Середня освіта в кінці XVIII ст

Середня освіта на Україні була зосереджена в «главных народных училищах», програма яких відповідала нижчим клясам пізніших гімназій. Такі «училища» були в Києві, Новгород-Сіверському, Харкові, Катеринославі, Більше значення мали приватні пансіони, здебільша в губернських містах. З фахових шкіл були — медико-хірургічна в Єлисаветграді, сільськогосподарська в Миколаєві, музична в Катеринославі та духовні семінарії.

1804 року в губернських та деяких повітових містах засновано гімназії з 4-річним курсом навчання, а в повітових —дворічні «повітові школи».

Середня освіта на Правобережжі мала особливий характер. Ні Катерина II, ні її наступники не входили в національне питання,

²⁰⁰ Л. ЯСІНЧУК. Буковина, як «коронний край» Австрії. Там же, стор 662-667 ²⁶¹ А. ШТЕФАН. «ЕУ», І, crop. 933. '

і для них ближчими були інтереси польського панства, ніж інтереси українських селян. Ні куратор Віденської шкільної округи, князь Адам Чарторийський, ні його помічник, Тадеуш Чацький, не цікавилися освітою селян та нижчими школами, і ввесь край вкрився мережею добре устаткованих польських середніх шкіл. Польська культура розвивалась успішніше під владою Росії, ніж під польською. Школи вели в патріотичному польському дусі. Такий характер мала й заснована 1812 року в Києві перша гімназія, де викладовою мовою була польська.

Року 1828 створено в Росії для гімназій новий статут, за яким курс навчання збільшувалось з 4-х років до 7-ми і поширювалось вивчення латинської і грецької мов.²⁶²

Після польського повстання 1831 року на Правобережжі школи при манастирях закрито і ставлення російського уряду до шкіл змінилось: замість ширення польського патріотизму — школа мусіла виховувати дітей в російському патріотичному дусі. 1836 року в Києві відкрито 2-гу гімназію, яка набула характеру губернської'. її директор завідував усіма школами губернії — повітовими та парафіяльними. Вищий нагляд за гімназіями з 1835 року доручено кураторам шкільних округ. З 1849 року, в зв'язку з революційними рухами, російський уряд почав обмежувати вступ до гімназій, бажаючи середню освіту зробити привілеєм вищих кляс суспільства. З гімназіяльної програми усунено філософію, натомість більшу увагу приділено вивченню клясичних мов. З 1871 року в усіх «клясичних гімназіях» викладали латинську та грецьку мови. Крім гімназій творено прогімназії з 4-ма та 6-ма клясами. Одночасно творено реальні школи, де замість клясичних мов викладали природничі науки і математику. По закінченні реальних шкіл молодь вступала до технічних високих шкіл.

Кількість державних гімназій зростала, але не могла задовольнити всіх, хто бажав до них вступити. Поруч з цими гімназіями засновували гімназії й приватні особи. Вони були під контролем кураторів округ і програмою не відрізнялися від державних. Чимало гімназій та прогімназій утримували земства. Існували середні школи з ширшою програмою — колегії або ліцеї: Рішельєвський ліцей в Одесі, Безбородьківський — у Ніжені, колегія Павла Ґалаґана — в Києві. Вони мали характер упривілейованих навчальних закладів.³"

В Україні існувало багато спеціяльних середніх шкіл. Для дітей духовенства були духовні семінарії, до яких підготовляли 4-клясові «духовні училища». Семінарії мали 6-річний курс навчання. Для

²⁸² Д. ДОРОШЕНКО. Нариси... II, стор. 281.— П. ПОЛІЩУК. Гімназії, «ЕУ», 2, стор. 381.

²⁰³ М. НІЖИНСЬКИЙ. Початкова середня і загальна освіта. «Історія Києва», І, стер. 326-329.

Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований 1834 року на базі закритого Крем'янецького ліцею. Професори ліцею, бібліотеки, колекції — все було перенесене до Київського університету. Засновано цей університет для того, щоб створити фортецю проти впливу поляків після першого польського повстання. Університет мав спочатку два факультети: філософський та юридичний. Року 1841 відкрито медичний факультет, а року 1850 філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. Першим ректором був М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.

