќа думку ф≥лософа, моральний розвиток людства розпочина≠Їтьс€ в серц≥ з певного почутт€ до ≥нших людей (людських ≥стот), €к≥ можуть принести в людськ≥ в≥дносини любов, дружбу й сп≥в≠чутт€. “аким чином, любов, дружба, сп≥вчутт€ стають загаль≠нолюдським фундаментом, на основ≥ €кого людство може отри≠мати г≥дне ≥снуванн€ й щаст€.

Ќе менш ц≥кавими стали розм≥рковуванн€ ѕамф≥ла ёркевича про рел≥г≥ю та Ѕога. ¬≥н сприймав Ѕога €к конкретну реальн≥сть надприродного св≥ту. “ому ф≥лософ пропонував сприймати св≥т €к своЇр≥дну ≥Їрарх≥ю, на чол≥ €коњ стоњть Ѕог, а завд€ки йому ≥с≠нуЇ сфера об'Їктивного св≥ту (сфера природи). ≤стинне знанн€ про Ѕога неможливе. Ћюдина лише може наблизитис€ до ≥стини за допомогою трьох п≥знавальних зусиль (метод≥в): ≤) сердечного почутт€, 2) доброчинноњ ф≥лософ≥њ, 3) м≥стичного спогл€данн€ (сп≥≠ритичного св≥тобаченн€). Ќайб≥льшого значенн€ ёркевич нада≠вав рел≥г≥йн≥й м≥стиц≥, €ка, на його погл€д, синтезувала вс≥ ≥нш≥ шл€хи п≥знанн€ бутт€ св≥ту.

” подоланн≥ суперечностей матер≥ального св≥ту (сусп≥льства) ёркевич пропонував використовувати принципи христи€нськоњ мо≠рал≥. Ќа практиц≥ це означало в≥дмову в≥д активноњ боротьби з≥ злом.

 

”мовою христи€нського сп≥вжитт€ Ї мир з ближн≥м, мир лю≠дини ≥з самою собою, а тому боротьба з≥ злом розпочинаЇтьс€ в сам≥й соб≥ (а не в оточуючому св≥т≥) з морального самовдос≠коналенн€, ум≥нн€ прислухатис€ до своЇњ сов≥ст≥.

”крањнська ф≥лософ≥€ другоњ половини XIX ст. ” друг≥й по≠ловин≥ XIX ст. коло ф≥лософськоњ проблематики значно розши≠рилос€. Ќасамперед на ф≥лософську думку ”крањни неаби€кий вплив мали ≥дењ революц≥йних соц≥ал-демократ≥в, значного по≠ширенн€ набувають натурал≥стично-позитив≥стськ≥ вченн€, пред≠ставлен≥ ≥де€ми анарх≥чного сусп≥льства ћихайла ƒрагоманова (1841Ч1895 рр.), творч≥стю —ерг≥€ ѕодолинського (1850Ч1891 рр.) та ћихайла ѕавлика (1835Ч1915 рр.).

÷ентральною у ф≥лософських погл€дах ƒрагоманова та його посл≥довник≥в була ≥де€ реал≥зац≥њ в соц≥альн≥й практиц≥ ≥деал≥в л≥≠берал≥зму та соц≥ал≥зму. Ќа його погл€д, будувати новий сусп≥ль≠ний лад необх≥дно на засадах добров≥льних орган≥зац≥й, очолюваних гармон≥йно розвинутими особистост€ми (анарх≥чне сусп≥льство). «а своЇю ф≥лософською позиц≥Їю ƒрагоманов був посл≥довником ќгюста  онта, √ерберта —пенсера, ѕ'Їра ∆озефа ѕрудона.

” межах натурал≥стично-позитив≥стських ≥ соц≥ал≥стичних ≥дей сформував свою позиц≥ю ≥нший украњнський мислитель, критик де€ких ≥дей марксизму та анарх≥чного сусп≥льства ƒраго≠манова ≤ван ‘ранко.

≤ван якович ‘ранко (1856Ч1916 рр.) Ч поет, драматург, уче≠ний, ф≥лософ, пол≥тик (представник соц≥ал-демократичного в≥льно≠думства). ¬ основ≥ ф≥лософських погл€д≥в ≤. ‘ранка лежать нату≠рал≥стично-позитив≥стськ≥ ≥дењ, що були характерн≥ дл€ јвстр≥й≠ськоњ (¬≥денськоњ-) ф≥лософськоњ школи к≥нц€ XIX Ч початку XX ст. ќдн≥Їю з головних ф≥лософських проблем, €кою переймавс€ ≤ван ‘ранко, була проблема сутност≥ людини, њњ м≥сц€ та рол≥ в сусп≥льному прогрес≥.

‘ранко висловив думку про те, ще найб≥льшою ц≥нн≥стю на «емл≥, €ка варта уваги ф≥лософа, Ї людина, але не людина взагап≥, а конкретна особа, Ђправдивий живий чопов≥кї, що че≠рез осмисленн€ свого траг≥чного бутт€ виростаЇ до необх≥д≠ност≥ духовного прориву в простор≥ й час≥.

як вважав ≤ван якович ‘ранко, Ђправдивий живий чолов≥кї Ч це людина, €ка завд€ки своњй активност≥ стаЇ нос≥Їм нового духу (Ђдух, що т≥ло рве до боюї). Ќовий дух Ч це подоланн€ в людин≥ рабськоњ покори, необх≥дн≥сть розвитку природних потреб жити в любов≥ й справедливост≥ до ≥нших людей, реал≥зац≥€ в сусп≥льно≠му житт≥ принцип≥в самопожертви з метою прискоренн€ приходу щасливого майбутнього. Ќос≥й нового духу Ч це революц≥онер, Ђкамен€рї, €кий будуЇ соц≥ал≥стичне сусп≥льство. ¬ищим ≥деалом людського ≥снуванн€ ≤. ‘ранко вважав революц≥йну непримириму боротьбу за людське щаст€ й свободу.

