Філософська антропологія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі —
філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в
західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що
виходив із ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, у рамках якого
робилася спроба відтворити цілісність поняття про людину шляхом використання і
тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі.
Початок філософської антропології пов'язаний з появою робіт Макса Шелера (1928) і
Хельмута Плеснера (1928), в центрі уваги яких проблема природи людини, специфічна
відмінність в способі існування людини і тварин. У більш пізній час вийшли класичні роботи
Арнольда Гелена (1940, 1956). До цих основних робіт примикають твори П. Л. Ландсберга
(1938), та інші.
Значення фiлософського дослiдження людини пов’язано з певними питаннями: яка
таємниця прихована в людинi? чи займає людина особливе мiсце в свiтi? що в нiй
унiкального? на що вона скерована, на що може сподiватися? Все це вивчає фiлософська
антропологiя. Основну свою увагу фiлософська антропологiя зосереджує на проблемах:
1)яке становище людини в свiтi, яке мiсце вона займає вона в iєрархiї речей. Можна сказати, що людина є випадковим результатом еволюцiї, або творiнням Бога.
2) яка природа i сутнiсть людини, чим вона вiдрiзняється вiд тварини (Маркс)?
3) чи є в нашому свiтi те, що назив. свободою i в якiй мiрi людина вiльна. Й якщо вона пiдкоряється несвободi, то чи можна її подолати.
4) людина — це розумна iстота, чи iстота, що керується пристрастями i потягами?
5) якi можливостi розуму i наскiльки на нас впливає несвiдоме.
6) що таке смерть, як людина має ставитись до неї.
7) в чому сенс життя, чи є у кожної людини конкретне призначення, як його знайти.
8) яке реальне мiсце в життi людини займають духовнi цiнностi.
Кожне поколiння по-своєму вирiшує цi проблеми враховуючи особливостi своєї епохи i
життя. Але для їх вирiшення тре певне уявлення про людину. Людина в усi столiття
вважалась незвичайним i дивним створiнням, бо вона не має певного мiсця i певної
спадщини. Усi iншi живi iстоти пiдкоряються певним законам (живуть в певних мiсцях,
пiдкорюються певним бiологiчним правилам). Людина може опуститись до тварини, а може й
пiднятись до певних духовних висот. Фактично не можна дати будь-якого визначення
людини. Маркс: це тварина, що виготовляє знаряддя працi. Нiтше: це тварина, що вмiє
обiцяти. Дарвiн: це хвора мавпа. Зате можна дати фундаментальнi характеристики людини
через заперечення, фiксуючи вiдсутнiсть дечого:
1) Незводимiсть. Людину не можна звести до загального знаменника.
2) Незумовленiсть. Передбачити ким людина буде неможливо.
3) Незамiннiсть.
4) Неповторнiсть.
5) Невимовнiсть.
Основнi пряви буття людини в свiтi: любов, творчiсть, праця, вiра, гра, сенс життя, щастя,
смерть. Кожна окрема людина поєднує у собi загальнолюдськi риси, соцiально типовi,
iндивiдуальнi. Останнi є проявами поєднання загальнолюдських i соцiально типових рис.
Проблема мiсця людини в свiтi. Однозначної вiдповiдi нема на жодну фiлософську
проблему.
1. Космоцентрична характерна для античностi. Космос — це свiтовий лад, матерiальне,
живе цiле, космос, а людина — мiкрокосмос.
2. Теоцентрична характерна для середньовiччя. Поклав початко Бог, створивши свiт i
людину, остання створена за образом i подобою Бога, вона має свободу волi (може
обирати орiєнтири поведiнки сама).
3. Антропоцентрична характерна для нашого часу. Антропоцентризм виходить з того, що
ми знаємо лише себе й на все дивимось крiзь призму власних потреб i iнтересiв. Ця
вiдповiдь пiдносить людину, але й зациклюється нiй.
4. Холiстична — нова. Полягає в тому, що людство розглядається як органiчна, важлива
складова цiлого живого космосу вiдiграючи роль iнтегратора, iстоти, що зменшує
ентропiю.