Київський університет став одним із головних осередків українського руху, не виправдавши надій графа Уварова, що цей університет буде твердинею монархізму та русифікації. Серед професури були видатні українські вчені: так— доцентом був М. Костомаров; довгий час катедру історії посідав В. Антонович, видатний історик України, який протягом 1880-1890 років обсадив усі катедри історії в університетах України (Д. Багалій — в Харківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський — у Київському, І. Линниченко — в Новоросійському, М. Грушевський — у Львівському, Б. Ляскоронський — в Ніженському інституті) своїми учнями. Всі вони ширили так звану «Київську історичну школу» і передавали її своїм учням.

Так у галузі вивчення історії України Київський університет став осередком, з якого розходилися в усі міста історики. Тим, чим був В. Антонович на історичному факультеті, професор М. Владимирський-Буданов став для юридичного факультету. Професор М. Владимирський-Буданов — творець історії українського права; учні цього професора теж розсіялися по інших університетах.²⁷⁰

Протягом XIX ст. в Київському університеті було багато видатних вчених у всіх галузях науки. Значно змінився контингент студентів. На початку це були переважно поляки-шляхтичі, далі — українські та російські шляхтичі, а в 1860-их роках переважала українська демократична молодь, серед якої ширилися революційні ідеї. У кінці XIX ст. в Київському університеті організуються студентські українські громади.²⁷¹

Українські університети, разом із російськими, пережили різні етапи. Року 1863 введено статут дуже сприятливий для розвитку науки. Університетам дано широку внутрішню автономію — право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Року 1883 введено новий статут, за яким касувалося автономію, обрання адміністрації,

и° М. РУДЬКО. Вища школа і наука. «Історія Києва», І, стор. 335-347. — Його ж: Розвиток вищої освіти. «Історія Києва», І, стор. 479-484.

²⁷¹ О. МОРГУН. Напровесні то було. «Визвольний Шлях», 1963, ч. IV, стор. 420-428.

участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій реґляментації та наглядові куратора шкільної округи. Запроваджений був контроль над студентами, введено обов'язкову уніформу тощо. Цей статут діяв до 1917 року, хоч зазнав значних змін після революції 1905 року.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1864 року.²⁷²

Інший характер мав Львівський університет, заснований 1784 року цісарем Иосифом II з латинською мовою викладання. Року 1787 при ньому був «Студіюм Рутенум» з українською мовою. Року 1805 університет перетворено на ліцей, а року 1817 — знову на університет, але з німецькою викладовою мовою. Року 1849 в університеті вперше постала катедра української мови та літератури; катедру цю зайняв Я. Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладів. Року 1871 скасовано обмеження в мові викладів, але фактично університет польонізувався. Все ж року 1894 засновано катедру історії України, яку посів проф. М. Грушевський, а року 1900 засновано катедру української літератури (К. Студинський).²⁷³

На Буковині університет засновано 1875 року в Чернівцях; викладовою мовою була німецька, але були катедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковно-слов'янської мови та практичного богослов'я.²⁷⁴

Університетами не обмежувалися високі школи на Україні в XIX столітті. У Києві була Духовна Академія. Славетна Київська Академія була закрита, а на її місці 1819 року відкрито звичайну Духовну Академію. Були —• Технологічний Інститут — у Харкові (з 1884 p.), Політехнічні — у Києві (з 1898 р.), у Львові (з 1844 р.) та Одесі; Ветеринарний Інститут — у Харкові, Сільсько-Господарський — в Одесі, Гірничий — в Катеринославі, Вищі Жіночі Курси — в Києві, Харкові та Одесі.

Усі ці високі школи, розкидані по всій Україні, мали одну спільну рису: всі вони були засновані окупантами і викладовою мовою в них були — російська, німецька, польська. Уперта боротьба за українську мову не мала успіху; досягненням був дозвіл мати кілька —- змістом та мовою — українських катедр у Львівському університеті.²⁷⁵

²⁷² М. РУДЬКО. Там же, стор. 479-482.

²⁷³ А. ФІҐОЛЬ. Львівський університет. «ЕУ», 2, стор. 1420.

²⁷⁴ Ю. МАЧУК. Високе шкільництво. «Буковина», стор. С93-695.

