Головні напрями німецької класичної філософії та її основні досягнення

Німецька класична філософія охоплює доволі значний промі­жок часу — приблизно 100 років, із середини XVIII ст. до кінця XIX ст. У своєму розвитку вона пройшла певні періоди, які збі­гаються з назвами її головних напрямів: 1) німецька класична фі­лософія (середина XVIII — перша половина XIX ст.); 2) матері­алізм (середина й друга половина XIX ст.) і 3) ірраціоналізм (друга половина й кінець XIX ст.), представлений «філософією життя».

Засновником цього філософського напряму вважають німець­кого філософа Імануїла Канта (1724—1804 рр.). Майже все його творче життя пройшло в м. Кенігсберг, де він навчався, працював (у Кеніґсберґському університеті). Філософську біографію Канта можна умовно поділити на два етапи.

Перший — «докритичний» етап — з 1746 р. (дата написання першої філософської праці «Думки про істинну оцінку живих сил»). Головним доробком цього періоду є і «Загальна природна історія і теорія неба», пронизана оптимізмом і вірою в можли­вість пізнання навколишнього світу. Не менш важливе значення мали роботи Канта «Дослідження питання, чи відчула Земля у своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбувається змі­на дня й ночі, деякі зміни з часу свого постання», «Про причини землетрусів», «Нові примітки щодо пояснення теорії вітрів», «Нова теорія руху та покою». Завершувався «докритичний» пе­ріод в 1770 р.

У «докритичний» період Кант дотримувався передових для свого часу натурфілософських ідей. Так, у роботі «Загальна при­родна історія і теорія неба» він запропонував космогонічну гіпо­тезу, яка згодом була розвинута П'єром Сімоном Лапласом і ввійшла в історію науки під назвою «гіпотеза Канта—Лапласа». Мислитель вважав, що із самого початку матерія перебувала в стані туманності (газу), з якої завдяки силам тяжіння й впливу механічних законів виникли астероїдні тіла та інші планети. Со­нце, а разом з ним і Земля виникли на основі дії природних зако­нів без втручання Бога й потойбічних сил.

З 1770 р. розпочинається другий період філософії І. Канта — «критичний». У цьому ж році 46-річний учений написав профе­сорську дисертацію «Про форми і принципи світу який сприйма­ється чуттями та умоспоглядається», в якій критично переосмис лив свої погляди з фундаментальних філософських питань, зокре­ма й щодо природи простору й часу. З позицій матеріалізму Кант перейшов на позиції суб 'єктивного ідеалізму. Простір і час він став тлумачити не як об'єктивні форми зовнішнього світу, а як апріорні, тобто такі, які існують у свідомості й передують до­свіду. Це положення, особливо стосовно часу, Кант вважав най­головнішим у своїй філософії. У зв'язку з цим відомим є його ви­слів: «Хто спростує моє твердження, той спростує всю мою фі­лософію».

Відтоді Кант називає своє філософське вчення «критичним»¹. Його критичну філософію було викладено в трьох роботах: «Кри­тика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». Перша книга мала дати відповідь на запи­тання: «Як можлива наука й філософія?» (розробка теорії пі­знання). Друга книга відповідає на запитання: «Як може існува­ти моральність?», «Якою повинна бути поведінка людей?» (роз­робка проблем етики). І третя — на запитання: «Як може існу­вати прекрасне в природі та мистецтві?» (розробка проблем естетики). Кінцева мета використання чистого розуму, за Кан­том, збігається з визначенням предмета філософії (є відповіддю на запитання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «На що я можу сподіватися?»).

У «Критиці чистого розуму» Імануїл Кант досліджував процес людського пізнання оточуючого світу, акцентував увагу на спе­цифіці діяльності суб'єкта пізнання. Філософ вважав, що уявлен­ня про світ є продуктом нашого розуму. Але, власне, розум лю­дини зменшує ступінь достеменності знання про довколишній світ, який завжди залишається для нас «річчю в собі», незважаю­чи на те, що він є причиною всіх наших відчуттів. Кант висував гіпотезу про те, що пізнавальні можливості людського розуму обмежені. Усе, що ми бачимо навколо нас, лише світ явищ, які ми спостерігаємо (феноменальний світ), і сутність цього світу пі­знати неможливо (агностицизм).

Складності процесу пізнання мають місце і в чистих суджен­нях розуму, що дають змогу, не порушуючи правил логіки, дове­сти конечність і безконечність світу, його простоту й складність; існування або не існування Бога в світі (антиномії). Наявність антиномії доводить те, що існують кордони пізнавальних власти востей розуму. Водночас люди мають можливість отримати уза­гальнені й необхідні (істинні) знання, що існують апріорно (ма­ють вроджені форми, незалежні від досвіду). Імануїл Кант виді­ляв три різновиди таких форм: 1) простір і час (у сфері чуттєвого пізнання). Завдяки цій формі свідомість людини систематизує відчуття, розміщує їх у просторі й часі. 2) поняття категорії (у сфері розуму).

 

Категорії — щонайбільш узагальнені поняття, за допомогою яких проходять усвідомлення й систематизація первинного відчуття, що попередньо вже знаходяться в «системі коорди­нат» простору й часу.

Згідно з Кантом, за допомогою категорій розум реалізує свою діяльність. Таких категорій учений виділяє 12 і поділяє їх на чо­тири класи по три в кожному. До того ж дві категорії кожного класу мають протилежні характеристики властивостей класу, а третя є їх синтезом. До таких категорій належать: категорії кіль­кості (єдність, множина, цілісність); категорії якості (реаль­ність, заперечення, обмеження); категорії відношення (субстан­ціональність та акциденція; причина й наслідок; взаємодія); категорії модальності (можливість і неможливість; існування та неіснування; необхідність і випадковість).

До третьої форми належать вищі ідеї (у сфері розуму). Це пе­редусім ідея Бога; ідея душі; ідея сутності світу тощо. Власне фі­лософія, за Кантом, є наукою про вищі ідеї.

Апріорні форми знань¹ людина отримує від природи, й вони забезпечують правильну впорядкованість одержання дослідного знання. Це означає можливість часткового досягнення істини. Якщо навіть ми не можемо зрозуміти світ таким, яким він є, то завдяки апріорним знанням можемо принаймні дещо про нього знати.

На етапі пізнання світу через практичний розум (під практи­чним розумом Імануїл Кант розуміє моральність) людина вико­ристовує знання, отримані за допомогою чистого, або теоретич­ного розуму. Практичний розум орієнтує людину на певну поведінку в суспільстві та повсякденному житті. Основою такої поведінки є автономна воля та максими (правила), які виробля ються суспільством. Автономна воля детермінує людські вчин­ки (добрі або погані). Найзагальнішим регулятором поведінки є моральний закон.

Філософ порушив два основоположних питання: «Що таке моральний закон?» і «Що означає моральна поведінка люди­ни?» Відповідаючи на них, він зазначив, що чиста моральність — це доброчинності суспільної свідомості, що визнаються всіма членами суспільства та сприймаються окремою особою як свої власні. Реальне життя суперечить чистій моральності. Тому мораль, а разом з нею й поведінка людини, мають бути неза­лежні від зовнішніх умов життя особи й підкорятися тільки моральному закону. Цей моральний закон повинен мати най­вище й безумовне значення. Кант називав його категоричним імперативом.

«Поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавства»; «дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-якого іншого лише як до мети і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу».

На думку вченого, спираючись на категоричний імператив, можна змінити людське життя, створити новий соціальний устрій. Він зазначав, що люди живуть ніби в двох вимірах: з од­ного боку, серед регламентованих і встановлених державою норм і принципів, а з іншого — беруть участь у процесі організації власного життя на основі індивідуальної моральності.

Світ, у якому живе людина, жорстко регламентують норми й принципи, вироблені державою та церквою. Цей світ Імануїл Кант не вважає істинно людським, бо в ньому є чимало неістин-них знань, існують марновірство, обман, непотрібні пережитки тощо. Тільки суспільство, в якому поведінка людей буде регулю­ватися добровільними внутрішніми моральними законами (кате­горичним імперативом), може дати людині справжню свободу, а отже, й щастя.

