Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


≈тапи ≥сторичного розвитку середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ та њх основн≥ риси




—ередньов≥чна ф≥лософ≥€ розвивалас€ впродовж чималого пром≥жку часу Ч з II по XVI ст., њњ головною особлив≥стю став м≥цний союз ≥з теолог≥Їю, визнанн€ Ѕога €к найвищоњ першопри≠чини, а ≥снуванн€ довколишнього св≥ту й людини Ч €к результа≠ту його твор≥нн€. ≈п≥центром духовноњ культури та осв≥ти стаЇ христи€нська церква. ѕриродно, що ф≥лософ≥€ була засобом ви≠р≥шенн€ тих чи тих проблем церкви, рац≥ональною дисципл≥ною, конгломератом знань, €к≥ можуть привести до вищого р≥вн€ ос€г≠ненн€ Ѕожих ≥стин.

ѕоза€к б≥льш≥стю тогочасних ф≥лософ≥в були представники духовенства, ф≥лософ≥€, вир≥шуючи своњ власн≥ ф≥лософськ≥ про≠блеми, об'Їктивно отримувала певну корекц≥ю з боку теолог≥ч≠них (богословських) знань.  р≥м того, на ф≥лософ≥ю впливали де≠€к≥ особливост≥ середньов≥чного св≥тогл€ду, передус≥м ретроспективн≥стьтрадиц≥онал≥зм (спр€мован≥сть у минуле Ч Ђщо давн≥ше, то правдив≥ше, ≥стинн≥шеї). Ќов≥ дан≥ про картину св≥ту (рел≥г≥йн≥ чи св≥тськ≥) видавалис€ €к помилков≥ або неповн≥ знан≠н€, що заважають отриманню ≥стини. Ћише одна Ѕ≥бл≥€ визнава≠лас€ джерелом ≥стинних знань, дарованих людству Ѕогом. «а цих умов ф≥лософи, €к ≥ теологи, повинн≥ були розшифровувати й по≠€снювати догмати —в€того ѕисьма.

¬важалос€, що ≥стини п≥знаютьс€ лише за допомогою в≥ри в Ѕога, а також екзегетики (тлумаченн€ б≥бл≥йного тексту без зм≥ни його головного зм≥сту й сут≥). “ому головним предметом ф≥лософствуванн€ середньов≥чних мислител≥в були текст ≥ слово б≥бл≥йноњ мудрост≥. «авд€ки багатоаспектност≥ —в€того ѕисьма стали можливими окрем≥ ф≥лософськ≥ дискурси, що переходили меж≥ рел≥г≥йного канону й ставали основою отриманн€ позарел≥-г≥йного знанн€.

 

«агалом ф≥лософ≥€ IIЧ/// ст. ірунтувалас€ на беззаперечному авторитет≥ Ѕ≥бл≥њ та необх≥дност≥ њњ захисту в≥д критики тих чи тих опонент≥в (≥деолог≥њ €зичник≥в, ≥удейського св≥тогл€ду й державноњ влади, що спиралас€ на м≥фолог≥чн≥ у€вленн€ про д≥йсн≥сть). јнон≥мн≥сть ф≥лософа п≥дкреслювала його смирен≠н≥сть перед Ѕожою ≥стиною. “огочасн≥ рел≥г≥йно-ф≥лософськ≥ сентенц≥њ в≥др≥зн€лис€ надм≥рним дидактизмом, менторським тоном, повчальн≥стю, психолог≥чною самозаглиблен≥стю.

—ередньов≥чна ф≥лософ≥€, незважаючи на вплив теолог≥њ та бо≠гослов'€, своЇю чергою, визначала специф≥ку рел≥г≥йного св≥то≠гл€ду, позначалас€ на л≥тературно-художн≥й творчост≥, зм≥ст≥ ди≠сципл≥н у школах та ун≥верситетах. «ауважимо, що поза оф≥≠ц≥йною церковною ф≥лософською думкою ≥снувала, так би мови≠ти, п≥дп≥льна Ђкарнавальнаї культура (€зичницька за характером ≥ зм≥стом). ј заборона позарел≥г≥йних досл≥джень покликала до житт€ таЇмн≥ алх≥м≥чн≥ досл≥дженн€ св≥ту з метою пошуку Ђф≥ло≠софського камен€ї.

” розвитку рел≥г≥йно-ф≥лософського знанн€ —ередн≥х в≥к≥в можна виокремити два головних етапи: патристику й схоласти≠ку. ѕатристика ≥з самого початку набула форми апологетики (IIЧIII ст.), а згодом виокремилис€ два напр€ми Ч сх≥дний (гре≠цький) ≥ зах≥дний (латинський). —холастика пройшла ранн≥й (XIЧ XII ст.), зр≥лий (XIIЧXIII) ≥ п≥зн≥й (XIIIЧXIV ст.) пер≥оди свого розвитку. ” схоластиц≥ також умовно виокремлюють рац≥онал≥≠стичний та м≥стичний напр€ми.

 оротко проанал≥зуЇмо зазначен≥ етапи, пер≥оди й напр€ми.

≈тап патристики (отц≥в ÷еркви) в ≥стор≥њ середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ датуЇтьс€ IIЧVIII ст., перший пер≥од етапу патристики Ї початком розвитку середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ, в≥н отримав назву Ђапологетикаї. јпологетика (к≥нець IIЧIII ст.) за допомогою прийом≥в античноњ ф≥лософ≥њ та лог≥чного доведенн€ христи€нсь≠ких ≥стин захищаЇ христи€нство, аби утвердити його в сусп≥льств≥. —воњм головним завданн€м апологети вважали доведенн€ того, що €зичницьке в≥ровченн€ не Ї ≥стинним, антична ф≥лософ≥€ Ї супе≠речливою, найкращ≥ античн≥ ф≥лософи (—ократ, ѕлатон, стоњки) передбачили ≥дењ христи€нства, а теолог≥€, що доводить Ѕож≥ ≥стини, Ї Їдино правильною пор≥вн€но з античною мудр≥стю.

 в≥нт —епт≥м≥й ‘лоренс “ертулл≥ан (бл. 160Ч220 рр.) був представником латинськоњ апологетики. √оловними прац€ми, що репрезентували його рел≥г≥йно-ф≥лософськ≥ думки, були Ђјполо≠гетикї, Ђѕро душуї, Ђѕроти ћарк≥онаї, Ђѕро плоть ’ристаї, Ђѕро св≥дченн€ душ≥ї.