^27!? Л. БІЛЕЦЬКИЙ, Г. ВАЩЕНКО, Д. ДОРОШЕНКО Висока школа. «ЕУ», І, стор. 926.

Г) НАУКОВІ ТОВАРИСТВА

Брак високих шкіл певною мірою компенсували численні наукові товариств, які ставили своєю метою досліджувати минуле України — її археологію, історію, мистецтво.

Року 1885 в Києві засновано Тимчасовий Комітет для дослідження старовинностей, членами якого були професори університету. 1843 року, замість цього Комітету засновано «Тимчасову Комісію для розбору давніх актів», яка існувала до революції 1917 року. Ця комісія видрукувала величезну кількість історичних документів у фундаментальному виданні — «Архив Юго-Западной России». Крім того Комісія видала низку літописів та збірників документів.

Найстаршим науковим історичним товариством Південної України було Одеське Товариство історії і старожитностєй, засноване1839 року. Члени його досліджували пам'ятники грецької колонізації Чорномор'я, скитів, Запоріжжя. Року 1869 при Харківському університеті відкрито Товариство дослідників природи та інші. 1869 року в Києві засновано Товариство Природознавців. На початку 1870-их років там же засновано Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства, члени якого вивчали етнографію, фолкльор України. Року 1867 при Київському університеті засновано Історичне Товариство Нестора Літописця, а при Харківському — Історично-Філологічне Товариство. Року 1889 при Новоросійському університеті, в Одесі, засновано Історично-Філологічне Товариство. Року 1894 в Ніжені, при Інституті ім. Безбородька, засновано Історико-Філологічне Товариство. Крім того були: Історичне Товариство при Київській Духовній Академії; в Житомирі — Товариство дослідників Волині, в Катеринодарі — Товариство дослідників Кубані. Наприкінці XIX ст. створено Губернські вчені архівні комісії для дослідження місцевої старовини: в Чернігові — в 1896 р., в Катеринославі, згодом — у Полтаві, Харкові, Кам'янці-Подільському і т. д.

Праці всіх цих Товариств, звичайно, друкувалося російською мовою. Наслідком їх діяльносте залишилися сотні томів різних видань, в тому числі копії документів, оригінали яких загинули під час революції. Заслуги цих Товариств перед українською наукою колосальні. Багато зробило Москвоське Товариство історії та старовинностей, де секретарем був український патріот О. Бодянський. В органі Товариства «Чтения» надрукував він багато цінних пам'яток, зокрема «Историю Руссов».

У Львові року 1873 засновано Товариство імени Шевченка, яке спочатку мало характер літературний. В 1876 році, коли посилилася реакція в Росії й стали забороняти видання українською мовою, вирішено перетворити це Товариство на Наукове Товариство імени Шевченка (в скороченні — НТШ). Кошти на це Товариство почали

давати наддніпрянці: В. Семиренко, Єлисавета Милорадович-Скоропадська, П. Пелехин, петербурзький професор О. Кониський, Є. Чикаленко та інші. Року 1894 на катедру історії України Львівського університету запросили М. Грушевського, учня В. Антоновича. М. Грушевського обрано на голову Товариства імени Шевченка.

З кінця XIX ст. Львівське Наукове Товариство ім. Шевченка стало вже не місцевою, краєзнавчою організацією, а всеукраїнським науковим осередком, що охоплював усі галузі науки, і у виданнях Товариства друкували праці українців з цілої України. НТШ розгорнуло діяльність величезного діяпазону, мало кілька секцій і видало сотні томів «Записок», «Джерел», монографій. У 90-их роках XIX ст. та на початку XX ст. воно справді відіграло ролю Української Академії Наук.⁸⁷⁹

Політика Російської імперії супроти культурних цінностей України була своєрідною формою імперіалізму. Росія намагалася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше — цукор та руду: забирала вона й людські скарби, знекровлюючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіялізму виявилася найбільш небезпечною.