Аналізуючи філософські ідеї Канта, важливо звернути увагу на його естетичні дослідження («Критика здатності судження»). Філософа цікавлять ті умови, за яких наші суб'єктивні враження про предмет отримують естетичну наповненість. Естетика Канта вирішує питання про природу художнього смаку, аналізує роль естетичних суджень у контексті філософських знань. Імануїл Кант вважав, що в естетичному судженні є апріорна узагальне­ність. Прекрасним с все те, в чому ми відчуваємо ідею доцільнос­ті (хоча очевидної мети цієї доцільності зазвичай не існує). Пре­красним «дещо» є саме тому, що ми не можемо дати відповідь на питання: «Чому це прекрасне?» й отримуємо «незацікавлене» задоволення.

Соціально-політичні погляди І. Канта виходили з ідеї про те, що в основі людської поведінки лежить зло, яке необхідно подо­лати шляхом реалізації морального закону (категоричного імпе­ративу). На його думку, цей шлях збігається з процесом форму­вання демократії й правового порядку в суспільстві, а також з потребами норм і вимог відносин між окремими державами й на­родами. Майбутнє людства філософ визначав як «найвищий мир», у якому буде ліквідовано війну (її заборонятиме закон) або її ведення буде невигідним.

 

Отже, Імануїл Кант науково пояснив виникнення Сонячної сис­теми, висунув ідею про обмеженість процесу пізнання (агнос­тицизм), сформулював 12 категорій, що створюють основу мислення людини, а також моральний закон для людей — кате­горичний імператив, підтвердив необхідність демократії й правового порядку як на рівні окремої держави, так і міжнарод­них відносин, засудив війни й пророкував для майбутнього людства «найвищий мир».

Геніальним представником німецького класичного ідеалізму був Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Гехель (1770—1831 рр.), професор Гейдельберзького, а згодом Берлінського університету в Німеч­чині. Найважливішими його філософськими працями були «Фе­номенологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін. У них Гехель постав як творець а) філософії об'єктивного ідеалізму, в основі якої лежить по­няття абсолютної ідеї — Світового духу, б) узагальненого філо­софського методу— діалектики.

Ґеорґ Геґель розробив оригінальну філософську концепцію вчення про буття (онтологію) з домінуючою ідеєю про ототож­нення буття й мислення. Згідно з його вченням, основою світобу­дови є Абсолютна ідея (як єдино існуюча справжня реальність, що є першопричиною всього існуючого в світі). Абсолютна ідея (Світовий дух) із самого початку існувала як першопричина, що чгодом шляхом відчуження потрапила в навколишній світ, при роду й людину. А потім знову шляхом відчуження, через мис­лення та діяльність людини, закономірні події' в історії поверта­ється до самої себе, тобто проходить кругооборот за схемою: Світовий (Абсолютний) дух — відчуження — навколишній світ і людина — мислення й діяльність людини — реалізація духом са­мого себе через мислення й діячьність і, зрештою, повернення Абсолютного духу до самого себе.

Апріорними формами знань є знання, що існують у розумі без необхідності прак­тичного доведення їх істинності. Вважають, що апріорне знання абсолютно істинне, бо має характеристики загальності й необхідності.

¹ Імануїл Кант вважав, що попередні філософи досліджували світ за допомогою ро­зуму, але не досліджували сам розум (інструмент пізнання). Тому всю попередню філо­софію вчений називав догматичною, що сліпо вірить у властивості розуму, хоча всі ці властивості (кордони розуму) ніхто не перевіряв. «Критика» і є такою перевіркою.

Онтологія Геґеля пояснює місце людини у світі. Людина вважається носієм Абсолютної ідеї. Свідомість кожної людини є частинкою Світового духу, саме завдяки людині останній отримує волю, особисті риси, індивідульний характер. Таким чином, людина — це кінцевий дух, у якому уособлюється Абсо­лютна ідея. Геґель вважає, що Світовий дух виявляє себе в людині у вигляді її слів, мови, жестів тощо. Завдяки Світовому духу людина може ставити конкретну мету в житті й окремими діями, вчинками реалізовувати її, перетворюючи індивідуальну діяльність на історію. Дух пізнає себе через пізнавальну діяль­ність окремої людини, а також виявляє творчий потенціал у вигляді матеріальної, духовної культури, яка створюється люд­ством загалом.

Ґеорг Гегель сформулював основні закони діалектики (закон єдності та боротьби протилежностей, закон взаємного перехо­ду кількісних змін в якісні, закон заперечення заперечення). Діалек­тичні закони пояснювали розвиток та існування Світового духу й процесу формування ним оточуючого світу. Філософ пояснював, що Світовий і «кінцевий дух», людина, предмети, явища навко­лишнього світу складаються з взаємодіючих суперечливих сто­рін, що водночас перебувають у стані єдності. Він зробив висно­вок: єдність і боротьба протилежностей є причиною розвитку всього, що існує у світі.

Геґель аналізував механізми розвитку, що визначають спрямованість циклічного руху ідеї від абстрактного до конк­ретного. Цикл починається з наявної тези (яку вчений називав тезою «буття»), наступним етапом цього циклу стає поява ан­титези (заперечення, «небуття»), третій крок — ще одне запе­речення, тобто заперечення попереднього заперечення — син­тез. Синтез стає новим твердженням на вищому рівні й водно­час тезою, але також на ще вищому рівні розвитку. Для ілюст­рації дії цього механізму розвитку Геґель наводить такий при­клад: а) Бог-Отець (у собі суще) відмовляється від своєї само­тності; б) створює природу (щось зовнішнє, а отже, своє за­перечення); в) породжує Сина (своє друге «Я»). В останньому, завершальному циклі (синтезі) відбувається «зняття» взаємної суперечності двох перших циклів «Бог через Свою безкінечну любов споглядає себе Сам, пізнає Свою подібність і повертаєть­ся в Ній до Своєї єдності».

 

Прикладом циклічності розвитку є відома марксистська тріа­да «гроші-товар-гроші»: товар «заперечує» гроші, а гроші «заперечують» товар. Інакше кажучи, там, де є підготовле­ний для продажу товар, немає грошей, коли ж з'являються гроші, «зникає» товар. Зняття заперечення проходить на останньому, третьому етапі. Тут з'являються синтез та уявне повернення до минулого. Ми знову маємо гроші, але це вже інші гроші й інша ситуація.

Позаяк діалектика існує в кожному предметі, явищі, процесі, то завдяки їй проходить процес розвитку через розростання су­перечностей до миті їх вирішення на вищому рівні. Діалектика, за Гегелем, є вічним джерелом розвитку, необхідністю револю­ційних змін. Саме тому діалектика як філософський метод ви­магала розглядати все в русі й розвитку, бачити в усьому супе­речності, які згодом будуть зняті й приведуть до заміни нижчих форм вищими, старого — новим. Водночас філософська система Геґеля увічнювала певні суспільно-історичні форми буття й претендувала на абсолютну істину, в результаті чого виникла суперечність між діалектичним методом і метафізичною сис­темою Геґеля.

Ця суперечність позначилася на соціально-політичних погля­дах Ґеорґа Геґеля. Він вважав, що держава є найвищою формою існування Бога у світі. Правові відносини в державі є втіленням усвідомленої необхідності (свободи). Суспільні інтереси доміну­ють над приватними інтересами особи, тому останні можна при­нести в жертву інтересам держави. Багатство й бідність — це природний стан реального життя, з яким необхідно змиритися. Суперечності й конфлікти в суспільстві не є деструктивним чинником (злом), а навпаки, є добром, що сприяє прогресу. А це означає, що суперечності, конфлікти й війни між державами є показником прогресу у всесвітньому масштабі. Геґель вважав, що військові конфлікти очищують дух нації.

Один з найважливіших філософських висновків філософа про співвідношення буття й свідомості свідчить про те, що супереч­ності між буттям (матерією) та свідомістю (ідеєю) не існує.