 

“ертулл≥ан був засновником христи€нського вченн€ про роз≠межуванн€ в≥ри й розуму, в≥н заф≥ксував на€вн≥сть р≥зноман≥т≠них п≥дход≥в в оц≥нюванн≥ христи€нських догмат≥в з боку рим≠ськоњ та грецькоњ церков.

–ел≥г≥йна в≥ра у “ертулл≥ана була антиподом розуму. ¬≥н вва≠жав, що розум не маЇ м≥сц€ в доведенн≥ ≥стин христи€нського в≥ ровченн€. Ќав≥ть використанн€ методу екзегетики, на його дум≠ку, неправом≥рне, бо, зрештою, цей метод спричин€Ї Їресь (в≥д≠хиленн€ в≥д основ христи€нства, доведених церквою). јбсурд≠н≥сть (неймов≥рн≥сть) Ї основою в≥ри в Ѕога, €кий з'€вл€Їтьс€ людин≥ найабсурдн≥шим ≥ найнезрозум≥л≥шим способом.

јбсурд, говорив “ертулл≥ан, це велика метаф≥зична таЇмниц€ й найвищий сенс ≥снуванн€ Ѕога. ’рестомат≥йно в≥домими стали роздуми “ертулл≥ана про те, що Ђ—ин Ѕожий був роз≥п'€тий Ч ми не соромимос€ цього, бо це соромно; ≥ вмер —ин Ѕожий, Ч ми в≥ри≠мо в це, тому що це абсурдно; й будучи похований, в≥н воскрес Ч це правильно, бо це неможливої1. ÷ей парадокс, уз€тий з Ќового «апов≥ту, з ѕослань апостола ѕавла, згодом став в≥домим афори≠змом Ђ—гес≥ої: Ђ¬≥рю, тому що абсурдної (хоча автентичного ви≠слову в текстах “ертулл≥ана немаЇ).

 р≥м ≥дењ Ђчистоњ в≥риї “ертулл≥ан одним з перших обстоював принцип триЇдинства христи€нського Ѕога (трьох ≥постасей Ѕо≠га). …ому також належить авторство слова Ђособист≥стьї (пер≠сона). ќдним з перших в≥н також висунув ≥дею непомильност≥ церкви й з ц≥Їњ позиц≥њ в≥в боротьбу з гностиками2. —уперечли≠в≥сть натури “ертулл≥ана призвела до того, що перегодом в≥н сам став посл≥довником секти монтан≥ст≥в3, а пот≥м, зг≥дно з де€кими джерелами, заснував власну секту, €ка була в опозиц≥њ до Їписко≠пальноњ церкви.

Ѕ≥льш≥сть своњх теоретичних роб≥т “ертулл≥ан присв€тив хри≠сти€нськ≥й етиц≥, в основ≥ €коњ, на його думку, лежить свобода, свобода д≥€льност≥ людини й необх≥дн≥сть подоланн€ первород-ного гр≥ха. “еолог вважав, що свобода вибору м≥ж добром ≥ злом, €ку людина мала, призвела до первородного гр≥ха. ≤де€ необх≥д≠ност≥ керувати власною свободою вибору надал≥ стаЇ основою створенн€ правових в≥дносин у сусп≥льств≥.

«агалом ученн€ “ертулл≥ана стало п≥дірунт€м розвитку патри≠стики. јле, безумовно, класичними представниками цього пер≥≠оду були так≥ ф≥лософи, €к јвгустин Ѕлаженний, ¬асил≥й ¬ели кий, √ригор≥й Ќисський та ≥н. ¬они вивчали ≥ розробл€ли головн≥ проблеми, догмати христи€нськоњ" рел≥г≥њ, до €ких належали: сут≠н≥сть Ѕога та його триЇдинство (трин≥тарн≥сть); христолог≥ч-на проблема (поЇднанн€ в особ≥ куса ’риста характеристик Ѕо≠га й людини); взаЇмов≥дносини рел≥г≥йноњ в≥ри та розуму, одкро≠венн€ €к спос≥б отриманн€ ≥стини, критичне переосмисленн€ ан≠тичноњ ф≥лософ≥њ (€зичник≥в); розум≥нн€ ≥стор≥њ €к висх≥дного ру≠ху до найвищоњ к≥нцевоњ мети Ч ÷арства Ќебесного; антрополо≠г≥чн≥ питанн€ з огл€ду на Ѕожу благодать ≥ гр≥ховну сутн≥сть людини (насл≥дки першородного гр≥ха), в≥дпов≥дальн≥сть людини за свою д≥€льн≥сть ≥ вчинки, свобода вол≥ та можлив≥сть спас≥н≠н€ душ≥; проблема походженн€ зла у св≥т≥, виправданн€ Ѕога (теод≥це€), зн€тт€ з нього в≥дпов≥дальност≥ за зло й перекладан≠н€ њњ на недосконалу людину; способи очищенн€ людини в≥д гр≥ха й отриманн€ ÷арства Ќебесного.

ќсновою концепц≥й ≥ категор≥ального апарату патристики були критично переосмислен≥ вченн€ античноњ ф≥лософ≥њ та на≠самперед погл€ди ѕлатона, що знайшло своЇ в≥ддзеркаленн€ в сх≥дн≥й патристиц≥ (¬асил≥й ¬еликий, √ригор≥й Ѕогослов, √ри≠гор≥й Ќ≥сський, јфанас≥й јлександр≥йський, ≤ван «латоуст та ≥н.). —х≥дна патристика орган≥чно виходила з античноњ тради≠ц≥њ, але зд≥йснювала самост≥йний пошук духовних основ, аргу≠мент≥в новоњ христи€нськоњ культури. ÷€ позиц≥€ визначила не т≥льки головний вектор розвитку христи€нськоњ ¬≥зант≥њ, а й спор≥днених з нею (за духовною культурою) держав. «начну роль у систематизац≥њ елемент≥в христи€нськоњ духовноњ куль≠тури в≥д≥грала творч≥сть ѕсевдо-ƒ≥он≥с≥€ јреопаг≥та (к≥нець VЧпочаток VI ст.), €кий поЇднував ≥дењ неоплатон≥зму та христи€нства.

јреопаг≥т запропонував три можливих способи богоп≥знанн€: перший Ч шл€хом посл≥довного позитивного перел≥ченн€ €кос≠тей Ѕога (в його триЇдинств≥), другий Ч шл€хом негативного перел≥ченн€ предмет≥в матер≥ального св≥ту, €к≥ не Ї Ѕогом (Ѕог не Ї т≥лом). јреопаг≥т за€вл€в, що наш≥ висловлюванн€ про Ѕога (словесн≥ характеристики) не Ї адекватними по сут≥, вони Ї т≥льки окремими словами-символами, що лише приблизно можуть опи≠сати його сутн≥сть. ≤, нарешт≥, трет≥й шл€х п≥знанн€ Ѕога Ч це м≥стичне сходженн€ людини до Ѕога (коли к≥нечне с€гаЇ безк≥≠нечного).

ѕсевдо-ƒ≥он≥с≥й вважав, що Ѕог вм≥щуЇ в соб≥ архетипи, за €кими ≥снують ус≥ матер≥альн≥ предмети оточуючого св≥ту, а сам матер≥альний св≥т Ї породженн€м божоњ вол≥ й думки.

 

1 “ертуллиан. »збранньње сочинени€. Ч ћ., 1994. Ч —. 144.

2 √ностики (в≥д грец. Ђтой, €кий маЇ знанн€ї) Ч рел≥г≥йно-теософ≥чний рух пер≥оду п≥зньоњ античност≥, в €кому еклектично поЇднувались ≥дењ античноњ ф≥лософ≥њ (платон≥з≠му та стоњцизму) з≥ сх≥дними рел≥г≥йно-ф≥лософськими системами. ¬они вважали, що ≥с≠нуЇ Ѕог ≥ гр≥ховний св≥т, а м≥ж ними ≥снують пром≥жн≥ ≥стоти (еони), до €ких вони в≥дно≠сили й ≤суса ’риста.

3 ћонтан≥сти Ч ранньохристи€нський рух середини II ст. (‘ранц≥€), названий в≥д ≥мен≥ ћонтана, колишнього жрец€  ≥бели, €кий п≥сл€ прийн€тт€ ним христи€нства про≠голосив себе Ђпараклетомї (ут≥шителем), €кий прийшов зам≥нити Ђцарство ќтц€ ≥ —и≠наї, представлене ’ристом, пророками та апостолами.

–≥зност≥ м≥ж матер≥альним св≥том ≥ Ѕогом немаЇ, Ѕог завжди ≥снуЇ над св≥том, визначаЇ його характеристики та Ї його найвищою сутн≥стю (на противагу позиц≥њ пантењзму). ћате-р≥апьний св≥т Ї результатом божественноњ вол≥ та мудрост≥, саме тому в ньому ≥снуЇ ≥Їрарх≥чний пор€док усього сущого, ÷€ ≥де€ стала визначальною в онтолог≥чному вченн≥ ѕсевдо-ƒ≥он≥с≥€ јреопаг≥та, зг≥дно з €кою св≥т людського житт€ праг≠не повернутис€ до Ѕога €к до своЇњ першопричини (першопри≠чини бутт€). Ћюдська душа сумуЇ за Ѕогом, що й визначаЇ м≥стичне бажанн€ поновити Їдн≥сть з Ѕогом.

Ќайталановит≥шими ф≥лософами на «аход≥ були јмврос≥й ћед≥оланський, ћар≥й ¬≥ктор≥й, ≤Їрон≥м —тандинський ≥, нареш≠т≥, один з найген≥альн≥ших мислител≥в свого часу јврел≥й јвіус-тин (Ѕлаженний) (354Ч430 рр.) Ч засновник христи€нськоњ куль≠тури «ах≥дноњ ™вропи1.

јвгустин, використавши ≥дењ неоплатон≥зму, систематизував христи€нське вченн€ й став головним теоретиком схоластики. “ворами, що репрезентували його ф≥лософськ≥ сентенц≥њ, були Ђ—пов≥дьї, Ђћонологиї, Ђѕро христи€нське вченн€ї, Ђѕро пре≠красне й потр≥бнеї, Ђѕроти академ≥к≥вї, Ђѕро √рад Ѕожийї та ≥н.

 

јвіустин виступав €к посл≥довний тењст, його ф≥лософ≥€ мала теоцентричний характер Ч Ѕог ≥снуЇ в≥чно, в≥н Ї пер≠шопричиною, €ка творить св≥т з н≥чого, керуючись власни≠ми ≥де€ми, божою мудр≥стю; Ѕог Ї бутт€ та найвища суб≠станц≥€ й нематер≥альна форма тощо. Ѕог творить св≥т з н≥чого, процес творенн€ Ї безперервним, Ѕог пост≥йно п≥д≠тримуЇ розвиток св≥ту, без ц≥Їњ п≥дтримки св≥т одразу по≠вернувс€ б у небутт€.

≤де€ Ѕога Ї в≥чною, а сутн≥сть людини в≥ддзеркалюЇ потребу жити в≥чно, отже, вона пост≥йно прагне до в≥чного Ѕога, щоб отримати в≥чне блаженство. ћожлив≥сть Їднанн€ Ѕога й людини гарантуЇ њњ богопод≥бн≥сть ≥ насамперед любов ≥ добро. ”се, що ≥снуЇ в св≥т≥, Ї Ђблагої (добро). ÷е Ђблагої Ч позитивна реаль≠н≥сть, основою €коњ Ї Ѕог. «ло у св≥т≥ Ї в≥дсутн≥сть Ђблагаї (доб≠ра). «ло в≥дносне, добро (у думках Ѕога й у людин≥) Ч абсолютне. ” такий спос≥б јвгустин виправдовував Ѕога за ≥снуванн€ зла у св≥т≥ й покладав в≥дпов≥дальн≥сть за нього на людину, над≥лену власним волеви€вленн€м.

' ” православ'њ јврел≥й јвіустин визнаний блаженним, а в католицизм≥ Ч св€тим.

јвіустин вважав, що взаЇмод≥€ людини й Ѕога розпочинаЇтьс€ з усв≥домленн€ людиною своЇњ гр≥ховност≥ перед Ѕогом. ƒо гр≥≠хопад≥нн€ люди мали свободу волеви€вленн€, однак јдам та ™ва неправильно њњ використали, чим осквернили весь навколишн≥й св≥т, що призвело до самопожертви ≤суса ’риста. —аме смерть —ина Ѕожого мала подолати гр≥ховн≥сть людей.

–озвиток сусп≥льства (≥стор≥њ) јвіустин Ѕлаженний розгл€даЇ у твор≥ Ђѕро √рад Ѕожийї, у €кому в≥н репрезентував христи€н≠ське баченн€ св≥товоњ ≥стор≥њ, зг≥дно з €кою ≥снуЇ два види люд≠ськоњ сп≥льноти Ч √рад «емний, де пануЇ ди€вол, зло й гр≥хи (до зла належить насильство, тому јвіустин закликаЇ вс≥х боротис€ з про€вом ц≥Їњ ди€вольськоњ спокуси, уникати њњ та засуджувати на≠сильник≥в. Ќасильством позначено також д≥€льн≥сть держави, €ка, на думку теолога, Ї найб≥льшим насильником Ч ЂзграЇю розб≥йник≥вї), ≥ протилежний √раду «емному √рад Ќебесний Ч христи€нська церква (÷арство Ѕоже на земл≥).

«емне царство рано чи п≥зно буде переможене ÷арством Ѕо≠жим. «в≥дси завданн€ церкви Ч боротис€ з≥ св≥том ди€вола задл€ перемоги ÷арства Ѕожого. ”с≥ корол≥ й ≥мператори мають п≥дко≠ритис€ ÷еркв≥ (безпосередньо ѕап≥ –имському). ÷арство Ѕоже, на думку јвгустина, стане Їдиною силою, €ка зможе об'Їднати розд≥лений св≥т, гарантувати висх≥дний розвиток сусп≥льства. як бачимо, јвіустин уперше в Ївропейськ≥й культур≥ заф≥ксував модель морального прогресу, в основ≥ €коњ лежав христи€нський оптим≥зм.

ћета житт€ на земл≥ Ч щаст€ людини, €ке можна отрима≠ти завд€ки рел≥г≥йн≥й в≥р≥ й христи€нському м≥стичному само≠вдосконаленню (самозаглибленню). ¬≥ра, на думку јвіустина, по≠винна передувати рац≥ональному розум≥нню св≥ту, що знайшло своЇ в≥ддзеркаленн€ в його в≥домому вислов≥ Ђ—геа'о и(≥п≥е≥≥щатї Ч Ђ¬≥рю, щоб розум≥тиї.

ќтже, јвіустин Ѕлаженний став теоретиком христи€нсько≠го в≥ровченн€; головним предметом його рел≥г≥йно-ф≥лософсь≠ких роздум≥в була людина та њњ богопод≥бн≥сть; ф≥лософ засну≠вав христи€нську ф≥лософ≥ю ≥стор≥њ, нав≥в аргументи на ко≠ристь дом≥нуванн€ церкви над державою, розробив ≥дею соц≥а≠льного конформ≥зму, пропагував ≥дею аскетичного способу житт€ задл€ отриманн€ есхатолог≥чноњ просв≥тленост≥ та п≥знанн€ Ѕожих ≥стин, уперше в Ївропейськ≥й культур≥ заф≥ксу≠вав модель морального прогресу, в основ≥ €коњ лежав христи≠€нський оптим≥зм.

≈тап схоластики (IXЧXV спи) продовжуЇ вир≥шувати проб≠леми ф≥лософ≥њ патристики. “ерм≥н Ђсхоластикаї (в≥д лат. зксоиг Ч Ђшколаї) означаЇ шк≥льну, Ђнавчальнуї ф≥лософ≥ю, шо виклада≠лас€ в ун≥верситетах ≥ школах. ”с≥х, хто викладав рел≥г≥йно-ф≥лософськ≥ дисципл≥ни, стали називати схоластами (Ђученими-теоретикамиї).

≈тап схоластики був репрезентований ≤оанном ≈р≥уіеною, Ѕо-ец≥Їм, Ѕонавентурою, –осцел≥ном, ѕ'Їром јбел€ром, јнсельмом  ентербер≥йським, ‘омою јкв≥нським, ≤бн –ушдом, ¬≥ль€мом ќккамом та ≥ншими, €к≥, €к ≥ попередн≥ ф≥лософи, розвивали тео≠р≥ю Ђгармон≥њї в≥ри та розуму, теор≥ю Ђдвоњстоњ ≥стиниї.

ќдн≥Їю з дом≥нуючих проблем стаЇ розум≥нн€ триЇдинства Ѕога, ≥ њњ пропонувалос€ вир≥шувати з позиц≥й Ђном≥нал≥змуї або Ђреал≥змуї. ЂЌом≥нал≥змї обстоював погл€д, зг≥дно з €ким зага≠льне (ун≥версали) ≥снуЇ т≥льки в ≥менах або розум≥ €к результат позначенн€ одиничних предмет≥в; ун≥версали Ї ≥мена, що ≥снують не до, а п≥сл€ предмета. ѕрихильником позиц≥њ Ђном≥нал≥змуї був –осцел≥н з  омп'Їна (1050Ч1110 рр.). «г≥дно з такою лог≥≠кою виходило, що ≥постас≥ в Ѕожому триЇдинств≥ важлив≥ш≥, н≥ж сам Ѕог, а кожна особа триЇдиного Ѕога може ≥снувати самост≥й≠но. ÷ерква не могла погодитис€ з такими Їретичними думками й боролас€ з ними за допомогою ф≥лософського знанн€, протистав≠л€ючи Ђном≥нал≥змуї позиц≥ю Ђреал≥змуї, в≥дпов≥дно до €коњ за≠гальне (ун≥версали) ≥снуЇ реально €к сутн≥сть у Ѕожому розум≥, тобто загальне ≥снуЇ до предмета. ѕрихильником такоњ позиц≥њ був јнсельм  ентербер≥йський (1033Ч1109 рр.).

—холастика мала на мет≥ довести теолог≥чну мудр≥сть христи≠€нського в≥ровченн€ не т≥льки за допомогою Ѕожого одкровенн€, а й рац≥онального мисленн€ й насамперед ф≥лософ≥њ. “ому ф≥ло≠соф≥€ набувала рис рац≥онального знанн€, €ке в≥дпов≥дало на пи≠танн€ про те, €к людин≥ найкраще вр€туватис€ в≥д гр≥ховного ≥с≠нуванн€ й отримати ÷арство Ќебесне. јнтична ф≥лософ≥€ пере≠стаЇ бути ворогом христи€нськоњ теолог≥њ, а христи€нськ≥ ф≥ло≠софи починають послуговуватис€ њњ категор≥€ми.

” своЇму розвитку схоластика ірунтувалас€ на переосмислен≠н≥, ре≥нтерпретац≥њ вченн€ ќтц≥в ÷еркви. ” цей час знижуЇтьс€ вплив ≥деал≥стичноњ ф≥лософ≥њ ѕлатона й значно поширюютьс€ ≥дењ јр≥стотел€.

1 “еор≥€ едвоњстоњ ≥стиниї склалас€ в XIIЧXIV ст. €к у€вленн€ про те, що ф≥лософ≥€ приводить людину до ≥стини через п≥знанн€ довколишнього св≥ту розумом, а теолог≥€ п≥≠знаЇ ≥стину на грунт≥ рел≥г≥йноњ в≥ри й одкровенн€.

Ќайвидатн≥шим теологом ≥ ф≥лософом, представником золотоњ доби схоластики XIII ст. був ‘ома јкв≥нський (1225Ч1274рр.). ¬≥н отримав титул Ђјнгел≥чний докторї (ЂDoctor ahgelicuseї). ” 1323 р. теолога було зачислено до лику св€тих, а в 1567 р. визна≠но оф≥ц≥йним –имом ”чителем католицькоњ церкви. ‘ома јкв≥н≠ський був засновником особливоњ теч≥њ в схоластиц≥ Ч том≥зму. √оловними прац€ми, €к≥ репрезентують його рел≥г≥йно-ф≥лософськ≥ погл€ди, були Ђ‘≥лософська сума (про ≥стини католицькоњ в≥ри проти €зичник≥в)ї (1261Ч1264 рр.) ≥ Ђ—ума теолог≥њї (1265Ч 1273 рр.).  р≥м цих доробок ‘ома јкв≥нський написав чимало ко≠ментар≥в до б≥бл≥йних текст≥в, твор≥в јр≥стотел€ та ≥н. ”чений-теолог дав енциклопедичне (за обс€гом) обгрунтуванн€ христи≠€нського в≥ровченн€, тому в межах нашого пос≥бника ми розгл€≠немо лише дек≥лька найважлив≥ших положень.

јнал≥зуючи вченн€ попередн≥х схоласт≥в, јкв≥нський ч≥тко розмежував предметн≥ меж≥ ф≥лософ≥њ та теолог≥њ. ¬≥н вважав, що предметом ф≥лософ≥њ Ї Ђ≥стини розумуї, а теолог≥њ Ч Ђ≥стини одкровенн€ї. ќстанн≥ сто€ть над людським розумом, але це не означаЇ, що вони суперечать розуму. –ел≥г≥йну ≥стину доповнюЇ ф≥лософ≥€, адже бож≥ ≥стини й науков≥ знанн€ спр€мован≥ на розв'€занн€ головного завданн€ Ч п≥знанн€ Ѕога. ѕрикладом взаЇмод≥њ рел≥г≥њ та ф≥лософ≥њ може бути вир≥шенн€ проблеми доведенн€ ≥снуванн€ Ѕога. ‘≥лософ≥€ може довести ≥снуванн€ Ѕо≠га тод≥, коли це не Ї очевидним, тому людина дл€ свого спас≥нн€ маЇ обрати т≥ основи (по€сненн€) рел≥г≥йноњ в≥ри, €к≥ дл€ нењ Ї зрозум≥лими й лог≥чно доведеними.

‘ома јкв≥нський вважав недостатн≥м онтолог≥чне доведенн€ ≥снуванн€ Ѕога (коли головним аргументом були Ђочевидн≥ї ре≠зультати його твор≥нн€ Ч довколишн≥й св≥т, людина). ‘ома јк≠в≥нський висував п '€ть доказ≥в бутт€ Ѕога.

ѕерший доказ Ч через рух. ”се, що рухаЇтьс€, повинно мати першопричину свого руху. “акою першопричиною Ї Ѕог.

ƒругий доказ Ч через причину. ”се, що ≥снуЇ, повинно мати першопричину цього ≥снуванн€, такою першопричиною Ї Ѕог.

“рет≥й доказ Ч через випадков≥сть ≥ необх≥дн≥сть. ”се випад≠кове залежить в≥д необх≥дност≥, а отже, маЇ ≥снувати перша необ≠х≥дн≥сть, €кою стаЇ Ѕог.

„етвертий доказ Ч через ступ≥нь досконалост≥. ”се в св≥т≥ маЇ ступ≥нь досконалост≥ (в≥д простого до складного, в≥д меншого до б≥льшого), отже, у св≥т≥ ≥снуЇ абсолютна досконал≥сть, €кою Ї Ѕог.

ѕ'€тий доказЧ через ≥снуванн€ сенсу. ”се, що ≥снуЇ в св≥т≥, маЇ сенс ≥снуванн€ (певну доц≥льн≥сть), а отже, ≥снуЇ найвища доц≥льн≥сть, €ка надаЇ сенс усьому сущому. ÷≥Їю найвищою до≠ц≥льн≥стю Ї Ѕог.

ƒосл≥джуючи проблему бутт€, ‘ома јкв≥нський спиравс€ на ар≥стотелевське вченн€. ¬≥н виокремлював сутн≥сть (есенц≥ю) й ≥снуванн€ (екзистенц≥ю), ученн€ про есенц≥ю та екзистенц≥ю стало одн≥Їю ≥з засадових концепц≥й католицькоњ ф≥лософ≥њ.

«г≥дно з цим ученн€м, сутн≥сть (есенц≥€), Ђчиста ≥де€ї предме≠та або €вища Ї сукупн≥стю певних ознак, рис, що ≥снують у розум≥ Ѕога (€к Ѕожий замисел). ≤снуванн€ (екзистенц≥€) Ї сам факт бутт€ предмета. ‘ома јкв≥нський вважав, що будь-€кий пред≠мет ≥ будь-€ке €вище Ї сутн≥сть, €ка набула ≥снуванн€ в результат≥ божественного волеви€вленн€. —утн≥сть та ≥снуванн€ перебува≠ють у стан≥ Їдност≥ лише на р≥вн≥ Ѕога. Ѕог, що надаЇ сутност≥ можливого ≥снуванн€, може позбавити њњ такоњ спроможност≥. “о≠му св≥т не Ї пост≥йним у своњх ≥стотних про€вах. ¬≥н увесь час зм≥нюЇтьс€, незм≥нним залишаЇтьс€ лише сам Ѕог (€к Їдн≥сть сутност≥ та ≥снуванн€).

