Позитивізм (фр. positivisme, від лат. Positivus - позитивний) - філософське вчення та напрямок у методології науки, що визначає єдиним джерелом істинного, дійсного знання емпіричні дослідження і заперечує пізнавальну цінність філософського дослідження.
Позитивізм - один з основних напрямів західноєвропейської філософії, заснований Кантом у 19 ст. Абстрактному теоретизуванню як прояву метафізичності II. протиставив орієнтацію науки на позитивне - спостережуване, корисне, ясне і зрозуміле. Єдиним джерелом істинного наукового знання П. вважав факти, емпіричні дані, які вивчаються конкретними, "позитивними" науками. Різновидами (етапами розвитку) П. є емпіріокритицизм, неопозитивізм, постпозитивізм.
Основні положення позитивізму. Позитивісти об'єднали логічний і емпіричний методи в єдиний науковий метод. Сутність єдиного для всіх наук методу, що забезпечує надійним і достовірним знанням закономірностей природи, була виражена в маніфесті «Віденського гуртка», опублікованого в 1929 р.: «Ми охарактеризували наукове світорозуміння в основному за допомогою двох визначальних моментів. По-перше, воно є емпірістскім і позитивістським: існує тільки дослідне пізнання, яке ґрунтується на тому, що нам безпосередньо дано (das unmittelbar Gegebene). Тим самим встановлюється межа для утримання легітимною науки. По-друге, для наукового світорозуміння характерне застосування певного методу, а саме методу логічного аналізу».
Основна мета позитивізму - отримання об'єктивного знання. Позитивізм вплинув на методологію природничих та суспільних наук (особливо другої половини XIX століття).
Позитивізм критикував натурфілософські побудови, які нав'язували науці неадекватні умоглядні образи, що вивчаються нею об'єктів і процесів. Проте цю критику позитивісти перенесли на всю філософію в цілому. Так виникла ідея очищення науки від метафізики. Сутність позитивістської концепції співвідношення філософії і науки відбивається у фразі О. Конта: «Наука - сама собі філософія». Тим не менше багато позитивісти вірили в можливість побудови «хорошою», наукової філософії. Така філософія повинна була стати особливою сферою конкретно-наукового знання, вона не повинна відрізнятися від інших наук за своїм методом. У ході розвитку позитивізму на роль наукової філософії висувалися різні теорії: методологія науки (О. Конт, Дж. Ст. Мілль), наукова картина світу (Г. Спенсер), психологія наукової творчості та наукового мислення (Е. Мах, П. Дюгем), логічний аналіз мови науки (М. Шлік, Б. Рассел, Р. Карнапа), лінгвістичний аналіз мови (Дж. Райл, Дж. Остін, пізній Л. Вітгенштейн), логіко-емпірична реконструкція динаміки науки (К. Поппер, І. Лакатоса). Проте всі зазначені вище можливості позитивної філософії були розкритиковані насамперед самими позитивістами, тому що, по-перше, як виявилось, вони не задовольняли проголошеним самою позитивістами критеріям науковості, а, по-друге, спиралися на явно (а частіше - неявно) певні «метафізичні»передумови.
Етапи розвитку позитивізму. Прийнято виділяти чотири етапи розвитку позитивізму:
1. Перший (класичний) позитивізм. Засновник - Огюст Конт. Представники: Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер.
2. Емпіріокритицизм. Представники: Ернст Мах, Ріхард Авенаріус.
3. Неопозитивізм або логічний позитивізм. Представники: Готлоб Фреге, Бертран Рассел, Людвіг Віттгенштейн, Віденський гурток, Львівсько-Варшавська школа та ін.
4. Постпозитивізм. Представники: Карл Поппер, Томас Кун, Імре Лакатоса, Пол Фейєрабенд, Майкл Полані, Стівен Тулмін.
Основоположником позитивізму є французький філософ Огюст Конт (1830-ті рр..). У програмній книзі «Дух позитивної філософії» (1844) Конт представляє людство як зростаючий організм, що проходить у своєму розвитку три стадії: дитинства, юнацтва та зрілості.
