Головні напрями німецької класичної філософії та її основні досягнення

Німецька класична філософія охоплює доволі значний проміжок часу — приблизно 100 років, із середини XVIII ст. до кінця XIX ст. У своєму розвитку вона пройшла певні періоди, які збігаються з назвами її головних напрямів: 1) німецька класична філософія (середина XVIII — перша половина XIX ст.); 2) матеріалізм (середина й друга половина XIX ст.) і 3) ірраціоналізм (друга половина й кінець XIX ст.), представлений «філософією життя».

Засновником цього філософського напряму вважають німецького філософа Імануїла Канта (1724—1804 рр.). Майже все його творче життя пройшло в м. Кенігсберг, де він навчався, працював (у Кеніґсберґському університеті). Філософську біографію Канта можна умовно поділити на два етапи.

Перший — «докритичний» етап — з 1746 р. (дата написання першої філософської праці «Думки про істинну оцінку живих сил»). Головним доробком цього періоду є і «Загальна природна історія і теорія неба», пронизана оптимізмом і вірою в можливість пізнання навколишнього світу. Не менш важливе значення мали роботи Канта «Дослідження питання, чи відчула Земля у своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбувається зміна дня й ночі, деякі зміни з часу свого постання», «Про причини землетрусів», «Нові примітки щодо пояснення теорії вітрів», «Нова теорія руху та покою». Завершувався «докритичний» період в 1770 р.

У «докритичний» період Кант дотримувався передових для свого часу натурфілософських ідей. Так, у роботі «Загальна природна історія і теорія неба» він запропонував космогонічну гіпотезу, яка згодом була розвинута П'єром Сімоном Лапласом і ввійшла в історію науки під назвою «гіпотеза Канта—Лапласа». Мислитель вважав, що із самого початку матерія перебувала в стані туманності (газу), з якої завдяки силам тяжіння й впливу механічних законів виникли астероїдні тіла та інші планети. Сонце, а разом з ним і Земля виникли на основі дії природних законів без втручання Бога й потойбічних сил.

З 1770 р. розпочинається другий період філософії І. Канта — «критичний». У цьому ж році 46-річний учений написав професорську дисертацію «Про форми і принципи світу який сприймається чуттями та умоспоглядається», в якій критично переосмис лив свої погляди з фундаментальних філософських питань, зокрема й щодо природи простору й часу. З позицій матеріалізму Кант перейшов на позиції суб 'єктивного ідеалізму. Простір і час він став тлумачити не як об'єктивні форми зовнішнього світу, а як апріорні, тобто такі, які існують у свідомості й передують досвіду. Це положення, особливо стосовно часу, Кант вважав найголовнішим у своїй філософії. У зв'язку з цим відомим є його вислів: «Хто спростує моє твердження, той спростує всю мою філософію».

Відтоді Кант називає своє філософське вчення «критичним»¹. Його критичну філософію було викладено в трьох роботах: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». Перша книга мала дати відповідь на запитання: «Як можлива наука й філософія?» (розробка теорії пізнання). Друга книга відповідає на запитання: «Як може існувати моральність?», «Якою повинна бути поведінка людей?» (розробка проблем етики). І третя — на запитання: «Як може існувати прекрасне в природі та мистецтві?» (розробка проблем естетики). Кінцева мета використання чистого розуму, за Кантом, збігається з визначенням предмета філософії (є відповіддю на запитання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «На що я можу сподіватися?»).

У «Критиці чистого розуму» Імануїл Кант досліджував процес людського пізнання оточуючого світу, акцентував увагу на специфіці діяльності суб'єкта пізнання. Філософ вважав, що уявлення про світ є продуктом нашого розуму. Але, власне, розум людини зменшує ступінь достеменності знання про довколишній світ, який завжди залишається для нас «річчю в собі», незважаючи на те, що він є причиною всіх наших відчуттів. Кант висував гіпотезу про те, що пізнавальні можливості людського розуму обмежені. Усе, що ми бачимо навколо нас, лише світ явищ, які ми спостерігаємо (феноменальний світ), і сутність цього світу пізнати неможливо (агностицизм).

Складності процесу пізнання мають місце і в чистих судженнях розуму, що дають змогу, не порушуючи правил логіки, довести конечність і безконечність світу, його простоту й складність; існування або не існування Бога в світі (антиномії). Наявність антиномії доводить те, що існують кордони пізнавальних власти востей розуму. Водночас люди мають можливість отримати узагальнені й необхідні (істинні) знання, що існують апріорно (мають вроджені форми, незалежні від досвіду). Імануїл Кант виділяв три різновиди таких форм: 1) простір і час (у сфері чуттєвого пізнання). Завдяки цій формі свідомість людини систематизує відчуття, розміщує їх у просторі й часі. 2) поняття категорії (у сфері розуму).

Категорії — щонайбільш узагальнені поняття, за допомогою яких проходять усвідомлення й систематизація первинного відчуття, що попередньо вже знаходяться в «системі координат» простору й часу.

Згідно з Кантом, за допомогою категорій розум реалізує свою діяльність. Таких категорій учений виділяє 12 і поділяє їх на чотири класи по три в кожному. До того ж дві категорії кожного класу мають протилежні характеристики властивостей класу, а третя є їх синтезом. До таких категорій належать: категорії кількості (єдність, множина, цілісність); категорії якості (реальність, заперечення, обмеження); категорії відношення (субстанціональність та акциденція; причина й наслідок; взаємодія); категорії модальності (можливість і неможливість; існування та неіснування; необхідність і випадковість).

До третьої форми належать вищі ідеї (у сфері розуму). Це передусім ідея Бога; ідея душі; ідея сутності світу тощо. Власне філософія, за Кантом, є наукою про вищі ідеї.

Апріорні форми знань¹ людина отримує від природи, й вони забезпечують правильну впорядкованість одержання дослідного знання. Це означає можливість часткового досягнення істини. Якщо навіть ми не можемо зрозуміти світ таким, яким він є, то завдяки апріорним знанням можемо принаймні дещо про нього знати.

На етапі пізнання світу через практичний розум (під практичним розумом Імануїл Кант розуміє моральність) людина використовує знання, отримані за допомогою чистого, або теоретичного розуму. Практичний розум орієнтує людину на певну поведінку в суспільстві та повсякденному житті. Основою такої поведінки є автономна воля та максими (правила), які виробля ються суспільством. Автономна воля детермінує людські вчинки (добрі або погані). Найзагальнішим регулятором поведінки є моральний закон.

Філософ порушив два основоположних питання: «Що таке моральний закон?» і «Що означає моральна поведінка людини?» Відповідаючи на них, він зазначив, що чиста моральність — це доброчинності суспільної свідомості, що визнаються всіма членами суспільства та сприймаються окремою особою як свої власні. Реальне життя суперечить чистій моральності. Тому мораль, а разом з нею й поведінка людини, мають бути незалежні від зовнішніх умов життя особи й підкорятися тільки моральному закону. Цей моральний закон повинен мати найвище й безумовне значення. Кант називав його категоричним імперативом.

«Поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавства»; «дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-якого іншого лише як до мети і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу».

На думку вченого, спираючись на категоричний імператив, можна змінити людське життя, створити новий соціальний устрій. Він зазначав, що люди живуть ніби в двох вимірах: з одного боку, серед регламентованих і встановлених державою норм і принципів, а з іншого — беруть участь у процесі організації власного життя на основі індивідуальної моральності.

Світ, у якому живе людина, жорстко регламентують норми й принципи, вироблені державою та церквою. Цей світ Імануїл Кант не вважає істинно людським, бо в ньому є чимало неістин-них знань, існують марновірство, обман, непотрібні пережитки тощо. Тільки суспільство, в якому поведінка людей буде регулюватися добровільними внутрішніми моральними законами (категоричним імперативом), може дати людині справжню свободу, а отже, й щастя.

