Лекція 30. Становлення і консолідація української нації в другій половині XIX ст

Територія України, зміни у регіонально-кількісному та соціальному складі народонаселення Культурний і мов­ний процеси та їхня роль у формуванні національної само­свідомості українців Формування капіталістичної про­мисловості — основи економічного життя української на­ції Гальмівні чинники процесу становлення і консоліда­ції української нації.

Територія України, зміни у регіонально-кількісному та соціальному складі народонаселення. Процес становлення і консолідації української нації на етнічній основі, що іс­нувала чи не з часів Київської Русі, значно прискорився внаслідок буржуазної революції 1848—1849 pp. на західно­українських землях, загарбаних Австро-Угорською імпері­єю в другій половині XVIH ст., та буржуазних реформ 1860—1870 pp. на решті території України, що потрапила в XVII—XVIII ст. під владу наймогутнішої східноєвропейсь­кої держави, спочатку відомої під назвою Московського царства, а згодом — Російської імперії. На середину XIX ст. ця більша частина українських земель, трохи пізніше на­звана вченими Наддніпрянською Україною, сформувавшись на базі великих історико-географічних регіонів — Правобе­режжя, Лівобережжя і Степу (Новоросії), становила ту компактну територіальну цілісність, яка звичайно є першо­основою існування будь-якої народності й тим більше— нації. Саме Наддніпрянській Україні об'єктивно судилося відіграти визначальну роль у процесі становлення та консолідацїі української нації. Як свій історичний, політичний і культурний центр цю територію розглядало й відокрем­лене від неї державним кордоном українське населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.

Процеси утвердження капіталістичних відносин у гос­подарстві України і налагодження повного мовного порозуміня між усіма українцями, де б вони не мешкали,— на просторах від Воронежчини і Луганщини на сході до Львівщини і Волині на заході, від Запорожжя й Одещини на півдні до Житомирщини і Сумщини на півночі,— поси­лювали об'єктивну тенденцію до возз'єднання всіх україн­ських земель у соборну, суверенну національну державу. В об'єктивному процесі формування нації брав участь весь український етнос на всій території його споконвічного проживання. На рубежі XIX і XX ст. вона досягала близько 850 тис. кв. км, причому 9/10 цієї території перебувало під владою Російської, а решта — під владою Австро-Угорської імперії.

Становлення і консолідація української нації супрово­джувалися зростанням чисельності населення України на всій її території. Це відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення великих мас вільно­найманих робітників з різних губерній Європейської Росії. Так, населення земель, що перебували у складі Російської імперії, з 1863 по 1897 р. зросло з 13,4 млн. до 23,4 млн. чо­ловік. Приблизно у той же період із 3,9 млн. до 5,9 млн. зросла й чисельність жителів західноукраїнських земель. Три чверті з них становили українці, незважаючи на те, що кілька сот тисяч їх емігрувало в пошуках роботи до США, Канади, Бразілії та Аргентіни, а також на зростання за­охочуваної урядом польської, німецької, румунської та мадьярської колонізації цих земель.

Надаючи всіляких соціально-економічних і політичних привілеїв та пільг вихідцям із сусідніх земель, австро-угорська монархія діяла згідно з давнім колонізаторським пра­вилом «розділяй і володарюй» і тим самим створювала вір­ну їй експлуататорську еліту не тільки з представників найпривілейованішої в імперії Габсбургів австрійської (ні­мецької за мовою) нації, а й з панівних експлуататорських верств: поляків — у Східній Галичині, румунів — у Північ­ній Буковині, угорців — на Закарпатті. Проте з другого боку мало місце регулярне щорічне відхідництво на заро­бітки до Російської імперії (з наступним поверненням до рідних домівок) тисяч трудящих західноукраїнських зе­мель, що зближало їх, а також їхні родини з населенням Наддніпрянської України. Отже, почуття етнічної спільності всього українського народу зростало і зміцнювалося у свідомості широких мас українців по обидві сторони росій­сько-австрійського кордону.

Щодо промислового пролетаріату, то його частка серед трудящих мас західноукраїнських земель була зовсім не­значною і не перевищувала 8—10 % усього населення. Колоніальна спрямованість розвитку промисловості, відсут­ність металообробних галузей зумовили наявність стабіль­ної резервної армії поденних робітників, яких лише в одній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалось майже 1400 тис, а на Закарпатті до 60 % робочої сили не забезпечувалося роботою на місці. Відстала промисловість була спромож­ною надати робочі місця лише десятій частині селян захід­ноукраїнських земель. «Весь цей край,— писав М. С. Гру-шевський,— є по суті постачальником найпервобутнішої сировини — зерна, худоби і лісу — для промислових облас­тей Заходу і залишається у цьому становищі не лише в силу недостачі економічних і культурних засобів, але й зав­дяки конкуренції західних провінцій з їхньою розвинутою промисловістю, яка користується покровительством дер­жави...»

На Наддніпрянській ж Україні завдяки бурхливому пореформеному промисловому розвитку робітничий клас ви­ріс у могутню соціальну силу. Поповнення його лав відбу­валося тут за рахунок не тільки місцевого, а й прийшлого (здебільшого з російських губерній) пролетаризованого на­селення. За даними Всеросійського перепису 1897 p., з 1,5 млн. робітників України понад чотири п'ятих були міс­цевими уродженцями, більш як половина з них визнавали рідною мовою українську.

Помітне місце в економіці України та соціальній структурі її народонаселення посідав клас буржуазії. За матеріалами того ж перепису, понад 100 тис. осіб (без членів сімей), які володіли україн­ською мовою, жили за рахунок прибутків від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді ж число таких підприємців на Наддніпрянській Україні було ще більшим, бо багато з них вка­зували як рідну мову російську. Представникам промислово-торговельної буржуазії українського походження належали заводи і фабрики, шахти, рудники тощо. Капіталістами-мільйонерами на кінець XIX ст. стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Рима­ренків, Демченків, Алчевських. У кам'яновугільній і залізоробній промисловості хазяйнували такі можновладні підприємці, як Арандаренко, Голуб, Кривко, Панченко, брати Рутченки, Іщенки та ін.

В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався про­цес розкладу успадкованої від феодальної епохи верстви селян на сільську буржуазію і сільську бідноту. Майже по­ловина селянських господарств на західноукраїнських землях були бідняцькими. Середній наділ тут становив лише 2—3 десятини землі, а багато селянських господарств мали не більше одної десятини. Значно зросла чисельність за­можних селянських господарств, які використовували на­йману робочу силу. В Галичині на кінець XIX ст. їх налі­чувалося не менше ²/s загального числа селянських госпо­дарств. Тоді ж на всіх західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії число постійно і поденно найманих робітників уже перевищувало 400 тис.

На українських землях під владою Російської імперії процес соціального розшарування селянства був ще вираз­нішим. Заможні селяни тут становили близько чверті се­лянського населення і зосереджували у своїх руках близь­ко 40 % селянських земель і понад 50 % робочої та продуктивної худоби. Господарства деяких селян-багатіїв (особ­ливо на Півдні України) досягли розмірів значних помі­щицьких маєтків— 1000 і більше десятин.

