В) Церква на Закарпатській Україні

Церква на Закарпатській Україні наприкінці XVIII ст. вийшла з-під залежности від латинського єпископа в Ерлау—Єґері. Марія-Терезія підтримала прагнення Закарпатської Української Церкви, але тільки 1772 року папа Климент XIV задовольнив її прохання і про­голосив самостійність Мукачівського Уніятського єпископства. Пер­шим єпископом Мукачівським був Іван Брадач. Він твердо боровся проти латинізації Церкви і обстоював східній обряд.

Кінець XVIII ст. був «золотою добою» церковної історії Закар­паття. В особах єпископів І. Брадача й особливо А. Бачинського, який став дорадником Віденського двору в справах Закарпаття, воно мало найкращих церковних діячів. Важливе значення мало перенесення в Ї780 р. осідку єпископства з Мукачева до Ужгороду і заснування там епархіяльної семінарії. На Закарпаття звертала Марія-Терезія особливу увагу. Властиво — для закарпатського духовенства засну­вала вона семінарію Барбареум у Відні, і тільки згодом до тієї семі­нарії стали приймати всіх українців греко-католиків.

Року 1776 Марія-Терезія наказала строго додержуватися рівноправности Уніятської і Латинської Католицьких Церков. Єпископ став членом сойму, духовенство було звільнене від військової служ­би. Цього можна було добитися в Австро-Угорщині, де не було поля-

⁸⁵⁰ о. І. ТКАЧУК. Там же, стор. 233-234, 243-245, 480, 604, 731-735. — І. ВЛА-СОВСЬКИЙ. Там же, ПІ, 315-318.

²⁵¹ о. І. ТКАЧУК. Там же, стор. 277, 736-737.

 

ків, і не можна — в Польщі. Наступники Марії-Терезії — Йосиф II та Леопольд II — також наказували пильнувати рівноправносте. Матеріяльно Уніятська Церква була добре забезпечена прибутками релігійного фонду.²⁵²

Року 1816 зорганізовано нову — Пряшівську єпархію.

Духовенство Закарпаття очолило національний рух. Низка ви­датних діячів сприяли піднесенню культури цього краю. Проте, інтелектуали, що вийшли з кола А. Бачинського, не могли на Закар­патті прикласти своїх сил і здебільшого перейшли до Росії, де посіли значні посади: П. Лодій, Ю. Гуца (Венелин), М. Балудянський — як професори університету, І. Орлай — директор Ніженського ліцею, Кукольники — як письменники.

Українізація Закарпаття тривала недовгий час. Після Віденсь­кого Конґресу австрійський уряд, побоюючись заворушень слов'ян­ських народів, підтримав мадярів, щоб забезпечити їм ролю панівної нації в Угорщині. Мадярська мова дістала права державної мови у військових, адміністраційних, духовних установах та школах.

Угорське повстання 1848-1849 pp. не знайшло підтримки на За­карпатті. Видатні закарпатські діячі, а серед них о, О. Духнович, ка­нонік капітули в Пряшеві, поет, історик і педагог, вороже поставились до нього, о. О. Духнович зорганізував у Пряшеві гурток письменників, який ставив активний спротив мадяризації. Ще активнішим против­ником Угорщини був А. Добрянський, що обстоював перед Головною Руською Радою у Львові програму об'єднання Галичини з Закарпат­тям в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Пізніше Добрянський очолив делегацію закарпатських українців до Франц-Йосифа І, яка домагалася створення в межах Угорщини «Руського воєвідства».

Ці домагання не дали нічого. Навпаки, мадяризація підсилюва­лась. Серед закарпатської інтелігенції, зокрема серед духовенства, почався розкол; частина її угорщилася, частина, як протест проти угорщення, набиралась москвофільських настроїв. Зростало переко­нання в могутності Росії, яка здушила угорське повстання і може захистити українців від угорського гноблення. Православ'я шири­лося на Закарпатті. Палким пропаґатором москвофільства був о. І. Раковський, редактор «Церковної Газети» (1856-1858).^2И

Єпископ Стефан Панкович (1867 р.) намагався загальмувати рух москвофільства. Під його впливом обрано в «Обществі св. Василія Великого» противників москвофілів. Він Склав протест проти укра-

²⁵² Е. ВШТЕР. Там же, стор. 130-131 — В. ПАЧКОВСЬКИЙ. Історія Закар­паття, Мюнхен, 1946, стор. 131-132.

²⁵³ В. ПАЧОВСЬКИЙ. Там же, стор. 147-152, 156, 160-162. — Г ЛУЖНИЦЬ-КИЙ. Там же, стор. 513-514.