Аналізуючи філософські ідеї Канта, важливо звернути увагу на його естетичні дослідження («Критика здатності судження»). Філософа цікавлять ті умови, за яких наші суб'єктивні враження про предмет отримують естетичну наповненість. Естетика Канта вирішує питання про природу художнього смаку, аналізує роль естетичних суджень у контексті філософських знань. Імануїл Кант вважав, що в естетичному судженні є апріорна узагальненість. Прекрасним с все те, в чому ми відчуваємо ідею доцільності (хоча очевидної мети цієї доцільності зазвичай не існує). Прекрасним «дещо» є саме тому, що ми не можемо дати відповідь на питання: «Чому це прекрасне?» й отримуємо «незацікавлене» задоволення.

Соціально-політичні погляди І. Канта виходили з ідеї про те, що в основі людської поведінки лежить зло, яке необхідно подолати шляхом реалізації морального закону (категоричного імперативу). На його думку, цей шлях збігається з процесом формування демократії й правового порядку в суспільстві, а також з потребами норм і вимог відносин між окремими державами й народами. Майбутнє людства філософ визначав як «найвищий мир», у якому буде ліквідовано війну (її заборонятиме закон) або її ведення буде невигідним.

Отже, Імануїл Кант науково пояснив виникнення Сонячної системи, висунув ідею про обмеженість процесу пізнання (агностицизм), сформулював 12 категорій, що створюють основу мислення людини, а також моральний закон для людей — категоричний імператив, підтвердив необхідність демократії й правового порядку як на рівні окремої держави, так і міжнародних відносин, засудив війни й пророкував для майбутнього людства «найвищий мир».

Геніальним представником німецького класичного ідеалізму був Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Гехель (1770—1831 рр.), професор Гейдельберзького, а згодом Берлінського університету в Німеччині. Найважливішими його філософськими працями були «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін. У них Гехель постав як творець а) філософії об'єктивного ідеалізму, в основі якої лежить поняття абсолютної ідеї — Світового духу, б) узагальненого філософського методу— діалектики.

Ґеорґ Геґель розробив оригінальну філософську концепцію вчення про буття (онтологію) з домінуючою ідеєю про ототожнення буття й мислення. Згідно з його вченням, основою світобудови є Абсолютна ідея (як єдино існуюча справжня реальність, що є першопричиною всього існуючого в світі). Абсолютна ідея (Світовий дух) із самого початку існувала як першопричина, що чгодом шляхом відчуження потрапила в навколишній світ, при роду й людину. А потім знову шляхом відчуження, через мислення та діяльність людини, закономірні події' в історії повертається до самої себе, тобто проходить кругооборот за схемою: Світовий (Абсолютний) дух — відчуження — навколишній світ і людина — мислення й діяльність людини — реалізація духом самого себе через мислення й діячьність і, зрештою, повернення Абсолютного духу до самого себе.

Апріорними формами знань є знання, що існують у розумі без необхідності практичного доведення їх істинності. Вважають, що апріорне знання абсолютно істинне, бо має характеристики загальності й необхідності.

¹ Імануїл Кант вважав, що попередні філософи досліджували світ за допомогою розуму, але не досліджували сам розум (інструмент пізнання). Тому всю попередню філософію вчений називав догматичною, що сліпо вірить у властивості розуму, хоча всі ці властивості (кордони розуму) ніхто не перевіряв. «Критика» і є такою перевіркою.

Онтологія Геґеля пояснює місце людини у світі. Людина вважається носієм Абсолютної ідеї. Свідомість кожної людини є частинкою Світового духу, саме завдяки людині останній отримує волю, особисті риси, індивідульний характер. Таким чином, людина — це кінцевий дух, у якому уособлюється Абсолютна ідея. Геґель вважає, що Світовий дух виявляє себе в людині у вигляді її слів, мови, жестів тощо. Завдяки Світовому духу людина може ставити конкретну мету в житті й окремими діями, вчинками реалізовувати її, перетворюючи індивідуальну діяльність на історію. Дух пізнає себе через пізнавальну діяльність окремої людини, а також виявляє творчий потенціал у вигляді матеріальної, духовної культури, яка створюється людством загалом.

Ґеорг Гегель сформулював основні закони діалектики (закон єдності та боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні, закон заперечення заперечення). Діалектичні закони пояснювали розвиток та існування Світового духу й процесу формування ним оточуючого світу. Філософ пояснював, що Світовий і «кінцевий дух», людина, предмети, явища навколишнього світу складаються з взаємодіючих суперечливих сторін, що водночас перебувають у стані єдності. Він зробив висновок: єдність і боротьба протилежностей є причиною розвитку всього, що існує у світі.

Геґель аналізував механізми розвитку, що визначають спрямованість циклічного руху ідеї від абстрактного до конкретного. Цикл починається з наявної тези (яку вчений називав тезою «буття»), наступним етапом цього циклу стає поява антитези (заперечення, «небуття»), третій крок — ще одне заперечення, тобто заперечення попереднього заперечення — синтез. Синтез стає новим твердженням на вищому рівні й водночас тезою, але також на ще вищому рівні розвитку. Для ілюстрації дії цього механізму розвитку Геґель наводить такий приклад: а) Бог-Отець (у собі суще) відмовляється від своєї самотності; б) створює природу (щось зовнішнє, а отже, своє заперечення); в) породжує Сина (своє друге «Я»). В останньому, завершальному циклі (синтезі) відбувається «зняття» взаємної суперечності двох перших циклів «Бог через Свою безкінечну любов споглядає себе Сам, пізнає Свою подібність і повертається в Ній до Своєї єдності».

Прикладом циклічності розвитку є відома марксистська тріада «гроші-товар-гроші»: товар «заперечує» гроші, а гроші «заперечують» товар. Інакше кажучи, там, де є підготовлений для продажу товар, немає грошей, коли ж з'являються гроші, «зникає» товар. Зняття заперечення проходить на останньому, третьому етапі. Тут з'являються синтез та уявне повернення до минулого. Ми знову маємо гроші, але це вже інші гроші й інша ситуація.

Позаяк діалектика існує в кожному предметі, явищі, процесі, то завдяки їй проходить процес розвитку через розростання суперечностей до миті їх вирішення на вищому рівні. Діалектика, за Гегелем, є вічним джерелом розвитку, необхідністю революційних змін. Саме тому діалектика як філософський метод вимагала розглядати все в русі й розвитку, бачити в усьому суперечності, які згодом будуть зняті й приведуть до заміни нижчих форм вищими, старого — новим. Водночас філософська система Геґеля увічнювала певні суспільно-історичні форми буття й претендувала на абсолютну істину, в результаті чого виникла суперечність між діалектичним методом і метафізичною системою Геґеля.

Ця суперечність позначилася на соціально-політичних поглядах Ґеорґа Геґеля. Він вважав, що держава є найвищою формою існування Бога у світі. Правові відносини в державі є втіленням усвідомленої необхідності (свободи). Суспільні інтереси домінують над приватними інтересами особи, тому останні можна принести в жертву інтересам держави. Багатство й бідність — це природний стан реального життя, з яким необхідно змиритися. Суперечності й конфлікти в суспільстві не є деструктивним чинником (злом), а навпаки, є добром, що сприяє прогресу. А це означає, що суперечності, конфлікти й війни між державами є показником прогресу у всесвітньому масштабі. Геґель вважав, що військові конфлікти очищують дух нації.

Один з найважливіших філософських висновків філософа про співвідношення буття й свідомості свідчить про те, що суперечності між буттям (матерією) та свідомістю (ідеєю) не існує.