Добра половина селянських господарств, земельна влас­ність яких не перевищувала п'яти десятин, вважалися на Наддніпрянській Україні бідняцькими. Щоб поліпшити своє життя, селяни наймалися до заможніших односельчан або поміщицьких економій. Чимало людей залишали домів­ки і тимчасово або й назавжди наймалися на фабрики і заводи. Типовою картиною пореформеного житія були юрби заробітчан на дорогах. У пошуках кращої долі селя­ни почали масове переселення до Сибіру і Далекого Сходу. Взагалі ж на кінець XIX ст. на Україні налічувалось до 2 млн. сільськогосподарських робітників.

Процеси соціального розшарування населення, звичай­но ж, не сприяли консолідації української нації. Гальмів­ною силою в цьому були дворяни-поміщики, які завдяки збереженню численних кріпосницьких пережитків усе ж займали панівні позиції на селі. У середньому на один по­міщицький маєток припадало 507 десятин землі, в той час як на один селянський двір —лише 10.

., Отже, суспільство України другої половини XIX ст., на основі якого формувалася й зростала українська нація, яв­ляло собою діалектичну єдність протилежностей інтересів різних класів і верств.

Культурний.І..мовний процеси та, їхня роль-у. формуван­ні національної самосвідомості українців. Із розвитком капіталізму.в складі української нації дедалі зростала пито­ма вага інтелігенції, суспільно-консолідуюче значення якої також збільшувалося, незважаючи на те, що й сама вона не була соціально однорідною. Якщо демократична части­на інтелігенції, представлена на той час переважно різно­чинцями, відбивала інтереси широких народних мас і ви­ступала проти. будь-якого гніту (в тому числі національ­ного), то консервативна частина так чи інакше захищала соціальний та державний лад обох імперій, що панували на українських землях.

За ініціативою демократичної інтелігенції у побут на­родних мас по обидва боки державного кордону увійшло щорічне святкування роковин народження і смерті Тараса Шевченка, поетична творчість якого, глибоко національна за формою і змістом, спонукала їх боротися за своє соці­альне і національне визволення. Позитивно впливав на процес консолідації української нації й значно зрослий інтерес до історичного минулого українського народу. Історія України сприймалася людьми як рідне, близьке, єди­не ціле — незалежно від того, по який бік кордону вони жили. Усвідомленням цієї єдності стали започатковані у 90-х роках XIX ст. у Львові капітальні узагальнюючі праці Михайла Грушевського «Історія України — Руси» та «Жерела до історії України — Руси». Національному піднесен­ню українського народу активно сприяла й періодична пре­са (журнали «Основа», «Киевская Старина» на Східній України та «Молот», «Друг», «Житє і Слово» — на Захід­ній).

Узагалі все суспільно-політичне і культурне життя України другої половини XIX ст. свідчило про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було од­ним із проявів інтенсифікації процесу становлення україн­ської нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру. Останній являє собою сукупність почуттів, уявлень і сприймань, які формуються під впливом матеріального життя, усього зов­нішнього середовища. Вони акумулюють особливості істо­ричного розвитку народу, умов його праці, соціально-еконо­мічного й політичного життя і знаходять вияв у традиціях та звичаях побуту, своєрідності літератури, мистецтва, культури в цілому.

Якщо в першій половині XIX ст. лише окремі представ­ники демократичної інтелігенції час від часу виявляли інте­рес до українського фольклору, то у другій половині сто­ліття найширші кола прогресивної громадськості стали вивчати і популяризувати зразки усної творчості та звичаї українського народу.

Найфундаментальнішою узагальнюючою народознавчою працею на Україні другої половини XIX ст. став семитомник «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край». Упорядником-редактором цього видання був Павло Чубинський, автор уславленого вірша «Ще не вмерла Україна». Покладений на музику, він став одним із національних гімнів українського народу. Серед кількох музичних варіантів твору найбільшого поширення набув той, що на­писав Михайло Вербицький. Гімн пройнятий ідеями українського на­ціонального відродження, оспівуванням боротьби за це «святее діло», героїзацією козацького минулого України. Правлячі кола Російської та Австро-Угорської імперій забороняли друкувати й виконувати твір Чубинського — Вербицького, але це ще більше сприяло його популяр­ності на Україні. Утвердженню національної свідомості в масах сприя­ли також покладені на музику Миколою Лисенком, Миколою Аркасом, Дмитром Сочинським поезії «Заповіт» Тараса Шевченка, «Не пора...» Івана Франка, «Я русин бил, єсть і буду» Олександра Духновича та їй. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними у «Молитві за Україну» Лисенка, яка утверджувала загальнолюдські ідеали волі, освіти, любові до рідного краю.

Цементуючою силою єдності національної культури ви­ступала українська мова. Саме у розглядуваний період вона формувалася як літературна. Серйозним чинником її розвитку стала поява численних мовознавчих праць та на­вчальних посібників з історії та граматики української мови, що належали перу видатних учених, які мешкали на Східній Україні,— Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського. Ряд граматик української мови, двомовних перекладних словників (українсько-німецьких та німецько-українських) протягом другої половини XIX ст. було видано на західноукраїнських землях. Першорядну роль у розвитку тут українського мовознавства відіграли праці Івана Франка, Івана Верхратського, Кирила Студинського, Михайла Возняка, започаткована їхніми зусиллями багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-русь­кої мови та архітектури». І все ж навіть на початку XX ст. Франко констатував, що у Галичині «знання нашої народ­ної мови дуже мале, язик поплутаний і запоганений, язикове почуття у всіх, що пишуть і говорять нашою мо­вою, зовсім затемнене та затуплене».

Розвитку української літературної мови, засвоєнню її словникового фонду не лише освіченими верствами суспіль­ства, а й широкими масами сприяла класична художня лі­тература. Легально чи напівлегально видані як на Східній, так і на Західній Україні твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича ставали не тільки основоположним над­банням української культури, а й найдійовішим чинником формування загальнонаціональної літературної мови. Дедалі зростав авторитет Шевченкового слова. Діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозу­мілим на всій території України.

Звичайно, мова як засіб людського спілкування існува­ла задовго до періоду утвердження капіталізму та форму­вання націй. Але, як доводить увесь розвиток людства, саме на цьому етапі вона стає загальнонаціональною у того чи іншого народу, бо закріплюється у його друкованій літературі та якнайтісніше пов'язується з економічним життям.

Формування капіталістичної промисловості — основи економічного життя української нації. Господарські зв'яз­ки у суспільстві ведуть свій родовід із далеких часів, але їхнє значення в період становлення нації незмірно зростає, оскільки тепер вони ґрунтуються «на спільності ролей у на­родному господарстві» (В. І. Ленін). Саме економічне (гос­подарське) життя нації, не відокремлюючи її від інших на­родів, найбільше сприяє її згуртуванню як певної історич­ної спільності людей.

Розвиток економіки України на основі ринкових (капі­талістичних) відносин, шлях яким відкрили соціально-економічні та державно-політичні реформи, здійснені на всій території Російської імперії в 60—70-х роках XIX ст., сти­мулював і процес консолідації української нації. Цей про­цес супроводжувався завершенням промислового переворо­ту, тобто остаточним переходом від мануфактури до ма­шинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої є за­стосування у виробництві парових двигунів, електричної енергії, систем машин і верстатів. Великі капіталістичні підприємства — заводи і фабрики — для підвищення про­дуктивності праці почали застосовувати досягнення тодіш­ньої науки і техніки.

Економічний розвиток Наддніпрянської України визна­чали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу Російської імперії. Наприкінці XIX ст. вона давала половину загальноросійської виплавки чавуну і сталі, стільки ж видобутку залізної руди і майже три чверті ву­гілля та виробництва рейок.

