А) православна Церква на Правобережній Україні

Ліквідація українських установ та другої Малоросійської Ко­легії у 1781 році і перетворення України на намісництво Російської імперії тяжко відбилися на становищі Української Церкви.

Дуже показовою для тих часів є особа митрополита Самуїла Миславського (1783-1796), який намагався був зберегти бодай решт­ки прав Української Церкви. У 1763 році, бувши ректором Київ­ської Академії, він взяв участь у протесті Київської Консисторії проти конфіскації церковних маєтків. Але після 15 років служби в Росії, повернувшись в Україну митрополитом, він сприяв руси­фікаційним заходам царського уряду, хоч іноді, у міру можливо­сте, і робив щось в обороні українського духовенства. Так, коли року 1784 наказано брати до цивільної служби дітей духовенства, які не дістали освіти, та дяків, митрополит наказав негайно запи­сати тих дітей до духовних семінарій, а дяків розподілити по па­рафіях.

Року 1736 переведено в Україні секуляризацію церковних зе­мель. Для Української Церкви це було ударом, бо з прибутків із своїх володінь манастирі робили багато для української культури, утримували школи, друкарні. Особливо тяжко потерпіла Київська Академія, яка утримувалася за рахунок надаваних їй земель. Багато менших манастирів зліквідовано, а більші взято на державне утри­мання.¹⁹¹

¹⁹⁰ І. ВИТАНОВИЧ. Кооперація. «ЕУ», II, стор. 1124-1127.

¹⁹¹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Нарис історії Української Православної Церкви, т. III, стор. 34-35.

. Наступником Самуїла був Єрофей Малицький (1796-1799) — останній українець на Київській катедрі. Його замінив молдаванин, Гавриїл Банулеско-Бадоні (1799-1803). І так від — 1799 до 1921 року Київська митрополича катедра заміщалася неукраїнцями.

Кінець XVIII ст. позначався в історії України та Української Церкви подіями великого значення: року 1772 до Росії приєдна­но, після першого розбору Польщі, Білорусь — трикутник між Дніп­ром і Сожем. Польський уряд і папа звернулися до російського уря­ду з проханням відновити у Полоцьку, що відійшов до Росії, уніятську архиєпископією. Російський уряд погодився — за умовою зас­нування православної єпископії у Польщі. Справа затяглася на три роки і за цей час уніятська єпархія втратила 800 церков і коло 100.000 душ, які перейшли на православ'я.

На архиепископа Полоцького був призначений Іраклій Лісовський, єдиний уніятський єпископ у Росії. Лісовський докладав усіх зусиль, щоб Католицька Церква під російським пануванням дістала знов свободу. Протектором його був князь Г. Потьомкін, який ставився толерантно до релігії. Завдяки йому Уніятська Цер­ква мала спокій."²

Нова православна єпископія мала назву — Переяславська, Боришпольська та Слуцька. На єпископа її та вікарія Київського митрополита висвячено архимандрита Слуцького манастиря, Віктора Садковського. Таким чином, під юрисдикцією Київського митропо­лита опинилися всі православні, що мешкали у Польщі. Між като­ликами обох визнань — римо-католиками та уніятами — з одного боку, та єпископом В. Садковським — з другого — почалася бороть­ба. Єпископ В. Садковський виявив надзвичайну енергію: він об'їз­див свою єпархію і провадив місійну працю: проповідував, переко­нував повертатися до Православної Церкви. Увесь час йому допо­магав усіма засобами російський уряд.¹⁹³

Садковський мав великий успіх. Багато селян і навіть уніятських священиків поверталися до православ'я; у Київському та Брацлавському воєвідствах перейшло до православних 193 уніятських цер­кви. Князь Ксаверій Любомирський передав православним у своїй Смілянщині значну частину уніятських церков; Чигиринщина — князя Антонія Яблоновського — перейшла вся."¹

Садковський заснував православну семінарію у Слуцьку та цілу низку підготовчих шкіл у селах. Але в усіх тих школах, не вважа-

^1И о. І. НАЗАРКО. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси.

Рим, 1962, стор. 114-125.

^т І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. Ш, стор. 204-205.

¹⁹⁴ В. БЕДНОВ. Православная Церковь в Польше и Литве. Екатеринослав, 1908, стор. 50 (За І. ВЛАСОВСЬКИМ, там же, стор. 206). — о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 114-115.»