Свідомість, ідея уособлює в собі буття, а буття — свідомість, за висловом Геґеля, «Усерозумне дійсне, а все дійсне — розумне».

Проявами дії Світового духу, згідно з філософською системою Ґеорґа Геґеля, стають мистецтво, релігія й філософія. Мистецтво, як вважав філософ, є результатом безпосереднього віддзеркалення талановитою й творчою людиною Абсолютної ідеї. Релігія є антитезою мистецтва, в якій Абсолютна ідея дарується людині Богом через богоодкровення.

За Геґелем, філософія є синтезом, найвищим ступенем розвитку розуміння Абсолютної ідеї. Це знання дароване Богом окремим людям — філософам. Тому філософія — це повне розкриття всіх істин, пізнання Абсолютним духом самого себе. Головним завданням, яке стоїть перед нею, є необхідність охопити світ в ідеях, тобто дати осмислене тлумачення дійсного. Інакше кажучи — філософія є світом, який схоплений в думці. Вона коментує історичні події за допомогою категорій. Безпосереднім предметом філософії, за Геґелем, є філософія природи, філософія історії, антропологія, психологія, логіка, філософія держави, філософія громадянського суспільства та діалектика.

Творчість Ґеорга Геґеля стала основою подальших філософських пошуків і реінтерпретацій у XIX—XX ст. від теїстично-ідеалістичного до атеїстично-матеріалістичного. У результаті сформувалося два табори. Представники першого — младоге-ґельянці, взяли на озброєння його діалектичний метод і прагнули змінити соціальний устрій шляхом державних реформ. Представники другого табору, старогеґельянці, ратували за збереження старих форм життя, виправдовували «розумну» діяльність у межах існування залишків феодальної держави. У ЗО—40 роках XIX ст. в Німеччині точилася боротьба між цими двома напрямами післягегелівської філософії, як віддзеркалення сили ідей Геґеля та потреби суспільства в реалізації прогресивних ідеалів.

У марксизмі діалектика Ґеорґа Геґеля стала головним методом пояснення соціальних, економічних та історичних процесів з метою їх подальшої трансформації згідно з інтересами робітників і селян. Критичне переосмислення гегелівської системи для багатьох європейських філософів, зокрема Сьорена Кьєркегора, Гер-берта Маркузе, Еріха Фромма, Альфреда Адлера, Вільгельма Райха та ін. було основою формування власних філософських систем.

Отже, Геґель критично переосмислив метафізичний спосіб мислення і протиставив йому свій власний діалектичний метод, на ідеалістичний основі розробив головні закони діалектики — закон єдності й боротьби протилежностей, закон переходу кількості в якість, закон заперечення заперечення; став творцем філософської системи, яка віддзеркалювала головні сфери життєдіяльності та пізнання.

Завершальним етапом німецької класичної філософії ідеалізму й початком матеріалістичної епохи в німецькій і світовій філософії вважають філософію Людвига Андреаса Фейєрбаха (1804— 1872 рр.). Основними роботами Фейєрбаха, які репрезентували його філософські погляди, були «Сутність християнства», «Основні засади філософії майбутнього», «Необхідність реформи філософії», «Сутність релігії», «Теогонія» та ін.

Назви робіт Фейєрбаха свідчать про головну тему його філософського інтересу: пояснення релігії та феномену релігійної віри на основі матеріалістичних антропологічних принципів. Критично переосмислюючи ідеалістичну концепцію Геґеля в поясненні виникнення релігії, Людвиґ Фейєрбах розробив власну теорію — «теономію», що давала відповідь на питання — як людина створила собі Бога?

Обґрунтовуючи свої матеріалістичні ідеї, Фейєрбах переосмислив головні положення німецького класичного ідеалізму: він заперечував ідею тотожності буття й мислення, існування Абсолюту як самостійної субстанції (як першопричини матеріального світу), єдність філософії та релігії, діалектику, доводив неможливість відчуження Абсолютної ідеї в матеріальний світ, критично ставився до філософської системи Геґеля, яку вважав штучною, наповненою упередженими філософськими конструкціями, зорієнтованими лише на минуле, якого вже не існує.

Фейєрбах розробив власну теорію пояснення головного предмета філософії (антропологію). Завдяки цьому він відомий як засновник теорії матеріалістичного антропологізму. Основними положеннями цієї теорії була ідея про існування єдиної реальності, до якої належать природа й людина. Людина є частиною природи. Вона є єдністю матеріального та духовного. Ідея не існує сама по собі, а є продуктом свідомості людини. Бога як окремої самостійної реальності не існує, він є фантазією людини. Матерія є вічною й нескінченною. Вона ніким не створена й ніким не може бути знищена. Усе, що нас оточує — предмети, явища — є різноманітними проявами матерії.

Вирішуючи проблеми існування Бога, Людвиґ Фейєрбах створив концепцію, яка отримала назву «теономія». Згідно з нею, релігія є результатом прагнення людини подолати суперечливість свого буття, почуття безсилля, закони матеріального світу. Безсилля людини детермінує пошук надії та втіхи в усвідомленні неможливості подолання обмеженості біологічного існування. Фантазія людини персоніфікує бажані почуття в образ Бога, який відчужується від людини, об'єктивується й перетворюється з об'єкта людського творіння на об'єкт, що творить сам, на першопричину всього, що існує, яка ставить людину в залежність від творця, «вищої істоти».

Бог, на думку Фейєрбаха, є ідеальний образ людини, створений нею самою, котрий виникає як результат відчуження її найкращих якостей.

Релігія й віра в Бога, на думку філософа, паралізує прагнення людини до організації щасливого життя в реальному світі (отримання задоволення від перетворення світу згідно зі своїми матеріальними й духовними потребами), підміняє щастя необхідністю очікування ілюзорного щастя в потойбічному світі як посмертної відплати.

Але матеріалістичний антропологізм Людвиґа Фейєрбаха в поясненні феноменів релігії не отримав логічного завершення в його філософських концепціях. Пояснюючи місце релігії в історії, суспільному житті, він виступав з позицій ідеаліста. Філософ вважав, що людина є унікальним біологічним творінням, яке наділене індивідуальною волею, розумом, відчуттями й бажаннями. Повноцінна реалізація людини, її індивідуальних потенцій (свого «Я») можлива тільки через взаємодію з іншими людьми («ти»), тобто людина може жити тільки в суспільстві. Головними творчими цінностями, духовною силою, що об'єднує суспільство, повинні стати релігія та любов, тому, критикуючи віру в Бога, філософ пропонував замінити любов до Бога любов'ю до людини (концепція «нової теології»). Саме «нова теологія» на основі любові мала вирішити суперечність між матеріальним і трансцендентними світами, створити нову форму єдності — Царство Небесне на землі (вікову мрію всіх людей). Людвиґ Фейєрбах вважав, що «нова теологія» стане основою релігійно-морального переродження людей, подолання відчуженності, відтворення істинного спілкування між людьми з метою досягнення щастя як сенсу життя.

Отже, філософія Людвиґа Фейєрбаха стала першим проявом глибоко послідовного матеріалізму, що знайшов свій вияв у повному розриві з релігійними традиціями, спробі пояснити Бога та релігію з матеріалістичних позицій згідне із сутністю людської природи, матеріалістичному поясненні проблем оточуючого світу й людини, значному практичному інтересі до соціальних і політичних питань, упевненості в можливості адекватного пізнання навколишнього світу.

Згодом філософія Фейєрбаха отримала реінтерпретацію серед її послідовників: марксизм визнав її одним зі своїх першоджерел, матеріалістичний антропологізм став основою атеїстичних поглядів на світ у Новій історії, неабияке значення вона відіграла у становленні й розвитку сучасного філософського антропологізму.