Свідомість, ідея уособлює в собі буття, а буття — свідомість, за висловом Геґеля, «Усерозумне дійсне, а все дійсне — розумне».

Проявами дії Світового духу, згідно з філософською системою Ґеорґа Геґеля, стають мистецтво, релігія й філософія. Мис­тецтво, як вважав філософ, є результатом безпосереднього віддзеркалення талановитою й творчою людиною Абсолютної ідеї. Релігія є антитезою мистецтва, в якій Абсолютна ідея дарується людині Богом через богоодкровення.

За Геґелем, філософія є синтезом, найвищим ступенем роз­витку розуміння Абсолютної ідеї. Це знання дароване Богом окремим людям — філософам. Тому філософія — це повне розкриття всіх істин, пізнання Абсолютним духом самого се­бе. Головним завданням, яке стоїть перед нею, є необхідність охопити світ в ідеях, тобто дати осмислене тлумачення дійсно­го. Інакше кажучи — філософія є світом, який схоплений в дум­ці. Вона коментує історичні події за допомогою категорій. Безпосереднім предметом філософії, за Геґелем, є філософія природи, філософія історії, антропологія, психологія, логіка, філософія держави, філософія громадянського суспільства та діалектика.

Творчість Ґеорга Геґеля стала основою подальших філософ­ських пошуків і реінтерпретацій у XIX—XX ст. від теїстично-ідеалістичного до атеїстично-матеріалістичного. У результаті сформувалося два табори. Представники першого — младоге-ґельянці, взяли на озброєння його діалектичний метод і праг­нули змінити соціальний устрій шляхом державних реформ. Представники другого табору, старогеґельянці, ратували за збереження старих форм життя, виправдовували «розумну» ді­яльність у межах існування залишків феодальної держави. У ЗО—40 роках XIX ст. в Німеччині точилася боротьба між цими двома напрямами післягегелівської філософії, як віддзеркален­ня сили ідей Геґеля та потреби суспільства в реалізації прогре­сивних ідеалів.

У марксизмі діалектика Ґеорґа Геґеля стала головним методом пояснення соціальних, економічних та історичних процесів з ме­тою їх подальшої трансформації згідно з інтересами робітників і селян. Критичне переосмислення гегелівської системи для бага­тьох європейських філософів, зокрема Сьорена Кьєркегора, Гер-берта Маркузе, Еріха Фромма, Альфреда Адлера, Вільгельма Райха та ін. було основою формування власних філософських систем.

 

Отже, Геґель критично переосмислив метафізичний спосіб мислення і протиставив йому свій власний діалектичний ме­тод, на ідеалістичний основі розробив головні закони діалек­тики — закон єдності й боротьби протилежностей, закон пе­реходу кількості в якість, закон заперечення заперечення; став творцем філософської системи, яка віддзеркалювала го­ловні сфери життєдіяльності та пізнання.

Завершальним етапом німецької класичної філософії ідеалізму й початком матеріалістичної епохи в німецькій і світовій філосо­фії вважають філософію Людвига Андреаса Фейєрбаха (1804— 1872 рр.). Основними роботами Фейєрбаха, які репрезентували його філософські погляди, були «Сутність християнства», «Основні засади філософії майбутнього», «Необхідність реформи філософії», «Сутність релігії», «Теогонія» та ін.

Назви робіт Фейєрбаха свідчать про головну тему його філо­софського інтересу: пояснення релігії та феномену релігійної ві­ри на основі матеріалістичних антропологічних принципів. Кри­тично переосмислюючи ідеалістичну концепцію Геґеля в пояснен­ні виникнення релігії, Людвиґ Фейєрбах розробив власну теорію — «теономію», що давала відповідь на питання — як людина ство­рила собі Бога?

Обґрунтовуючи свої матеріалістичні ідеї, Фейєрбах переосми­слив головні положення німецького класичного ідеалізму: він за­перечував ідею тотожності буття й мислення, існування Абсолю­ту як самостійної субстанції (як першопричини матеріального світу), єдність філософії та релігії, діалектику, доводив неможли­вість відчуження Абсолютної ідеї в матеріальний світ, критично ставився до філософської системи Геґеля, яку вважав штучною, наповненою упередженими філософськими конструкціями, зорі­єнтованими лише на минуле, якого вже не існує.

Фейєрбах розробив власну теорію пояснення головного пред­мета філософії (антропологію). Завдяки цьому він відомий як за­сновник теорії матеріалістичного антропологізму. Основними положеннями цієї теорії була ідея про існування єдиної реальнос­ті, до якої належать природа й людина. Людина є частиною природи. Вона є єдністю матеріального та духовного. Ідея не іс­нує сама по собі, а є продуктом свідомості людини. Бога як окремої самостійної реальності не існує, він є фантазією люди­ни. Матерія є вічною й нескінченною. Вона ніким не створена й ніким не може бути знищена. Усе, що нас оточує — предмети, явища — є різноманітними проявами матерії.

Вирішуючи проблеми існування Бога, Людвиґ Фейєрбах ство­рив концепцію, яка отримала назву «теономія». Згідно з нею, ре­лігія є результатом прагнення людини подолати суперечливість свого буття, почуття безсилля, закони матеріального світу. Безсилля людини детермінує пошук надії та втіхи в усвідомленні неможливості подолання обмеженості біологічного існування. Фантазія людини персоніфікує бажані почуття в образ Бога, який відчужується від людини, об'єктивується й перетворюється з об'єкта людського творіння на об'єкт, що творить сам, на першо­причину всього, що існує, яка ставить людину в залежність від творця, «вищої істоти».

 

Бог, на думку Фейєрбаха, є ідеальний образ людини, створений нею самою, котрий виникає як результат відчуження її най­кращих якостей.

Релігія й віра в Бога, на думку філософа, паралізує прагнення людини до організації щасливого життя в реальному світі (отри­мання задоволення від перетворення світу згідно зі своїми мате­ріальними й духовними потребами), підміняє щастя необхідністю очікування ілюзорного щастя в потойбічному світі як посмертної відплати.

Але матеріалістичний антропологізм Людвиґа Фейєрбаха в поясненні феноменів релігії не отримав логічного завершення в його філософських концепціях. Пояснюючи місце релігії в істо­рії, суспільному житті, він виступав з позицій ідеаліста. Філософ вважав, що людина є унікальним біологічним творінням, яке на­ділене індивідуальною волею, розумом, відчуттями й бажаннями. Повноцінна реалізація людини, її індивідуальних потенцій (свого «Я») можлива тільки через взаємодію з іншими людьми («ти»), тобто людина може жити тільки в суспільстві. Головними твор­чими цінностями, духовною силою, що об'єднує суспільство, по­винні стати релігія та любов, тому, критикуючи віру в Бога, філо­соф пропонував замінити любов до Бога любов'ю до людини (концепція «нової теології»). Саме «нова теологія» на основі лю­бові мала вирішити суперечність між матеріальним і трансценде­нтними світами, створити нову форму єдності — Царство Небес­не на землі (вікову мрію всіх людей). Людвиґ Фейєрбах вважав, що «нова теологія» стане основою релігійно-морального переродження людей, подолання відчуженності, відтворення істинного спілку­вання між людьми з метою досягнення щастя як сенсу життя.

 

Отже, філософія Людвиґа Фейєрбаха стала першим проявом глибоко послідовного матеріалізму, що знайшов свій вияв у по­вному розриві з релігійними традиціями, спробі пояснити Бога та релігію з матеріалістичних позицій згідне із сутністю людсь­кої природи, матеріалістичному поясненні проблем оточуючо­го світу й людини, значному практичному інтересі до соціаль­них і політичних питань, упевненості в можливості адекват­ного пізнання навколишнього світу.

Згодом філософія Фейєрбаха отримала реінтерпретацію се­ред її послідовників: марксизм визнав її одним зі своїх першо­джерел, матеріалістичний антропологізм став основою атеїс­тичних поглядів на світ у Новій історії, неабияке значення вона відіграла у становленні й розвитку сучасного філософсь­кого антропологізму.