—вобода одн≥Їњ людини вит≥каЇ з≥ свободи ≥нших, вона Ї мис≠тецтвом взаЇмод≥њ з ≥ншими людьми, зв≥дси й надзвичайно велике значенн€ етичноњ проблематики, €ка була в центр≥ ф≥лософських ≥нтерес≥в ≤вана ‘ранка. Ќа його погл€д, одн≥Їю з найважлив≥ших наук, Ї етика, бо вона, незважаючи на драматизм людського ≥сну≠ванн€, вчить людину, €к жити достойно, щоб, зрештою, стати щасливою в братськ≥й любов≥ до ≥нших. —вобода, гуман≥зм, сол≥≠дарн≥сть з ≥ншими людьми прац≥, на думку ≤. ‘ранка, Ї показни≠ками морально-пол≥тичного прогресу людськоњ цив≥л≥зац≥њ.

≤нтерес до пол≥тики прив≥в ‘ранка до вивченн€ марксизму, але з часом, критично його переосмисливши (особливо в питан≠н€х необх≥дност≥ диктатури пролетар≥ату та другор€дност≥ нац≥о≠нально-визвольноњ боротьби), вчений став шукати власний шл€х у пол≥тиц≥ в межах соц≥ал-демократичноњ ≥деолог≥њ. ÷€ ≥деолог≥€ дава≠ла можлив≥сть спод≥ватис€ на використанн€ етико-моральних чин≠ник≥в (принцип≥в) у побудов≥ справедливих соц≥альних стосунк≥в.

 

ќтже, ф≥лософ≥€ ≤вана яковича ‘ранка мала у своњй основ≥ на≠турал≥стично-позитив≥стськ≥ й соц≥ал≥стичн≥ ≥дењ. √оловною ф≥≠лософською проблемою дл€ нього було подоланн€ експлуатац≥њ людини людиною та в≥дновленн€ справжньоњ людськоњ сутност≥. ¬ир≥шенню цього завданн€ повинна була спри€ти етизац≥€ по≠л≥тичноњ боротьби, в≥дновленн€ свободи людського ≥снуванн€ через Їдн≥сть ≥ любов до ≥нших людей. ѕрактична ф≥лософ≥€ ≤. ‘ранка давала ор≥Їнтири безкорисноњ любов≥ не т≥льки до окремоњ людини, а й до своЇњ Ѕатьк≥вщини, людства загалом.

 

Ќатурал≥стично-позитив≥стськ≥ мотиви в украњнськ≥й ф≥лософ≥њ другоњ половини XIX ст. продовжувала Ћес€ ”крањнка (Ћариса ѕетр≥вна  осач- в≥тка) (1871Ч1913 рр.) Ч украњнська поетеса, л≥тератор, талановитий представник ф≥лософськоњ думки в ”крањ≠н≥. ” своњй творчост≥ вона розвивала ≥дењ √. —. —ковороди й “. √. Ўевченка, запропонувала св≥й ориг≥нальний ф≥лософський дискурс, €кий умовно називавс€ Ђф≥лософ≥€ переживанн€ї.

ѕ≥д переживанн€м Ћес€ ”крањнка розум≥ла необх≥дн≥сть ст≥йко сприймати драматизм людського ≥снуванн€ й усв≥домлювати його перех≥дний характер. «в≥дси спр€мован≥сть ≥ наповне≠н≥сть сенсу житт€, що Ї результатом ≥ндив≥дуального воле≠ви€вленн€ людини без втручанн€ надприродних сил.

¬ основ≥ цих ф≥лософських роздум≥в лежали ≥дењ посл≥довного матер≥ал≥зму, д≥алектики, впевнен≥сть у п≥знавальних можливос≠т€х людини, реал≥стична естетика та ≥сторичний оптим≥зм.

ѕоказовими були антрополог≥чн≥ ≥дењ Ћес≥ ”крањнки. ¬она вважала, що сутн≥сть людини можна зрозум≥ти лише через њњ осо≠бист≥ соц≥альн≥ €кост≥, серед €ких найвище значенн€ маЇ г≥дн≥сть (€к найб≥льша ц≥нн≥сть людського ≥снуванн€). √≥дн≥сть стала н≥би в≥ддзеркаленн€м духу ѕромете€, €кий мав визначити сенс житт€ людини, а головне Ч бути принципом, з €кого розпочнетьс€ по≠доланн€ Ђрабстваї в людин≥ й серед людей. ÷≥ думки доповню≠валис€ необх≥дн≥стю обстоюванн€ нац≥ональноњ г≥дност≥ й ви€ву активност≥ в подоланн≥ насильства й гнобленн€ людини людиною в будь-€к≥й форм≥. ≤де€ прометењзму ор≥Їнтувала на те, що осо≠бист≥сть, завд€ки активност≥, стаЇ своЇр≥дним пророком, мес≥≠Їю, €кий веде людей через драматизм њхнього ≥снуванн€ до вол≥ й щаст€.

Ћес€ ”крањнка усв≥домлювала, що значна частина сусп≥льства була масою поневолених людей, Ђзаражених психолог≥Їю раб≥вї, що ви€вл€лос€ в рабськ≥й пок≥рност≥ й деструктивному пристосу≠ванн≥ до страшноњ д≥йсност≥. ѕершим кроком до подоланн€ Ђраб≠ського духуї поетеса вважала необх≥дн≥сть зм≥нити умови й об≠ставини соц≥ального житт€, що його породжують. Ћес€ ”крањнка закликала людей до пробудженн€ в≥д страшного Ђснуї, боротьби проти поневоленн€ людей ≥ нац≥онального приниженн€ тощо.

≈тичн≥ та естетичн≥ погл€ди Ћес≥ ”крањнки були ор≥Їнтован≥ на щонайб≥льше врахуванн€ людського характеру (його етичних та естетичних особливостей).