 

ючи на важливе значення їх для духовенства, навчання провади­лося у російському дусі, по російських підручниках.¹⁰⁵

Чотирилітній сойм (1788-1792), який скликали, щоб урятувати рештки Польської держави, викликав загальний неспокій, поділ на різні, ворожі Росії, партії. Але досить міцна була консервативна партія прихильників Росії. По Польщі ширилися чутки, що нібито готується нова «Коліївщина» — повстання селян, які матимуть під­тримку російського уряду. Садковського та його ближчих співро­бітників обвинувачено у підготові повстання і заарештовано.

У зв'язку з його арештом і втручанням Росії у справи право­славних у Польщі, Чотирилітній Сойм покликав спеціяльну Конґреґацію — Церковний Собор, який зібрався у Пинському в 1791 році. Се­ред членів Собору були обрані: 24 особи з чорного духовенства, 21 — з білого та 51 — від мирян; з тієї кількості! було 19 шляхтичів, решта — міщани. Крім того було 96 делегатів від духовенства, шляхти та міщан, братств, церковних громад. Були також като­лики: багато польських дідичів, уніятські єпископи: Пинський — Йоаким Дашкевич-Горбацький та Туровський — Юрій Булгак. Бу­ли високі сановники, комісари.""¹ На голову Собору був обраний архимандрит Іринарх Балановський.

Головними засадами запровадженого Собором нового устрою Православної Церкви у Польщі були: 1. Ієрархія цієї Церкви пере­буватиме у духовній залежності від Царгородського патріярха, який має поставити архиепископа та єпископів; надалі у справах догма­тичних повинна вона звертатися до Царгородського патріярха. 2. Со­бор (Національний Собор) збирається щочотири роки. У його склад входять: єпископи, архимандрити та делеґати від духовенства та мирян. Собор обирає єпископів, архимандритів і церковний суд. 3. Постійним адміністраційним органом Церкви є Національний Си­нод. Члени його — архиепископ та три єпископи. Синод управляє Церквою на підставі канонічних правил та постанов 7-ми Вселен­ських Соборів. 4. При архиєпископі створюється генеральна конси­сторія з 12 осіб із чорного та білого духовенства, шляхетства й мі­щан. 5. При єпископах створюються епархіяльні констисторії. 6. При деканатах, або протопопіях створюються духовні правління, до яких входять: намісник декана, два священики, асесор і писар із шляхти або міщан. У кожній протопопії відбуваються щочотири роки деканальні собори. 7. У кожній парафії повинні бути — школа та шпи­таль для старих і вбогих. Не чекаючи на затвердження постанов соймом, консисторія розпочала працю того ж 1791 року."⁷

»⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 212-213. ^1И І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 216-219. ¹⁹⁷ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 219-221.

12 2-290

 

Ухвали Пинського Собору, хоч не були здійснені, мають велике значення: вони свідчать що, не зважаючи на всі перешкоди, Укра­їнська Церква зберегла засади соборности та виборкости духовен­ства і прагнення до автокефалії."⁸

Ухвали Пинського Собору викликали протести збоку католиків: папа надіслав королеві ноту, в якій вимагав не давати права пра­вославним; уніятський митрополит Теодосій Ростоцький скликав у Бересті духовенство, яке надіслало королеві прохання не реалі­зувати ухвал Пинського Собору й не дозволити православним мати стільки єпископів. Сойм затримав розгляд ухвал Пинського Собору і тільки 1792 року затвердив їх. Проте, маєтності залишилися за утятами; православний архиепископ не дістав місця в сенаті, а мит­рополит Ростоцький мав його.

Року 1793 відбувся другий розбір Польщі, внаслідок якого Ро­сія дістала Київщину, Поділля, Волинь та Західню Білорусь. Православна Церква перейшла до юрисдикції російського Синоду. Року 1795 переведено третій розбір Польщі, і вона як держава перестала існувати."⁸

Року 1793 створено одну єпархію — Менсько-Ізяславсько-Брацлавську на чолі з Віктором Садковським. Року 1793 в архиепископії було тільки 329 церков, а року 1794 — духовенства 148 душ.²⁰" Тільки після третього розбору Польщі стала збільшуватися загаль­на кількість церков, що повернулися з унії до православ'я: було 2.328 церков, 2 манастирі, 1.032 священики та кругло 1.000.000 па­рафіян. На Білорусі, де унія глибше увійшла в народні маси, таких церков поверталось до православ'я дуже мало; року 1794 в Мєнській єпархії була лише одна православна церква з 849 парафіянами.