 

Отже, німецька класична філософія вперше висунула ідею про те, що філософія відіграє чи не найважливішу роль у розвитку культури й життя суспільства загалом. Завдяки фі­лософії, а не тільки науці, релігії, мистецтву суспільство має можливість пізнати себе. Уперше філософію почали сприй­мати не як «науку наук», а як синтез знань (природничих і гу­манітарних), в основі яких лежать певна теоретична структу­ра й спеціальний категоріальний апарат (а не просто любов до мудрості).

Був розроблений діалектичний метод, який ураховував супе­речливість розвитку природи, суспільства й мислення та про­голошувався головним і єдино правильним як у філософії, так і в інших науках.

Історію розвитку суспільства стали аналізувати як процес розвитку розуму, який мав власні закони, що вивчаються з метою управління розвитком суспільства. Головна цінність прогресивного існування суспільства — свобода окремої лю­дини. Завданням філософії є необхідність показати, яким шляхом має йти людина до свободи. Усе це підготувало ґрунт для виникнення марксизму.

 

Марксизм

Марксизм виник у Європі в 40-ві роки XIX ст. У вузькому ро­зумінні він уособлювався з марксистською філософією, яка була створена двома німецькими вченими — Карлом Марксом (1818—1883 рр.) і Фрідріхом Енгельсом (1820—1895 рр.). У ши­рокому сенсі слова марксизм поряд з філософією містить політ економію та соціально-політичну проблематику (науковий ко­мунізм). Марксистська філософія стала логічним завершенням попередньої матеріалістичної філософії (Демокріта, Епікура, ан­глійських матеріалістів XVII ст. — Бекона, Гоббса, Локка, фран­цузьких просвітителів XVII ст. й атеїстично-матеріалістичної філософії Л. Фейєрбаха). Головними творами засновників марк­сизму, які репрезентували їхнє вчення, були наукові праці «Тези про Фейєрбаха», «Капітал», «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «Маніфест Комуністичної партії», «Святе сімейство» «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи», «Походження сім'ї, приватної власності і держави» та ін.

Марксистська філософія почала свій розвиток у XIX ст. з крити­чного переосмислення К. Марксом філософії Геґеля. Саме від нього Маркс узяв діалектичний метод мислення, а від Л. Фейєрбаха — принципи атеїстично-матеріалістичної філософії, зробивши остан­ній крок переходу від ідеалізму до матеріалізму.

 

Матерія є первинною, вона визначає свідомість, діє на відчут­тя людини, віддзеркалюється у свідомості, а отже, дає мож­ливість отримати істинне знання, яке перевіряється практи­чного діяльністю людини (К. Маркс).

Своєї остаточної форми матеріалізм набув у діалектичному матеріалізмі, який розробив Фрідріх Енгельс: існуюча об'єк­тивно матерія перебуває в постійному русі й розвитку. Матерія є вічна та незмінна, в процесі розвитку вона отримує нові форми свого існування. Розвиток матерії здійснюється згідно з трьома законами діалектики (законом переходу кількості в якість, зако­ном єдності й боротьби протилежностей, законом заперечення заперечення). Матерія діалектично розвивається завдяки зіткнен­ню протилежних тенденцій і сил, що «знімають» одна одну на ви­щому рівні. Саморозвиток матерії проходить «стрибками», дис­кретно, без впливу на неї з боку Бога тощо.

Ґрунтуючись на ідеї про те, що вся матерія розвивається за ді­алектичними законами, Маркс і Енгельс стали аналізувати на цій основі й історію. У результаті вони розробили теорію історично­го матеріалізму як додаток до матеріалістичної діалектики. До­поміжним засобом в аналізі історії стала економічна теорія.

Позаяк Карл Маркс і Фрідріх Енгельс брали активну участь у політичних подіях, вони прагнули створити таку практичну філо­софію, яка сприяла б вирішенню конкретних політичних завдань. Тому першочергового значення набуло дослідження такої фі­лософської категорії, як практика. Маркс акцентував увагу на тому, що попередня філософія лише по-різному пояснювала світ, але справа полягала в тому, щоб змінити його. Таким чи­ном, практика стала головним критерієм істини філософсь­ких знань.

Карл Маркс вважав, що діалектичні закони розвитку історії віддзеркалюються в економічних процесах, які є «базисом» істо­ричного розвитку, усі інші елементи суспільства (філософія, ре­лігія, культура) стають ідеологічною «надбудовою». Характер­ною особливістю базису й надбудови є постійний і суперечливий взаємозв'язок. За Марксом, суспільний базис і надбудова (струк­тура суспільства) детермінуються й розвиваються за допомо­гою економічних чинників.

У структурі історичного матеріалізму одне з центральних місць належить ученню про суспільно-економічну формацію, яка ґрунтується на певному способі виробництва й характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою), а також зако­нами її виникнення, функціонування та розвитку. К. Маркс виді­лив ряд суспільних формацій, що послідовно змінюють одна од­ну: первісне, рабовласницьке суспільство, феодалізм і сучасний йому буржуазний капіталізм. У майбутньому ці формації мали бути доповнені соціалістичним (комуністичним) суспільством, суспільством майбутнього, основоположним принципом якого повинна бути вільна праця рівних людей на засадах суспільної власності на засоби виробництва.

Аналізуючи економічні відносини, Карл Маркс спирався на результати класичної політичної економії, розробленої англійця­ми Адамом Смітом (1723—1790 рр.) і Девідом Рікардо (1772— 1823 рр.). А. Сміт розглядав економічні чинники (поділ праці) як причину розвитку й розквіту економіки. Д. Рікардо переваж­но займався теорією вартості, що пояснювала взаємозв'язок то­вару з працею як необхідною умовою виробництва. Карл Маркс розробив власну економічну теорію, що описувала механізми розвитку продуктивних сил, які зумовили зміну суспільно-еко­номічних формацій і появу нового суспільно-політичного уст­рою, а також дослідив вплив механізмів економіки, матеріаль­ного виробництва, матеріальних відносин на долю окремої дер­жави, суспільства, історії й окремої особи. Назвемо головні положення марксової економічної теорії.

В основі розвитку економіки лежать засоби виробництва як унікальний товар, функції праці, що дають змогу виробляти но вий товар. Для виробництва нового товару, крім засобів вироб­ництва, необхідна допоміжна сила — робоча.

У процесі розвитку капіталістичних відносин відбувається відчуження робочої сили від засобів виробництва, а отже, від ре­зультатів праці. Основний товар — засоби виробництва — аку­мулюється в руках незначної групи власників, а переважна кіль­кість працівників, не маючи власних засобів виробництва, повин­на звертатися до власників засобів виробництва й продавати свою робочу силу за заробітну плату.

Вартість виробленого товару, створеного найманою робочою силою, вища за вартість праці (у вигляді заробітної платні). Різ­ниця між ними створює прибуткову вартість, частина якої йде в кишеню власника засобів виробництва, а частина вкладається в нові засоби виробництва для отримання в майбутньому ще біль­шої прибуткової вартості.

Робітник знає, що його максимально експлуатують, і в умовах жорстокої конкуренції ще більше відчужують його від власної сутності. Такі відносини викликають жорстокі антагоністичні су­перечності (класову боротьбу), конфлікти в суспільстві, втрату істинного спілкування між людьми. Вихід з такого становища основоположники марксизму бачили у встановленні нових соціа­лістичних (комуністичних) відносин шляхом пролетарської рево­люції.

З філософсько-економічною категорією відчуження тісно пов'язаний аналіз сутності релігії та її соціальних передумов. К. Маркс виходив з позиції, згідно з якою релігія є фантастич­ним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які пану­ють над ними в повсякденному житті — відображення, у якому земні сили набувають форми неземних. Він вважав, що першо­причини релігії слід шукати не на небі, а на землі, у нелюдських умовах життя, а тому зі знищенням соціальної несправедливості буде знищена релігія як специфічна форма її відображення. Уче­ний зазначав, що релігія маніпулює свідомістю пересічних лю­дей, заплутує в тенета марновірства, закріплює психологію раб­ства тощо («Релігія є опіумом для народу»). Тому боротьба проти політики панівних класів має поєднуватися з критикою релігії з метою її повного подолання. Для цього повинні бути створені пе­вні економічні передумови, ліквідовано експлуатацію людини людиною (побудова соціалізму), має здійснюватися атеїстична критика релігії та відповідне виховання.