Одне з перших місць посіли українські губернії і за на­сиченістю залізницями. Зростало господарське значення водного транспорту. На кінець XIX ст. по річках України ходило 220 пароплавів, до портів Азовського та Чорного морів їх було приписано 280. Тоді ж виникли перші на Україні великі підприємства транспортного машинобуду­вання: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи.

Протягом останніх двох десятиріч століття в Катерино­славській і Херсонській губерніях стали до ладу 17 мета­лургійних заводів. Ряд з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських (завод Дж. Юза з ро­бітничим селищем Юзівка; тепер місто Донецьк), бельгій­ських—Дніпровський завод в селищі Кам'янському (те­пер місто Дніпродзержинськ), французьких — Гданцівський завод поблизу Кривого Рога. Російські капіталісти були власниками новоспоруджених заводів: Брянського — біля Катеринослава, Дружківського і Донецько-Юр'ївського — на Донбасі.

З розвитком капіталістичної промисловості зростали й міста України. Лише тих, що мали офіційний статус міста, наприкінці XIX ст, налічувалось 130. Фактично ж справж­німи містами за чисельністю та характером діяльності на­селення були й такі промислові селища, як Юзівка, Кам'янське, Кривий Ріг, Нікополь та ін. Кожне з чотирьох міст — Одеса, Київ, Харків і Катеринослав — мало насе­лення понад 100 тис. чоловік.

Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорської імперії майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів: німецьких, австрійських, навіть ка­надських. Протягом 70—80-х років XIX ст. тут також від­бувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості. Щоправда, він охопив головним чином нафтово-озокеритну, лісопильну і мукомельну галузі, де досить широко стали застосовуватися парові двигуни.

Гальмівні чинники процесу становлення і консолідації української нації. Будь-яка нація розвивається за об'єктив­ним законом пробудження в ній спочатку обособленого самостійного національного руху, а згодом зміцнення між­національних відносин в усіх галузях соціально-економічного, політичного і культурного життя. У розвитку україн­ської нації обидві тенденції перепліталися внаслідок взає­модії процесів зростання національної самосвідомості, яка протистояла гнобительській політиці російського царизму та австро-угорської монархії, і поряд із цим — зміцнення віковічного прагнення українського народу до всебічних взаємин із сусідніми народами: російським, білоруським, молдавським, польським, угорським, словацьким, румунським та ін. Водночас гострі соціальні суперечності розди­рали українську націю, що давало змогу правлячим колам Російської та Австро-Угорської імперій широко вдаватися до політики не тільки соціального, а й національного гноб­лення.

Насамперед утискувався рух українського народу за встановлення демократичних свобод та якнайширше надан­ня громадянських прав рідній мові у суспільно-політичному і культурному житті. Як відомо, 1863 року царський мі­ністр внутрішніх справ Балуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може», а слідом за тим видав циркуляр, за яким суворо заборонялося друкування українською мовою книг «навчальних і взагалі призначених для початкового читан­ня народу». Це був жорстокий удар по українській освіті та культурі. Пізніше, 1876 року, Олександр II підписав указ, який заборонив друкувати взагалі будь-які книжки українською мовою (навіть тексти до музичних творів) або довозити таку літературу з-за кордону, а також користу­ватися українською мовою на театральній сцені. Саму на­зву «Україна» царська цензура повсюдно заміняла на «Ма­лоросія».

Антиукраїнську культурно-освітню політику проводили і власті Австро-Угорщини. На західноукраїнських землях у переважній більшості шкіл навчання велося німецькою, польською, румунською та угорською мовами; в державних установах заборонялося складати документи українською мовою; українські географічні назви змінювались на іншо­мовні. Взагалі робилося все можливе для того, щоб викорінити із свідомості українців цих земель споконвічне праг­нення до возз'єднання з етнічно спорідненим населенням Наддніпрянської України.

Усі ці заходи щодо українського населення об'єктивно вели до його денаціоналізації. Не виробилося й необхідної взаємодії, яка має об'єктивно створюватися у процесі ста­новлення мови, культури та економіки нації, що формує­ться. Навпаки, національне гноблення у галузі культури й освіти на всій території України тісно поєднувалося з со­ціально-політичним і економічним пригнобленням корінно­го населення. Шлях до нормального розвитку української нації був заступлений нещадною колонізаторською експлу­атацією господарства України Російською та Австро-Угор ською імперіями.

Нарешті, сама наявність російсько-австрійського державного кордону, що ізолював дві великі частини терито­рії та населення України, ускладнювала економічні, су­спільно-політичні та культурні зв'язки між західно- і схід­ноукраїнськими землями. Це негативно відбивалося на всіх визначальних складових формування, розвитку й існу­вання нації (спільність території, мови, національного ха­рактеру та його відображення в культурі) і чи не найбіль­ше — на найголовнішому з них: спільності економічних, зв'язків на базі становлення єдиного господарського ком­плексу. Отже, процес становлення і консолідації україн­ської нації можна було б вважати завершеним лише за умови повного возз'єднання українських земель в єдиній соборній державі. Проте ні в другій половині XIX, ні в пер­ші десятиріччя XX ст. цього не сталося.

Отже, на кінець XIX ст. об'єктивний процес становлення консолідації української нації був ще далеким від повної завершеності. Масовою національною самосвідомістю ще не пройнялися ні буржуазія, ні пролетаріат — головні кла­си капіталістичного суспільства (навіть ті їх шари, що ви­росли на місцевому українському ґрунті). Об'єктивний процес інтернаціоналізації господарського життя чи не найсильніше гальмував зростання національної самосвідо­мості саме в лавах промислових підприємців і робітників. Затуркані властями обох панівних імперій, здебільшого не тільки малоосвічені, а й просто неписьменні селяни, що становили тоді переважну більшість населення України, хоч і не цурались рідної мови, але й не вірили у можли­вість її піднесення до рівня державної.

Тільки розгортання масового загальнодемократичного визвольного руху в Російській та Австро-У горській імпе­ріях могло ефективно стимулювати масовий український національний рух в усіх його формах, що зрештою пози­тивно вплинуло на процес утвердження масової національ­ної самосвідомості, а з ним і на становлення української нації. Попереду була боротьба мас за утвердження рідної мови в суспільно-політичному і культурному житті, за воз­з'єднання всіх українських земель в єдиній соборній дер­жаві, за визволення господарства від колоніального гніту, за усунення перешкод на шляху розвитку національної культури. В ході цієї боротьби впродовж кількох десяти­літь XX ст. (включаючи й радянські часи) тривав процес становлення української нації зі своєю власною терито­рією, економікою, єдиною літературною мовою та спільніс­тю психічного складу.

 

Рекомендована література

Грушевский М. С. Формы национального движения в современ­ных государствах: Австро-Венгрия. Россия. Германия. СПб., 1910. (Одну із глав книги в українському перекладі див.: Наука і культура: Щорічн. К., 1990. Вип. 24).

Ленін В. І. Про право націй на самовизначення // Повне зібр. творів. Т. 25.

Ленін В. 1. Тези реферату в національному питанні // Повне зібр. творів. Т. 24.

Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою: Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. Мюнхен, 1973.

Франко І. Я- Літературна мова і діалекти // Зібр. творів: У 50 т. К., 1982. Т. 37.

 

ЛЕКЦІЯ 6. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ (1900—1917 pp.)

Українська культура в контексті революційно-визволь­ної боротьби 1900—1917 pp. Література Мистецтво: театральне, музичне, образотворче Наука і техніка Освіта

 

Українська культура в контексті революційно-визволь­ної боротьби 1900—1917 pp.