 

√оловним критер≥Їм етичноњ повед≥нки особи (€ка пробуджуЇ народ до д≥њ) Ї не бездумна ор≥Їнтац≥€ на революц≥йний подвиг, а, навпаки, ор≥Їнтац≥€ на тверезе рац≥ональне осмисленн€ потреб сусп≥льства, зг≥дно з €кими виникають революц≥йн≥ пе≠ретворенн€,

¬ основ≥ естетики Ћес≥ ”крањнки були ≥дењ про Їдн≥сть трьох ц≥нностей Ч народност≥, краси та ≥дейност≥. ≤накше кажучи, творч≥сть художника повинна нести красу, мр≥ю, ≥деал. ÷≥ ц≥нно≠ст≥ Ї загально цив≥л≥зац≥йними, за них борютьс€ вс≥ прогресивн≥ люди св≥ту. “ому мистецтво маЇ виконувати певн≥ виховн≥ функ≠ц≥њ з метою формуванн€ активноњ позиц≥њ людини. ¬одночас по≠етеса критикувала теор≥ю чистого мистецтва.

ќсобливою характеристикою ф≥лософськоњ позиц≥њ Ћес≥ ”крањн≠ки було њњ непримиренне ставленн€ до рел≥г≥њ та церкви. ѕоетеса сто€ла на позиц≥€х войовничого атењзму, €кий давав њй п≥дстави говорити про те, що рел≥г≥ю вигадали люди, €к≥ не могли по€сни≠ти незрозум≥л≥ €вища природи. ‘антастичне по€сненн€ природи та соц≥ального св≥ту було використане експлуататорськими кла≠сами, €к≥ за допомогою рел≥г≥њ й церкви виправдовували рабство людей, дух покори, несправедливост≥ та експлуатац≥ю людини людиною. « цього випливало, що подоланн€ рабського ≥снуванн€ людини потребуЇ знищенн€ рел≥г≥њ й церкви. ƒух прометењзму Ћес≥ ”крањнки робив њњ непримиренним критиком тих соц≥альних обставин (зокрема й рел≥г≥йних), €к≥ знищували в людин≥ њњ най≠кращ≥ людськ≥ €кост≥.

Ќов≥тн€ украњнська ф≥лософ≥€. Ќаприк≥нц≥ XIX Ч на почат≠ку XX ст. в≥тчизн€ну ф≥лософську думку репрезентують предста≠вники нов≥тньоњ украњнськоњ ф≥лософ≥њ (Ђновоњ рел≥г≥йноњ св≥домо≠ст≥ї) Ч ћикола Ѕерд€Їв (1874Ч1948 рр.), Ћев Ўестов (1866Ч 1938 рр.), ¬асиль «еньковський (1881Ч1962 рр.) та ≥нш≥. ÷ей на≠пр€м був певною реакц≥Їю на натурал≥стично-позитив≥стську експанс≥ю в ф≥лософ≥њ. ѕредставники екзистенц≥йно-романтичноњ ф≥лософ≥њ в поширенн≥ наукових знань вбачали приклади зроста≠ючого траг≥зму й абсурдност≥ бутт€ людини. –омантично-екзи-стенц≥йна спр€мован≥сть характерна дл€ творчост≥ низки пись≠менник≥в ”крањни к≥нц€ XIX Ч початку XX ст. Ќаприклад, про≠в≥дною темою творчост≥ ћихайла  оцюбинського (1864Ч1913 рр.) було в≥дчуженн€ людини в≥д природи, самоњ себе, внасл≥док €кого виникаЇ њњ екзистенц≥йна самотн≥сть. Ќе менш значущим представ≠ником цього напр€му був ¬олодимир ¬инниченко (1880Ч1951 рр.). як мислитель в≥н обстоював власну св≥тогл€дну позиц≥ю конкордизму, в≥дпов≥дно до €коњ людина повинна жити в згод≥ ≥з самою собою та ≥ншими людьми. “аким чином, учений обгрунтував один з пров≥дних принцип≥в своЇњ практичноњ ф≥лософ≥њ Ч чес≠н≥сть людини ≥з самою собою. ≈кзистенц≥йн≥ мотиви ¬инниченка ви€вл€лис€ в його оц≥нках абсурдност≥ житт€, на€вност≥ в ньому складних ситуац≥й, €к≥ необх≥дно подолати людин≥, щоб залиша≠тис€ самою собою.

” цей час в ”крањн≥ розпочинаЇ свою д≥€льн≥сть один з ген≥аль≠них учених ≥ ф≥лософ≥в ¬. ≤. ¬ернадський.

¬олодимир ≤ванович ¬ернадський (1863Ч1945 рр.) Ч учений, мислитель, натурал≥ст, засновник вченн€ про б≥осферу та ноо≠сферу. √оловними прац€ми, що репрезентують його ф≥лософськ≥ погл€ди, стали ЂЌаукова думка €к планетарне €вищеї, Ђ’≥м≥чна побудова б≥осфери «емл≥ та њњ оточенн€ї (обидв≥ книжки вийшли друком уже п≥сл€ смерт≥ автора) та ≥н.

” цих та ≥нших прац€х ¬. ≤. ¬ернадський ставить перед собою та вир≥шуЇ одну з найскладн≥ших проблем сучасного природо≠знавства й ф≥лософ≥њ: причини виникненн€ та розвитку живоњ матер≥њ, роль живоњ речовини на «емл≥ та в  осмос≥. ÷€ пробле≠ма безпосередньо торкаЇтьс€ людини та сусп≥льства загалом, адже людина Ї орган≥чною частиною живого, своЇр≥дним поЇд≠нанн€м живоњ й неживоњ природи.