”ченн€ јкв≥нського про бутт€ дозвол€ло йому зробити ви≠сновок, що все у св≥т≥ складаЇтьс€ з матер≥њ та форми (≥дењ). —утн≥сть будь-€кого т≥лесного предмета Ї Їдн≥стю форми й матер≥њ. ‘орма (≥де€) Ї визначальною першоосновою, а матер≥€ лише вм≥щуЇ в соб≥ ц≥ форми. ‘орма (≥де€) Ї водночас метою, за≠ради €коњ виникаЇ предмет. ≤де€ (форма предмета) завжди троњ-чна, вона ≥снуЇ в Ѕожому розум≥, в самому предмет≥ та у сприй≠н€тт≥ людини (њњ пам '€т≥).

” т≥лесному св≥т≥ ‘. јкв≥нський виокремлюЇ чотири р≥вн≥ бутт€ предмет≥в. ѕерший Ч р≥вень неживоњ природи (форма ви≠значаЇ лише вигл€д предмета), до нього належать стих≥њ та м≥не≠рали. ƒругим р≥внем Ї рослинний св≥т (форма творить предмет з середини). “рет≥й Ч тварини, у €ких форма Ї д≥ючою причиною, що несе в соб≥ не т≥льки мету, а й початок д≥€льност≥. „етвер≠тий р≥вень Ч людина, у €коњ форма Ї не т≥льки орган≥зуючим принципом матер≥њ, а й ви€вл€Ї себе €к розум, дух, розумна душа. “ому душ≥ тварин гинуть разом з т≥лом, а людська душа без≠смертна.

‘ома јкв≥нський працював над розв'€занн€м проблем, що з необх≥дн≥стю виникали в христи€нському в≥ровченн≥. Ќаприклад, анал≥зував пон€тт€ добра й зла. ¬≥н вважав, що бутт€, створене Ѕогом, Ї благо (добро), а зло Ч це в≥дсутн≥сть добра (небутт€). јкв≥нський робив висновок, що Ѕог несе т≥льки благо (добро), а зло Ч це в≥дсутн≥сть блага, що виникаЇ внасл≥док недосконалос≠т≥ людськоњ повед≥нки.

‘ома јкв≥нський у своњй теод≥цењ зн≥маЇ з Ѕога в≥дпов≥даль≠н≥сть за ≥снуванн€ зла у св≥т≥ й перекладаЇ њњ на недосконалу лю≠дину. јле в людини Ї перспектива управл€ти своЇю волею, розу≠мом та ≥нтелектом, €к≥ ведуть до найвищого блага (Їдност≥ з Ѕогом). ѕоза€к людина не може отримати одразу вс≥ Ѕож≥ ≥стини, вона маЇ право на помилки й р≥зн≥ вар≥анти неповних ≥стин. ” цьому ви€вл€Їтьс€ свобода вибору людини. ѕрактичний розум людини даЇ змогу розп≥знавати добро й зло. “аким чином, усе, що зб≥гаЇтьс€ з розумом, Ї добро, а все, що суперечить йому, Ч зло.

јнал≥зуючи проблеми пол≥тики, ‘ома јкв≥нський виходив з ф≥лософ≥њ јр≥стотел€. ¬≥н вважав державу першоосновою, що в≥ддзеркалюЇ небесний пор€док з метою створенн€ щонайкращих умов дл€ переходу людей у потойб≥чний св≥т. “аким чином, най≠краща держава Ч це та, €ка веде до Ѕога (теократ≥€).

” св≥т≥ ≥снуЇ певна доц≥льн≥сть, в основ≥ €коњ лежать закони. ‘. јкв≥нський розр≥зн€Ї три типи закон≥в: ¬≥чний, природний, людський. Ќайзначущ≥шим Ї ¬≥чний закон (рац≥ональний план Ѕо≠га), через €кий Ѕог веде св≥т ≥ людину до наперед визначеноњ мети (пров≥денц≥онал≥зм). ” реал≥зац≥њ цього плану може брати участь ≥ людина, адже вона створена за образом ≥ подобою Ѕожою.

 

ќтже, ‘ома јкв≥нський висунув ≥дею, зг≥дно з €кою ≥стини ро≠зуму мають зб≥гатис€ з ≥стинами рел≥г≥йноњ в≥ри; розд≥ливши ф≥лософ≥ю й теолог≥ю, учений п≥дкорив ф≥лософ≥ю теолог≥њ; в≥н нав≥в п'€ть доказ≥в ≥снуванн€ Ѕога; зробив висновок, що краще розум≥ти, н≥ж просто в≥рити, й висунув ≥дею про розмежуванн€ есенц≥њ та екзистенц≥њ (сутност≥ та ≥снуванн€) та обірунтував могутн≥сть Ѕога в його пров≥денц≥йних можливост€х.

¬≥ль€м ќккам (бл. 1285Ч1349рр.) Ч знаменитий англ≥йський схоласт, викладач ќксфордського ун≥верситету, €кого пересл≥ду≠вали за Їресь, €к насл≥док Ч засудили до тюремного ув'€зненн€. «годом в≥н ут≥к з јнгл≥њ до ћюнхена, де продовжив свою л≥тера≠турно-публ≥цистичну д≥€льн≥сть. ќсновними прац€ми, що репре≠зентували ф≥лософськ≥ погл€ди ќккама, стали коментар≥ до Ђ—е≠нтенц≥йї ѕетра Ћомбардського, Ђ—ума лог≥киї та ≥нш≥ пол≥тичн≥ трактати, написан≥ в ћюнхен≥.