Вивчаючи ідеї французьких утопічних соціалістів К. А. Сен-Сімона (1769—1825 рр.) і Ш. Фурьє (1772—1837), Карл Маркс критично переосмислив їхні головні положення, доповнив IX принципами історичного матеріалізму, запропонував конкретну практичну програму встановлення соціалістичної суспільно-економічної формації шляхом ліквідації приватної власності на засоби виробництва, експлуатації людини людиною (присвоєння результатів чужої праці у вигляді додаткової вартості), замі­ни приватної власності на суспільну (державну), організації справедливого розподілу кінцевого продукту між усіма членами суспільства.

Упродовж багатьох десятиліть марксизм у Європі був ідеоло­гією пригнічених класів (робітників і селян) і певною політичною програмою їх звільнення від соціального гноблення (революцій­ним шляхом). Філософію марксизму на певному етапі свого роз­витку було проголошено ідеологією держави в СРСР, вона сприймалась як інструмент побудови соціалізму, який повинен був трансформуватися в комунізм. Філософські, економічні по­гляди Маркса й Енгельса і сьогодні справляють величезний вплив на суспільство, але вже в нових формах, які отримали назву неомарксизм.

Питання для самоперевірки

1. Історичні рамки німецької класичної філософії.

2. Назвіть основні твори Імануїла Канта.

3. Що таке «річ у собі» Канта?

4. Чому філософію Імануїла Канта називають агностицизмом?

5. Що означає термін «категоричний імператив» І. Канта?

6. Поняття Абсолютної ідеї у філософії Геґеля.

7. Основні закони діалектики, сформульовані Геґелем.

8. Протилежність між методом і системою Геґеля.

9. Основні принципи антропологічного матеріалізму Людвиґа Фейєр-баха.

10. Розкрийте ідеалістичні уявлення Л. Фейєрбаха в його поглядах на суспільство.

11. Назвіть основні теоретичні положення діалектичного матеріалі­зму К. Маркса та Ф. Енгельса.

12. Дайте коротку характеристику діалектико-матеріалістичного розуміння історії Марксом та Енґельсом.

13. Дайте коротку характеристику економічній теорії К. Маркса і Ф. Енґельса.

14. Марксизм про релігію.

Список рекомендованої літератури

1. Гегєль Г. Знциклопедия философских наук: В 3-х т. — М., 1974.

2. Герасимчук А. Філософія: Курс лекцій: Навч. посів, для вузів. — К., 1999.

3. Гульїга А. В. Немецкая классическая фипософия. — М., 1986.

4. Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності та держави // Маркс К, Енгельс Ф. Твори. — Т. 21.

5. Канке В. А. Философия. Исторический и систематический курс: Учеб. для вузов. — М., 1998.

6. Кант И. Критика чистого разу м а // Сочинения.: В 6 т. — М., 1964. — Т. 3.

7. Кузнецов В. Н., Мееровский Б. В., Гоязнов А. Ф. Западноевропейс-кая философия XVII века. — М., 1985.

8. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 42.

9. Маркс К. Капітал. — Т. 1 //Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 23.

10. Маркс К. Капітал. — Т. З//Маркс К, Енгельс Ф. Твори. — Т. 25.

11. Марксизм: «про» и «контра». —М., 1992.

12. Нижников С. А. История философии: Курс лекций. — М., 2004.

13. Спиркин А. Г. Философия: Учебник для вузов. —М., 1998.

14. Философия: Учебник для вузов / Под ред. проф. В. Н. Лавриненко. — М., 1998.

15. Філософія: Навч. посіб. / Л. В. Губерський, І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. — К., 2001.

16. Ципко А. Противоречия учения К. Маркса // Через тернии. Пере-стройка: гласность, демократия, социализм. —М., 1990.

Тема № 8

ФРЕЙДИЗМ І НЕОФРЕИДИЗМ

Фрейдизм (кінець XIX—XX ст.) — філософсько-соціологічне вчення Зігмунда Фрейда, що розвивається на основі особливого методу лікування психічних захворювань— психоаналізу

 

Засновник фрейдизму Зігмунд Фрейд (1856—1939 рр.)

Неофрейдизм — напрям у сучасній філософії (соціології, психології, психоаналізі)

 

Наукові досягнення та відкриття, зроблені Фрейдом

 

Лідерами неофрейдизму є ГербертМаркузе (1898—1979 рр.), Еріх Фромм (1900—1980 рр.), Ґустав Юнг (1875—1961 рр.), Вільгельм Райх (1897—1957 рр.), Альфред Адлер (1870—1937 рр.)

 

 

 

Психіка складається з трьох сфер: «Воно» — несвідоме, що вміщує думки й бажання людини; «Я» — свідомість людини (розум людини, її «его», виступає посеред­ником між несвідомим і зовнішнім світом); «Над-Я» — зовнішня реальність, «зов­нішня цензура», закони, заборони, мораль тощо

Несвідоме — особлива психічна ре­альність, що прагне контролювати свідомість

Є спосіб психологічного захисту від впливу несвідомого — механізм ви­тіснення негативних емоцій, де­структивного досвіду

Існує спосіб проникнення в несві­доме — психоаналіз

Існує механізм трансформації впли­ву несвідомого — сублімація

 

 

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ
Витіснення	механізм видалення неприйнятних для «Над-Я» заборо­нених думок і прагнень на периферію свідомого, у не­свідоме
«Воно»	світ несвідомого, в якому перебувають думки та бажання людини (інстинктивні прагнення)
Ерос	головний інстинкт життя, який лежить в основі конструк­тивної поведінки людини, творчості та прогресивного розвитку. Завдяки цьому інстинкту людина реалізує свої потреби й продовжує життя
Інстинкти	біологічно запрограмовані й генетично наслідувані чин­ники, що спонукають живих істот до певної дії або пове­дінки. Інстинкти можуть бути конструктивні (сприяти розвитку життя) або деструктивні (руйнувати життя)
Катарсис	(від грец. — «очищення») — процес оздоровлення лю­дини (насамперед душі) від неприємних переживань, афектів з використанням «очищувальної» (терапевтич­ної) дії мистецтва, філософії, психології тощо
Лібідо	сексуальна енергія (сексуальний потяг, сексуальний ін­стинкт), що лежить в основі дій підсвідомого
«Над-Я»	зовнішній тиск на особу, зовнішня реальність, зовнішня цензура, вимоги культури та якісні норми поведінки (со­вість, самосвідомість, наслідування ідеалам)
Несвідоме	сукупність різноманітних активних психічних процесів, операцій, дій людини, які не усвідомлюються нею без спеціальних методів
Психоаналіз	метод проникнення в несвідоме з метою ліквідації пато­генних конфліктів і подолання душевного дискомфорту, адже власна свідомість людини не може допомогти собі в поясненні причин свого душевного розладу
Раціоналізація	знаходження нібито об'єктивних причин для виправдан­ня неприйнятних для людини думок і дій
Сублімація	трансформація несвідомої енергії в різноманітні дозво­лені види діяльності, прийнятні не тільки для суспільства, а й для окремої особи (заняття наукою, мистецтвом тощо)
Танатос	інстинкт смерті, який підштовхує особу до деструктив­ної діяльності, руйнування у світі всього того, що зда­ється їй чужим і загрозливим
«Я»	свідомість людини, посередник між усіма компонентами психіки

 

Фрейдизм

Зігмунд Фрейд (Сигізмунд Шолом) (1856—1939рр.) — австрій­ський лікар-психіатр, який розвинув психоаналітичне вчення до рівня філософського антропологічного принципу, засновник пси­хоаналізу, автор друкованих праць «Психопатологія повсякден­ного життя», «Тлумачення сновидінь», «Лекції до вступу в пси­хоаналіз», «Основні психологічні теорії у психоаналізі», «Нариси з психології сексуальності», «Тотем і табу», «По той бік принци­пу задоволення», «Психологія мас та аналіз людського «Я», «Я та Воно», «Майбутнє однієї ілюзії», «Хвилювання в культурі», «Мойсей і монотеїзм» та ін.