јнал≥з площини, де поЇднуютьс€ жива й нежива природа, на думку професора ¬ернадського, починаЇтьс€ з вивченн€ такоњ складовоњ «емл≥, €к грунт. •рунт ≥ Ї т≥Їю площиною, що зв'€зуЇ на «емл≥ живе й неживе. ” ньому проход€ть пост≥йн≥ х≥м≥чн≥ про≠цеси (атомн≥ м≥грац≥њ-), що зумовлюють виникненн€ м≥нерал≥в, €к≥ п≥дтримують ≥снуванн€ житт€ на планет≥. “ому першою наукою, що даЇ змогу зрозум≥ти по€ву житт€ на «емл≥, Ї м≥нералог≥€, њњ доповнюЇ геох≥м≥€ й завершуЇ б≥ох≥м≥€. –езультати досл≥джень цих наук дають змогу зробити важливий висновок: у процес≥ вза≠Їмод≥њ атом≥в та ≥зотоп≥в з певною м≥рою необх≥дност≥ виникаЇ жива матер≥€. ÷е в≥дкритт€ вченого стало аргументом на ко≠ристь того, що житт€ в космос≥ не Ї випадковим, а маЇ законом≥≠рний характер.

∆ива речовина €к тонка пл≥вка матер≥ального енергетичного акумул€тора маЇ здатн≥сть накопичувати в соб≥ енерг≥ю космосу й перетворювати њњ в земну матер≥альну сферу. «авд€ки жив≥й ре≠човин≥ енерг≥€ з космосу не зникаЇ в косм≥чному простор≥, а аку≠мулюЇтьс€ на земн≥й поверхн≥ (трансформуЇтьс€ в силу, що долаЇ хаотичн≥сть ≥ спри€Ї виникненню центр≥в упор€дкованост≥ та ор≠ган≥зац≥њ). ∆ива матер≥€ прискорюЇ еволюц≥йн≥ процеси на «емл≥ за рахунок акумульованоњ косм≥чноњ енерг≥њ. ∆итт€ на «емл≥ Ї ре≠зультатом впливу  осмосу та ¬сесв≥ту. ѕод≥бн≥ ген≥альн≥ здогад≠ки ≥снували в ф≥лософськ≥й традиц≥њ —тародавньоњ √рец≥њ. —аме античн≥ ф≥лософи (наприклад, јнаксагор) неодноразово говорили про живий  осмос ≥ його вплив на житт€ на «емл≥ й по€ву розу≠му. ≤дењ про те, що взаЇмод≥€ м≥ж атомами,  осмосом ≥ живою ре≠човиною Ї основою ≥снуванн€ довколишнього св≥ту, виникли ще дв≥ з половиною тис€ч≥ рок≥в тому в рел≥г≥йно-ф≥лософських сис≠темах —тародавньоњ ≤нд≥њ. —учасна ж наука поставила ≥нтуњтивн≥ ф≥лософськ≥ ≥стини минулого на р≥вень експерименту та матема≠тичного доведенн€.

 осмос ≥ ¬сесв≥т пост≥йно взаЇмод≥ють ≥з живою речовиною на «емл≥, що спричинило виникненн€ б≥олог≥чноњ еволюц≥њ, по€ву б≥осфери Ч планетарноњ оболонки «емл≥, в €к≥й ≥снуЇ житт€. ¬о≠на Ї катал≥затором та акумул€тором сон€чноњ енерг≥њ. Ѕ≥осфера Ч це система, що розвиваЇтьс€ за рахунок самоорган≥зац≥њ та са≠мов≥дтворенн€ житт€. ѕоза€к косм≥чна енерг≥€ Ї в≥чна, то ≥сну≠ванн€ житт€ на «емл≥ також н≥чим не обмежене.

¬олодимир ≤ванович ¬ернадський говорив про об'Їктивну за≠лежн≥сть розвитку цив≥л≥зац≥њ в≥д  осмосу, акцентував увагу на трьох видах цього впливу: по-перше, безпосередн≥й вплив на до≠вколишню д≥йсн≥сть, €ку може пом≥тити людське око, по-друге, вплив на р≥вн≥ м≥кроскоп≥чноњ реальност≥, що не може бути заф≥к≠сований в≥зуально, й по-третЇ, вплив на р≥вн≥ косм≥чних масшта≠б≥в, що потребуЇ спец≥альних засоб≥в досл≥дженн€.

« виникненн€м ≥ розвитком людини з'€вл€Їтьс€ ще один могу≠тн≥й чинник впливу на б≥осферне ≥снуванн€ Ч розум людини. ¬олодимир ¬ернадський писав, що п≥д впливом розуму, науковоњ думки цив≥л≥зованого сусп≥льства б≥осфера переходить у нову €к≥сть Ч ноосферу. Ќоосфера Ї сферою концентрованоњ д≥€льно≠ст≥ людини, €ка орган≥зована на основ≥ розуму з метою €кнай≠ефективн≥шоњ трансформац≥њ природи зг≥дно з ≥нтересами люд≠ськоњ цив≥л≥зац≥њ. “еор≥€ ноосфери в сучасному св≥т≥ Ч одна з найв≥дом≥ших концепц≥й першоњ половини XX ст. у розум≥нн≥ розвитку матер≥альноњ сфери «емл≥. “ому розгл€немо њњ б≥льш до≠кладно.

ѕ≥д пон€тт€м Ђноосфераї ф≥лософ≥€ розум≥Ї новий тип енерг≥њ €к конгломерат б≥олог≥чноњ, б≥ох≥м≥чноњ, розумовоњ енерг≥њ (до €коњ належить енерг≥€ культури та науковоњ д≥€льност≥). ¬ернад≠ський акцентував увагу на тому, що енерг≥€ ноосфери Ї за своЇю сутн≥стю б≥олог≥чною, а за зм≥стом стаЇ енерг≥Їю людськоњ куль≠тури. ќдн≥Їњ з функц≥й ноосфери Ї њњ ≥нтегративн≥ можливост≥. “ому вчений вважав, що завд€ки ноосфер≥ можна л≥кв≥дувати дисгармон≥ю реального житт€, суперечлив≥сть розвитку сучасноњ цив≥л≥зац≥њ.

 

”мовами становленн€ сучасноњ ноосфери з можлив≥стю пода≠льшого виконанн€ њњ ≥нтегративноњ функц≥њ стають: Їдн≥сть усього людства, трансформац≥€ засоб≥в зв'€зку та обм≥ну, в≥д≠критт€ нових джерел енерг≥њ, свобода наукового пошуку, п≥д≠вищенн€ матер≥ального р≥вн€ житт€, р≥вн≥сть людей вс≥х рас ≥ рел≥г≥й, припиненн€ в≥йн €к способу вир≥шенн€ конфл≥кт≥в.