У лекції ми поведемо розмову головним чином про культуру українського народу, хоча у цей же період на Україні той чи іншийчас проживали ї творили видатні російські письменники — О. М. Горький, А. П. Чехов, В. Г. Короленко, І. О. Купрін, польські — М. Конопніцька, В. Оркан, білоруська поетеса Тьотка (А. Пашкевич), класик єврейської літератури Шолом-Алейхем (Рабинович); художники — І. Ю. Рєпін, О. К. Савра­сов; композитори — М. А. Римський-Корсаков, О. К. Глазу­нов, А. Г. Рубінштейн. Не раз виступала тут славнозвісна трупа Московського художнього театру під керівництвом К. С Станіславського та В. І. Немировича-Данченка. Зви­чайно, цей список можна було б доповнити і продовжити. Ми ж навели його навіть у такому обмеженому обсязі лише для того, щоб нагадати: як і в минулому, українська куль­тура на початку XX ст. розвивалася не ізольовано. Вона ввібрала в себе все краще з духовних надбань сусідніх на­родів, збагачувалася творчістю тих діячів культури, які так чи інакше пов'язали свою долю з Україною.

О. М. Горький, який неодноразово висловлював захоплення нетлін­ними цінностями української культури, в 1916 р,— у розпал світової імперіалістичної бойні, на зборах прогресивної громадськості Москви публічно висловив ідею видання колективної науково-популярної енци­клопедичної праці про минуле й сучасне українського народу, видатних представників його історії, зокрема історії революційного руху, про його духовні надбання: пісні, музику, мову, фольклор.

«Український народ,— говорив письменник,— проніс через століття рабства і неволі дорогоцінне багатство свого генія....Український тру­довий народ переживає тепер велику драму. Царські кати не дають розвиватися його мові, літературі, творчості. Те, що робить царський уряд з українцями, як і з іншими гнобленими народами, це злодіяння, якому немає назви».

Так само знаменно прозвучали політичний протест українського письменника-демократа І. Я. Франка в західноукраїнській пресі періоду першої російської революції проти арешту О. М. Горького царськими властями і тодішня його заява про солідарність української громад­ськості з діячами прогресивної російської культури, з російським на­родом, який виступив застрільником визвольної боротьби у багато­національній Російській імперії: «Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо в тій мові... І російських письменників, великих світочів у духовнім царстві, ми знаємо і любимо... чуємо себе солідарними з ними у всім, що для нас дороге і святе, і високе... Ми любимо в російській духовній скарбниці ті самі коштовні золоті зерна та пильно відрізняємо їх від полови, від жужелю, від виплодів темноти, назадництва та ненависті...»

В період революції 1905—1907 pp. під тиском демокра­тичних сил, зокрема публічних виступів представників про­гресивної російської громадськості, царизм змушений був відмінити заборонні розпорядження і укази 1863, 1876, 1881 pp. щодо української мови, користування нею у навчальних закладах — від початкових до вищих, вживання у друці, на театральній сцені. Щоправда, пізніше, в умовах наступу політичної реакції українство знову стало всіляко обмежуватися, а ті, хто його захищав, зазнавали репресій з боку царських властей. І все ж прогресивна українська і російська преса, ліві в Державній думі, діячі громадських і культурно-освітніх організацій України перед усім світом нещадно викривали колонізаторську політику царизму, спрямовану на придушення української культури, опікува­лися тим, щоб її демократичні здобутки стали надбанням широких мас трудящих як українського, так і всіх народів світу.

Незважаючи на офіційну заборону царизму, прогресив­на громадськість країни в 1914 р. широко відзначила шевченківський ювілей. Відбулися політичні демонстрації робітників, масові мітинги трудящих, урочисті зібрання ін­телігенції. Все це підносило інтернаціональну значимість української національної культури, розкривало масам загальнонародні, вселюдські ідеї гуманізму одного з най­більших її корифеїв, надихало трудящих різних національ­ностей на дальше розгортання боротьби за своє соціальне і національне визволення. В. І. Ленін у написаному ним проекті промови для виголошення більшовицьким депута­том у Державній думі так оцінив значення цього ювілею для подальшої активізації загальноросійського визвольного руху: «Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна. Я думаю, всі наші найкращі соціал-демократичні агітатори не досягли б за такий короткий час таких запаморочливих успі­хів, яких досяг у протиурядовому розумінні цей захід. Після цього заходу мільйони і мільйони «обивателів» по­чали перетворюватися в свідомих громадян і переконува­тися в правильності того вислову, що Росія є "тюрма наро­дів"»¹. Один із провідних діячів лівого крила Української соціал-демократичної робітничої партії О. М. Лола (Степанюк), викриваючи гнобительську колонізаторську політику царизму щодо української культури, у своїй статті «Про переслідування українського друкованого слова», вміще­ній на сторінках більшовицької газети «Правда», писав: «Поліція в провінції на українські книги і газети дивиться як на нелегальщину... Досить буде лише сказати, що для начальства, починаючи з вищого до найнижчого, утиск українців став одним із засобів для швидкого підвищення по службі. Так, у селі Перещепиш (Новомосковського пові­ту Катеринославської губернії) новий пристав заявив, що він «терпіти не може жидів і хохлів» і пообіцяв закрити місцеве українське освітнє товариство «Просвіта».

¹ Ленін В. І. До питання про національну політику//Повне зібр. творів. Т. 25. С 64.

До речі, у тому ж номері «Правды» за підписом О. М. Лоли (і в його перекладі на українську мову) опуб­ліковано написане В. І. Леніним «Звернення до україн­ських робітників». У ньому висловлювалась беззастережна підтримка боротьби робітничих мас за право українського народу користуватися рідною мовою для розвитку своєї культури і піднесення свого освітнього рівня, таврувалась позиція ідейних супротивників цієї боротьби. Українсько-російське культурне єднання активно обстоювали прогре­сивно настроєні діячі як української, так і російської соці­ал-демократії.

Література. Наприкінці XIX ст., з виходом пролетаріа­ту на передній край визвольної боротьби трудящих, поси­лилась і його роль у літературно-творчому процесі. Фактом великого суспільного значення став прихід у літературу письменників-робітників. В українській літературі їх твор­чу діяльність активно підтримував вже тоді досить по­пулярний російський письменник О. М. Горький, який також багато писав про життя пролетарів. Зокрема, його дружня підтримка, фахові поради,, сприяння у виданні написаних творів відіграли першорядну роль у формуванні творчої особистості робітника-письменника А. Я. Шабленка (1872—1930).

Свої перші вірші він надіслав на суд О. М, Горького і одразу ж отримав у відповідь такого підбадьорливого листа: «Я дуже радий, що я, робітник, можу сказати Вам, робітникові, пишіть! Пишіть коротко, просто, як Ви бачили, як почували. Пишіть, як страждає наш брат, як важко йому знайти дорогу до світла, як він хоче щастя, радості, хорошого життя і як змушений падати в бруд. Пишіть!» Ряд поетичних творів Шабленка написано під впливом поезій Т. Г. Шевченка, йому робітничий поет присвятив вірш «Кобза». Серед творів Шабленка виділяються своєю художньою досконалістю та високим ідейним змістом вірш «Ранок» і оповідання «За півдня», надруковані в період революції 1905—1907 pp. Оптимістичним світосприйняттям проникнутий вірш Шабленка «Шахтарі» (1910 p.), що закінчувався таким революційним закликом:..