Доктор медицини Зігмунд Фрейд під час лікування хворих та своїх експериментів у психіатрії дійшов думки, що головною причиною значної кількості психопатологічних явищ у людини є прихована травма психіки, що сталася в минулому, яка безпосе­редньо не усвідомлюється хворим. Фрейд зазначав, що подібні травми (страх, емоційне потрясіння) за певних умов забуваються й згодом можуть виявитися в різноманітних психічних захворю­ваннях, асоціальній поведінці тощо. В основі механізму забуван­ня лежить сила волі, страх перед можливим оприлюдненням не­приємного психотравмуючого факту. Забута психотравмуюча ситуація, яка не була вчасно й адекватно «пережита» (відреаго-вана), зберігається у свідомості людини та в нових умовах вияв­ляється в конкретних психічних захворюваннях. З'ясувавши дію цього механізму, Фрейд (разом зі своїм колегою лікарем Жозе-фом Брейєром) у 1890—1897 рр. розробив катартичний метод лікування істерії, згідно з яким психотравмуючий фрагмент у біографії хворого згадувався ним і за допомогою лікаря адекват­но та конструктивно переживався. Тим самим людину звільняли від душевної недуги. Інакше кажучи, подолати хворобу можна, перейшовши на новий рівень свідомості, подолавши «роль» хво­рої людини.

Таким чином сформувалося вчення Зігмунда Фрейда про не­свідоме та процеси витіснення, які стали свідченням його геніаль­ності й наукової обдарованості. Згідно з його вченням, на рівні свідомості існує постійна боротьба між свідомим і несвідомим. Цей конфлікт притаманний кожній людині й формується в ран­ньому дитинстві під час переживання закономірних психотрав-муючих ситуацій, комплексів тощо. До таких ситуацій Фрейд відносив переживання статевого характеру (страхи, заборонені бажання, окремі переживання), які за певних умов можуть згодом стати причиною душевних проблем.

Учений побудував топографічну, а потім і динамічну модель психіки, що пояснювала суперечливу взаємодію між свідомим і несвідомим. Згідно з топографічною моделлю, несвідоме уявля­лося як величезний передпокій, де очікують свого часу різнома­нітні думки, бажання, емоції людини. Свідомість є дещо меншим приміщенням (кабінетом), до якого час від часу «викликають» «відвідувачів» (думки, бажання людини). Між передпокоєм і ка­бінетом стоїть «вартовий», який впускає у свідомість тільки «не­обхідні» для неї думки й бажання. Незрідка варта втрачає пиль­ність, що дає змогу частині найактивних «непотрібних» «відвіду­вачів» прорватися до кабінету свідомості. Але потім вартовий знову повертається до своїх обов'язків, і небажані гості свідомос­ті (думки, бажання) витісняються знову в передпокій.

Головними чинниками, що спрямовують і керують психікою людини, а отже, її діяльністю та вчинками, згідно з ученням Зігмунда Фрейда, стають, по-перше, задоволення (постійний пошук людиною шляхів і засобів отримання задоволення від реалізації її матеріальних або духовних потреб), а по-друге — витіснення. Психіка в разі неможливості реалізувати в житті недозволені і суспільно заборонені думки, бажання (асоціальні, сексуальні) ви­тісняє їх у несвідоме. Витіснені думки й бажання можуть бути трансформовані практикою людини завдяки сублімації, тобто до­зволеними людині різновидами соціальної діяльності (заняття спортом, наукою, мистецтвом тощо).

Несвідомі бажання мають величезний енергетичний потенці­ал. Як зазначалося, способом такого неадекватного прориву у свідомість стають невротичні симптоми, що виявляються в пев­них символах (образах), які з'являються в снах, мареннях, обмов­ках або навіть виявляються в помилкових діях. Аналіз символів як віддзеркалення несвідомого мав для Фрейда особливе значен­ня. Символ відкриває зміст несвідомого, він об'єднує страх і со­ром у прийнятній для суспільної моралі формі. Для кращого ро­зуміння процесів несвідомого Фрейд склав каталог символіки несвідомого, характерної для снів. Головним інструментом аналі­зу символіки снів, помилкових дій, обмовок (несвідомого) став психоаналіз.

Зігмунд Фрейд відкрив також ряд механізмів свідомості, що захищають її від деструктивних «атак» несвідомого. Такими ме­ханізмами є проекція (перенесення, трансфер) асоціальних ба­жань, якостей на інших людей, приписування їм тих характерис тик, за які нам соромно перед іншими (заздрість, гнів тощо). Ще один механізм називається раціоналізацією, він акцентує увагу на вторинних причинах, що дає змогу уникнути озвучення (опри­люднення) первинних причин, яких людина соромиться.

Учений вважав, що домінуючим чинником у діяльності та по­ведінці людини є статевий потяг — лібідо. Темі лібідо Фрейд на­давав гіпертрофованого значення. Дослідники фрейдизму нази­вають цю частину його вчення «першою психологічною систе­мою», що розвивалася Фрейдом у 1905—1920 рр. Згідно з цією концепцією, в основі несвідомого лежить лібідо (сексуальне пра­гнення, бажання, сексуальний інстинкт), яке постійно шукає спо­собу реалізації в поведінці людини (у сексуальних діях або інших сферах життя) через сублімацію. Сексуальні потяги можуть бути реалізовані трьома способами: «випущені на свободу» через без­посередні сексуальні дії або опосередковано; витіснені в несві­доме; шляхом придушення соромом і мораллю. Фрейд зробив ви­сновок, що вся культурна діяльність людей, окремі вчинки мають у своїй основі сексуальний інстинкт.

З ідеєю лібідо тісно пов'язана інша відома концепція Зігмун-да Фрейда — комплекс Едіпа, що згодом була критично пере­осмислена багатьма неофрейдистами. Фрейд дотримувався дум­ки, що в мить народження дитина переживає першу психологічну травму — втрату безпечного існування в материнському лоні (втрата «Ми») і починає існувати у формі «Я» (самостійне супе­речливе життя в оточуючому світі). Дитина, а потім доросла лю­дина у своєму житті відчуває потребу повернення до внутріш-ньоутробної гармонії (відновлення втраченої цінності «Ми»). Тому мати стає першим об'єктом спрямування еротичного потягу дитини, в основі якого лежить принцип задоволення. Батько — це перешкода до інцестуальної думки та дії між дитиною й ма­тір'ю, своєю присутністю він постійно відриває дитину від мате­рі, формує психотравмуючу самостійність дитини, у результаті чого вона несвідомо прагне знищити батька.

Фрейд зазначав, що цей механізм був закладений ще в первіс­ному суспільстві, коли первісні люди вбили батька, розкаялися в тому, що вчинили, й були присоромлені. Явище неприязні до ба­тька передавалося з покоління в покоління на генетичному рівні представниками чоловічої статі у формі комплексу Едіпа (зміша­не почуття ненависті, бажання заподіти смерть, надмірний сором й одночасно страх за думки й можливі дії). Комплекс Едіпа, на думку Фрейда, стає основною причиною екстраординарної пове­дінки людини.

У 1920—1939 рр. Зігмунд Фрейд створив «другу психологічну систему», в якій проаналізував проблему виникнення енергії не­свідомого. Центральними поняттями цієї системи стали «ерос» (інстинкти життя) й «танатос» (інстинкти смерті). Постійна вза­ємодія між еросом і танатосом визначає динаміку й спрямова­ність життя людини. Відтоді ерос трактується не стільки як сек­суальний потяг, скільки як прагнення до органічної єдності (подібно до божественного еросу у філософії Платона).