√оловною ознакою ноосфери стаЇ њњ трансформац≥€ (€к геоло≠г≥чного чинника в розвитку планети) в розумну сусп≥льну трудо≠ву д≥€льн≥сть.

–озм≥рковуючи над взаЇмод≥Їю ноосфери й б≥осфери, ¬ернад-ський проанал≥зував одну з найважлив≥ших ≥ значущих проблем сучасност≥ Ч негативн≥ впливи сучасноњ технолог≥чноњ культури на процеси, €к≥ зд≥йснюютьс€ в б≥осфер≥ (глобальн≥ проблеми су≠часноњ цив≥л≥зац≥њ"). ”чений прогнозував дв≥ можлив≥ модел≥ роз≠витку ноосферних процес≥в: 1) апокал≥птичний, зг≥дно з €ким ро≠зум може знищити сам себе; 2) конвергенц≥йний Ч гармон≥йне поЇднанн€ вс≥х тип≥в енерг≥њ, що потрапл€ють на «емлю (рево≠люц≥йний розвиток).

” зв'€зку з реальною загрозою апокал≥птичного сценар≥ю виникаЇ потреба в реал≥зац≥њ спец≥ального еколог≥чного ≥мпера≠тиву, €кий наклав би певн≥ обмеженн€ на д≥€льн≥сть ≥ повед≥нку людини в планетарних масштабах. ”чений вважав, що ноосфера повинна керуватис€ високими принципами моральност≥, що стають основою трансформац≥њ сучасноњ цив≥л≥зац≥њ з ор≥Їнтац≥≠Їю на ≥деали коеволюц≥йного розвитку. ” наш час гуман≥стична наповнен≥сть ученн€ про ноосферу особливо актуальна, вона примушуЇ нас зважати на можлив≥ деструктивн≥ насл≥дки тех≠нолог≥чноњ революц≥њ. Ќоосфера повинна стати новим синтезом Ђусьогої технолог≥чного, потреб та ≥нтерес≥в людини, що ор≥Їн≠туЇ розвиток цив≥л≥зац≥њ на шл€ху прогресу та соц≥ального оп≠тим≥зму. ≤де€ позитивного впливу ноосфери (знанн€) на розви≠ток ус≥х матер≥альних ≥ духовних процес≥в на «емл≥ маЇ ≥сто-рико-ф≥лософську традиц≥ю. ”с≥м в≥домий висл≥в родоначаль≠ника англ≥йського матер≥ал≥зму ‘ренс≥са Ѕекона Ђ«нанн€ Ч си≠лаї. ” –ос≥њ под≥бн≥ ≥дењ обстоював ѕавло ‘лоренський в своЇму вченн≥ про духосферу.

™ вс≥ п≥дстави вважати, що вченн€ ¬олодимира ¬ернадського про ноосферу значною м≥рою стало результатом його захопленн€ сх≥дними ф≥лософськими системами. …ого власна антропокосм≥ч-на рел≥г≥йно-ф≥лософська система, що в≥ддзеркалювала св≥тобу≠дову, св≥тосприйн€тт€, св≥торозум≥нн€, дуже под≥бна до вченн€ јгн≥-йоги (ученн€ –ер≥х≥в). јнтропокосм≥зм ¬. ≤. ¬ернадського маЇ багато сп≥льного з концепц≥Їю розумного й живого космосу ƒмитра „ижевського, а також ученн€м  ост€нтина ÷≥олковсько-го про Ђпроменев≥ й людськ≥ цив≥л≥зац≥њї. јнтропокосм≥зм маЇ стати основою новоњ системи вихованн€ людини та њњ осв≥ти, а способами сп≥лкуванн€ з  осмосом Ч наука й мистецтво.

Ќадзвичайно важливою темою ф≥лософських роздум≥в профе≠сора ¬ернадського були перспективи розвитку науки. ¬≥н вважав, що наука у своњй основ≥ повинна мати ч≥тку лог≥ку доведенн€ ≥с≠тинност≥ отриманих знань, але водночас маЇ ≥снувати г≥потетичне знанн€, €ке спри€Ї отриманню додаткових знань. Ќа р≥вн≥ емп≥≠ричного узагальненн€ та математичного доведенн€ науков≥ знан≠н€ потребують Ђстерил≥зац≥њї в≥д впливу ≥деолог≥њ, рел≥г≥њ, ф≥ло≠соф≥њ тощо. «нанн€, що продукуютьс€ ненауковою сферою, мають бути зор≥Їнтован≥ на науков≥ знанн€ €к первинн≥. “ака по≠зиц≥€ ¬ернадського дала йому змогу публ≥чно назвати себе Ђф≥≠лософським скептикомї, €кий прагне позбавитис€ жорсткого ди≠ктату марксистськоњ ф≥лософ≥њ над наукою.

 

¬олодимир ¬ернадський, незважаючи на його критичне став≠ленн€ до ф≥лософ≥њ, був тонким знавцем ≥стор≥њ св≥товоњ ф≥ло≠соф≥њ (особливо сх≥дноњ), понад те, в≥н вважав, що без ф≥лософ≥њ, мистецтва, л≥тератури абсолютно неможлива продуктивна прац€ вченого. ‘≥лософ≥€ Ї тим продуктивним полем, де в≥ль≠но формулюютьс€ р≥зноман≥тн≥ науков≥ проблеми, ≥дењ, теоре≠тичн≥ узагальненн€, без €ких немислим≥ наука й наукова прац€ окремого вченого.