Уже в XVII ст. почався рух українських вчених до Москви. Жадна видатна подія культурного характеру в Москві не обходилась без участи українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четьі Мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних вистав, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців кравців, ремісників, городників — все це щедро давала Україна^2М

У XVIII ст.. українські діячі йшли до Росії і з примусу, і добровільно, бо там відкривалося ширше поле для діяльності. Перші діячі Церкви за Петра І були українці, ' Синод на три чверті складався з українців. Був час, коли всі єпископи Росії, з Сибіром включно, були українці, і більшість з них були вихованці Київської Академії. Вони засновували семінарії, школи при своїх катедрах,^гювикладали в школах усіх ступнів у всіх містах Росії. Граф II. Завадовський, українець, голова комісії об учреждении народных училищ», вимагав від Київського митрополита року 1789 присилати вчителів з Київської Академії, бо вони найкращі і сприяють довір'ю народу до шкіл.» Протягом XVIII і значної частини XIX ст. в Росії вживали українських підручників: історію — Гізеля, граматику — М. Смотрицького. Великий попит на українців був у Колегії Закордонних Справ, де завжди були потрібні перекладачі Серед української інтелігенції було багато знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов, яких виряджали з посольствами до різних міст Европи. Українці перекладали російською мовою різних чужинецьких авторів Г. Полетика — твори Арістотеля, Епіктета, Ксенофонта; С. Гамалія —- твори Сен-Мартена, Я. Бема, Юнґа. О. Лобисевич переклав з французької мови, «Слово президента де-Монтеск'є», «Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений» та ін.²⁶'

Україна дала Росії видатних економістів: А. Рубановеького, О. Самборського, М. Ліванова, Є. Десницького, I. Козлова, які познайомили Росію з англійською системою хліборобства; Г. Бужинський упорядкував перший словник термінів ботаніки, перекладав твори

³⁸² Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСЙЛЕНКО. Наслідки Переяславського договору в галузі духової культури. «Вісник ООЧСУ», 1955, ч. 2, стор. 14.

²⁸³ Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Роля українців у розвитку культури Східмьої Европи. «Українські Вісті», Берлін, 1945, ч. 15. "

-^>м Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСЙЛЕНКО. Там же, стор. 16.

^ж ООГЛОБЛИН. Там же, стор. 141

Пуфендорфа, Страттемана, Морер'ера;²⁸* Т. Прокопович був, мабуть, найвизначнішим ученим-енциклопедистом (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія) тогочасної України.^шВ 1786 році вийшла друком «Поетика» Т. Прокоповича, а його чотири томи богословія були видані в Німеччині в 1782-1784 роках. Найбільше значення для Росії мали два трактати Т. Прокоповича: «Правда волі монаршої», який дав обґрунтування царського самодержавства, і «Духовний реґлямент», який поклав підвалини для російського цезаропапізму.⁸⁸⁸

Багато письменників дала Україна Росії: С. Полоцький приніс драматичні вистави та новий стиль віршування; драми Д. Туптала, І. Хмарного, С. Ляскоронського поклали початок театрові; поет В. Капніст — автор «Сатири» і «Оди на рабство», яка була першим проявом демократизму».²⁸⁹ Тонічний розмір, відкриття якого приписували В. Тредьяковському, насправді принесли українці; так само теорія — яку приписували Ломоносову — про три «штилі» в російській мові, українського походження.²⁹⁰

Величезна роля українців у галузі малярства: К. Головачевський, А. Лосенко, І. Саблуков, Д. Левицький, В. Боровиковський, різьбар І. Мартос та інші прославили своїми творами російське мистецтво, до якого їх зараховували. У галузі музики, не кажучи про виконавців, співаків, досить нагадати славетні імена композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.²⁹¹

Ряд видатних адміністраційних постів Російської імперії посідали українці; найвидатніші з них — князь О. Безбородько, канцлер Російської імперії; граф П. Завадовський — міністер освіти; Д. Трощинський — міністер фінансів, не згадуючи маси інших урядовців, які переповнювали столичні установи імперії.²⁹²

У XIX ст. кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як зменшуються можливості знайти відповідні посади, відповідно використовувати свої здібності в Україні. їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українське походження особи.

²⁶⁶ Ф. Б. КОРЧМАРИК. Духові впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України. Нью-Йорк, 1964, стор. 29,

²⁸⁷ О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Іван Мазепа тайогодоба.Нью-Йорк,1960,стор.Ш.

гее д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Історія української літератури. Нью-Йорк, 1956, стор. 309.

²⁸⁹ О. ОГЛОБЛИН. Люди..., стор. 58-66.

^ш І. ОПЄНКО. Українська Церква, І, стор. 162, 165-168.

^М1 Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Наслідки Переяславського договору... «Вісник ООЧСУ» 1955,ч. 2, стор. 16.—О. ОГЛОБЛИН. Люди..., стор. 129, 134, 211.

²⁶² Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Там же, «Українські Вісті», 1945, Берлін.

Кількість діячів, які включилися в російську культуру, дуже велика, і вони збагатили цю культуру видатними творами.²⁹³

Мова йде не тільки про окремі особистості. В XIX ст. офіційно «кооптовано» величезну Південну Україну з її серцем — Запоріжжям, і її стали вважати за «Нову Росію» на підставі адміністраційної термінології XYIII ст. Цікаво, що наприкінці XIX ст., коли єдиний в Україні український часопис «Киевская Старина», до редакції якого входили видатні історики України з В. Антоновичем на чолі, оголосив конкурс на курс історії України і дав програму цієї праці (там були Правобережна, Лівобережна, Слобідська Україна, але не було Південної), — потрібні були праці істориків, щоб довести, що Новоросія є Південна Україна.²⁹⁴

Не можна перелічити всіх українських діячів, що потонули в морі російської культури. Закінчилась майже сторічна дискусія з приводу національности М.«Гоголя: доведено, що і генеалогічно, і — головне — духово належить він Україні. Проте, не закінчилася дискусія з приводу Ф. Достоєвського, не зважаючи на його безсумнівно українське походження: в його роді були ченці Києво-Печерського манастиря, борці за волю України, уніятські священики.²⁹⁵Дуже важливі думки о. Петра Голинського: порівнюючи Достоєвського з філософом В. Соловйовим, пише він так: «з дна цих обох, Божим Провидінням таким багатством геніяльности обдарованих істот визирає наша рідна українська душа, з усіма її добрими прикметами та поганими нахилами».^2М Але шукати у творах вияву цієї української душі звичайно не люблять дослідники і з легкою душею дарують росіянам те, що є окрасою української культури. Коли з'явилися перші оповідання українця В. Короленка під якимсь псевдонімом, О. Потебня, не зважаючи на російську мову та чужий псевдонім, відчув, що автор оповідань — українець, бо так писати, так сприймати життя міг тільки українець.™⁷

Характеристичний приклад дає біографія відомого поета, графа О. Толстого. Давно перестало бути таємницею, що граф К. Толстой не був його батьком, а дав своє ім'я та титул, щоб заховати нешлюбне походження від Перовських унуків гетьмана К. Розумов-

^2М Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Там же, стор. 17.

²⁹⁴ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Заселення Південної України. Мюнхен, 1960, стор. 153-203.

^2М С. ЛЮБИМОВ. Достоевский. «Литературная Мысль», Петроград, 1922, т. I. — А. БЕМ. Литература в русских журналах. Прага, 1926, стор. 5.

^м6 о. П. ГОЛИНСЬКИЙ. За належну оцінку ідей та їхніх носіїв. «Життя і Слово», Канада, 1949, т. III-IV. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Теорія Ш Риму. Мюнхен, 1952, стор. 27-28. — В. СЕНЮТОВИЧ-БЕРЕЖНИЙ. Походження Достоєвського. «Україна», Париж. 1952, ч. VIII, стор. 687.

²⁰⁷ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. «„Сорочинська трагедія" та українська „Дума" Короленка» «Збірник на пошану Зенона Кузелі», Париж, 1962, стор. 449-456.

ського. Не зважаючи на це, ще й тепер вважають його за російського поета, і в курсах історії української літератури не згадують його імени. Але з творів його яскраво видно українську душу: автор кохає Україну, описує її природу, княжий побут (баляди), гетьманство. Україна для нього — країна світу, радости. Антитезою їй є Москва з її Іваном Лютим, «опричиною», злочинами, темрявою («Трилогія», «Князь Серебряний», вірші, «Поток-багатир», «Сон Попова» тощо). Тільки людина, ворожа Москві, могла дати такі страшні, темні картини її минулого.

Відкидають українські дослідники письменника Г. Данилевського, нащадка давнього старшинського роду Слобожанщини, автора блискучих оповідань з побуту Слобідської України та наукових дослідів з її історії та історії Південної України. Українського походження були — і М. Гнєдич, і П. Потапенко, і В. Гаршин, і багато інших письменників, яких вважають за росіян, бо вони писали російською мовою, не рахуючись з тим, що російською мовою писали — і М. Костомаров, і І. Нечуй-Левицький, і В. Антонович, і М. Грушевський (перші та останні праці).²⁰⁸

Дуже багато українських вчених працювали в університетах, духових академіях, політехнікумах, технічних інститутах та інших високих школах, в Російській Академії Наук, у Воєнній Академії. Викладали, за умовою часу, польською, німецькою, російською мовами, і завойовували славу тим державам де працювали. Софія Ковалевська, народжена Круковська, була професором Стокгольмського університету. Мало хто знає, що вона родом із Полтавщини, родичка Косачів. З Харківщини походив її чоловік, М. Ковалевський, світової слави соціолог. Великої слави здобув математик М. Остроградський, родом із Полтавщини, іменем якого названо деякі математичні формули. Українцями були — К. Ушинський, славетний педагог; історик літератури Д. Овсянико-Куликовський; академіки Російської (Всесоюзної) Академії Наук: Д. Петрушевський, історик; І. Грабар, унук А. Добрянського; історик мистецтва, професор А. Ясинський — славіст; філософ П. Юркевич, академік Російської, Чеської, Паризької та Української Академій Наук; основоположник геохемії та біогеохемії, іменем якого названо мінерал — вернадіт — В. Вернадський.²"'

Не наводячи довгого реєстру українських вчених, яких зараховується до російської культури, згадаю філософа В. Соловйова: за нього йде суперечка між двома таборами — російським і українським, хоч не викликає сумніву походження його від роду Сковороди по

²⁸⁸ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Наслідки..., стор. 18.

^ш Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Академік В. І. Вєрнадський. «Листи до приятелів». Нью-Йорк, 1963, кн. 7-8, та 9-10.

матері; походив він з українського роду й по батьківській лінії?⁰⁰Але це невідомо російським авторам, і С А. Левицький пише «Три „разговора" В. Соловьева, наряду з „Легендою о Великом Инквизиторе" Достоевского — безсмертные памятники пророческого духа русской литературы. „Три разговора" — это русский Апокалипис»:¹"

Величезне число українських мистців зараховано до російської культури: Флавицький, Трутовський, Ге, Репін, Савченко-Бєльський, Врубель, Маковський, М'ясосдови — Г. Г. та І. Г. і ряд інших збільшували славу російського малярства. Доля П. Чайковського, славетного композитора, дуже показова: українські історики музики вважають П. Чайковського за росіянина, а в Московській консерваторії вважали за чужинця, бо в його творах не знаходили елементів російської музики. Багато українців прикрашали і прикрашають російські театри: краса російської драми, М. Савина, походила з Ізюма, М. Доліна, І. Алчевський, Л. Собінов, І.Козловський та багато інших були українці.

Трагедія XIX ст. полягала в тому, що, на відміну від XVIII ст., у тому столітті почали вважати за росіян («русских») усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували твори в російських часописах і т. д. Здійснилося побажання Катерини II, щоб сама назва Гетьманщини зникла; у XIX ст. стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку «Малороссия», а далі «Юго-Западный Край» та «Южнорусские губернии».

Проте — не все втратила Україна. Залишилося те, чого не можна було знищити: спогади про волю, про Державу. І оці спогади лякали російський уряд. Якраз тоді, коли ланцюг затягувався щораз тугіше, в Україні щораз з більшим болем згадувалося славне минуле. Одним із спонук до того послужили заходи Катерини II щодо упривілейовання російського дворянства. Ці привілеї не стосувалися української старшини, навпаки, їй загрожували злиття з масою «простого» козацтва і можливість бути записаною у кріпацтво. Тоді серед старшини почався рух: почали розшукувати літописи, хроніки, договори, всякого роду акти, які доводили право на дворянство. Не зважаючи на практичну мету, ця праця принесла велику користь українській культурі, викликала інтерес до минулого, збудила почуття національної гідности.³⁰²

Одночасно пробуджується інтерес до побуту, звичаїв українського народу, як підсвідомий протест проти русифікації, яка все зростала* Першою працею такого роду була книжка Г. Калиновського:

³⁰⁰ о. Д. ГОЛИНСЬКИЙ. Там же, стор. 256. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕН-КО- Теорія III Риму, стор. 34.

³⁰¹ ВЛАДИМИР СОЛОВЬЕВ. Три разговора. Издательство имени Чехова. Нью-Йорк, 1954, Предисловие, стор. 9.

³⁰² Д. ДОРОШЕНКО. Нариси..., И, стор. 282-283.

«Опис весільних українських простонародних обрядів...», видана в Петербурзі 1777 року. Вона перша поклала початок українській етнографії. Я. Маркович видав 1798 року в Петербурзі «Записки про Малоросію...», де були відомості про природу, населення, його історію, Одночасно вийшла праця І. Котляревського, яка не втратила інтересу до цього часу: це — «Енеїда», в якій, використавши фабулу Верґілієвої «Енеїди», автор подав чудову, мистецьку картину побуту козаків-запорожців. З цього погляду «Енеїда» Котляревського не була першою спробою використати клясичну форму, щоб змалювати сучасний побут. У середин і XVIII ст. О. Лобисевич написав твір, в якому подав «Вергилиевых пастухов... в малороссийский кобеняк переодетых.³⁰³ «Енеїда» І. Котляревського була написана надзвичайно талановито; автор виявив у ній глибоке знання козацького побуту та блискучий український гумор. Другий твір Котляревського — «Наталка Полтавка» до цього часу не втратила свого черу. Обидва твори малювали старий побут України з його привабливою красою.

Ще більше значення мали твори, які характеризували взаємовідносини України та Росії. Ще 1762 року С. Дівович написав «Разговор Великороссиии с Малороссией) в честь, славу и захищение Малороссии», в якому доводив, що Україна (Малороссия) добровільно вступила в персональну унію з Великоросією: «Не тебе, государю твоєму (Великоросії) поддалась... Не думай, что ты сама была мой властитель, но государь твой и мой общий повелитель». Твір Дівовича був великої сили літературним протестом проти московської централізації. Цілком зрозуміло, що в XVIII ст. його не надруковано.³"⁴

Ще більше значення мала славетна «Історія Русів». Дата написання цього твору та ім'я автора залишилися таємницею до наших днів, не зважаючи на те, що це була одною з найпопулярніших книг в Україні в першій половині XIX ст.; її можна було побачити в палаці маґната, і священика, і у ремісника. «Історія Русів» — блискучий політичний трактат, автор якого сховався за ім'я архиепископа Георгія Кониського, і понад сто років дослідники не можуть розшифрувати цього псевдоніма й виявити дійсного автора. Написана «езопівською» мовою, «Історія Русів», використовуючи історію, давала картину не реальної України, а такої, якою вона мусіла б бути: вільної, незалежної, перейнятої почуттям національної гідности, високої моралі. Автор — український патріот, переконаний конституціоналіст, демократ, ворог деспотизму. Свої думки приписує він дійсним історичним діячам або вигадує їх, щоб мати носія своїх ідей. На «Історії Русів» виховувалися сотні українських патріотів і вплив її позначився на М. Маркевичеві, Д. Бантиш-Каменському, М. Косто-

³⁰³ О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 144-145. ⁸⁰⁴ О. ОГЛОБЛИН. Там же, стор. 16-18.

марові, М. Гоголеві, П. Кулішеві, Т. Шевченкові. Влучно назвав цю книгу дослідник її, О. Оглоблин, «декларацією прав України».³⁰⁵ Те, що численні дослідники протягом понад ста років не можуть встановити справжнього автора «Історії Русів» свідчить за те, що в першій половині XIX ст. погляди, висловлені її автором, не були чимсь вийнятковим, навпаки: вони були властиві широкому колу інтелігенції. Згадувалося вище ім'я Архипа Худорби, автора історії України, ще більш ворожої до Росії.⁸⁰"

Безперечне існування гуртків однодумців, українських «автономістів» робило цілком реальною місію В. Капніста, який у 1791 році шукав підтримки в Прусії на випадок збройного повстання України проти Росії. Не завмирали надії на поновлення гетьманату, і не були перебільшенням слова історика М. Марковича, який писав К. Рилєєву в 1825 році, що «в душі кожного українця живе дух Полуботка», і слова Костамарова І. Аксакову, що «на дні душі кожного думаючого українця... сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа і прокинуться, коли настане слушний час».³⁰⁷

Придушена реакцією після повстання декабристів, Україна затихла, але в глибині її не вгасали революційні ідеї. Геніяльні твори Шевченка знайшли родючий ґрунт у серцях українців — і знатних панів, і неписьменних селян, вони будили приспані почуття, надії, що «прокинеться воля, козак заспіва»...

Кирило-Методіївське Братство, що скупчило цвіт української думки, виробило першу політичну програму українських прагнень: це.— федерація слов'янських народів, в якій перше місце належить Україні.'⁰⁸

Кінець XIX ст. можна характеризувати, як добу підготови українських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, щоб припинити цей рух. Стара Громада Києва, Громади Одеси, Полтави, Чернігова провадили велику культурну та національну працю, об'єднуючи українську інтелігенцію".

«Киевская Старина», десятки наукових товариств збирали та публікували дорогоцінні джерела історії України. Київський університет св. Володимира, завдяки В. Антоновичеві, став метрополією, з якої, наче апостоли, ішли молоді історики проповідувати слово істини — історію України в інших університетах. Так мальовничо характеризував становище молодий професор Д. Багалій, коли дістав катедру в Харківському університеті.

³⁰⁵ О. ОГЛОБЛИН. Передмова до «Історії Русів», crop. XIV-XV. зов о. ОГЛОБЛИН. Люди..., стор.-288.

^зи Д. ДОРОШЕНКО. Там же, II, стор. 329. — І. ХОЛМСЫКИЙ. Там же П, стор. 317-318.

³⁰⁸ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, П, crop. 332.

Новий могутній фактор — український театр, створений корифеями сцени — братами Тобілевичами, М. Кропивницьким, М. Заньковецькою та іншими талановитими акторами, притягав сотні тисяч глядачів і ніс українське слово, українську пісню, красу українського побуту. Заборона грати в Києві сприяла ширенню мистецтва по всій Україні. Українське земство, охоплюючи все життя села, підносило добробут, освіту, культуру й давало практику самоурядування.

Кінець XIX ст. — доба «соборности» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці заходу та сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру: «Русалка Дністрова» М. Шашкевича любовно згадує свою «старшу сестру», Україну Наддніпрянську. Вплив українців східніх на українців західніх був дуже великий. Обмеження українства в Росії сприяло передачі великих матеріяльних коштів і ще більших, духових — Галичині та участи українських інтелектуальних сил у товариствах та виданнях Галичини. Цим сприяли вони національному та політичному розвиткові галичан, виводячи їх з того своєрідного ґетто, що створило німецьке панування — до широкого національного та громадського життя українського народу.

Народжувалося нове покоління: молодь, що з дитинства вбирала віру в українські національні сили, що в школі середній та високій знаходила українські гуртки, що захоплювалася красою українського театру. На Тарасовій горі, 1890 року, коло Канева, на могилі Шевченка, група юнаків засновує Братство Тарасівців і офірує своє життя справі звільнення України. У Києві, за ініціятивою Д. Антоновича, 1897 року відбувається Всеукраїнський з'їзд представників українських студентських громад і засновується Загальна українська безпартійна організація. 1899 року в Харкові гурток студентів засновує Революційну Українську Партію (РУП), гасло якої — самостійна Україна. Ця партія захоплює Галичину, Буковину. А коли перетворюється вона на Соціял-Демократичну Партію і обмежує свої політичні вимоги автономією України, гасло самостійної України проголошує Народня Українська Партія під проводом М. Міхновського. І в Галичині Ю. Бачинський в своїй книзі «Ukraina irredenta» поставив у 1895 році вимогу створення власної Української Соборної Держави. 1899 року ліве крило Національно-Демократичної Партії, Соціял-Демократична Партія, заявила, що її мета — створення вільної Української Республіки.³⁰⁹

Так на світанку XX ст. молодь Західньої та Східньої України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежносте, власної держави.

^SM Д. ДОРОШЕНКО. Там же, II, стор. 322-333.

Земеров. ЗНО