У цей період Фрейд змінив свої погляди на внутрішню структу­ру психологічного світу людини. Він створив наступну — динаміч­ну модель психіки, в основі якої була тріада: «Воно», «Я», «Над-Я»:

1) «Воно» — це світ несвідомого, де виявляються витіснені в минуле потяги, страхи, переживання тощо. «Воно» підвладне принципу задоволення.

2) «Я» (Его) — розумна діяльність людини, що підкоряється принципу реальності, посередник між усіма компонентами психіки.

3) «Над-Я» (супер-Его) — несвідома інстанція морального кон­тролю з певними культурними цінностями (заборонами), що об­межують можливість прояву несвідомих чинників (потягів, ком­плексів, переживань тощо). «Над-Я» — це внутрішній цензор. «Над-Я» утворилося в процесі ідентифікації дитини з батьком, який є не тільки суперником, а й певним авторитетом. Що більше людина відмовляється від своїх бажань, то більше вона страждає, оскільки від «Над-Я» нічого не можна приховати. Тому, що біль­ше людина виявляє свою доброчинність, моральність, то драма­тичніше вона сприймає життя.

Ці частини психіки перебувають у постійній взаємодії: «Я» завжди прагне підкорити собі «Воно», але це рідко йому вдаєть­ся. Зазвичай «Воно» у відкритих або прихованих формах підко­ряє собі «Я». Учений порівнював «Я» з вершником і конем, де вершник «Я», на перший погляд, керує конем, але кінь «Воно» насправді несе вершника на собі. Інколи виникають ситуації, ко­ли вершник узагалі не може керувати власним конем і має скака­ти в тому напрямку, куди прямує кінь.

Зовнішні норми й заборони «Над-Я» також прагнуть підкори­ти розумну частину нашої особи «Я». У результаті «Я» людини є об'єктом постійного тиску з боку несвідомого «Воно» та навко­лишнього світу «Над-Я», що на рівні особи сприймається як від­чуття нещастя. Фрейд вважав, що його ідея існування нещасли­вого «Я» є найдраматичнішим ударом, який будь-коли було завдано людській самовпевненості. Він говорив, що подібного першого удару людству завдав Копернік, який довів, що Земля не є центром Всесвіту, другого — Дарвін, який вказав, що людина походить від вищих приматів. І, власне, Фрейду належить авто­рство третього удару — розвінчання раціоналістичних ілюзій, що людина управляє власною діяльністю та вчинками.

Аналізуючи виникнення культури, людського суспільства, Зі­гмунд Фрейд дійшов висновку, що суспільство може існувати тільки завдяки придушенню несвідомих проявів (сексуальних ін­стинктів, бажань). Без цього воно приречене на розвал і деструк­цію із середини. У суспільстві постійно проходить масова сублі­мація придушеної енергії, що веде до виникнення людської культури та цивілізації. Суспільство створює своєрідні ерзац-заміщення придушеної енергії — різноманітні ритуали, що існу­ють на рівні колективного несвідомого. Таких несвідомих ритуа­лів є доволі багато. Це релігія, мораль, музика, театр тощо.

Фрейд зазначав, що впродовж розвитку цивілізації людські ін­стинкти, потяги все більше й більше придушувалися. Це призво­дило до масових психозів, усезагальної депресії, а також конс­труювання найскладніших форм масового несвідомого (ритуа­лів). На думку вченого, ритуали є різновидом компенсаторної ді­яльності, яка дає людині змогу правильно пережити й перемогти свій суперечливий внутрішній світ.

Особливий інтерес Зігмунда Фрейда викликала релігія, яку він аналізував з погляду психоаналітичної теорії. Він вважав, що ре­лігія є проявом неврозу причепливого стану, який виник у перві­сному суспільстві. Фрейд доводив це, послуговуючись такою ло­гічною схемою: у давньому суспільстві діти вбили батька, якого вони боялись, але водночас поставили на його місце тотема, яко­му стали вклонятися. Так виникла ідея Бога, в якого людина шу­кає захисту від внутрішніх суперечностей (за аналогією пошуку дитиною захисту в батька, якого вона водночас боїться й шанує). Фрейдівське розуміння культури та релігії отримало назву «пан-сексуалізм», що згодом зазнало нищівної критики й було пере­осмислене неофрейдизмом.

Зауважимо, що Фрейд був послідовним атеїстом, він вважав себе матеріалістом і прагнув зробити психоаналіз науковим ме­тодом. Тому загалом пафосом його вчення був раціоналізм. Він говорив, що всі таємниці сфери несвідомого можна виявити за допомогою психоаналізу, а отже, є можливість вилікувати всіх невротиків. Його головним гаслом стало: «Там, де було «Воно», повинно стати «Я». З погляду Зігмунда Фрейда, розум має пере­могти, незважаючи на силу несвідомого.

 

Узагальнюючи значення праць 3. Фрейда в розвитку філо­софського знання, можна зробити такі висновки: він уперше проаналізував феномен несвідомого не як онтологічну хара­ктеристику діяльності, а як психічну реальність, що є рівно­значною об'єктивній реальності; виявив певний зміст і сенс процесів несвідомого, визначив його роль, функції й значен­ня в житті людей; проаналізував внутрішню будову сфери психіки, виявив її просторово-часову модель («Воно», «Я», «Над-Я»); порушив питання про те, яким чином можна зро­зуміти несвідоме, й дійшов висновку, що осягнути його мо­жна лише за допомогою свідомого. Проникнути в несвідоме можна за допомогою психоаналізу; одним з перших запро­понував вивчати психіку людини на основі дослідження процесу її становлення та розвитку в минулому; пояснював виникнення культури, розвиток сучасної цивілізації як ре­зультат масової сублімації придушеної енергії колективного несвідомого.

 

Неофрейдизм

Герберт Маркузе (1898—1979 рр.) — неофрейдист, німецько-американський філософ і соціолог. З 1934 р. працював у Сполу­чених Штатах Америки. Основні праці, що репрезентують його філософські погляди, — «Онтологія Гегеля й основні теорії істо­ричності», «Розум і революція. Гегель і становлення соціальної теорії», «Ерос і цивілізація. Філософське дослідження Зігмунда Фрейда», «Радянський марксизм. Критичне дослідження», «Од­номірна людина: дослідження з ідеології розвинутого індустріаль­ного суспільства» та ін.

На ранніх етапах своєї філософської біографії Маркузе вивчав і критично переосмислював роботи Карла Маркса, Зігмунда Фрейда та Мартіна Хайдеггера. Це дало йому можливість сфор­мулювати предмет свого філософського інтересу. Ним став ана­ліз європейської цивілізації західного типу. Філософ підкреслю­вав, що європейській цивілізації притаманне бажання підкорити природу й водночас людину людиною. Маркузе зауважив, що європейська цивілізація має певні закономірності розвитку, які можна пояснити з позицій критично переосмисленого вчення Фрейда.

Конфлікт людини й природи не є абсолютним, навпаки, він відносний і змінюється у просторі й часі. Ерос і Танатос у сучас­ному світі перебувають у певній суперечності з інтересами су часної цивілізації. А їх надмірні прояви безкомпромісно приду­шуються культурою: сублімуються (у вигляді творчої праці) або трансформуються (підкорення людиною самої себе через фено­мен сумління). У сучасному світі еротичні й танатологічні інстин­кти мають можливість якнайповніше реалізовуватися. Людина як біосоціальний феномен уперше отримує можливість здійснити всі свої біологічні потреби. Тому надзвичайно актуальними для неї стають її біологічні форми існування. Тіло людини стає ме­тою життя, а праця заради реалізації потреб тіла перетворюється на вільну гру людських можливостей.

Але разом зі зростанням перспектив задоволення біологічних (тілесних) потреб особи зростає необхідність соціального кон­тролю за людською діяльністю та вчинками, які виходять за межі дозволеного. Сучасна цивілізація спричиняє надмірний тиск на окрему особу, що, на думку Маркузе, призводить до появи фено­мена «одномірної людини» — об'єкта духовного маніпулювання, особи зі зниженою критичною оцінкою себе та цінностей соціу­му. Така людина бездумно залучається до економічної й політич­ної конкурентної боротьби задля реалізації власних вузько праг-матичних інтересів.