Ќарешт≥, не можна оминути увагою активну життЇву позиц≥ю ¬ернадського в сусп≥льному житт≥ (був членом конституц≥йно-демократичноњ парт≥њ"). ѕ≥сл€ його обранн€ у 1919 р. президентом ”крањнськоњ јкадем≥њ наук в≥н вийшов з лав парт≥њ, вважаючи, що вчений не повинен керуватис€ в своњй д≥€льност≥ будь-€кими пар≠т≥йними симпат≥€ми чи антипат≥€ми.

¬олодимир ≤ванович ¬ернадський одним з перших порушив питанн€ про в≥дпов≥дальн≥сть ученого перед майбутн≥ми покол≥н≠н€ми за результати своЇњ науковоњ роботи, прогнозуючи можлив≥ негативн≥ насл≥дки бездумного використанн€ атомноњ енерг≥њ.

«аперечуючи будь-€ке насильство, ¬ернадський виступав за розвиток демократ≥њ, громад€нськ≥ свободи, свободу мисленн€. ¬≥домою Ї його думка про неможлив≥сть веденн€ боротьби за≠ради самоњ боротьби. “ака боротьба Ї самогубством дл€ люд≠ства, њњ сл≥д вести заради в≥чних ≥ життЇво необх≥дних ≥стин, ≥ основних прав людини. —оц≥альн≥й помст≥, пограбуванню, на≠сильству, нажив≥ сл≥д протиставити ноосферу з метою вста≠новленн€ гармон≥њ людського сп≥в≥снуванн€, косм≥чноњ Їдност≥ та любов≥.

ѕерша половина XX ст. позначилас€ в≥дродженн€м ≥ розвит≠ком культурно-ф≥лософського житт€ в ”крањн≥. Ќа цей пер≥од припала дискус≥€ Ђмехан≥ст≥вї ≥ Ђд≥алектик≥вї (—емен —емковсь-кий ≥ ¬олодимир ёринець). ќсоблива уваги акцентувалас€ на необх≥дност≥ Їднанн€ ф≥лософ≥њ та природознавства. 20Ч30-т≥ роки характеризуютьс€ поворотом до ф≥лософ≥њ бюрократично≠го централ≥зму (пол≥тизац≥њ, п≥дпор€дкованост≥ зм≥сту принципу парт≥йност≥). ‘≥лософ≥€ стала ≥нтерпретатором, пропагандистом марксизму в найб≥льш спрощеному й спотвореному, але досту≠пному дл€ вс≥х вигл€д≥. Ћише в 60-т≥ роки перед ф≥лософ≥Їю в≥дкрилис€ нов≥ перспективи в≥дтворенн€ творчого духу (ѕавло  опн≥н, ¬олодимир Ўинкарук, ≤гор Ѕичко, ћирослав ѕопович, —ерг≥й  римський, ¬олодимир —в≥нц≥цький та ≥н.), €к≥ повною м≥рою ви€вилис€ наприк≥нц≥ 80Ч90-х рр. јнал≥з розвитку украњнськоњ ф≥лософ≥њ XX ст. Ч одне з головних завдань майбут≠н≥х ≥сторик≥в ф≥лософ≥њ, розв'€занн€ €кого потребуЇ мудроњ та зваженоњ позиц≥њ, критичного переосмисленн€ здобутк≥в ≥ голо≠вних дос€гнень украњнськоњ ф≥лософ≥њ впродовж б≥льш €к тис€чо≠л≥тньоњ ≥стор≥њ њњ розвитку.

 

”загальнюючи, зазначимо, що украњнська ф≥лософ≥€ Ч це особливе ориг≥нальне €вище у ф≥лософськ≥й культур≥ су≠часного св≥ту. ” своњй основ≥ вона маЇ так≥ визначальн≥ ри≠си, €к Ђпол≥фон≥змї, антењзм, кордоцентризм, екзистенц≥а-льн≥сть, що знайшли своЇ продовженн€ в подальшому розвитку украњнськоњ ф≥лософ≥њ. «ауважимо, що украњнська ф≥лософ≥€ була спр€мована на вир≥шенн€ практичних ети-ко-моральних проблем людського ≥снуванн€. ¬ основ≥ ф≥ло≠софських досл≥джень Ї конкретна людина з њњ внутр≥шн≥м ≥ зовн≥шн≥м суперечливим св≥том, прагненн€м до подоланн€ суперечностей з метою самореал≥зац≤ѓ

1 ‘≥лософ≥€: Ќавч. пос≥б. /Ћ. ¬. √уберський, ≤. ‘. Ќадольний, ¬. ѕ. јндрущенко та ≥н.; «а ред. ≤. ‘. Ќадольного. Ч  ., 2001. Ч —. 179Ч180.

 

ѕитанн€ дл€ самоперев≥рки

1. Ќазв≥ть характерн≥ риси та особливост≥ розвитку ф≥лософ≥њ' в ”крањн≥.

2. ѕерел≥чить основн≥ пер≥оди та етапи розвитку украњнськоњ ф≥ло≠соф≥њ.

3. ќхарактеризуйте особливост≥ розвитку ф≥лософ≥њ  ињвськоњ доби.

4. як≥ особливост≥ розвитку украњнськоњ ф≥лософ≥њ доби ¬≥дродженн€?

5. як≥ особливост≥ рел≥г≥йно-ф≥лософськоњ думки в  исво-ћогип€нсь-к≥й академ≥њ?

6. ƒайте коротку характеристику ф≥лософи √. —. —ковороди.

7. ќхарактеризуйте Ђф≥лософ≥ю серц€ї ѕ. ёркевича.

8. –озкрийте особливост≥ ф≥лософських погл€д≥в ≤. я. ‘ранка.

9. ќхарактеризуйте художньо-ф≥лософське в≥ддзеркаленн€ проблем св≥ту в творчост≥ Ћес≥ ”крањнки?

10. ќхарактеризуйте концепц≥ю ноосфери ¬. ≤. ¬ернадського.

—писок рекомендованоњ л≥тератури

1. Ѕагал≥й ƒ. ”крањнський мандрований ф≥лософ √ригор≥й —коворода. Ч  ., 1992.

2. Ѕичко ј.  ., Ѕичко ≤. ¬. ‘еномен украњнськоњ ≥нтел≥генц≥њ. —проба ек-зистенц≥йного анал≥зу. Ч  ., 1995.

3. Ѕь≥чко ј.  . народна€ мудрость –уси. јнализ философа.  ., 1988.

4. Ѕь≥чко ». ¬. ѕознание и свобода. Ч ћ., 1969.

5. ¬елесова  нига. Ч  ., 1995.

6. ¬≥льчинський ё. ћ., ¬≥льчинська —. ¬., —крипник ћ. ј. –озвиток ф≥≠лософськоњ думки в ”крањн≥. ЧЋьв≥в, 1991.

7. √ оголь Ќ. ¬. ¬ь≥бранньње места из переписки с друзь€ми. Ч ћ., 1990.

8. √ ќрський¬. —. ≤стор≥€ украњнськоњ ф≥лософ≥њ. Ч  ., 1996.

9. √оабович √. Ўевченко €к м≥фотворець. Ч  ., 1991.

10. ƒрач ≤. ‘.,  римський —. Ѕ., ѕопович ћ. ¬. √ригор≥й —коворода. Ч  ., 1984.

11. «абужко ќ. ‘≥лософ≥€ украњнськоњ ≥дењ та Ївропейський контекст. Ч  ., 1992.

12. «абужко ќ. Ўевченк≥в м≥ф ”крањни. Ч  ., 1992.

13. «ал≥зн€к Ћ. Ћ. ѕерв≥сна ≥стор≥€ ”крањни. Ч  ., 1999.

14. «ахара ≤. —. —тефан яворський. Ч Ћьв≥в, 1991.

15. ≤саЇвич я. Ѕ. Ѕратства та њх роль у розвитку украњнськоњ культури XVIIЧXVIII ст. Ч  ., 1966.

16.  ашуба ћ. ¬. √еоргий  онисский. Ч ћ., 1979.

17.  остомаров ћ. ƒве русские народности. Ч  .; ’арьков, 1991. 13. Ћ≥топис руський. Ч  ., 1889

19. ћаланюк™. Ќариси з ≥стор≥њ нашоњ культури. Ч  ., 1992.

20. ћахновець Ћ. √ригор≥й —коворода: б≥ограф≥€. Ч  ., 1972.

21. ћицько ≥. ќстрозька слов'€но-греко-латинська академ≥€. Ч  ., 1990.

22. Ќичик¬. ћ. ‘еофан ѕрокопович. Ч ћ., 1977.

23. Ќ≥чик ¬. ћ. ѕетро ћогила в духовн≥й ≥стор≥њ ”крањни. Ч  ., 1997.

24. ќг≥Їнко ≤. ”крањнська культура. Ч  ., 1991.

25. ѕам'€тки братських шк≥л на ”крањн≥. Ч  ., 1988.

26. ѕопович ћ Ќарис ≥стор≥њ культури ”крањни. Ч  ., 1998.

27. ѕопович ћ. ћикола √оголь. Ч  ., 1989.

28. —коворода √. “вори: ” 2 т. Ч  ., 1994.

29. “абачковський ¬. √. ћи у ф≥лософ≥њ та ф≥лософ≥€ в нас // ‘≥лософ, думка. Ч 1998. Ч є 4Ч6.

30. „ижевський ƒ. Ќариси з ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ в ”крањн≥. Ч ћюнхен, 1983.

31. Ўинкарук ¬. ≤. Ђ’рущовська в≥длигаї ≥ нов≥ тенденц≥њ в публ≥кац≥€х ≤нституту ф≥лософ≥њ јЌ ”крањни в 1960-х роках // ‘≥лософ, думка. Ч 1998.Ч є4Ч6.

 

“ема є 10

—”„ј—Ќј —¬≤“ќ¬ј ‘≤Ћќ—ќ‘≤я

ѕозитив≥зм ќгюст  онт (1798Ч1857 рр.) ≈рнст ћах (1838Ч1916 рр.) –≥хард јвенар≥ус (1843Ч1896 рр.)та ≥н. ѕрагматизм „арльз ѕ≥рс (1839Ч1914 рр.) ¬≥ль€м ƒжеймс (1842Ч1910 рр.) ƒжон ƒьюњ (1859Ч1952 рр.) та ≥н. ‘еноменолог≥€ ≈дмунд √уссерль (1859Ч1938 рр) та ≥н. Ќеопротестантизм  арл ¬арт (1886Ч1968 рр.) –ейнхольд Ќ≥бур (1892Ч1971 рр.) ѕауль “≥лл≥х (1886Ч1965 рр.)та ≥н.
Ќеопозитив≥зм Ћюдв≥г ¬≥тгенштейн (1889Ч1951 рр.) ≈ертран –ассел (1872Ч1970 рр.) –удольф  арнап (1891Ч1970 рр.) та ≥н. Ђ‘≥лософ≥€ житт€ї ¬≥льгельм ƒ≥льтей (1833Ч1911 рр.) ‘р≥др≥х Ќ≥цше (1844Ч1900 рр.) јртур Ўопенгауер (1788Ч1860 рр.) та ≥н. ѕерсонал≥зм ≈ммануель ћуньЇ (1905Ч1950 рр.) та ≥н. –ос≥йський рел≥г≥йний ≥деал≥зм ¬олодимир —оловйов (1853Ч1900 рр.) —ерг≥й Ѕулгаков (1871Ч1944 рр.)та≥н.
ѕостпозитив≥зм  арл ѕоппер (1902Ч1994 рр.) “омас  ун (1922Ч1996 рр.) ≤мре Ћакатос (1922Ч1974 рр.) та ≥н. ‘рейдизм «≥гмунд ‘рейд (1856Ч1939 рр.) ‘≥лософська антрополог≥€ ћакс Ўеллер (1874Ч1928 рр.) √ельмут ѕлеснер (1892Ч1985 рр.) јрнольд √елен (1904Ч1976 рр.) та ≥н. –ос≥йський косм≥зм  ост€нтин ÷≥олковський (1857Ч1935 рр.) ѕавло ‘лоренський (1882Ч1943 рр.)та≥н.
—труктурал≥зм  лод Ћев≥-—трос (нар. 1908 р.) –олан ¬арт (1915Ч1980 рр.) ћ≥шель ‘уко (1926Ч1984 рр.) та ≥н. Ќеофрейдизм  арл ёнг (1875Ч1961 рр.) √ерберт ћаркузе (1898Ч1979 рр.) ≈р≥х ‘ромм (1900Ч1980 рр.) та ≥н. ’ристи€нський еволюц≥он≥зм “ей€р де Ўарден (1881Ч1955 рр.) та ≥н. ѕостмодерн≥зм ∆ак ƒерр≥да (нар. 1930 р.) ∆орж Ѕатай (1897Ч1962 рр.)та≥н.
≈кзистенц≥онал≥зм ћарт≥н ’айдеггер (1889Ч1976 рр.) јльбер  амю (1913Ч1960 рр.) ∆ан-ѕоль —артр (1905Ч1980 рр.)  арл ясперс (1883Ч1969 рр.) та ≥н. √ерменевтика √анс √адамер (нар. 1900 р.) ёрген ’абермас (нар. 1929 р.)  арл јпель (нар. 1922 р.)та ≥н. Ќеотом≥зм ≈тьЇн ∆ильсон (1884Ч1978 рр.) ∆ак ћар≥тен (1882Ч1973 рр.) та ≥н. ”крањнська нов≥тн€ ф≥лософ≥€ ѕерсонал≥зм ћиколи Ѕерд€-Їва (1874Ч1948 рр.) та Ћьва Ўестова (1866Ч1938 рр.); украњнський косм≥зм ¬олодимира ¬ернадського (1863Ч1945 рр.); ф≥лософ≥€ конкордизму ¬олодимира ¬инниченка (1880Ч1951 рр.)та≥н.

 

—учасна ф≥лософ≥€ (XXЧXX√ ст.) Ч етап критичного переосмисленн€ класичноњ" та неокласичноњ ф≥лософ≥њ на основ≥ методу плюрал≥зму ф≥лософських ≥дей
√ќЋќ¬Ќ≤  ј“≈√ќ–≤ѓ “ј ѕќЌя““я ƒќ “≈ћ»
јнтисц≥снтизм ф≥лософсько-св≥тогл€дна концепц≥€, прихильники €коњ п≥ддають р≥зк≥й критиц≥ науку й техн≥ку, €к≥, на њх погл€д, не можуть забезпечити сусп≥льно-економ≥чний прогрес
√ерменевтика (в≥д грец. Ђроз'€снююї) Ч напр€м у ф≥лософ≥њ та гуман≥тарних науках, у €кому розум≥нн€ тексту стаЇ головною умовою розум≥нн€ соц≥ального бут≠т€. ” вузькому значенн≥ -сукупн≥сть метод≥в тлу≠маченн€ тексту (в ф≥лософ≥њ, ф≥лолог≥њ, богослов'њ тощо)
ƒискурс (в≥д лат. diskrursus Ч Ђрозм≥рковуванн€ї) Ч лог≥ч≠но обгрунтоване судженн€; пон€тт€, попул€рне в постструктурал≥зм≥ та комун≥кативн≥й ф≥лософ≥њ
≈кзистенц≥онал≥зм (в≥д п≥зньолат. ех(s)istentia Ч Ђ≥снуванн€ї) Ч ≥рра≠ц≥ональний напр€м, одна з ф≥лософських теч≥й XXЧXXI ст. —воњм предметом вважаЇ вивченн€ людського ≥сну≠ванн€ в Їдност≥ несв≥домих, чуттЇво-емоц≥йних ≥ рац≥ональних про€в≥в, сп≥вв≥дношенн≥ з≥ свободою та смертю
≈кзистенц≥€ головна категор≥€ екзистенц≥онал≥зму, €ка означаЇ внутр≥шнЇ бутт€ людини (≥ррац≥ональне Ђяї), уна≠сл≥док чого людина стаЇ одиничною й неповтор≠ною особист≥стю
ћон≥зм (в≥д грец. Ђодинї) Ч ф≥лософське вченн€, €ке даЇ змо≠гу сприймати всю багатогранн≥сть €вищ св≥ту через призму Їдиноњ основи всього ≥снуючого (субстанц≥њ)
Ќеотом≥зм оф≥ц≥йна ф≥лософ≥€ католицькоњ церкви, сучасний етап розвитку том≥зму
ѕарадигма (в≥д грец. Ђприклад, зразокї) висх≥дна концептуа≠льна модель (схема) формулюванн€ й вир≥шенн€ наукових проблем, €к≥ дом≥нують у науковому сп≥втовариств≥ впродовж тривалого часу
ѕерсонал≥зм (в≥д лат. реrsопа Ч Ђособаї) Ч ф≥лософська пози≠ц≥€, зг≥дно з €кою особист≥сть маЇ божественне по≠ходженн€; у вузькому значенн≥ слова Ч напр€м рел≥г≥йно-соц≥альноњ ф≥лософ≥њ, заснований фран≠цузьким ф≥лософом ћуньЇ
ѕлюрал≥зм (в≥д лат. Prularis Ч Ђмножиннийї) Ч ф≥лософ≠ська позиц≥€, зг≥дно з €кою визнаЇтьс€ ≥снуванн€ багатьох незалежних одна в≥д одноњ першопричин бутт€ (≥стин)
ѕостмодерн у широкому значенн≥ слова Ч низка концепц≥й зах≥дних ф≥лософ≥в другоњ половини XX ст., го≠ловною ≥деЇю €ких Ї критика розуму, його мож≠ливостей
ѕрагматизм (в≥д грец. Ђспроба, д≥€ї) ф≥лософське вченн€, €




ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 687 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

¬ моем словаре нет слова Ђневозможної. © Ќаполеон Ѕонапарт
==> читать все изречени€...

1968 - | 1932 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.169 с.