Головні періоди розвитку античної філософії. Досократівський період

Розвиток філософії стародавніх греків і римлян датується величезним тривалим історичним проміжком часу — з VII ст. до н. е. до VI ст. н. е. Перший період розвитку античної філо­софії отримав назву досократівський. Він розпочався в VII ст. до н. е. з вивчення проблем філософії природи (натурфілосо­фія). Репрезентують його ранні натурфілософи Фалес, Анаксі-мандр, Анаксагор, Геракліт та ін. і пізні, які займалися пошу­ками першопричини світу на плюралістичних засадах (уважа­ли, що таких причин може бути кілька). Натурфілософи крити­чно переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу. Але го­ловним досягненням досократівського періоду є створення під­ґрунтя для появи класичної філософії, з якою пов'язана розро­бка засадових філософських проблем, ідей, уявлень, категорій, понять тощо.

Міфологічна свідомість, в основі якої лежали окремі міфи, ставила й по-своєму вирішувала прості й украй необхідні для практики питання: як виникла Земля, як існує все живе й неживе на Землі тощо.

Міф став першою спробою раціонально пояснити картину світу, в якому живе людина. Завдяки міфам події повсякденного життя набували впорядкованого причинно-наслідкового зв'яз­ку, суперечливі відносини людина — довколишній світ (приро­да) ставали безпечнішими й зрозумілішими.

Згідно з міфологічними уявленнями, головною причиною, яка впорядковує світ, долає хаос, є боги (у політеїстичних віруван­нях) або Бог (у монотеїзмі), яким притаманні надприродні якості, що гарантують добро й сприяють уникненню зла на землі.

Античний світ вимагав нових форм світогляду, позбавлених впливу релігійно-міфологічних ідей. Людині був потрібен такий світогляд, який дав би їй змогу самостійно організовувати власне життя. Античність відкрила й сформулювала важливий закон, що став основою нового рівня світогляду, який регулював від­носини людини й природи, людини й людини, людини й суспільства (держави) — номос. Номос як закон і цінність ставився вище за приватний інтерес особи й згодом він став найпропагованішою правовою ідеєю, обов'язковою для виконання всіма жи­телями полісу.

Полісний характер життя визначав етику жителів Стародав­ньої Греції, сприяв популяризації публічних дискусій з приво­ду вирішення тих чи тих суспільних проблем. Не менш важли­вого значення набули індивідуальна освіта, розум, уміння публічно виступати, що загалом сприймалось як гарантія щас­ливого життя.

Вважалося, що досягненню щастя сприяє вивчення законів фі­зики (природа), а згодом — знання метафізики, тобто знання тих першопричин, що пояснювали причинно-наслідкові зв'язки у сві­ті й могли бути свідомо використані для того, щоб отримати що­найбільше задоволення від життя.

На відміну від міфологічно-релігійного пояснення природи перші натурфілософські системи стали шукати причину існуван­ня предметів світу не в надприродному, а в самій природі. Попе­редні пояснення не вимагали доведення достеменності знань про світ, вони використовували лише посилання на конкретний міф або Бога. Але вже перші давньогрецькі мудреці мали були дово­дити істинність (достовірність) отриманих знань.

Отже, пошук першопричини природи (як світу, що оточує лю­дину разом із сукупністю всіх предметів) посідає центральне місце в філософських роздумах натурфілософів.

Тож не дивно, що перших філософів називали «фізиками» (від грец. «природа») або «фізіологами» (Арістотель). Це підтвер­джують і назви тогочасних натурфілософських праць «Про при­роду», «Про природу речей» та ін.

Прагнення пізнати природу, збагнути її причинно-наслідкові зв'язки привело до появи такого поняття, як «архе». Ідея про «ар-хе» як першопричину природи свідчила про можливість її існу­вання в самій природі, яка сприймалась як єдиний живий орга­нізм (гілозоїзм) з власною душею (панпсихізм). Ця ідея врешті-решт спричинила уособлення природи й бога (пантеїзм). Ви­вчення природи дало поштовх до розвитку понятійного апарату філософії, формулювання філософських проблем, започаткування перших філософських учень.

Найважливішим з-поміж них було космогонічне вчення (про походження світу), яке згодом стало основою онтології (вчення про буття) та етики. Космогонічне вчення раціонально поясню­вало світобудову, розумну гармонію явищ і предметів оточуючо­го світу, необхідність організації гармонійної взаємодії між лю­дьми. Розмірковування про першопричини існування Космосу (разом з Богом) стимулювали розвиток метафізичних ідей, які свідчили про те, що дискусія про першопричини стане вічним питанням філософії.

Геракліт з Ефеса (544—483 рр. до н. е.) зробив якісно но­вий крок у філософії. Його називають засновником першої фо­рми філософської діалектики. Він вважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення. Хрестоматійно відомими є його висловлювання: «не можна двічі ввійти в од­ну й ту саму річку» та «все тече й ніщо не залишається не­змінним».

Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як ве­личезний потік (взаємний перехід) протилежних якостей «хо­лодне стає теплим, тепле — холодним, мокре — сухим, а сухе — мокрим». Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (жит­тя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних яко­стей визначає розвиток світу. Геракліт вважав, що війна (во­рожість) є виявом боротьби протилежних позицій і «батьком» усіх речей.

За Г ераклітом, в основі причинно-наслідкових подій лежить Логос як закон, що визначає процес взаємопереходу протиле­жностей. Пізнання дії цього закону — головний показник муд­рості людини й мета життя філософа.

Народження та розвиток матеріалістичного пояснення карти­ни світу пов'язані з іменами Демокріта, Левкіпа, Епікура. Пер­шопричиною світу вони вважали атом. Надалі вчення Демокріта стає підґрунтям розвитку матеріалістичного напряму в філософії {«лінія Демокріта»), на противагу ідеалістичному напряму, по­слідовники якого першопричиною світу вважали ідею («лінія Платона»).

Головні положення атомістичної концепції Демокріта були такі: весь матеріальний світ складається з атомів; атоми є най-дрібнішою частинкою, «цеглинкою» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атомами існує простір, запо­внений порожниною. Атоми перебувають у постійному русі, вони летять у порожнині з однією швидкістю (це означає, що випадковості немає, усі події життя проходять за необхідністю, яка визначає незмінну долю, фатум). Існує кругообіг атомів у природі, наприклад, після смерті тіло розпадається на атоми, які знову стають живим організмом або матеріальними пред­метами.

Людина сприймає зовнішній світ через образи («ідоли»), які виділяються предметами світу. Душа людини також складається з атомів (вогняної пневми), що виділяються зовні й викликають відчуття в інших людей. Демокріт пояснював розумову діяль­ність людини як матеріальний та атомарний процес.

Філософ вважав, що головною метою життя людини є прави­льна організація існування душі, її гармонійний спокій, дотри­мання міри й обмеження в чуттєвих насолодах, орієнтація на ду­ховні блага. Демокріт говорив, що дух людини повинен навчитися отримувати насолоду від самого себе.

Отже, атомістичне вчення Демокріта дало можливість пояс­нити причини існування матеріального (живого) світу як без­перервного процесу народження й смерті без апеляції до Бога та містики. Це була перша спроба наукового пояснення фак­тів у межах самої природи.

Парменід (540—470 рр. до н. е.) став найвідомішим представ­ником елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософсь­кими вченнями. Він вважав, що світ — це вічно існуюче й не­змінне буття, яке має атрибути вічності (ніким не створено), незмінне, цілісне, непорушне тощо. Парменід відкидав існування небуття. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це означає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху). Наявність руху в житті сприймалося ним як омана чуттєвого досвіду (ілюзорні уявлення людини). Тому предметом істинного пізнання може стати лише одиничне незмінне буття.

Зенон з Елеї (бл. 490—430 рр. до н. е.) — учень Парменіда, вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, неістин-ним. Йому належить ціла низка відомих апорій (доведень) про­ти істинності вчення про рух. Згідно з його поглядом, предмет, який рухається, не здатен рухатися взагалі. Наприклад, міркування про політ стріли, якщо його розбити на окремі складові, наштовхує на думку про неможливість її руху. А якщо вважати час безкінечним, то як наслідок виникне парадокс відсутності руху взагалі.