Отже, німецька класична філософія вперше висунула ідею про те, що філософія відіграє чи не найважливішу роль у розвитку культури й життя суспільства загалом. Завдяки філософії, а не тільки науці, релігії, мистецтву суспільство має можливість пізнати себе. Уперше філософію почали сприймати не як «науку наук», а як синтез знань (природничих і гуманітарних), в основі яких лежать певна теоретична структура й спеціальний категоріальний апарат (а не просто любов до мудрості).

Був розроблений діалектичний метод, який ураховував суперечливість розвитку природи, суспільства й мислення та проголошувався головним і єдино правильним як у філософії, так і в інших науках.

Історію розвитку суспільства стали аналізувати як процес розвитку розуму, який мав власні закони, що вивчаються з метою управління розвитком суспільства. Головна цінність прогресивного існування суспільства — свобода окремої людини. Завданням філософії є необхідність показати, яким шляхом має йти людина до свободи. Усе це підготувало ґрунт для виникнення марксизму.

Марксизм

Марксизм виник у Європі в 40-ві роки XIX ст. У вузькому розумінні він уособлювався з марксистською філософією, яка була створена двома німецькими вченими — Карлом Марксом (1818—1883 рр.) і Фрідріхом Енгельсом (1820—1895 рр.). У широкому сенсі слова марксизм поряд з філософією містить політ економію та соціально-політичну проблематику (науковий комунізм). Марксистська філософія стала логічним завершенням попередньої матеріалістичної філософії (Демокріта, Епікура, англійських матеріалістів XVII ст. — Бекона, Гоббса, Локка, французьких просвітителів XVII ст. й атеїстично-матеріалістичної філософії Л. Фейєрбаха). Головними творами засновників марксизму, які репрезентували їхнє вчення, були наукові праці «Тези про Фейєрбаха», «Капітал», «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «Маніфест Комуністичної партії», «Святе сімейство» «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи», «Походження сім'ї, приватної власності і держави» та ін.

Марксистська філософія почала свій розвиток у XIX ст. з критичного переосмислення К. Марксом філософії Геґеля. Саме від нього Маркс узяв діалектичний метод мислення, а від Л. Фейєрбаха — принципи атеїстично-матеріалістичної філософії, зробивши останній крок переходу від ідеалізму до матеріалізму.

Матерія є первинною, вона визначає свідомість, діє на відчуття людини, віддзеркалюється у свідомості, а отже, дає можливість отримати істинне знання, яке перевіряється практичного діяльністю людини (К. Маркс).

Своєї остаточної форми матеріалізм набув у діалектичному матеріалізмі, який розробив Фрідріх Енгельс: існуюча об'єктивно матерія перебуває в постійному русі й розвитку. Матерія є вічна та незмінна, в процесі розвитку вона отримує нові форми свого існування. Розвиток матерії здійснюється згідно з трьома законами діалектики (законом переходу кількості в якість, законом єдності й боротьби протилежностей, законом заперечення заперечення). Матерія діалектично розвивається завдяки зіткненню протилежних тенденцій і сил, що «знімають» одна одну на вищому рівні. Саморозвиток матерії проходить «стрибками», дискретно, без впливу на неї з боку Бога тощо.

Ґрунтуючись на ідеї про те, що вся матерія розвивається за діалектичними законами, Маркс і Енгельс стали аналізувати на цій основі й історію. У результаті вони розробили теорію історичного матеріалізму як додаток до матеріалістичної діалектики. Допоміжним засобом в аналізі історії стала економічна теорія.

Позаяк Карл Маркс і Фрідріх Енгельс брали активну участь у політичних подіях, вони прагнули створити таку практичну філософію, яка сприяла б вирішенню конкретних політичних завдань. Тому першочергового значення набуло дослідження такої філософської категорії, як практика. Маркс акцентував увагу на тому, що попередня філософія лише по-різному пояснювала світ, але справа полягала в тому, щоб змінити його. Таким чином, практика стала головним критерієм істини філософських знань.

Карл Маркс вважав, що діалектичні закони розвитку історії віддзеркалюються в економічних процесах, які є «базисом» історичного розвитку, усі інші елементи суспільства (філософія, релігія, культура) стають ідеологічною «надбудовою». Характерною особливістю базису й надбудови є постійний і суперечливий взаємозв'язок. За Марксом, суспільний базис і надбудова (структура суспільства) детермінуються й розвиваються за допомогою економічних чинників.

У структурі історичного матеріалізму одне з центральних місць належить ученню про суспільно-економічну формацію, яка ґрунтується на певному способі виробництва й характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою), а також законами її виникнення, функціонування та розвитку. К. Маркс виділив ряд суспільних формацій, що послідовно змінюють одна одну: первісне, рабовласницьке суспільство, феодалізм і сучасний йому буржуазний капіталізм. У майбутньому ці формації мали бути доповнені соціалістичним (комуністичним) суспільством, суспільством майбутнього, основоположним принципом якого повинна бути вільна праця рівних людей на засадах суспільної власності на засоби виробництва.

Аналізуючи економічні відносини, Карл Маркс спирався на результати класичної політичної економії, розробленої англійцями Адамом Смітом (1723—1790 рр.) і Девідом Рікардо (1772— 1823 рр.). А. Сміт розглядав економічні чинники (поділ праці) як причину розвитку й розквіту економіки. Д. Рікардо переважно займався теорією вартості, що пояснювала взаємозв'язок товару з працею як необхідною умовою виробництва. Карл Маркс розробив власну економічну теорію, що описувала механізми розвитку продуктивних сил, які зумовили зміну суспільно-економічних формацій і появу нового суспільно-політичного устрою, а також дослідив вплив механізмів економіки, матеріального виробництва, матеріальних відносин на долю окремої держави, суспільства, історії й окремої особи. Назвемо головні положення марксової економічної теорії.

В основі розвитку економіки лежать засоби виробництва як унікальний товар, функції праці, що дають змогу виробляти но вий товар. Для виробництва нового товару, крім засобів виробництва, необхідна допоміжна сила — робоча.

У процесі розвитку капіталістичних відносин відбувається відчуження робочої сили від засобів виробництва, а отже, від результатів праці. Основний товар — засоби виробництва — акумулюється в руках незначної групи власників, а переважна кількість працівників, не маючи власних засобів виробництва, повинна звертатися до власників засобів виробництва й продавати свою робочу силу за заробітну плату.

Вартість виробленого товару, створеного найманою робочою силою, вища за вартість праці (у вигляді заробітної платні). Різниця між ними створює прибуткову вартість, частина якої йде в кишеню власника засобів виробництва, а частина вкладається в нові засоби виробництва для отримання в майбутньому ще більшої прибуткової вартості.

Робітник знає, що його максимально експлуатують, і в умовах жорстокої конкуренції ще більше відчужують його від власної сутності. Такі відносини викликають жорстокі антагоністичні суперечності (класову боротьбу), конфлікти в суспільстві, втрату істинного спілкування між людьми. Вихід з такого становища основоположники марксизму бачили у встановленні нових соціалістичних (комуністичних) відносин шляхом пролетарської революції.

З філософсько-економічною категорією відчуження тісно пов'язаний аналіз сутності релігії та її соціальних передумов. К. Маркс виходив з позиції, згідно з якою релігія є фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в повсякденному житті — відображення, у якому земні сили набувають форми неземних. Він вважав, що першопричини релігії слід шукати не на небі, а на землі, у нелюдських умовах життя, а тому зі знищенням соціальної несправедливості буде знищена релігія як специфічна форма її відображення. Учений зазначав, що релігія маніпулює свідомістю пересічних людей, заплутує в тенета марновірства, закріплює психологію рабства тощо («Релігія є опіумом для народу»). Тому боротьба проти політики панівних класів має поєднуватися з критикою релігії з метою її повного подолання. Для цього повинні бути створені певні економічні передумови, ліквідовано експлуатацію людини людиною (побудова соціалізму), має здійснюватися атеїстична критика релігії та відповідне виховання.