 

їнських священиків на конгресі в Будапешті, які з А. Добрянським на чолі домагалися ввести без змін східній обряд. Спроби його дове­сти різниці між релігійними звичаями росіян і українців викликали обурення мадярів. Року 1871 конгрес у Пешті відмовив українцям в автономії Церкви. Панковича потрактували, як ренегата. Після ньо­го уряд призначав на єпископів лише «мадяронів», прихильників Угорщини. Нищилося видання релігійного та національного змісту, занепадала діяльність «Общества св. Василія Великого», поглиблю­валась ізоляція Закарпаття та Галичини. На Закарпатті писали ди­вовижним жаргоном, що. стояв між російською і церковнослов'ян­ською мовою з домішкою місцевої говірки.

Закарпаття занепадало. «Лишений всякої опіки зо сторони укра­їнської інтелігенції (духовенства), якої властиво нема, бо вся змадяризувалася і відчужилася від свого народу», народ опинився під міцним впливом мадяр через школу, церкву, уряд. До того перебував він у страшних злиднях. Наслідком цього становища була еміграція до Америки. Від 1870-их років і до початку XX ст.. виеміґрувало до Америки 200% природного приросту.*⁵*

 

ОСВІТА

А) ПОЧАТКОВА ШКОЛА

Нижча освіта в колишній Гетьманщині наприкінці XVIII ст. за­непала. Тоді як у 1768 році на території майбутніх трьох повітів — Чернігівського, Сосницького та Городенського — було 134 школи, і одна школа припадала на 746 душ, року 1875 на тій же території було тільки 52 школи, і одна школа припадала на 6.750 душ насе­лення. Селяни самі їх утримували, але для них, кріпаків, це ставало дедалі тяжчим.

На початку XIX ст. переважна більшість шкіл була парафіяль­ними; крім того по містах були.повітові школи, кількість яких поволі збільшувалася: 1807 року, наприклад, у Києві було 4 парафі­яльних і 1 повітова школа. На початку XIX ст. в школах почали вживати методу «лянкастерського» навчання, себто вчитель доручав кращим учням навчати інших; такий метод значно зменшував вит­рати на оплату педагогічного персоналу. На початку XIX ст. шир­яться школи для солдатських синів, т. зв. «школи кантоністів».*⁵⁵

Середина XIX ст. характеризується швидким розвитком прогре­сивних ідей, що охоплювали суспільство. Піднести освіту в народі

^гм С. БАРАН. Многострадальний народ. «Огляд історії українського народу». Скрентон, 1906, стор. 44-45. (За І. ВЛАСОВСЬКИМ: Там же, III, стор. 327).

²⁵⁵ М. НІЖИНСЬКИЙ. Початкова і середня загальна освіта. «Історія Ки­ева», І, стор. 325-326.

 

було загальним бажанням передової частини суспільства, яке не-терплячи очікувало звільнення селян. Це виявлялося в усіх галузях науки та мистецтва. Виступають проґресивні педагоги — М. Пирогов, а пізніше — К. Ушинський, які порушують питання про всенародню школу, про навчання рідною мовою.

«Положення 1864 року» про школи давало більше свободи для їх поширення: різні відомства, духовенство, товариства, приватні особи мали право відкривати народні школи, пристосовуючи їх програми до місцевих умов. До керівництва шкільними справами допущено пред­ставників міського самоурядування та земств. «Положення» давало священикам права наглядати за релігійним та моральним навчанням. Встановлено два типи початкових шкіл: одноклясові, з навчанням протягом трьох років, і двоклясові — з навчанням протягом п'яти років. Усі школи підлягали міністерству народньої освіти або Си­нодові. Але ліберальні ідеї 60-их років зустрічалися з посиленням реакції, яку викликало польське повстання 1863 року, і новим переслідуванням української мови. Не могло бути й думки про введення української мови як викладової в школах; заборонено друкувати під­ручники українською мовою, і все навчання велося тільки російсь­кою мовою.

Проте, свіжий напрям проходив до шкіл: багато студентів, захоп­лених народництвом, лишали університети і йшли вчителями до народніх шкіл, щоб нести освіту народові.

З 1870-их років велике значення у справі народньої освіти мали земства, які організували широку шкільну мережу, дбали про кад­ри вчителів, організували вчительські семінарії, давали кошти на утримання шкіл. На початку XX ст. 84% коштів на школи давали земства, 14% — міністерство освіти і 2% — духовне відомство. Про­грами шкіл, організованих земствами, залишалися ті, які дало міні­стерство.²⁵⁶

Серед початкових шкіл окреме місце належить «недільним» шко­лам, які з'являються у зв'язку з загальним визвольним рухом кінця 1850—1860-их років. Першу недільну школу на Україні засновано в Києві 1859 року. Учителями в ній були студенти університету, а учнями — діти ремісників. Навчання провадили в неділі та свята. Незабаром відкрито ще кілька шкіл у Києві, при чому учнями були вже і діти, і дорослі — здебільша робітники. Викладали в них, крім студентів, учителі гімназій, професори університету. За прикладом Києва недільні школи засновувалися в інших містах. Вони мали добродійний характер, учителі не одержували платні, а на шкільні

²⁵⁰ Л. БІЛЕЦЬКИЙ, Д. ДОРОШЕНКО, К. БЕЗКРОВНИЙ. Шкільництво й освіта під російською окупацією в ХІХ-ХХ ст. «ЕУ», І, стор. 921-924. — М. НІ­ЖИНСЬКИЙ. Там же, стор. 325-326, 472-476.