” ф≥лософських колах ¬. ќккам став в≥домий завд€ки тому, що завершив тривалу дискус≥ю про двоњсту ≥стину. ¬ њњ основ≥ лежала ≥де€ про те, що ф≥лософ≥€ та теолог≥€ рухаютьс€ до ≥стини в≥дносно самост≥йними шл€хами, але об'Їднан≥ сп≥льною метою Ч дос€гненн€м Їдност≥ з Ѕогом. ÷ю позиц≥ю й обстоював ¬≥ль€м ќккам, €кий вважав, що ф≥лософ≥€ веде людину до ≥стини за до≠помогою розуму, а теолог≥€ отримуЇ ≥стину завд€ки одкровенню. ‘≥лософ≥€ не маЇ п≥дкор€тис€ теолог≥њ. ќккам д≥йшов висновку, що ф≥лософ≥€ взагал≥ не повинна займатис€ п≥знанн€м Ѕога, бо вона рац≥онал≥стична за своЇю сутн≥стю й спр€мована на отри≠манн€ знанн€ про св≥т. ѕоза€к Ѕог Ї надприродним €вищем, п≥≠знанн€ його Ї недоступним дл€ ф≥лософ≥њ, його можна п≥знати лише за допомогою рел≥г≥йноњ в≥ри. ¬одночас теолог≥€ не маЇ за≠важати ф≥лософ≥њ досл≥джувати своњ ≥стини, й, навпаки, ф≥лософ≥€ не маЇ втручатись у процес п≥знанн€ теолог≥Їю Ѕожих ≥стин. “ео≠р≥€ двоњстоњ ≥стини стала прогресивним €вищем у середньов≥чн≥й ф≥лософ≥њ, вона давала можлив≥сть розвиватис€ ф≥лософ≥њ, а разом з нею й науковому знанню, не викликаючи незадоволенн€ оф≥≠ц≥йноњ богословськоњ ≥деолог≥њ.

‘≥лософськ≥ основи ќккам черпав у вченн≥ јр≥стотел€. ’рес≠томат≥йно в≥домою стаЇ так званий принцип Ђбритва ќккамаї, прос€кнутий ар≥стотелевським духом.

 

«м≥ст принципу Ђбритва ќккамаї вит≥каЇ з двох положень. ѕерше: Ђте, що можна по€снити за допомогою меншого, не потр≥бно по€снювати за допомогою б≥льшогої. ƒруге: Ђбез необх≥дност≥ не потр≥бно стверджувати б≥льшеї.

«годом посл≥довники ¬≥ль€ма ќккама з цих двох положень вивели третЇ Ч Ђк≥льк≥сть сутностей не варто без необх≥дност≥ зб≥льшуватиї. ÷ей принцип означав, що пон€тт€, €к≥ не звод€тьс€ до ≥нтуњтивного знанн€ й не можуть бути перев≥рен≥ досв≥дом, мають бути вилучен≥ з науки. ¬иходило, що необх≥дно в≥дс≥кати елементи надприродних Ђсубстанц≥йних формї, тобто метаф≥зи≠чноњ реальност≥.

ќхарактеризувавши Ѕога €к етичний принцип та абсолютне добро, ќккам вказав на можлив≥сть в≥докремити його в≥д ф≥ло≠софського знанн€, нам≥тивши тим самим тенденц≥ю до об'Їк≠тив≥зац≥њ знань ≥, зрештою, зв≥льненн€ њх в≥д рел≥г≥йно-етичного оц≥нюванн€. “≥льки в наш час учен≥ ос€гнули, що наукове знанн€ все ж таки маЇ етичний компонент ≥ повинне гарантувати ≥сну≠ванн€ добра.

“ворчий доробок ¬≥ль€ма ќккама широко використали ≥део≠логи –еформац≥њ в боротьб≥ проти католицизму, на ≥дењ Ђоккам≥н≥-змуї довол≥ часто посилалис€ ћарт≥н Ћютер, ‘ренс≥с Ѕекон, ƒжон Ћокк, ƒев≥д ём та ≥н.

 р≥м зазначених вище ф≥лософських напр€м≥ у середньов≥ч≠н≥й ф≥лософ≥њ ≥снувала досить численна когорта ф≥лософ≥в-м≥стик≥в. ƒжерелом м≥стицизму у середньов≥чну епоху стають Ђјрео-паг≥тикиї.

 

Ђјреопаг≥тикиї (Ђ орпус јреопаг≥тикиї) роп≥г≥йно-ф≥лософськ≥ твори ”ст. (Ђѕро ≥мена Ѕож≥ї. Ђѕро ћ≥стичне богослов'€ї, Ђѕро небесну ≥Їрарх≥юї, Ђѕро м≥стичне богослов`€ї та дес€ть ѕослань), автором €ких вважаючи. ƒ≥он≥с≥€ јреопаг≥та (зв≥дси й зб≥рна назва). ” —ередньов≥чч≥ Ђјреопаг≥тикиї етапи джере≠лом м≥стичних ≥дей, що вели до персонал≥зац≥њ Ѕога та спри€ли виникненню й розвитку ф≥лософи пантењзму.

 

—ам терм≥н Ђм≥стицизмї походить в≥д √¬™÷. ЂтаЇмничийї. ” широкому сенс≥ це слово означаЇ визнанн€ надприродноњ сут≠ност≥ людини, природи, сусп≥льства (наприклад, по€сненн€ р≥з≠номан≥тних под≥й у житт≥ людей визначен≥стю дол≥). ” вузькому сенс≥ Ч це в≥ра в можлив≥сть безпосереднього надчуттЇвого й надрозумового сп≥лкуванн€ людини з нематер≥альним, духовним св≥том Ч Ѕогом. —ам терм≥н Ђм≥стицизмї ѕќ’ќƒ»“№ в≥д назви од≠ного з розд≥л≥в твору Ђ“аЇмнича теолог≥€ї, перекладеного на ла≠тину у IX ст. ≈ур≥іеном (810Ч877 рр.).

ЌайрельЇфн≥ше середньов≥чна м≥стика ви€вилась у ф≥лософ≥њ ћайстера ≈кгарта (1260Ч1327рр.), я »… був посл≥довником ≥ прихильником вченн€ ƒ≥он≥с≥€ јреонањ≥≥л ≤ ќЋќ¬Ќ»ћ» творами, €к≥ репрезентують його м≥стичн≥ концепц≥њ, <>\ии Ђƒуховн≥ про≠пов≥д≥ й роздумиї, Ђ нига розрадиї, Ђ“рактањ про сестру  ат≠ренї, Ђ“рьохчастинний опусї тощо.

ћайстер ≈кгарт вважав, що рел≥г≥йна в≥ра ћ¬™ перетворювати надприродне знанн€ в знанн€ лог≥чне, а найвищою силою душ≥ Ї розум, €кий в≥ддзеркалюЇ його богопод≥чп\ ≥ N шки,. ƒ≥€льн≥сть розуму Ч це промисел Ѕожий усередин≥ ≥≥н.....т≥, душа розташо≠вана м≥ж Ѕогом ≥ т≥лом, €ке в≥н створиї. Ѕог сприймаЇ себе через людину, сенс њњ житт€ Ч у п≥знанн≥ Ѕол ≥ й поверненн≥ до нього. ≈кгарт зробив практичний висновок: людина повинна долати свою ≥ндив≥дуальн≥сть (своЇ Ђяї), аби поЇднатис€ њ Ѕогом, €кий ≥снуЇ в усьому. ј €кщо Ѕог ≥снуЇ в усьому, √0 немаЇ потреби мо≠литис€ (тобто звертатис€ до когось ≥ншого) «в≥дси лог≥чно вит≥≠каЇ запереченн€ ≥снуванн€ церкви €к посередника м≥ж Ѕогом ≥ людьми.

Ўл€х поверненн€ до Ѕога лежить через доброчинний спос≥б житт€, аскетизм, любов до ближнього. ≈кгар≥ акцентуЇ увагу на тому, що пасивноњ в≥ри в Ѕога недостатньо, вона маЇ бути актив≠ною взаЇмод≥Їю з ним. Ѕог опускаЇтьс€ до людини, а людина по≠винна п≥дн≥матис€ до нього. Ѕог ≥снуЇ в душ≥ кожноњ людини, у ре≠зультат≥ п≥знанн€ Ѕога та Їднанн€ з ним душа стаЇ блаженною.

ћайстер ≈кгарт був пропагандистом практичноњ м≥стики, його метою було формуванн€ такого р≥вн€ розуму, €кий приведе лю≠дей до Їднанн€ з Ѕогом. ‘≥лософ пропонував послуговуватис€ в ситуац≥€х морального вибору ф≥лософськими формулами, напри≠клад, Ђтой, хто хоче стати тим, ким в≥н хоче бути, повинен пе≠рестати бути тим, ким в≥н Її.

«агалом творч≥сть ћайстера ≈кгарта стала одним з чинник≥в формуванн€ н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ (його вважають твор≠цем н≥мецькоњ ф≥лософськоњ фразеолог≥њ). ¬≥домо, що одним з найулюблен≥ших вислов≥в ћайстера був такий: Ђ«апереченн€ за≠переченн€ї. «годом кардинал ≥ видатний ф≥лософ ћикола  узан-ський назвав стан м≥стичного спогл€данн€ ≈кгарта Ђвченим не≠знанн€мї.

ќтже, ф≥лософ≥€ —ередньов≥чч€ поЇднала античну ф≥лософ≥ю, ф≥лософ≥ю ¬≥дродженн€ та Ќового часу; зберегла традиц≥њ ф≥лософських ≥дей јнтичност≥; спри€ла розвитку й диференц≥ац≥њ ф≥лософ≥њ на нов≥ системн≥ елементи; кр≥м онтолог≥њ (вченн€ про бутт€) виокремилас€ гносеолог≥€ (учен≠н€ про п≥знанн€); спричинила под≥л ≥деал≥зму на об'Їктивний ≥ суб'Їктивний; актив≥зувала ≥нтерес до досл≥дженн€ ≥стор≥њ; висунула ≥дею христи€нського оптим≥зму, що знайшла своЇ в≥дображенн€ у в≥р≥ в перемогу добра над злом ≥ можлив≥сть отриманн€ ÷арства Ќебесного п≥сл€ смерт≥.

 

ѕитанн€ дл€ самоперев≥рки

1. Ќазв≥ть головн≥ етапи розвитку ф≥лософ≥њ —ередньов≥чч€.

2. ќхарактеризуйте особливост≥ ф≥лософ≥њ —ередньов≥чч€.

3. ќхарактеризуйте пон€тт€ Ђтеоцентризмї.

4. ўо таке патристика й схоластика?

5. Ќазв≥ть найв≥дом≥ших представник≥в патристики.

6. Ќазв≥ть найв≥дом≥ших представник≥в схоластики.

7. ” чому сутн≥сть суперечки м≥ж ном≥нал≥стами та реал≥стами?

8. —формулюйте принципи ф≥лософ≥њ јвіустина Ѕлаженного.

9. ўо означаЇ пон€тт€ Ђтеод≥це€ї?

10. –озкрийте сутн≥сть ф≥лософ≥њ ‘оми јкв≥нського.

11. Ќазв≥ть вих≥дн≥ принципи середньов≥чного м≥стицизму.

—писок рекомендованоњ л≥тератури

1. јврелий јвгустин. »споведь блаженного јвгустина, Їпископа √ип-понского. Ч ћ., 1991.

2. јнтологи€ мировой философии: ¬ 4 т. Ч ћ., 1969. Ч “. 1.Ч „. 2; “. 2.

3. Ѕл. јвгустин. «нхиридион, или о вере, надежде и любви. Ч  ., 1996.

4. Ѕонавентура. ѕутеводитель души к Ѕогу. Ч ћ., 1993.

5. Ѕозций. Ђ”тешение ‘илософиейї и другие трактать≥. Ч ћ., 1990.

6. √ригорий Ќисский. ќб устроении человека. Ч —ѕб., 1995.

7. ƒионисий јреопагит. ќ божественних именах. ќ мистическом бо-гословии. Ч —ѕб., 1995.

8. ƒионисий јреопагит. ќ небесной иерархии. Ч —ѕб., 1997.

9.  ентерберийский јнсельм. —очинени€. Ч ћ., 1995.

10. ћайоров √. √. ‘ормирование средневековой философии. Ч ћ., 1979.

11. ќ началах: —очинени€ ќригена учител€ јлександрийского. Ч Ќо-восибирск, 1993.

12. –анние отць≥ церкви. Ч Ѕрюссель, 1988.

13. –еале ƒж., јнтисери ƒ. «ападна€ философи€ от истоков до наших дней: ¬ 4-х ч. Ч —ѕб., 1994. Ч „. 2.

14. “ертуллиан. »збранньње сочинени€. Ч ћ., 1994.

15. ‘ома јквинский. —умма против €зь≥чников: ¬ 2-х кн. Ч ƒолгопруд-нь≥й, 2000.Ч  н. 1.

 

“ема є 5





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 2033 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

„то разум человека может постигнуть и во что он может поверить, того он способен достичь © Ќаполеон ’илл
==> читать все изречени€...

2273 - | 2086 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.08 с.