Вивчаючи ідеї французьких утопічних соціалістів К. А. Сен-Сімона (1769—1825 рр.) і Ш. Фурьє (1772—1837), Карл Маркс критично переосмислив їхні головні положення, доповнив IX принципами історичного матеріалізму, запропонував конкретну практичну програму встановлення соціалістичної суспільно-економічної формації шляхом ліквідації приватної власності на засоби виробництва, експлуатації людини людиною (присвоєння результатів чужої праці у вигляді додаткової вартості), заміни приватної власності на суспільну (державну), організації справедливого розподілу кінцевого продукту між усіма членами суспільства.

Упродовж багатьох десятиліть марксизм у Європі був ідеологією пригнічених класів (робітників і селян) і певною політичною програмою їх звільнення від соціального гноблення (революційним шляхом). Філософію марксизму на певному етапі свого розвитку було проголошено ідеологією держави в СРСР, вона сприймалась як інструмент побудови соціалізму, який повинен був трансформуватися в комунізм. Філософські, економічні погляди Маркса й Енгельса і сьогодні справляють величезний вплив на суспільство, але вже в нових формах, які отримали назву неомарксизм.

Питання для самоперевірки

1. Історичні рамки німецької класичної філософії.

2. Назвіть основні твори Імануїла Канта.

3. Що таке «річ у собі» Канта?

4. Чому філософію Імануїла Канта називають агностицизмом?

5. Що означає термін «категоричний імператив» І. Канта?

6. Поняття Абсолютної ідеї у філософії Геґеля.

7. Основні закони діалектики, сформульовані Геґелем.

8. Протилежність між методом і системою Геґеля.

9. Основні принципи антропологічного матеріалізму Людвиґа Фейєр-баха.

10. Розкрийте ідеалістичні уявлення Л. Фейєрбаха в його поглядах на суспільство.

11. Назвіть основні теоретичні положення діалектичного матеріалізму К. Маркса та Ф. Енгельса.

12. Дайте коротку характеристику діалектико-матеріалістичного розуміння історії Марксом та Енґельсом.

13. Дайте коротку характеристику економічній теорії К. Маркса і Ф. Енґельса.

14. Марксизм про релігію.

Список рекомендованої літератури

1. Гегєль Г. Знциклопедия философских наук: В 3-х т. — М., 1974.

2. Герасимчук А. Філософія: Курс лекцій: Навч. посів, для вузів. — К., 1999.

3. Гульїга А. В. Немецкая классическая фипософия. — М., 1986.

4. Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності та держави // Маркс К, Енгельс Ф. Твори. — Т. 21.

5. Канке В. А. Философия. Исторический и систематический курс: Учеб. для вузов. — М., 1998.

6. Кант И. Критика чистого разу м а // Сочинения.: В 6 т. — М., 1964. — Т. 3.

7. Кузнецов В. Н., Мееровский Б. В., Гоязнов А. Ф. Западноевропейс-кая философия XVII века. — М., 1985.

8. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 42.

9. Маркс К. Капітал. — Т. 1 //Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 23.

10. Маркс К. Капітал. — Т. З//Маркс К, Енгельс Ф. Твори. — Т. 25.

11. Марксизм: «про» и «контра». —М., 1992.

12. Нижников С. А. История философии: Курс лекций. — М., 2004.

13. Спиркин А. Г. Философия: Учебник для вузов. —М., 1998.

14. Философия: Учебник для вузов / Под ред. проф. В. Н. Лавриненко. — М., 1998.

15. Філософія: Навч. посіб. / Л. В. Губерський, І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. — К., 2001.

16. Ципко А. Противоречия учения К. Маркса // Через тернии. Пере-стройка: гласность, демократия, социализм. —М., 1990.

Тема № 8

ФРЕЙДИЗМ І НЕОФРЕИДИЗМ

Фрейдизм (кінець XIX—XX ст.) — філософсько-соціологічне вчення Зігмунда Фрейда, що розвивається на основі особливого методу лікування психічних захворювань— психоаналізу

Засновник фрейдизму Зігмунд Фрейд (1856—1939 рр.)

Неофрейдизм — напрям у сучасній філософії (соціології, психології, психоаналізі)

Наукові досягнення та відкриття, зроблені Фрейдом

Лідерами неофрейдизму є ГербертМаркузе (1898—1979 рр.), Еріх Фромм (1900—1980 рр.), Ґустав Юнг (1875—1961 рр.), Вільгельм Райх (1897—1957 рр.), Альфред Адлер (1870—1937 рр.)

Психіка складається з трьох сфер: «Воно» — несвідоме, що вміщує думки й бажання людини; «Я» — свідомість людини (розум людини, її «его», виступає посередником між несвідомим і зовнішнім світом); «Над-Я» — зовнішня реальність, «зовнішня цензура», закони, заборони, мораль тощо

Несвідоме — особлива психічна реальність, що прагне контролювати свідомість

Є спосіб психологічного захисту від впливу несвідомого — механізм витіснення негативних емоцій, деструктивного досвіду

Існує спосіб проникнення в несвідоме — психоаналіз

Існує механізм трансформації впливу несвідомого — сублімація

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ
Витіснення	механізм видалення неприйнятних для «Над-Я» заборонених думок і прагнень на периферію свідомого, у несвідоме
«Воно»	світ несвідомого, в якому перебувають думки та бажання людини (інстинктивні прагнення)
Ерос	головний інстинкт життя, який лежить в основі конструктивної поведінки людини, творчості та прогресивного розвитку. Завдяки цьому інстинкту людина реалізує свої потреби й продовжує життя
Інстинкти	біологічно запрограмовані й генетично наслідувані чинники, що спонукають живих істот до певної дії або поведінки. Інстинкти можуть бути конструктивні (сприяти розвитку життя) або деструктивні (руйнувати життя)
Катарсис	(від грец. — «очищення») — процес оздоровлення людини (насамперед душі) від неприємних переживань, афектів з використанням «очищувальної» (терапевтичної) дії мистецтва, філософії, психології тощо
Лібідо	сексуальна енергія (сексуальний потяг, сексуальний інстинкт), що лежить в основі дій підсвідомого
«Над-Я»	зовнішній тиск на особу, зовнішня реальність, зовнішня цензура, вимоги культури та якісні норми поведінки (совість, самосвідомість, наслідування ідеалам)
Несвідоме	сукупність різноманітних активних психічних процесів, операцій, дій людини, які не усвідомлюються нею без спеціальних методів
Психоаналіз	метод проникнення в несвідоме з метою ліквідації патогенних конфліктів і подолання душевного дискомфорту, адже власна свідомість людини не може допомогти собі в поясненні причин свого душевного розладу
Раціоналізація	знаходження нібито об'єктивних причин для виправдання неприйнятних для людини думок і дій
Сублімація	трансформація несвідомої енергії в різноманітні дозволені види діяльності, прийнятні не тільки для суспільства, а й для окремої особи (заняття наукою, мистецтвом тощо)
Танатос	інстинкт смерті, який підштовхує особу до деструктивної діяльності, руйнування у світі всього того, що здається їй чужим і загрозливим
«Я»	свідомість людини, посередник між усіма компонентами психіки

Фрейдизм

Зігмунд Фрейд (Сигізмунд Шолом) (1856—1939рр.) — австрійський лікар-психіатр, який розвинув психоаналітичне вчення до рівня філософського антропологічного принципу, засновник психоаналізу, автор друкованих праць «Психопатологія повсякденного життя», «Тлумачення сновидінь», «Лекції до вступу в психоаналіз», «Основні психологічні теорії у психоаналізі», «Нариси з психології сексуальності», «Тотем і табу», «По той бік принципу задоволення», «Психологія мас та аналіз людського «Я», «Я та Воно», «Майбутнє однієї ілюзії», «Хвилювання в культурі», «Мойсей і монотеїзм» та ін.