 

витрати жертвували гроші приватні особи. Успіх цих шкіл занепо­коїв царський уряд: року 1862 в Україні було їх уже 67, з того числа 9 у Києві. Року 1862 недільні школи зліквідовано.⁸"

На початку XX ст. в Україні знову почали організувати недільні школи, в яких викладали переважно вчителі, вчительки, прогресивна інтелігенція, а учнями були лише дорослі.

У Галичині, в час прилучення її до Австрії, початкова освіта сто­яла дуже низько. Це були школи-«дяківки», де діти навчалися чи­тати й писати. Року 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши т. зв. тривіяльні школи для сіл та малих міст і головні - по більших містах та манастирях. Мова навчання була німецька. За Иосифа II, після конфіскації церковних маєтків, засновано шкіль­ний фонд, з якого видавали гроші на утримування шкіл. Кількість шкіл зростала. Одночасно, за наказами єпископів А. Білянського та М. Рилло по містах засновано парафіяльні школи, де навчали укра­їнською мовою. Але з 1792 року становище змінилося: греко-католицьким священикам заборонено навчати в школах релігії, і діти мусіли ходити до римо-католицьких костьолів. Нагляд за навчанням доручено римо-католицькому духовенству, і навчання стали прова­дити польською мовою. Завдяки клопотанням митрополита Левиць-кого та єпископа Снігурського вдалося добитися дозволу навчати українською мовою в школах, де переважали українці, але на прак­тиці нагляд залишився в руках римо-католицького духовенства, яке не допускало української мови.²⁵⁸

На Буковині до австрійської окупації школи були тільки при манастирях і т. зв. «дяківські». Після австрійської окупації деякий час поширювалися німецькі школи — тривіяльні — з німецькою мовою навчання. Гірше було те, що австрійський уряд вважав за народню мову румунську і надсилав вчителів з Трансільванії.

Об'єднання Буковини з Галичиною в 1787 році могло б поліпшити шкільну справу, але на ділі до німецької та румунської мови приєд­налася польська, як обов'язкова. З 1816 року школи перейшли під нагляд римо-католицької консисторії у Львові, яка не визнавала української мови. Кількість шкіл зменшувалася, бо українська люд­ність неохоче посилала дітей до чужої школи. 1792 року на Буко­вині було 32 народні школи, а на початку XIX ст. тільки 15: 1 — ні­мецько-румунська, 9 — німецько-волоських, 1 — угорська, 1 — вір­менська, 3 — румунські і жадної української.²⁵"

²⁵⁷ М. НІЖИНСЬКИЙ. Початкова і середня загальна освіта. «Історія Ки­ева», І, стор. 331-334.

²⁵⁸ І. ГЕРАСИМОВИЧ, О. ТЕРЛЕЦЬКИЙ. Шкільництво в Галичині. «ЕУ»,, стор. 926-927.

"' Д. КВІТКОВСЬКИЙ. Освіта на Буковині. «Буковина», стор. 660-661.

 

Року 1869-1870 вийшов закон на підставі якого шкільництво на Буковині стало розгортатися. Року 1896 було вже там 335 шкіл, в тому числі 131 українська; всього в різних школах — українських, німецьких і румунських — навчалося 20.000 українських дітей. По повітових містах були німецькі школи.

У той час на Буковині точилася боротьба між «твердими» — так називали прихильників російського правопису з літерою «ъ» — і народовцями, прихильниками народньої мови й фонетичного право­пису, що його обстоював проф. С. Смаль-Стоцький. Фонетичний правопис ввели на Буковині 1895 року. Багато допомагали розвиткові шкіл Буковини вчителі, які примушені були тікати з Галичини, де панували поляки.⁸⁶⁰

На Закарпатті на переломі XVIII-XIX ст. шкільна справа стояла досить високо, головним чином завдяки заходам єпископа Андрія Бачинського. 1793 року було 300 шкіл, що їх утримували церковні громади. У той час шкільництво на Закарпатті стояло вище, ніж в інших частинах України, і тому ця українська земля дала так багато визначних діячів та учених. У цих школах навчали українсь­кою мовою, а в деяких викладали латинську. Після угорського пов­стання року 1849 кількість шкіл збільшилася.

Після Австро-Угорської угоди становище змінилося. Почалося угорщення Закарпаття, і в державних школах мовою навчання стала угорська. Національно малосвідоме селянство охоче віддавало дітей до державних шкіл, щоб не утримувати власним коштом українсь­ких. Кількість українських шкіл катастрофічно зменшувалася: року 1881 було 353 школи з українською мовою навчання, року 1899 тіль­ки 88, а 1906-го — 23.^т