Року 1795 утворено три православні єпархії з Мєнсько-Ізяславсько-Брацлавської: Брацлавсько-Подільську, Житомирську (Волин­ську) та Мєнську.

Катерина II, порушуючи гарантії, які давала вона уніятам під час розборів Польщі, видала низку наказів, вимагаючи, щоб усі, хто перейшов на унію після 1596 року, повернулися до православ'я. Церкви, що їх збудували православні, також мали бути їм повер­нені. Наслідком таких наказів кількість переходів збільшується. Після третього розбору Польщі, до православ'я перейшло понад 2.300 церков.

Року 1795 зліквідовано уніятські парафії на Волині: Луцьку і Берестейську та на Білорусі — Пинську. З 5.000 уніятських парафій — в Київській, Кам'янець-Подільській, Луцькій та Володимир-

¹⁰⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 221. — О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 304-305.

"» І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 224-225. ²⁰⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 225.

 

ській єпархіях — залишилося неповних 200. Зліквідовано всі Василіянські манастирі; залишилася тільки одна Василіянська про­вінція — Галицька — яка опинилася під Австрією. Архиепископ Полоцький, Іраклій Лісовський, залишився єдиним єпископом Уніятської Церкви. Митрополит Теодосій Ростоцький дістав пенсію і наказ — мешкати в Петербурзі. Усі маєтності Уніятської Церкви сконфісковано.²⁰¹

На землях, які відійшли з-під Польщі до Росії, утворилися не­сподівані відносини. Українському православному народові, переважно селянам, не стало легше. «Навпаки, сильна рука нового ро­сійського начальства надала пануванню польського пана над укра­їнським хлопом ще більшої моці й певности, яких не мало воно за безсилої розколиханої держави Польської. Кожний польський пан мав звичайно „в кишені" все нижче начальство... Влада поміщика над мужиком під новим пануванням дійшла до такої моці, якої по­міщик не мав за польських часів. Тоді гайдамацькі напади і селян­ські повстання спиняли розвій панської влади; тепер — за воєнними командами російськими, за всякою поліцією польською — пан не бо­явся нічого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки хотів», — характеризував тодішнє життя М. Грушевський.²⁰²

Причина такого ненормального стану полягала в тому, що росій­ський уряд боявся повстання селян проти поляків-панів, боявся, що непослух може перекинутися на власних кріпаків. Тому після дру­гого розбору Польщі Катерина II наказувала генерал-губернаторові Менської, Ізяславської та Брацлавської губерній, Т. Тутолмінові, «попередити тих з уніятів, що з'єднуються з православ'ям, що з ни­ми вчинено буде з усією суворістю законів, якщо вони своє з'єд­нання вважатимуть за привід до непослуху і непідпорядкування по­міщикам, чи до іншого якого свавільства». Відчуваючи повну без­карність, поміщики-поляки, їхні економи та управителі пересліду­вали селян, що переходили на православ'я, знущалися з них, обтя­жували роботами, забирали ключі від церков, заявляючи, що вони, поміщики, були фундаторами їх. Такими ворогами православних були на Волині та Поділлі Чорторийські, Сапіги, Санґушки, Лю-бомирські Бужинські, Раковські та інші.²⁰³

Причиною такого становища значною мірою було упривілейоване становище польських магнатів при царському дзорі. При дворі мав великий авторитет римо-католицький архиепископ Станислав Богуш-Сестренцевич (1794-1826), який підтримував у Катерини II вороже ставлення до уніятів.

^М1 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 452-456.

"^ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. іст. України, стор. 476-477.

^М8 І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 227-228.

 

Павло І (1796-1801) з молодих літ захоплювався католицизмом, і в зв'язку з цим визначалось його ставлення до Мальтійського орде­ну. Року 1798 він був обраний на великого магістра ордену св. Іоана Єрусалимського. Так російський цар Павло, православний, одружений, став магістром чернечого ордену і формально перейшов під юрисдикцію папи,^гм

1798 року Павло І встановив на українсько-білоруських землях 6 католицьких єпархій. Змінилося становище Уніятської Церкви: митрополит Теодосій Ростоцький повернувся до виконування обов'яз­ків митрополита. Засновано дві уніятських єпархії-- у Бересті та в Луцьку, і обидві дієцезії дістали частину сконфіскованих парафій та манастирів. Засланих на Сибір уніятів повернено і вони також діста­ли сконфісковане у них майно. Павло І поновив Василіанські манастирі, і протоархимандрит Атанасій Фальковський знову посів свій пост. Ці заходи Повла І натрапляли на протести з двох боків: від Синоду і від римо-католицького архиепископа Могилева, Станислава Богуш-Сестренцевича, який всіма засобами намагався перешкодити поверненню унії.²⁰⁵

За Олександра І (1801-1825) посилилася боротьба трьох віровиз­нань на території Правобережної України. Багато джерел вказують на захоплення Олександра І католицизмом (листи Меттерніха, Шато-бріяна, графа де-Ляскерона), на прагнення його об'єднати Церкви. Історик Олександра І, М. Шільдер, писав, що царева мати побоюва­лась наслідків захоплення Олександром І Римською Церквою.²⁰"

З самого початку свого правління Олександер І наблизив до себе графа Адама Чарторийського, палкого польського патріота. На Право­бережній Україні ширилася польська культура, поляки діяли на всіх адміністраційних посадах, гноблячи українців та білорусів і на­магаючись піднести польську культуру, польську народність та ка­толицтво, не зважаючи на те, що православних було значно більше, ніж католиків.

Православна Церква не мала урядової підтримки. Єпископ Во­линський не мав ні сам, ні його управління — належного приміщення і навіть катедрального собору. Вони містилися в Острозі, у пошко­джених пожежами будинках. Не тільки зле було православним, терпіли й уніяти. Інтенсивно йшло навертання їх на латинство, а разом із тим польщення українців та білорусів. С. Томашівський пи-

²⁰⁴ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Теорія III Риму в Росії протягом XVIII-XIX ст. Мюнхен 1952, стор. 18-19.

²⁰⁵ Г ЛУЖГОЩЬКИЙ. Там же, стор. 458.

²⁰⁶ А. М. AMMAN. La storia della Chiesa Russa. Турін, 1948, стор. 402-418. — M. ЗЫЗЫКИН. Тайна императора Александра І. Буенос-Айрес, 1952. — Рец. Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. «ANALECTA», сер. II, секція II, т. II (VIII), вип. 3-4. Рим, 1956, стор. 556-557.

 

сав, що Римо-Католицька Церква мала на українських землях коло 2.000.000 душ українського походження.'-'⁰⁷

1807 року Олександер І відновив польську адміністрацію у Польщі, що перетворена була на Варшавське герцогство. Школа була віддана під керівництво поляків — графа Чарторийського та Тадея Чацького. Відновлено Віденський університет, засновано Крем'янецький ліцей. Єзуїти, яких переслідували в усіх державах, 1801 року, за дозволом Олександра І, зреорганізували свій орден. «Українці й білоруси знову опинилися під польським гнітом і були засуджені під на­ціональним оглядом на поталу я."⁰⁸ Олександер І встановив Римо-Католицьку Колегію для управління католицькими церквами.

Уніятська Церква мала єдиного єпископа — Іраклія Лісовського, архиепископа Полоцького, який невпинно боровся з польськими впливами. Після смерти митрополита Ростоцького року 1806, Олек­сандер І сам призначив його на уніятського митрополита."™ Папа не визнав Іраклія за митрополита. Олександер І призначив року 1809 чотири нові єпископії: Віденську, Полоцьку, Луцьку й Берестейську, але папа також не визнав їх. Після смерти митрополита Іраклія, Олександер І призначив на митрополита Григорія Кохановича (1809-1814), якого теж не визнано в Римі, можливо, тому, що перешкоджа­ли стосункам воєнні дії — війна з Наполеоном.'" Через три роки після смерти Кохановича Олександер І призначив на митрополита Йоасафа Булгака (1817-1838), якого визнав папа. Олександер І обсадив усі єпископські катедри Української Церкви. Таким чином були: 1 ми­трополит, 4 єпископи, церковна колегія з 5-ти членів, 4 констисторії при єпископах по 5 членів у кожній, 3 семінарії, 1.476 парафіяльних церков, 1.985 світських священиків, 47 манастирів, із того числа 10 жіночих, та 1.427.560 душ вірних.²"

За Миколи І (1825-1855) починається знову гоніння на Уніятську Церкву. Року 1828 її зреформовано: замість чотирьох введено дві єпархії, залежні від Сенату, щоб ослабити зв'язок із папою; року 1832 скасовано уряд протоігумена василіянських манастирів, і манастирі залишилися без зв'язку між собою. Але найбільший удар завда­но Уніятській Церкві після польського повстання 1831 року.

У цьому повстанні українці-католики, клір та шляхта брали не­велику участь, але поляки у своїй зовнішній політиці дуже вміло пов'язали свої політичні прагнення з релігійними. Повстання 1831

^Sl" C. ТОМАШІВСЬКИЙ. Церковний бік української справи. Відень, 1916. стор. 18. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 459.

²⁰⁸ Е. ВІНТЕР. Візантія та Рим у боротьбі за Україну 955-1939. Прага, 1944, стор. 141-142.

=^ет Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 461.— о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 126-127.

^гі» о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 129-131.

^г» Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 461-463.

 

року показало російському урядові, яку велику політичну небезпеку являв для Росії польський націоналізм. Приборкавши повстання, Ми­кола І зліквідував конституційну хартію 1815 року, а також окреме польське військо, польські університети — у Варшаві та Вільні, ліцей у Крем'янці, польські школи, 200 католицьких манастирів. Небезпеку відчував також російський уряд від україно-білоруської унії. Вона завжди його тривожила, але особливо небезпечною здавалася в XIX ст., коли багато зроблено для наближення обряду уніятів до латинсь­кого. З другого боку, у протилежність політиці Павла І та Олександ­ра І з їх, релігійною толеранцією і сприянням католоцизмові. Ми­кола 1 взяв твердий курс на русифікацію неросійського населення, визначивши поняття «русский» як ідентичне з поняттям «право­славний».

У 1831 році православним був переданий Почаївський манастир, що понад сто років був уніатським. Почалася підготова до ліквідації Уніятської Церкви. Року 1832 остаточно скасовано Чин Василіян, а добра його сконфісковано. Багато ченців ув'язнено та заслано на Сибір.²¹² Того ж року видано наказ, згідно з яким дітей від мішаних подруж записувано як православних. Заборонено спільні Богослуження уніятів з римо-католиками. Закрито всі католицькі богослов­ські школи, і кандидати на священиків мали вчитися у московських школах. Скасовано католицькі свята Йоасафата, Божого Тіла, заборо­нено вживати богослужбові книги, крім надрукованих у Москві. Священиків призначав губернатор. На підставі заяви одного лише парафіянина про бажання мати православного священика — пара­фію передавали православним.

Справу ліквідації Уніятської Церкви довершили три відступни­ки: член Луцької уніятської консисторії, Иосиф Семашко, адміністратор Білоруської Полоцької дієцезії, Василь Лужинський та єпи­скоп Берестейський, Антін Зубко. В дусі офіційного російського патріотизму, з повним ігноруванням та перекручуванням дійсних подій, вони склали заяву російському урядові про перехід на право­слав'я. Основна думка заяви була така: Уніятську Церкву силою відірвано від «Росії»; тепер — «стара спадщина Руси знову вернулася під владу Росії».²¹³ У заяві була сфальсифікована правда, бо унію 1596 року введено тоді, коли Україна не мала нічого спільного з Росі­єю (Москвою). Заяву підписали 21 священик від імени 2.500.000 уні­ятів. Митрополит Иосиф Булгак відмовився підписати заяву, але в 1838 році він помер. 1839 року проголошено «акт злуки» уніятів із православними, яким зліквідовано унію в межах Російської імперії

²¹² Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 403-404, 667-669; списки Василіян та уніатських священиків — засланих.

²¹³ Е. ВШТЕР. 'Гам же, стор. 153-155.

 

і вчинено грубе насильство над людьми, що понад 200 років нале­жали до Уніятської Церкви, й звикли вважати її своєю.

Року 1842 Апостольська Столиця видала Білу Книгу латинською, французькою та італійською мовами про мучеництво Католицької Церкви на українських землях."¹⁴