Гей, скоро шахтар запанує!

Дорогу шахтарським робочим, рукамі

Дорогу тому, хто працює!..

Безмежною вірою в нездоланні сили революційного про­летаріату сповнені твори іншого робітника — Т. М. Роман-ченка (1880—1930). Він був твердо.переконаний, що «прийде година — розкується весь пролетарський край» (вірш «Борцеві», 1907 p.). Але станеться це лише в ре­зультаті самовідданої боротьби героїв-пролетарів, яких прославляє робітничий поет:

Вперед, за полю, Гіди, мс бійся! Хом згинеш її боротьбі, Вір d кращу долю і надійся. Хвала і честь тобі!

Поетеса Галина Супруненко, звертаючись до робітників, закликала їх повстати проти гнобителів:

Темнее царство скоріше руйнуйте, Світле, нове на руїнах будуйте,

Годі ж мовчати!

Час вже повстати,

Бій розпочати!

У шахтарському Донбасі сформувався як революційний робітничий поет П. К. Махиня (1890—1922). Свою «шах­тарську ліру» поет віддав «боротьбі робочих миру і Украї­ні». В поетичних творах Махині просто, яскраво й образно відбито найзаповітніші прагнення, мрії і бажання людей праці. У вірші, присвяченому 100-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, він писав:

Заповів Тарас Шевченко

Кайдани порвати

Та з сокирами в руках

Волю здобувати.

Та не вмер Кобзар безсмертний

— Це тільки здається,

Бо у кожного із нас

Його серце б'ється.

На революційно-демократичних засадах грунтувалася поетична творчість О. І. Олеся (Кандиби) (1878—1944). Закликаючи до збройної боротьби за повалення самодер­жавства, поет різко засуджує тих, хто вороже чи навіть просто байдуже ставиться до цих закликів. З 1907 по 1917 р. Олесю вдалося видати чотири збірки своїх поетич­них творів, Червоні прапори, під якими виступали революціонери, заполонили його поезію тих років. Майже з фотографічною точністю поет відображає реальні картини вуличних процесій революційно настроєних мас:

Червоні прапори, куди не кинеш оком, Цвітуть на вулицях, як макові квітки, Під ними хвилями, нестриманим потоком Ідуть і йдуть робітники.

М. Ф. Чернявський (1868—1946), оспівуючи червоні пра­пори як символи визволення мас від гноблення та експлуа­тації, водночас застерігає від того, щоб не перетворити їх у символи розгнузданої сваволі:

Червоний прапор звивсь над нами... Святий той прапор бережіть І мозолистими руками Вгорі, у всіх над головами, Той прапор високо держіть. То — символ волі. Не скаляйте Його насильством. Не спляміть Злобою темною...

Першим в українській поезії Чернявський у ряді своїх віршів засуджує будь-яку війну як засіб розв'язання між­народних конфліктів.

Беручи активну участь у визвольному русі, українські письменники-демократи в своїх творах намагалися розкри­ти активну участь робітників у боротьбі за соціальне визволення всіх трудящих, обстоювали думку про необхід­ність ліквідації жорстокого експлуататорського ладу.

На противагу декаденствуючим українським літерато­рам, які в своєму зневажанні народних мас доходили до того, що навіть відверто проголошували, нібито активна боротьба пролетаріату за своє соціальне визволення є «не­естетичною» і не може бути предметом зображення в ху дожній літературі, що «життєві цінності не повинні ставати достоянієм маси», М. М. Коцюбинський ставив за приклад для всіх передових письменників творчість І. Я. Франка, який приділяв велику увагу зображенню «боротьби капі талу з працею». Справді, І. Я. Франко першим в україн ській літературі показав історичне місце пролетаріату як найактивнішого борця проти всякого гніту і експлуатації в капіталістичному суспільстві.

Під впливом могутнього піднесення визвольної боротьби трудящих мас посилилась та урізноманітнилась соціальна тематика і гуманістична спрямованість української літе­ратури. Зважаючи на зрослі потреби читача, якому, за влучним зауваженим західноукраїнського письменника-демократа Осипа Маковея (причому він мав на увазі чита­нів усієї України), «уже надоїли: 1) теми з минувшини, писані «в юродиному стилі»; 2) теми з життя люду, оброб­люй.ші ми стару етнографічну манеру». Українські письмен­ники все більше звертаються до гострих соціальних тем сучасності, показують посилення революційної активності мас, викривають антинародну сутність самодержавства і хижацького експлуататорського ладу.

М М Коцюбинський закликає письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», иг помежуватися описом життя селянства, а й звер­тати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.». Це побажання значною мірою реалізував у своїй творчості талановитий письменник В. К- Винниченко (1880—1951), хоча його ідейні переконання були неоднозначними, а то й суперечливими. Деякі твори письменника прихильно сприй-малися прогресивною громадськістю, інші викликали осуд. І) (іого численних оповіданнях, а також повістях «Краса і сила», «Голота», «Талісман» та інших, написаних напе­редодні і в період революції 1905—1907 pp., емоційно і образно показані процес пролетаризації українського села, побут сільськогосподарського пролетаріату і зростання його революційної свідомості, активна підприємницька діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і цар­ських в'язниць. А після поразки революції твори Винничен-ка (романи, повісті, п'єси — «Чесність з собою», «Рівнова­га», «Божки», «По-свій», «Щаблі життя», «Заповіти бать-кін», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Дисгармонія», «Брехня», «Великий молох» та ін.) наповнюються образа­ми інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму, поглиненої занепадницькою психологією, спустошеної індивідуалістич­ною мораллю, яка не розмежовує чесність і підлість, добропорядність і ренегатство. Подібні тенденції у творчості Винниченка відповідали смакам і запитам найширших кіл ліберальної буржуазії, підносилися нею на щит. Протилеж­ну оцінку згаданим творам давали представники демокра­тичного напряму (М. М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Ю. Кобилянська, О. М. Горький).

Найвищим досягненням української дожовтневої прози вважається повість М. М. Коцюбинського (1864—1913) «Fata morgana». Це справжня епопея революційного руху в українському селі напередодні і під час революції 1905— 1907 pp. Автор відобразив нові, характерні для того періоду явища на селі, пов'язані насамперед із зростанням впливу робітничого класу на боротьбу селянства.

В цілому ряді оповідань («В дорозі», «Intermezzo», «По­дарунок на іменини», «Сон») Коцюбинський змалював образи безстрашних, несхитних революціонерів — мужніх борців за волю народу. Історичний сюжет в оповіданні «Дорогою ціною» Коцюбинський також підніс до злобо­денного звучання в умовах революційного передгроззя, розкривши волелюбні національно-визвольні традиції укра­їнського народу.

Революційним пафосом пройнята поезія Лесі Українки (1871 —1913), яку на рубежі XIX—XX ст. Франко вітав знаменними словами: «Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї сла­босилої, хворої дівчини». В дні революції 1905—1907 pp. музу великої української письменниці, за її власним ви­словом, обмарив «суворий багрянець червоних корогов ї гомін бурхливої юрби». Написані нею у ті роки поетичні твори «Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» прославляють борців за волю народу. В оповіданні «По­милка» (1906) письменниця вперше в українській художній літературі змалювала образи революціонерів, членів робіт­ничої партії.

