Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів
класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з
усім попереднім філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної
філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі
випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була
безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому.
Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму
основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є
розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних
засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм,
впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити
всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що,
розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи
та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання
загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.
Головним був розум. Фiлософський напрямок, що визнає розум основою знання i поведiнки
людей називається рацiоналiзмом. Але на початку 20 ст. почали з’являтися подiї, якi з точки
зору були абсурдними, iррацiональними: вiйни, революцiї, кризи перевиробництва. Тодi
виникають сумнiви в силi розуму, в тому, що ми можемо досягти iстини, сумнiви в
рацiональностi iсторiї та її прогресуваннi. Це вже позицiя iррацiоналiзму фiлософського
напрямку, який обмежує або заперечує роль розуму в процесi пiзнання. Вiн вважає, що засади
свiту не можуть буди осягнутi розумом, а сама дiйснiсть має алогiчнийн, нерозумний
характер. Iррацiональною засадою свiту оголошується свiтова воля (Шопенгауер), бiологiчне
життя (Нiтше), несвiдоме (Фрейд). Всi вони кажуть, що сутнiсть свiту iррацiональна й може
бути осягнена нелогiчним шляхом (тобто почуттями, вiрою, iнтуїцiєю). Початок:
Шопенгауер, Нiште, Пьєр К’Iгор.
Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали
діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному
вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю
Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від
розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом
космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести,
що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення
нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична
філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також
попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.
Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з
вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від
об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є
узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на
принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук.
Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.
Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж
вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.