Сенс життя, смерть i безсмертя людини. Це питання виникає, коли людина вiдходить з
деяких причин вiд буденних справ життя i усвiдомлює смерть. Тодi постає питання навiщо я
живу й навiщо ця суєта, якщо я помру? Iнший випадок, коли людина жила прагнучи досягти
певну мету, орiєнтувалася на певнi iдеали й раптом в них розчарувалася.
В фiлософiї життя визнається фiнальною цiннiстю, саме по собi. Разом з тим нескiнченнiсть
буденних справ i турбот, гонитва за насолодою позбавляє людину свободи. Виникає ситуацiя,
коли людина бачить сенс у кожнiй окремiй своїй дiї, але поєднання всiх цих дiй викликає
вiдчуття, що заради всiх них не варто жити. Виникає вiдчуття, що життя безглузде. Цiлi
можуть бути гуманiстичними. Гуманiстична вiдповiдь: сенс життя — це самореалiзацiя,
проявлення закладених у собi здiбностей, iндивiдуальност i (неофредиська позицiя). З точки
зору матерiалiзму сенс життялюдини не iснує поза цiєю людиною i поза її свiдомiстю. Тобто
в кожного свiй змiст життя, вiн суб’єктивний, його нема доти, доки людина не встановить
його для ебе. Мтерiалiзм каже, що сенс життя має бути в життi, а не поза ним, вiдкидаючи,
наприклад, релiгiйну трактовку. Релiгiйна вiдповiдь полягає в тому, що iснує Бог i безсмертна
душа, якi вiдкривають перспективу вiчного, щасливого життя. Треба прожити життя гiдним
чином, знайти iндивiдуальний шлях до Бога i поєднатися з ним. Нiгiлiстична (атеїстична)
вiдповiдь починається з констатацiї того, що життя безглузде i абсурдне. Тому можна або
пiдкоритися або збунтуватися проти нього. Але бунт проти абсурду не означає самогубства, а
кожну мить свого життя наповнювати гармонiєю i чуттєвою насолодою самому (позицiя
екзистенцiалiзму i А. Камю). Також, часто сенс життя ототожнюється з iнтуїтивно
усвiдомлюваною вищою цiннiстю (революцiонер заради свободи, батьки заради дiтей).
Спiлкування i розумiння людей. Ми народжуємось, живемо i розвиваємоь в суспiльствi,
лише в спiлкуваннi з iншими. При цьому фiлософську антропологiєю цiкавить не спiлкування
великих груп людей, а межособистiсне спiлкування, яке виражається формулою «Я i iншi».
Тут стоїть проблема. Кажуть, що iншого можна сприймати по аналогiї iз собою. Або ж iншого
можемо зрозумiти через дiалог. Але сам дiалог як спiлкування розумiється у двох сенсах:
справжнiй дiалог (майже миттєве спiвпереживання одної людини iншiй — позицiя Мартiна
Губера), або ж мовна взамодiя (тут є важливою постiйнiсть спiлкування). Останнє дає
можливiсть зрозумiти iншу людину в часi, змiнах. Ми як правило спираємось на друге
розумiння дiалогу. Важливим аспектом цiєї проблеми є оцiнка меж мiжособової комуніцкацiї:
спiлкування — це негатив чи позитив? Феєрбах казав, що це добро, й вищою формою
спiлкування є любов. Жан-Поль Сар вважав, що комунiкацiя є злом, бо люди знаходяться у
станi боротьби один з одним, тому любов неможива, бо в певних ситуацiях одна людина може
переступити через iншу. У зв’язку з цим вiдомий афоризм «Пекло — це iншi». Космос — це
поняття, що вперше було введене Пiфагором для усвi домлення упорядкованої єдностi свiту,
як поняття протилежне хаосу. Але у фiлософiї воно в рiзнi перiоди розумiлось по-рiзному: i
Бог, i Всесвiт, зара засвоєна людиною межа Всесвiту. Спiввiдношення мiж космосом i
людиною розглядалось по-рiзному.