А. Ю. Тесленко (1882—1911) зумів побачити в реаль­ному житті і відобразити в своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села — селянського революціонера. Піднесення визвольної боротьби селян проти гнобитель­ських капіталістичних порядків з великою художньою си­лою показав у своїх творах («Мужицька арихметика», «Осінній ескіз», «Чайка») С В. Васильченко (1879— 1932).

Неперевершений в українській літературі митець корот­кої психологічної новели В. С. Стефаник (1871—1936), літературний талант якого так високо цінили І. Я. Франко і О. М. Горький, за короткий час з 1899 до 1905 р. видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Згодом новели Стефаника виходять у перекладах російською, польською, чеською та іншими мовами. Герої творів Стефаника — це здебільшого сільська біднота, спролетаризовані селяни, які терплять неймовірну нужду в капіталістичному суспільстві.

Близькими за змістом до творів Стефаника були опо­відання Марка Черемшини (1874—1927), присвячені зли­денному життю гуцульського селянства, та Л. С Мартовича (1871 —1916), який розкрив процеси соціального розшаруваиня на селі, пролетаризації селянської бідноти. До кращих творів світової літератури про селянство на­лежить повість О. Ю. Кобилянської (1863—1942) «Земля», З надзвиайною художньою силою письменниця розкрила приватновласницьку психологію дрібних власників-селян, їх споконвічне, непереборне прагнення працювати на своїй власиїй землі.

Чільне місце в українській літературі початку XX ст. виймала тематика, пов'язана з розвінчанням лицемірної політики ліберальної інтелігенції, яка лише намагалася грати роль захисника інтересів народу, борця проти само­державства, а насправді всіляко прислуговувала йому. Таку, часом лицемірну, а часом полохливу політичну пове­дінку лібералів викривали українські письменники-демократи. В період революції 1905—1907 pp. в українській літературі особливо поширюється жанр революційної сагири в прозі і поезії.

Цілу галерею типових образів представників україн­ського ліберального панства вивела в циклі своїх сатирич­них віршів («Пан політик», «Пан народовець», «Веселий пан», «Практичний пан») Леся Українка. Проти егоїзму та індивідуалізму ліберальної буржуазії, яка лише на сло­нах виступала за «волю особи», а насправді прислуговува­ла силам реакції, спрямована драма поетеси «Камінний господар». Консервативне міщанство, яке підриває творчі поривання людини і позбавляє її справжнього щастя, за­суджується у драмі-феєрії «Лісова пісня», одному з най­кращих драматичних творів Лесі Українки.

М. М. Коцюбинський у своїх новелах «Сміх», «Сон», «В дорозі», «Коні не винні» розвінчує обивательщину, міщанство, які вихолощують у людині кращі почуття, під­ривають у неї волю до боротьби з соціальною несправед­ливістю. В оповіданнях «Для загального добра», «Лялеч­ка» письменник показує повний крах народницької теорії «малих діл» при найменших спробах застосувати її до тодішнього сповненого соціальних та міжнаціональних антагонізмів життя. Так само західноукраїнський письмен­ник О. С. Маковей (1867—1925) у своїх творах («Як я продавав свої новели», «Нові часи», «Клопоти Савчихи», «Казка про невдоволеного русина», «Ревун») піддав гострій критиці, консервативні кола галицького міщанства за їх політичне дворушництво, лояльність до австрійських вла­стей, ворожість до народних мас і, зокрема, до культури українського народу. Повість іншого західноукраїнського письменника Леся Мартовича — «Забобон» вважається одним із найвизначніших сатиричних, антиклерикальних творів української літератури, який тогочасна критика заслужено поставила в один ряд із славнозвісними «Мерт­вими душами» М. В. Гоголя.

Сатиричне оповідання Маковея «Як Шевченко шукав роботи» і стаття С. В. Васильченка «Гринченко о «Кобзаре» спрямовані проти недооцінки значення творів Т. Г. Шев­ченка для тодішньої національно-визвольної і суспільно-політичної боротьби. Леся Українка у своїх статтях під­дала критиці деякі твори І. С. Нечуя-Левицького, О. Я. Ко-ниського та інших авторів, у яких пропагувалася консер­вативна культурницька теорія «малих діл».

Мистецтво: театральне, музичне, образотворче. Осново­положники українського професіонального театру, його ко­рифеї — М. Л. Кропивницький, І. К. Карпенко-Карий, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський, М. К. Заньковецька — були митцями-громадянами, які вбачали в театраль­ній сцені трибуну соціального, національного, естетичного і етичного виховання мас. Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої росій­ської революції він, нарешті, позбавився офіційних репер­туарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п'єсами світової і російської драматургії (Шекспір, Шіллер, Гольдоні, Ібсен, Гоголь, Островський, Толстой, Чехов).

1907 p. M. Садовський заснував у Києві перший на Україні стаціонарний український театр. Наступного року в ньому було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяль­ності геніальної української актриси М. К. Заньковецької. "Ювілярка отримала безліч привітань з усіх кінців України і Росії, зокрема від Московського художнього театру, ідей­ними принципами найширшого демократизму спорідненого з українським демократичним театром. Основоположники Московського художнього театру В. І. Немирович-Данченко і К. С Станіславський зазначали, що таких актрис, як Заньковецька, буває не більше двох-трьох на ціле століття, що блискуча плеяда тодішніх митців української сцени має бути занесена золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва. Свою першу, виїзну гастрольну поїзд­ку Московський художній театр зробив у Київ 1912 p., після чого М. К. Заньковецька і П. К. Саксаганський захо­дилися створювати Український художній театр (брак матеріальних коштів і світова війна завадили здійсненню цього наміру).

Порівняно з іншими театрами Києва стаціонарний український театр встановив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави у селах і швидко зажив слави театру «для мужиків і плебсу». Катеринославський ама­тор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було започатковано історію українського художнього кіне­матографа.

Чільне місце у репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Здійснюючи на високому ідейно-художньому рівні, поряд з уже випро­буваними часом такими популярними національними опе­рами, як «Запорожець за Дунаєм» С Гулака-Артемовсь-кого і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, постановку бага­тьох інших музично-драматичних творів («Чорноморці», «Утоплениця», «Різдвяна ніч», «Енеїда» Лисенка, «Катери­на» М. Аркаса, «Роксолана» Сочинського, «Галька» С. Мо-нюшка, «Продана наречена» Б. Сметани, «Сільська честь» П. Масканьї), театр Садовського не тільки жанрово уріз­номанітнював свій репертуар, а й розвивав кращі націо­нальні особливості українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво.

Музична культура оперних постановок у театрі Садов­ського сягала високого рівня. З великим успіхом викону­вали сольні партії в оперних виставах М. Литвиненко, О. Петрова, М. Садовський, О. Петляш та інші співаки. Завдяки творчим зв'язкам з видатним українським компо­зитором М. В. Лисенком театр Садовського першим здійс­нив постановки багатьох його опер. Визначною подією у культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери Лисенка «Енеїда» (на лібретто Садовського), яка D завуальованій сатиричній формі фактично засуджувала самодержавний лад Російської імперії.

Відгукуючись на піднесення визвольної боротьби трудящих мас, М. В. Лисейко в період революції 1905—1907 pp. створив величезної Ідіміно-художньої сили хор-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Я. Франка. Побудований на узагальненні бойових інтонацій робітни­чих пісень, твір М. В. Лисенка та І. Я. Франка звучав як могутній заклик до боротьби проти тиранії і поневолення. Він швидко поширив-ся веред робітників, та студентської молоді, став однією з найулюбле­ніших пісень, виконуваних під час політичних сходок, демонстрацій та мітингів.