Доктор медицини Зігмунд Фрейд під час лікування хворих та своїх експериментів у психіатрії дійшов думки, що головною причиною значної кількості психопатологічних явищ у людини є прихована травма психіки, що сталася в минулому, яка безпосередньо не усвідомлюється хворим. Фрейд зазначав, що подібні травми (страх, емоційне потрясіння) за певних умов забуваються й згодом можуть виявитися в різноманітних психічних захворюваннях, асоціальній поведінці тощо. В основі механізму забування лежить сила волі, страх перед можливим оприлюдненням неприємного психотравмуючого факту. Забута психотравмуюча ситуація, яка не була вчасно й адекватно «пережита» (відреаго-вана), зберігається у свідомості людини та в нових умовах виявляється в конкретних психічних захворюваннях. З'ясувавши дію цього механізму, Фрейд (разом зі своїм колегою лікарем Жозе-фом Брейєром) у 1890—1897 рр. розробив катартичний метод лікування істерії, згідно з яким психотравмуючий фрагмент у біографії хворого згадувався ним і за допомогою лікаря адекватно та конструктивно переживався. Тим самим людину звільняли від душевної недуги. Інакше кажучи, подолати хворобу можна, перейшовши на новий рівень свідомості, подолавши «роль» хворої людини.

Таким чином сформувалося вчення Зігмунда Фрейда про несвідоме та процеси витіснення, які стали свідченням його геніальності й наукової обдарованості. Згідно з його вченням, на рівні свідомості існує постійна боротьба між свідомим і несвідомим. Цей конфлікт притаманний кожній людині й формується в ранньому дитинстві під час переживання закономірних психотрав-муючих ситуацій, комплексів тощо. До таких ситуацій Фрейд відносив переживання статевого характеру (страхи, заборонені бажання, окремі переживання), які за певних умов можуть згодом стати причиною душевних проблем.

Учений побудував топографічну, а потім і динамічну модель психіки, що пояснювала суперечливу взаємодію між свідомим і несвідомим. Згідно з топографічною моделлю, несвідоме уявлялося як величезний передпокій, де очікують свого часу різноманітні думки, бажання, емоції людини. Свідомість є дещо меншим приміщенням (кабінетом), до якого час від часу «викликають» «відвідувачів» (думки, бажання людини). Між передпокоєм і кабінетом стоїть «вартовий», який впускає у свідомість тільки «необхідні» для неї думки й бажання. Незрідка варта втрачає пильність, що дає змогу частині найактивних «непотрібних» «відвідувачів» прорватися до кабінету свідомості. Але потім вартовий знову повертається до своїх обов'язків, і небажані гості свідомості (думки, бажання) витісняються знову в передпокій.

Головними чинниками, що спрямовують і керують психікою людини, а отже, її діяльністю та вчинками, згідно з ученням Зігмунда Фрейда, стають, по-перше, задоволення (постійний пошук людиною шляхів і засобів отримання задоволення від реалізації її матеріальних або духовних потреб), а по-друге — витіснення. Психіка в разі неможливості реалізувати в житті недозволені і суспільно заборонені думки, бажання (асоціальні, сексуальні) витісняє їх у несвідоме. Витіснені думки й бажання можуть бути трансформовані практикою людини завдяки сублімації, тобто дозволеними людині різновидами соціальної діяльності (заняття спортом, наукою, мистецтвом тощо).

Несвідомі бажання мають величезний енергетичний потенціал. Як зазначалося, способом такого неадекватного прориву у свідомість стають невротичні симптоми, що виявляються в певних символах (образах), які з'являються в снах, мареннях, обмовках або навіть виявляються в помилкових діях. Аналіз символів як віддзеркалення несвідомого мав для Фрейда особливе значення. Символ відкриває зміст несвідомого, він об'єднує страх і сором у прийнятній для суспільної моралі формі. Для кращого розуміння процесів несвідомого Фрейд склав каталог символіки несвідомого, характерної для снів. Головним інструментом аналізу символіки снів, помилкових дій, обмовок (несвідомого) став психоаналіз.

Зігмунд Фрейд відкрив також ряд механізмів свідомості, що захищають її від деструктивних «атак» несвідомого. Такими механізмами є проекція (перенесення, трансфер) асоціальних бажань, якостей на інших людей, приписування їм тих характерис тик, за які нам соромно перед іншими (заздрість, гнів тощо). Ще один механізм називається раціоналізацією, він акцентує увагу на вторинних причинах, що дає змогу уникнути озвучення (оприлюднення) первинних причин, яких людина соромиться.

Учений вважав, що домінуючим чинником у діяльності та поведінці людини є статевий потяг — лібідо. Темі лібідо Фрейд надавав гіпертрофованого значення. Дослідники фрейдизму називають цю частину його вчення «першою психологічною системою», що розвивалася Фрейдом у 1905—1920 рр. Згідно з цією концепцією, в основі несвідомого лежить лібідо (сексуальне прагнення, бажання, сексуальний інстинкт), яке постійно шукає способу реалізації в поведінці людини (у сексуальних діях або інших сферах життя) через сублімацію. Сексуальні потяги можуть бути реалізовані трьома способами: «випущені на свободу» через безпосередні сексуальні дії або опосередковано; витіснені в несвідоме; шляхом придушення соромом і мораллю. Фрейд зробив висновок, що вся культурна діяльність людей, окремі вчинки мають у своїй основі сексуальний інстинкт.

З ідеєю лібідо тісно пов'язана інша відома концепція Зігмун-да Фрейда — комплекс Едіпа, що згодом була критично переосмислена багатьма неофрейдистами. Фрейд дотримувався думки, що в мить народження дитина переживає першу психологічну травму — втрату безпечного існування в материнському лоні (втрата «Ми») і починає існувати у формі «Я» (самостійне суперечливе життя в оточуючому світі). Дитина, а потім доросла людина у своєму житті відчуває потребу повернення до внутріш-ньоутробної гармонії (відновлення втраченої цінності «Ми»). Тому мати стає першим об'єктом спрямування еротичного потягу дитини, в основі якого лежить принцип задоволення. Батько — це перешкода до інцестуальної думки та дії між дитиною й матір'ю, своєю присутністю він постійно відриває дитину від матері, формує психотравмуючу самостійність дитини, у результаті чого вона несвідомо прагне знищити батька.

Фрейд зазначав, що цей механізм був закладений ще в первісному суспільстві, коли первісні люди вбили батька, розкаялися в тому, що вчинили, й були присоромлені. Явище неприязні до батька передавалося з покоління в покоління на генетичному рівні представниками чоловічої статі у формі комплексу Едіпа (змішане почуття ненависті, бажання заподіти смерть, надмірний сором й одночасно страх за думки й можливі дії). Комплекс Едіпа, на думку Фрейда, стає основною причиною екстраординарної поведінки людини.

У 1920—1939 рр. Зігмунд Фрейд створив «другу психологічну систему», в якій проаналізував проблему виникнення енергії несвідомого. Центральними поняттями цієї системи стали «ерос» (інстинкти життя) й «танатос» (інстинкти смерті). Постійна взаємодія між еросом і танатосом визначає динаміку й спрямованість життя людини. Відтоді ерос трактується не стільки як сексуальний потяг, скільки як прагнення до органічної єдності (подібно до божественного еросу у філософії Платона).

У цей період Фрейд змінив свої погляди на внутрішню структуру психологічного світу людини. Він створив наступну — динамічну модель психіки, в основі якої була тріада: «Воно», «Я», «Над-Я»:

1) «Воно» — це світ несвідомого, де виявляються витіснені в минуле потяги, страхи, переживання тощо. «Воно» підвладне принципу задоволення.

2) «Я» (Его) — розумна діяльність людини, що підкоряється принципу реальності, посередник між усіма компонентами психіки.

3) «Над-Я» (супер-Его) — несвідома інстанція морального контролю з певними культурними цінностями (заборонами), що обмежують можливість прояву несвідомих чинників (потягів, комплексів, переживань тощо). «Над-Я» — це внутрішній цензор. «Над-Я» утворилося в процесі ідентифікації дитини з батьком, який є не тільки суперником, а й певним авторитетом. Що більше людина відмовляється від своїх бажань, то більше вона страждає, оскільки від «Над-Я» нічого не можна приховати. Тому, що більше людина виявляє свою доброчинність, моральність, то драматичніше вона сприймає життя.

Ці частини психіки перебувають у постійній взаємодії: «Я» завжди прагне підкорити собі «Воно», але це рідко йому вдається. Зазвичай «Воно» у відкритих або прихованих формах підкоряє собі «Я». Учений порівнював «Я» з вершником і конем, де вершник «Я», на перший погляд, керує конем, але кінь «Воно» насправді несе вершника на собі. Інколи виникають ситуації, коли вершник узагалі не може керувати власним конем і має скакати в тому напрямку, куди прямує кінь.

Зовнішні норми й заборони «Над-Я» також прагнуть підкорити розумну частину нашої особи «Я». У результаті «Я» людини є об'єктом постійного тиску з боку несвідомого «Воно» та навколишнього світу «Над-Я», що на рівні особи сприймається як відчуття нещастя. Фрейд вважав, що його ідея існування нещасливого «Я» є найдраматичнішим ударом, який будь-коли було завдано людській самовпевненості. Він говорив, що подібного першого удару людству завдав Копернік, який довів, що Земля не є центром Всесвіту, другого — Дарвін, який вказав, що людина походить від вищих приматів. І, власне, Фрейду належить авторство третього удару — розвінчання раціоналістичних ілюзій, що людина управляє власною діяльністю та вчинками.

Аналізуючи виникнення культури, людського суспільства, Зігмунд Фрейд дійшов висновку, що суспільство може існувати тільки завдяки придушенню несвідомих проявів (сексуальних інстинктів, бажань). Без цього воно приречене на розвал і деструкцію із середини. У суспільстві постійно проходить масова сублімація придушеної енергії, що веде до виникнення людської культури та цивілізації. Суспільство створює своєрідні ерзац-заміщення придушеної енергії — різноманітні ритуали, що існують на рівні колективного несвідомого. Таких несвідомих ритуалів є доволі багато. Це релігія, мораль, музика, театр тощо.

Фрейд зазначав, що впродовж розвитку цивілізації людські інстинкти, потяги все більше й більше придушувалися. Це призводило до масових психозів, усезагальної депресії, а також конструювання найскладніших форм масового несвідомого (ритуалів). На думку вченого, ритуали є різновидом компенсаторної діяльності, яка дає людині змогу правильно пережити й перемогти свій суперечливий внутрішній світ.

Особливий інтерес Зігмунда Фрейда викликала релігія, яку він аналізував з погляду психоаналітичної теорії. Він вважав, що релігія є проявом неврозу причепливого стану, який виник у первісному суспільстві. Фрейд доводив це, послуговуючись такою логічною схемою: у давньому суспільстві діти вбили батька, якого вони боялись, але водночас поставили на його місце тотема, якому стали вклонятися. Так виникла ідея Бога, в якого людина шукає захисту від внутрішніх суперечностей (за аналогією пошуку дитиною захисту в батька, якого вона водночас боїться й шанує). Фрейдівське розуміння культури та релігії отримало назву «пан-сексуалізм», що згодом зазнало нищівної критики й було переосмислене неофрейдизмом.

Зауважимо, що Фрейд був послідовним атеїстом, він вважав себе матеріалістом і прагнув зробити психоаналіз науковим методом. Тому загалом пафосом його вчення був раціоналізм. Він говорив, що всі таємниці сфери несвідомого можна виявити за допомогою психоаналізу, а отже, є можливість вилікувати всіх невротиків. Його головним гаслом стало: «Там, де було «Воно», повинно стати «Я». З погляду Зігмунда Фрейда, розум має перемогти, незважаючи на силу несвідомого.

Узагальнюючи значення праць 3. Фрейда в розвитку філософського знання, можна зробити такі висновки: він уперше проаналізував феномен несвідомого не як онтологічну характеристику діяльності, а як психічну реальність, що є рівнозначною об'єктивній реальності; виявив певний зміст і сенс процесів несвідомого, визначив його роль, функції й значення в житті людей; проаналізував внутрішню будову сфери психіки, виявив її просторово-часову модель («Воно», «Я», «Над-Я»); порушив питання про те, яким чином можна зрозуміти несвідоме, й дійшов висновку, що осягнути його можна лише за допомогою свідомого. Проникнути в несвідоме можна за допомогою психоаналізу; одним з перших запропонував вивчати психіку людини на основі дослідження процесу її становлення та розвитку в минулому; пояснював виникнення культури, розвиток сучасної цивілізації як результат масової сублімації придушеної енергії колективного несвідомого.

Неофрейдизм

Герберт Маркузе (1898—1979 рр.) — неофрейдист, німецько-американський філософ і соціолог. З 1934 р. працював у Сполучених Штатах Америки. Основні праці, що репрезентують його філософські погляди, — «Онтологія Гегеля й основні теорії історичності», «Розум і революція. Гегель і становлення соціальної теорії», «Ерос і цивілізація. Філософське дослідження Зігмунда Фрейда», «Радянський марксизм. Критичне дослідження», «Одномірна людина: дослідження з ідеології розвинутого індустріального суспільства» та ін.

На ранніх етапах своєї філософської біографії Маркузе вивчав і критично переосмислював роботи Карла Маркса, Зігмунда Фрейда та Мартіна Хайдеггера. Це дало йому можливість сформулювати предмет свого філософського інтересу. Ним став аналіз європейської цивілізації західного типу. Філософ підкреслював, що європейській цивілізації притаманне бажання підкорити природу й водночас людину людиною. Маркузе зауважив, що європейська цивілізація має певні закономірності розвитку, які можна пояснити з позицій критично переосмисленого вчення Фрейда.

Конфлікт людини й природи не є абсолютним, навпаки, він відносний і змінюється у просторі й часі. Ерос і Танатос у сучасному світі перебувають у певній суперечності з інтересами су часної цивілізації. А їх надмірні прояви безкомпромісно придушуються культурою: сублімуються (у вигляді творчої праці) або трансформуються (підкорення людиною самої себе через феномен сумління). У сучасному світі еротичні й танатологічні інстинкти мають можливість якнайповніше реалізовуватися. Людина як біосоціальний феномен уперше отримує можливість здійснити всі свої біологічні потреби. Тому надзвичайно актуальними для неї стають її біологічні форми існування. Тіло людини стає метою життя, а праця заради реалізації потреб тіла перетворюється на вільну гру людських можливостей.

Але разом зі зростанням перспектив задоволення біологічних (тілесних) потреб особи зростає необхідність соціального контролю за людською діяльністю та вчинками, які виходять за межі дозволеного. Сучасна цивілізація спричиняє надмірний тиск на окрему особу, що, на думку Маркузе, призводить до появи феномена «одномірної людини» — об'єкта духовного маніпулювання, особи зі зниженою критичною оцінкою себе та цінностей соціуму. Така людина бездумно залучається до економічної й політичної конкурентної боротьби задля реалізації власних вузько праг-матичних інтересів.

Бажання та інтереси «одномірної людини», способи їх реалізації лежать лише в одній площині — у площині споживацьких цінностей.

Людина з надмірними споживацькими інтересами стає «гвинтиком» суспільно-економічних відносин суспільства. Вона придушує свої біологічні (сексуальні) потреби, тобто пригнічує саму себе й власну свободу. Вихід із ситуації існування «одномірного» суспільства можливий лише за умови «великої відмови» від псе-вдоцінностей як капіталістичного суспільства, так і тоталітарного соціалізму шляхом встановлення повної сексуальної свободи, розкріпачення особи, сексуальної та культурної революцій. При цьому соціальна ініціатива в сучасному суспільстві переходить до люмпен-пролетаріату, дрібної буржуазії, інтелігенції та студентства.

Отже, упродовж свого життя Маркузе прагнув розробити нові

моделі й різновиди раціональності, які мали звільнити чуттєвість особи з-під гніту культури.

Еріх Фромм (1890—1980 рр.) — неофрейдист, німецько-американський філософ, психолог, соціолог. Основними творами, що репрезентують його філософські погляди, стали «Втеча від свободи», «Людина для себе», «Здорове суспільство», «Мистецтво кохання», «Концепція людини у К. Маркса», «Анатомія людської деструктивності», «Дзен-буддизм і психоаналіз», «З полону ілюзій», «Серце людини», «Революція надії» та ін.

Концептуальними основами творчості Е. Фромма стали ідеї Зігмунда Фрейда, Карла Маркса (переважно ідея відчуженості), буддизму, Бенедикта Спінози, Фрідріха Ніцше, що, зрештою, дали йому змогу виокремити свій предмет філософствування — антропологію. Сучасна людина, вважав Еріх Фромм, утратила гармонію безконфліктного існування в природі внаслідок її об'єктивної соціалізації. А позаяк сутність людини пов'язана з її індивідуальністю, унікальністю, неповторністю, то загроза їх втрати призводить до переживання страху, тривоги, виникнення депресії — екзистенційної дихотомії. Екзистенційна дихотомія — суперечливі почуття людського існування, наприклад, зіткнення несвідомого бажання жити й усвідомлення неминучої смерті. Екзистенційна дихотомія стає стимулом і стійким механізмом відновлення внутрішньої та зовнішньої гармонії існування людини.

Еріх Фромм зазначав, що головними показниками суперечливого людського існування є біофілія (любов до життя) та її протилежність — некрофілія (ненависть до життя, насильство та агресія щодо всього живого). Бажання людини подолати цю суперечність виявляється в її прагненні відновити єдність із природою, встановити гармонію соціальних відносин.

Кожна особа прагне самостійно вирішувати проблеми суперечливого людського існування (екзистенційної дихотомії), шукаючи все нових і нових форм єдності з природою, соціальним оточенням і насамперед із самою собою.

У своїй праці «Втеча від свободи» Фромм аналізував одне з основоположних філософських понять — «свободу». Він вважав, що свобода — це механізм самореалізації окремої людини в повсякденному житті, але водночас вона може стати причиною її драматичного існування (почуття безсилля, невпевненості, самотності тощо). Це спричиняє виникнення феномена «негативної свободи», що виявляється в екзистенційному прагненні «втечі» від свободи.

Також втечею особи від свободи філософ вважав авторитаризм у діяльності й поведінці людини, зокрема садизм (підкорення інших) і мазохізм (добровільне підкорення іншим з метою втрати власного «Я»). Прикладами втечі від свободи є й прояви невиправданої агресії та руйнації живого світу, а ще надмірний конформізм, який призводить до знищення власної особистості в умовах масової культури.

Невпевненість у собі, у власних силах, неусвідомлення екзистенційної дихотомії змушує людей інтегруватися з такими ж невпевненими особами, що спричиняє виникнення фашистської психології та ідеології. Як приклад Еріх Фромм наводить думку про те, що Адольф Гітлер прийшов до влади, користуючись підтримкою дрібної, невпевненої в собі буржуазії. Водночас «нек-рофілічні», садистські прояви Гітлера й німецького нацизму збігалися з потребами масової свідомості низів середнього класу, що й стало причиною виникнення фашизму в Німеччині. Гітлер та ідеологи фашизму задовольнили потреби масової свідомості невпевненого в собі люмпен-пролетаріату та дрібної буржуазії. Конформістські настрої в західній культурі, загальна втрата оригінальних філософських концепцій, відчай, немотивований страх, добровільна відмова від власної самобутності — сприятливе підґрунтя для рецидивів фашизму в сучасному світі.

Аналізуючи економічну сферу функціонування суспільства, Е. Фромм сформулював концепцію «соціального характеру» (головних критеріїв соціально-економічного життя, культури, що визначають економічний базис). Основими типами соціальних характеристик він називав рецептивний тип (зорієнтований на отримання благ зовнішнього світу пасивним способом), експлуататорський (характеризується агресивним прагненням панувати над навколишнім світом), споживацький (споживацький інтерес, що ізолює людину від оточуючого її світу), ринковий (орієнтує соціальну діяльність на цінності обміну товарами).

Філософ вважав, що ці соціальні характеристики збігаються з певними типами поведінки особи: мазохізмом, садизмом, де-структивізмом і конформізмом. Сучасне суспільство розвивається в напрямку появи нової форми соціальних характеристик — продуктивної, яка повинна реалізувати в соціальній практиці тенденцію зростання й розвитку всіх людських можливостей.

Завданням сучасної філософії є аналіз можливостей продуктивного характеру, сприяння пошуку кожною окремою особою індивідуального шляху для розкриття власних здібностей у коханні, вірі й роздумах про світ. Продуктивний характер повинен створити умови для переходу від домінування егоїзму до превалювання альтруїзму, від споживацького інтересу в житті до істинного буття, від кібернетичних реалій до душевної людини.

І, нарешті, зазначимо, що Еріх Фромм став засновником гуманістичної етики. Він вважав, що найвищим проявом продуктивної діяльності особи є любов (взаємоповага) до окремої людини, що об'єктивно містить любов до людей взагалі. Любов до інших є водночас любов 'ю до самого себе (до «Я») як до представника роду людського (ставлення до інших є водночас ставленням до самого себе й навпаки). Культивування всезагальної любові (коли бажання життя витісняє бажання смерті) є основою вирішення головних суперечностей суспільства: між патріархатом і матріархатом, гуманістичною та авторитарною свідомістю, між владою й підкореними, між особистим (історією життя) та історичним буттям (історією загалом), між «свободою від» і «свободою для», негативною та позитивною свободою.

Отже, гуманістична етика Еріха Фромма, учення про егоїзм, любов до себе відіграли важливу роль у становленні комплексу ідей, ідеалів гуманізму в сучасному світі. Найвищою цінністю людського існування є домінування в житті гуманістичної етики (єдність цілісної людини та її інтересів). Людина, якій властива гуманістична совість, може досягти індивідуального щастя.

Вільгельм Райх (1897—1957 рр.) — лідер ліворадикального фрейдизму, учень і колега Зігмунда Фрейда, один з основоположників фрейдомарксизму. В основі неофрейдистських концепцій Райха лежали ідеї Фрейда, Альфреда Адлера, Карла Маркса, Анрі Бергсона, буддистської філософії та ін.

Головними працями Вільгельма Райха, що репрезентували його неофрейдистські позиції, є такі: «Функції оргазму», «Аналіз характеру», «Генітальні та невротичні характери», «Масова психологія фашизму», «Сексуальна революція» та ін.

Райх вважав, що засадами людської життєдіяльності є сексуальна практика й орг