 

Бажання та інтереси «одномірної людини», способи їх реаліза­ції лежать лише в одній площині — у площині споживацьких цінностей.

Людина з надмірними споживацькими інтересами стає «гвин­тиком» суспільно-економічних відносин суспільства. Вона при­душує свої біологічні (сексуальні) потреби, тобто пригнічує саму себе й власну свободу. Вихід із ситуації існування «одномірного» суспільства можливий лише за умови «великої відмови» від псе-вдоцінностей як капіталістичного суспільства, так і тоталітарного соціалізму шляхом встановлення повної сексуальної свободи, роз­кріпачення особи, сексуальної та культурної революцій. При цьому соціальна ініціатива в сучасному суспільстві переходить до люм­пен-пролетаріату, дрібної буржуазії, інтелігенції та студентства.

 

Отже, упродовж свого життя Маркузе прагнув розробити нові

моделі й різновиди раціональності, які мали звільнити чуттє­вість особи з-під гніту культури.

Еріх Фромм (1890—1980 рр.) — неофрейдист, німецько-аме­риканський філософ, психолог, соціолог. Основними творами, що репрезентують його філософські погляди, стали «Втеча від сво­боди», «Людина для себе», «Здорове суспільство», «Мистецтво кохання», «Концепція людини у К. Маркса», «Анатомія людської деструктивності», «Дзен-буддизм і психоаналіз», «З полону ілю­зій», «Серце людини», «Революція надії» та ін.

Концептуальними основами творчості Е. Фромма стали ідеї Зігмунда Фрейда, Карла Маркса (переважно ідея відчуженості), буддизму, Бенедикта Спінози, Фрідріха Ніцше, що, зрештою, да­ли йому змогу виокремити свій предмет філософствування — антропологію. Сучасна людина, вважав Еріх Фромм, утратила гармонію безконфліктного існування в природі внаслідок її об'єктивної соціалізації. А позаяк сутність людини пов'язана з її індивідуальністю, унікальністю, неповторністю, то загроза їх втрати призводить до переживання страху, тривоги, виникнення депресії — екзистенційної дихотомії. Екзистенційна дихотомія — суперечливі почуття людського існування, наприклад, зіткнення несвідомого бажання жити й усвідомлення неминучої смерті. Екзистенційна дихотомія стає стимулом і стійким механізмом відновлення внутрішньої та зовнішньої гармонії існування лю­дини.

Еріх Фромм зазначав, що головними показниками суперечли­вого людського існування є біофілія (любов до життя) та її про­тилежність — некрофілія (ненависть до життя, насильство та аг­ресія щодо всього живого). Бажання людини подолати цю суперечність виявляється в її прагненні відновити єдність із при­родою, встановити гармонію соціальних відносин.

 

Кожна особа прагне самостійно вирішувати проблеми супере­чливого людського існування (екзистенційної дихотомії), шу­каючи все нових і нових форм єдності з природою, соціальним оточенням і насамперед із самою собою.

У своїй праці «Втеча від свободи» Фромм аналізував одне з основоположних філософських понять — «свободу». Він вважав, що свобода — це механізм самореалізації окремої людини в по­всякденному житті, але водночас вона може стати причиною її драматичного існування (почуття безсилля, невпевненості, самот­ності тощо). Це спричиняє виникнення феномена «негативної свободи», що виявляється в екзистенційному прагненні «втечі» від свободи.

Також втечею особи від свободи філософ вважав авторита­ризм у діяльності й поведінці людини, зокрема садизм (підкорен­ня інших) і мазохізм (добровільне підкорення іншим з метою втрати власного «Я»). Прикладами втечі від свободи є й прояви невиправданої агресії та руйнації живого світу, а ще надмірний конформізм, який призводить до знищення власної особистості в умовах масової культури.

Невпевненість у собі, у власних силах, неусвідомлення екзис­тенційної дихотомії змушує людей інтегруватися з такими ж не­впевненими особами, що спричиняє виникнення фашистської психології та ідеології. Як приклад Еріх Фромм наводить думку про те, що Адольф Гітлер прийшов до влади, користуючись під­тримкою дрібної, невпевненої в собі буржуазії. Водночас «нек-рофілічні», садистські прояви Гітлера й німецького нацизму збі­галися з потребами масової свідомості низів середнього класу, що й стало причиною виникнення фашизму в Німеччині. Гітлер та ідеологи фашизму задовольнили потреби масової свідомості невпевненого в собі люмпен-пролетаріату та дрібної буржуазії. Конформістські настрої в західній культурі, загальна втрата ори­гінальних філософських концепцій, відчай, немотивований страх, добровільна відмова від власної самобутності — сприятливе під­ґрунтя для рецидивів фашизму в сучасному світі.

Аналізуючи економічну сферу функціонування суспільства, Е. Фромм сформулював концепцію «соціального характеру» (го­ловних критеріїв соціально-економічного життя, культури, що визначають економічний базис). Основими типами соціальних характеристик він називав рецептивний тип (зорієнтований на отримання благ зовнішнього світу пасивним способом), екс­плуататорський (характеризується агресивним прагненням панувати над навколишнім світом), споживацький (спожива­цький інтерес, що ізолює людину від оточуючого її світу), рин­ковий (орієнтує соціальну діяльність на цінності обміну това­рами).

Філософ вважав, що ці соціальні характеристики збігаються з певними типами поведінки особи: мазохізмом, садизмом, де-структивізмом і конформізмом. Сучасне суспільство розви­вається в напрямку появи нової форми соціальних характерис­тик — продуктивної, яка повинна реалізувати в соціальній практиці тенденцію зростання й розвитку всіх людських мо­жливостей.

Завданням сучасної філософії є аналіз можливостей продукти­вного характеру, сприяння пошуку кожною окремою особою ін­дивідуального шляху для розкриття власних здібностей у ко­ханні, вірі й роздумах про світ. Продуктивний характер повинен створити умови для переходу від домінування егоїзму до превалювання альтруїзму, від споживацького інтересу в житті до істинного буття, від кібернетичних реалій до душе­вної людини.

І, нарешті, зазначимо, що Еріх Фромм став засновником гума­ністичної етики. Він вважав, що найвищим проявом продуктив­ної діяльності особи є любов (взаємоповага) до окремої людини, що об'єктивно містить любов до людей взагалі. Любов до інших є водночас любов 'ю до самого себе (до «Я») як до представника роду людського (ставлення до інших є водночас ставленням до самого себе й навпаки). Культивування всезагальної любові (коли бажання життя витісняє бажання смерті) є основою вирішення головних суперечностей суспільства: між патріархатом і матріар­хатом, гуманістичною та авторитарною свідомістю, між владою й підкореними, між особистим (історією життя) та історичним бут­тям (історією загалом), між «свободою від» і «свободою для», не­гативною та позитивною свободою.

 

Отже, гуманістична етика Еріха Фромма, учення про егоїзм, любов до себе відіграли важливу роль у становленні комплексу ідей, ідеалів гуманізму в сучасному світі. Найвищою цінністю людського існування є домінування в житті гуманістичної етики (єдність цілісної людини та її інтересів). Людина, якій властива гуманістична совість, може досягти індивідуального щастя.

Вільгельм Райх (1897—1957 рр.) — лідер ліворадикального фрейдизму, учень і колега Зігмунда Фрейда, один з основополо­жників фрейдомарксизму. В основі неофрейдистських концепцій Райха лежали ідеї Фрейда, Альфреда Адлера, Карла Маркса, Анрі Бергсона, буддистської філософії та ін.

Головними працями Вільгельма Райха, що репрезентували йо­го неофрейдистські позиції, є такі: «Функції оргазму», «Аналіз характеру», «Генітальні та невротичні характери», «Масова пси­хологія фашизму», «Сексуальна революція» та ін.

Райх вважав, що засадами людської життєдіяльності є сексуаль­на практика й орг