В музичній спадщині Лисенка е чимало творів на текс­ти І. Я. Франка, Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, Г. Гейне та інших поетів, сотні обробок українських народних пі­сень, що мають велику мистецьку цінність. Багато з них за життя композитора так і не побачили світу. Зокрема, незважаючи на настійні вимоги передової громадськості, царські власті не дали дозволу на постановку історико-героїчної опери Лисенка «Тарас Бульба» — шедевра укра­їнської оперної класики. Вони всіляко перешкоджали сценічному виконанню й інших творів композитора. Підозру властей викликала активна участь Лисенка в пропаганді передової демократичної культури, його демократичні пог­ляди, зв'язки з соціал-демократичним підпіллям (молодший брат композитора — Андрій — був професіональним рево­люціонером).

Лисенко все життя мріяв про те, щоб обдарована мо­лодь з народу дістала можливість¹ здобути спеціальну вищу музичну освіту. 1904 р. він заснував у Києві музично-дра­матичну школу і керував нею до самої смерті. Школа готувала диригентів, хормейстерів, виконавців гри на на­родних українських інструментах, співаків, режисерів, акторів. Для підготовки театральних спеціалістів тут було відкрито два відділи: російської та української драми. Зі стін цього навчального закладу вийшло чимало визнач­них митців, талант яких розкрився вже після Жовтневої революції — композитор К. Г. Стеценко, співак М. В. Микиша, актори Б. В. Романицький, О. М. Ватуля та ін.

К. Г. Стеценко (1882—1922) став безпосереднім про­довжувачем кращих творчих традицій М. В. Лисенка в українській музичній культурі. Все своє свідоме життя композитор присвятив збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні, яку він називав душею народу. Цілий ряд його вокальних творів за своїм ідейно-художнім рівнем наближається до кращих зразків українського му­зичного фольклору. Музично-вокальні твори, написані на тексти віршів Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки, композитор розучував у керованих ним само­діяльних робітничих хорах.

Композитор М. Л. Леонтович (1877—1921) також брав активну участь у керівництві самодіяльними гуртками. Великою популярністю користувалися його оригінальні композиції, створені на основі українських народних пісень. Західноукраїнський композитор С. П. Людкевич (1879— 1979), натхнений революцією 1905—1907 pp., написав мо­нументальну кантату «Кавказ» на слова Т. Г, Шевченка.

На початку XX ст. у Львові вийшов у світ упорядкований ним двотомний збірник «Галицько-руські народні пісні». Разом а художником І. І. Трушем композитор організував видання «Артистичного вісника» — першого на Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії С. А. Крушельницька (1872—1952). її голос зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки. Всесвітньовідома співачка з великим успіхом давала концерти у Петербурзі, Одесі. Ало вимріяне бажання побувати в Києві Крушельницькій здійснити не вдалося через заборону царських властей, які знали про симпатії співачки до українського національного руху, визвольної боротьби народних мас, про її близькі стосунки з М. В. Лисенком, Лесею Українкою та іншими представниками демократично настроєної української інте­лігенції.

Талановитий живописець, критик і громадський діяч ренолюційно-демократичного напряму І. І. Труш (1869— 1941) —автор пейзажних полотен, портретів видатних дія-чів української демократичної культури ї. Я. Франка, Лесі Українки, В. С. Стефаника, М. В. Лисенка та ін. Значною подією в культурному житті України стала перша все­українська художня виставка, організована за ініціативою Труша 1905 р. у Львові. На ній були широко представлені твори художників як із західних, так і східних земель України. Особливо великим успіхом у відвідувачів виставки користувалось художнє полотно «Гість з Запоріжжя», автором якого був племінник Т. Г. Шевченка Ф. С. Красицький (1873—1944), учень великого російського художника І. Ю. Рєпіна.

Життєвий і творчий шлях Рєпіна був тісно зв'язаний з Україною, де він народився, довгий час проживав, ство-рив багато безсмертних полотен, у тому числі з української тематики. З щирою любов'ю і благоговінням ставився Рєпін до Т. Г. Шевченка. Коли передова українська громадсь­кість виявила намір спорудити в Києві пам'ятник геніаль­ному українському поету і художнику, Репін узяв діяльну участь у цій справі, зокрема намалював ряд ескізів до майбутнього пам'ятника. Однак царські власті не дали дітиолу на його спорудження.

Видатний український художник М. К. Пимоненко (1869—1912) був зв'язаний багаторічною особистою дружбою з Рєпіним. За його порадою він вступив до Товариства перідвижників, яке об'єднувало представників передової, демократичної культури в образотворчому мистецтві Росії (включаючи й Україну). Художні полотна Пимоненка не раз експонувалися на всеросійських виставках і за рубе­жем — у Парижі, Берліні, Мюнхені. В його картинах «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «Проводи запасних», «На Далекий Схід» та інших викри­валися негативні явища в житті тодішнього українського села, релігійне мракобісся, самодержавний лад.

Високі принципи реалістичного демократичного мистецтва на Укра­їні утверджували й інші передвижники. Співчуттям до пригнобленого експлуататорським ладом люду проникнуті пейзажі спустошених україн­ських сіл П. О. Левченка, замальовки з життя народів Середньої Азії, створені С. І. Свєтославським, картини М. С. Самокиша і М. Ярового, в яких знайшли відображення революційні події 1905—1907 рр, Ф. С. Красицький, О. Г. Сластіон та інші художники активно співро­бітничали в першому українському масовому сатиричному журналі «Шершень», що видавався у Києві під час першої російської революції. Тоді ж група одеських художників на чолі з К. К. Костанді організує вала видання сатиричного ілюстрованого журналу «Звон».

Своєрідним внеском у боротьбу передових демократичних сил су-спільства проти царизму стали також численні твори українських художників, присвячені темі героїчного минулого українського народу. Монументальне реалістичне полотно великої емоційної сили «Похорон кошового» створив у 1900 р. О. О. Мурашко. Чільне місце в розробці історичної тематики засобами образотворчого мистецтва на Україні на­лежить С. І. Васильківському (1854—1917). В багатьох його картинах поетично оспівуються мужність і героїзм запорозького козацтва, яке виступило на захист своєї Батьківщини («Запорожець у розвідці», «Козаки в степу», «Козачий пікет», «Козачий табір», «Бій запорожців з татарами»).

У 1900 р. С І. Васильківський разом з М. С. Самокишем видав «Альбом української старовини», куди ввійшло 20 ілюстрацій, викона­них на основі глибокого вивчення історичних і етнографічних матеріа­лів. Зокрема, в ньому були вміщені замальовки типів українських ко­заків, батальні сцени, зображення зразків козацької зброї, портрети Богдана Хмельницького, Петра Могили, Івана Ґонти, Григорія Сково­роди.

Значним внеском у розвиток передового українського образотвор­чого мистецтва стали монументальні картини «Вибори полковника Пуш­каря і передача йому клейнодів», «Ромоданівський чумацький шлях» та «Бій козака Голоти з татарином». Автори картин — художники С І. Ва­сильківський, М. С Самокиш, М. А. Беркос та М. М. Уваров прикраси­ли ними у 1907 р. щойно збудований за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова будинок Полтавського земства. Сама ця споруда була досить вдалим взірцем українського національного стилю в архітектурі, заплідненого народним образотворчим мистецтвом.

Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним під­несенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного ми­нулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої по­пулярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії україн­ського народу» М. С. Грушевського (1866—1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 pp. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 pp. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й по­літичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчут­ного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науко-вій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 p.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».

Сам Франко також виступав як автор ґрунтовних мо­нографій з історії України (переважно її західноукраїн­ського-регіону). Його увагу привертали, зокрема, проблеми масових соціальних і національних рухів, боротьби про­гресивної громадськості західноукраїнського населення за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умо-вах насильницького насаджування католицизму та уніат-ства, колонізаторської політики шляхетсько-магнатської Польщі, а згодом — Австрійської монархії. Будучи талановитим ученим-дослідником і письменником-психологом, Франко створив цілу серію історико-біографічних нарисів присвячених визначним історичним діячам різних часів і народів: Иосифу Шумлянському, Лук'яну Кобилиці, Івану Федоровичу, Сімону Болівару та ін.

Леся Українка також була добрим знавцем не лише вітчизняної, а й зарубіжної історії. На основі фахових праць іноземних авторів вона склала популярний підруч­ник «Стародавня історія східних народів». Зацікавившись методологією історичної науки, поетеса переклала на укра-їнськуу мову книгу італійського історика-соціолога А. Лаб-ріоли «Нариси матеріалістичного розуміння історії».

Найбільший художній твір Коцюбинського «Fata mor-gапа» створено на основі глибокого вивчення автором істо­рико-документальних джерел, у тому числі матеріалів судових слідств і судових процесів над селянами — учас­никами революційних подій 1905 р. на Україні. Навички роботи історика-дослідника Коцюбинський набув, працю­ючи в Чернігівській архівній комісії в 1902—1904 pp. Протягом усього свого життя письменник уважно стежив за розвитком історичної науки. У своєму виступі на XIV всеросійському археологічному з'їзді, який відбувся у Чернігові 1908 p., він гнівно затаврував українських ліберальних істориків, які солідаризувалися з відвертими чорносотенцями.

/ хоча видатні українські письменники-демократи зде­більшого не були професіональними істориками, їх внесок у розвиток прогресивної думки на Україні досить значний. В їхніх художніх творах, публіцистичних статтях чи й окремих спеціальних історичних розвідках відображені гли­бокі роздуми про сучасне й майбутнє українського народу, яскраво змальовані видатні історичні події, пов'язані з боротьбою народ\них мас за соціальне та національне виз­волення. Вони гостро засуджували спроби російських істо-риків-великодержавників дискредитувати цю боротьбу, але й не сприймали її ідеалізацію.

Серед діячів демократично-просвітницького напряму української історіографії почесне місце належить О. Я. Єфименко (1848—1918). Завершений нею ще в кінці 90-х років рукопис узагальнюючої праці «Історія україн­ського народу» так і не побачив світу на Україні, його було видано у Петербурзі російською мовою під час ре­волюції 1905—1907 pp. Там же вийшов двотомний збірник ЇЇ історичних праць під назвою «Південна Русь». Єфименко була першою на Україні і в Росії жінкою, якій 1910 р. Харківський університет за підтримкою Петербурзького присудив учений ступінь почесного доктора історичних наук.

Демократичні підходи виразно простежуються у працях В. О. Барвінського (1885—1940), присвячених в основному дослідженню питань соціально-економічної історії Лівобе­режної України XVII—XVIII ст. (найбільшою з них була монографія «Селяни в Лівобережній Україні в XVII— XVIII ст.», видана у Харкові 1909 p.). Спираючись на прогресивні положення праць Лазаревського, Барвінський зробив спробу науково розв'язати ряд нових важливих питань, до того майже не висвітлених в історичній літера­турі («загальнонародні» повинності, значення розвитку грошових відносин та ін.), першим чітко й недвозначно вказав на те, що численні «смути» XVII ст. на Україні мали соціальний характер.

Значний вклад у дослідження історії Слобідської України вніс Д. І. Багалій (1857—1932) —автор фунда­ментальних праць з історії Харкова, Харківського універ­ситету, розвитку української культури на Слобожанщині. О. І. Левицький (1848—1922) у своїх працях «Нариси народного життя у Малоросії XVII ст.», «Волинські опові­дання», поєднавши строгий документалізм у змісті з художньою формою викладу, яскраво змалював повсякден­ний громадський і сімейний побут народних мас, їхні звичаї та обряди. І. В. Лучицький (1845—1918) плідно розробляв як вітчизняну, так і зарубіжну аграрну історію. Його роз-відка «Селяни і селянська реформа у Східній Австрії» (1901) дістала схвальну оцінку І. Я. Франка, а написана на матеріалах закордонних архівів праця «Стан земле­робських класів у Франції напередодні революції і аграрна реформа 1789—1793 pp.» (1912) здобула визнання у ба­гатьох європейських країнах.

Бурхливі події, якими характеризувалося суспільно-по­літичне життя на Україні на початку XX ст., спонукали провідних українських вчених до створення історичних праць відповідної проблематики. Так, професор Київського уні­верситету В. С. Іконников (1841—1923), який кілька десят­ків років свого життя віддав створенню дуже важливої для історичної науки, але й водночас вузькофахової фунда­ментальної праці «Спроба російської історіографії» (К-, 1891—1908), у 1904—1905 pp. видає монографії, що викли­кали інтерес широких кіл громадськості: «Київ у 1654— 1855 pp.», «Селянський рух у Київській губернії у 1826— 1827 pp.». M. В. Довнар-Запольський (1867—1934), який також протягом двох десятиріч працював у вищих навчаль­них закладах Києва, опублікував ряд монографічних до­сліджень з історії народного господарства Великого князів ства Литовського іруських земель періоду феодалізму, під час революції 1905—1907 pp. започаткував наукову моно­графічну розробку декабриствознавства («Таємне товари­ство декабристів», «Ідеали декабристів»).

Серед праць, що відіграли значну роль у розвитку наук суспільств вознавчого циклу (історії, етнографії, лінгвістики та ін.), а також у піднесенні масової суспільно-політичної і національної самосвідомості, можна назвати ще чотиритомний «Словарь української мови» (1907— ІВ09), упорядкований Б. Д. Грінченком (1863—1910), тритомну «Укра< їнську граматику».(1907—1908) А. Ю. Кримського (1871—1942), упо­рядковані і науково прокоментовані В. М. Гнатюком (1871—1926) ба' гатотомні фольклористичні та етнографічні розвідки з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, нарешті, першу, видану українською мовою 1908 р. у Петербурзі, узагальнюючу по­пулярну, доступну за викладом найширшим масам читачів книгу «Істо­рія України-Русі» М. М. Аркаса (1852—1909). Один із сучасників, відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки на Україні В. Біднов, так оцінив історіографічний факт виходу в світ Аркасової «Історії Русі»: «Ні одна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого успіху, який випав на долю труда М. Аркаса; його купували, читали; читали з захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надси­лаючи до нього листи. Видно було, що М. Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства. Автор цих рядків був свідком того, як книжка Аркасова поширювалась серед робітництва і селянства Катеринославщини, роблячи скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів і пробуджуючи в них національну свідомість. Автор її, без­умовно, зробив велику послугу нашому національному рухові; наукові та художні хиби не заважали їй робити свій вплив на ті кола, серед котрих книга розповсюджувалася. Досвід наших днів дає нам яскраві докази того, що не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій».

Незважаючи на відсутність сприятливих умов для на­уково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі пере­шкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845—1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоїв­ся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних за