Польсько-українська конфронтація 1 страница

Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй, принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні: якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугу­вати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Укра­їнці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали ста­тус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотіли більше миритися зі своїм становищем.

У зв'язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і конф­лікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На відміну від ситуації 1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократів, а українців — із купкою священиків та інтелігенції. На початок XX ст. польсько-український конфлікт із боротьби між двома національними елітами виріс у конфрон­тацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів.

Звісно, робилися спроби досягти компромісу. Українські та польські соціалісти, як, наприклад, Іван Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін, закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім'я спільних інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися виступати такі східні українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися, що ця ворожнеча поставить під загрозу їхнє перебування в Галичині. Час від часу робив спроби врегулювати су­перечки Відень, сподіваючись остудити напруженість на своїх чутливих східних кордонах. Найбільше пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що ма­ла початися у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та генерал-губерна­тором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд,— з іншого, українцям робилися поступки (переважно в царині культури та освіти), взамін того, що вони мали визнати політичний статус-кво. Але коли виявилося, що ці поступки обмежу­ються кількома новими гімназіями й що уряд провінції продовжує маніпулювати ви­борами, угоду було розірвано й обидві сторони відновили політичну війну. Подальші намагання (як, зокрема, у 1908 р.) досягти порозуміння закінчувалися подібним чи­ном.

В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфрон­тація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичай­но низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На почат­ку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв'язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також, хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли) розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтриму­вати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві ко­мітети.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів, страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської думки, стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло об'єднати українських селян із такими ж гнобленими польськими селянами, було з помітним успіхом використаце для поглиблення національної ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемо­гою селян. Поміщики мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак ширше значення страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залу­чивши їх до політичної боротьби.

Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово було обмежене вживання української мови, навіть для викладачів, натомість стало постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий укра­їнський університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть се­лян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Водночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неоднора­зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання.

Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуа­ція у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р. українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у за­пеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозу­мів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремий український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної винагороди.

Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальсифікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями (що не було складно, бо серед українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями. Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895 і 1897 pp.— у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернато­ром». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, 30 тяж­ко поранено й понад 800 заарештовано.

Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 p., всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систе­му курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фаль­сифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському пар­ламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р. засідало 13, а в 1913 — 32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представ­леними, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.

12 квітня 1908 p., протестуючи проти цих зловживань, молодий український сту­дент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свід­чив про те, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зро­стаюча напруженість мала глибше коріння. Серед поляків швидко поширював свої впливи ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною партією Романа Дмовського. Польські націонал-демократи подібно до українських заснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність у місь­ких середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою стала зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Перед­чуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого польського історика Францішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійців в Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас». Відтак основна мета польських націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало полякам у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали вже не «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух із широкою соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки.

Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились із не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові зібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні у Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, запов­неної високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєві ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війну ворогуючих між собою націоналізмів.

Буковина і Закарпаття

Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20 % — у двох невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схо­жим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж еліту складали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато укра­їнців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловості практично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собою внутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація поміт­но відрізнялася.

На Буковині, яку в 1861 p. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько 300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в ЇЇ північній частині. Решту населення складали румуни (34%), євреї (13 %), німці (8 %) та інші меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими, в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого вели­чезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні полі­тичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно сприятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й по­літичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не гра­ла та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентич­ності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільню­вався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції. В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товари­ство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти українців на виборах. Спочатку в цих організаціях переважали русофіли, але вони ніколи не мали великої сили на Буковині. До 1880-х років провід над буковинськими українцями перейшов до таких українофілів, як галичанин Степан Смаль-Стоцький (професор української мови й літератури у Чернівецькому університеті) та Микола Василько (багатий місцевий землевласник). Незабаром у краї з'явилися місцеві від­ділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р. Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близь­ко 13 тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими наці­ональностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції. У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний ком­проміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою, ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мо­ви. Мадяри цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 p.: їхні аристо­крати свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закар­патців, які складали майже 70 % всього населення краю, були найбезправнішими з усіх західних українців.

Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач. Зразу ж після 1848 р. під проводом Адольфа Добрянського та Олександра Духновича вони добилися ряду впливових посад в адміністрації та запровадження шкіл із рідною мо­вою навчання. Але зростання русофільських настроїв, спричинене приходом до Угорщини в 1848 р. російських військ для придушення гнобителів-мадярів, оволо­діло чисельно невеликою інтелігенцією й греко-католицьким духовенством, створив­ши культурний розрив між ними і селянством. Після 1867 р. під впливом посиленої мадяризації значна частина освічених людей, не маючи широкої опори на народ, піддалася тискові й асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». Греко-католицька церква, що мала єпископства у Пряшеві та Мукачеві, не лише не спинила цей процес, а й прискорила його. Оскільки ж Закарпаття відділяв від Галичини австро-угорський кордон, що пильно охоронявся, а контакти між ними були тра­диційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не могли розвинутися україно­фільські течії. Відтак в останні десятиріччя XX ст. в краї зникав один слов'янський часопис за іншим, число шкіл з викладанням на місцевій говірці з 479 у 1874 р. зійшло на нуль в 1907, а Товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури, саме ледве животіло. Й лише жменька молодих народовців, таких як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації.

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину в перші роки XX ст., незмінно вражав той поступ, який зробили їхні західні співвітчизники. В Києві все ще заборонялося публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існували укра­їнські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети полі­тичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інте­лігенція все ще гуртувалася у невеликі, зосереджені в містах громади, реалізуючи свої часто туманні проекти, в Галичині ж та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працювала в тісному контакті з селянством у товариствах «Просвіта», кооперативах, політичних партіях. У діяльності західних українців чи не найбільший оптимізм вселяло те, що вони довели: сподівання щодо піднесення українського національного руху були не ілюзією ідеалі­стично настроєних інтелігентів, а чимось цілком здійсненним.

Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борса­лися в трясовині злиднів; поширеним явищем була неписьменність селян, а націо­нальна свідомість багатьох із них була низькою. До того ж у вузькому про­шарку освіченої еліти тривали гострі розходження між українофілами та русофілами, а також між лібералами, консерваторами та радикалами щодо напрямів дальшого розвитку українського суспільства. І все ж таки напередодні першої світової війни серед західних українців помітне було почуття оптимізму.

Литвин

 

План семінарського заняття

1. Український національний рух у першій половині XIX ст.

2. Національне суспільно-політичне життя в Україні у другій половині XIX cт.

3. Україна та українці в російському та польському русі.

 

Методичні рекомендації

1. Український національний рух у першій половині XIX ст. Готуючись до відповіді, потрібно загострити увагу на ключовій думці: український на­ціональний рух у першій половині XIX ст. характеризується культурно-ду­ховним відродженням суспільства, яке заклало підвалини організаційної консолідації українських сил для боротьби за національне визволення. Правомірно побудувати розповідь за проблемно-хронологічним принципом. Це дасть можливість з'ясувати основні напрями та прояви національного руху, його сутність і особливості у різні періоди.

Згадавши матеріал попередніх тем, де йшлося про українську дер­жавність, наголошуємо на поширенні автономістських ідей в українському національному русі, носіями яких були представники колишньої козацької еліти Лівобережної України і Слобожанщини.

Зрозуміти прагнення до повернення втрачених Україною автономних прав дасть можливість стислий аналіз діяльності прихильників відроджен­ня гетьманської держави.

Григорій Полетика, пропагуючи автономні права України з виборною представницькою владою, підкреслював, що українське суспільство має жити згідно зі звичаями і традиціями свого народу "за прикладом освічених народів".

За відновлення автономії України, засуджуючи поневолення її царатом, ратував в "Оді на рабство" (1783) В. Капніст. Автономісти виношували ідеї відокремлення України від Росії і включення до складу Прусської держави. Із цією метою весною 1791 р. за дорученням групи козацької старшини з та­ємною місією у Берлін виїхали брати Капністи. Повідомляючи про зустріч з українцями короля Фрідріха-Вільгельма ІІ, канцлер граф Герцберг наголо­шував, що Капніста послали "мешканці цієї країни (Малоросії), котрі дове­дені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої величності — в такому ви­падку вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їх привілеї, кинувши їх під ноги росіян...". Король не погодився на підтримку українців. Після не­вдалої місії брати фактично відмовилися від активної політичної діяльності.

На початку XIX ст. за відновлення автономних прав України виступив син Г. Полетики Василь Полетика. Він вважав (1801), що потрібно ставати на шлях боротьби за волю України, наслідуючи приклад національних ге­роїв (Б. Хмельницького, С. Наливайка та ін.). Прихильники автономії нази­вали себе "патріотами рідного краю". "Як приємно працювати для слави і добра батьківщини. Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів Батьківщини, служать нам нагородою", — писав В. Полетика.

Необхідно звернути увагу на діяльність організацій автономістів. У 1780—90-х pp. у Новгород-Сіверському громадські та релігійні діячі, військові (Г. Долинський, О. Лобисевич, Г. Полетика, А. Худорба, В. Шишацький, І. Халанський, М. Значко-Яворський, А. Рачинський, І. Калинський, Ф. Туманський, М. Миклашевський) створили патріотичний гурток. Вони розповсюджували публіцистичні твори з акцентом на діяльність геть­манів Мазепи, Полуботка, збирали і готували до друку матеріали з історії, етнографії, економіки Гетьманщини. Автономістські ідеї сповідували чле­ни громадсько-політичної організації "Малоросійське товариство", яке за­снував у 1821 р. Василь Лукашевич. Осередки товариства діяли в Києві, Пол­таві, Чернігові. Воно підтримувало відносини з Ніжинським ліцеєм, Товари­ством об'єднаних слов'ян, польськими таємними організаціями. В. Лукаше­вич склав "Катехізис автономіста", у якому прославлялася столиця Гетьман­щини Чигирин, де "зійшло сонце" української державності. Під час слідства над декабристами організація була викрита. В. Лукашевич заперечував, що в Україні під його керівництвом працювала таємна політична організація, яка ставила за мету "відірвати Україну від Росії". Слідчий комітет визнав, що В. Лукашевич з однодумцями "хотіли зробити Україну незалежною, але об­межились самою спробою, і (таємне) товариство не стало реальністю".

Політичні настрої автономістів найповніше відображені в "Історії русів". Можливими авторами твору вважаються батько й син Григорій і Василь Полетики, Григорій Кониський, інші особи. Невідома також дата створен­ня. Серед дослідників побутують версії, що "Історія русів" вийшла з Новгорода-Сіверського. Твір у першій чверті XIX ст. розповсюджувався у спис­ках, а в 1846 р. був виданий у Москві О. Бодянським.

Книга мала антипольське й антиросійське спрямування. Анонімний ав­тор обґрунтовує думку, що українці — "руси" і росіяни — "московці" спо­конвічно жили як два окремих народи, а український народ — "народ вільний і готовий кожночасно вмерти за свою вольність до останньої люди­ни, і характер цей у ньому природжений і непридатний до насилування". "Історія русів" захищала автономні права України.

Твір вплинув на формування ідеології українського національного руху. Національно-визвольна спрямованість зумовила його широку популярність. За словами історика О. Оглобліна, "Історія русів" є "настільною книгою ук­раїнської національно-політичної думки, підручником української націо­нальної філософії".

У відповіді потрібно наголосити, що на початку XIX ст. царизм посилив тиск на українську культуру, духовність. Зважаючи на це, українська інте­лігенція першої половини XIX ст. пропагує український фольклор та старо­житності, відстоює права української мови.

Звернемо увагу, що відлік українського національно-духовного відро­дження у XIX ст. традиційно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798). Українська інтелігенція звертається до історичного минулого України. Історик Я. Маркевич написав "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798), П. Симоновський (1717— 1809) підготував працю "Краткое описание о козацком малороссийском на­роде..." (видана у 1847 р.). У 1822 р. в Москві побачила світ чотиритомна "История Малой России" Дмитра Бантиш-Каменського, у якій, незважаю­чи на монархічний ореол твору, фактично протиставляються автономістські ідеї великодержавності "Истории государства Российского" російського істо­рика Михайла Карамзіна.

Микола Маркевич видав у Москві 1842—1843 pp. п'ятитомну "Историю Малороссии". За прихильність до автономізму В. Бєлінський звинуватив Маркевича у прагненні відірвати історію України від історії Росії.

Значний вплив на пробудження національної свідомості справили пуб­лікації фольклористичних збірок. Грузинський князь за походженням, уро­дженець України Микола Цертелєв, вважаючи українську народну думу кра­щою за всі романси і пісні, видав збірку "Опыт собрания старинных мало­российских песен" (1819 р.). Збирачем українського фольклору був перший ректор Київського університету Михайло Максимович, який опублікував пісенні збірки "Малоросійські пісні" (1827) і "Українські народні пісні" (1834). Російський і український вчений Ізмаїл Срезневський видав у Хар­кові кількома випусками (1833—1838) "Запорожскую старину" з матеріа­лами про козацтво.

В умовах першої половини XIX ст., коли царизм твердив, що українсь­кої мови не існує, а є лише діалект російської мови, з'являються мовознавчі дослідження. У 1818 р. в Петербурзі О. Павловський надрукував "Грамма­тику малороссийского наречия...". У1823 р. І. Войцехович склав невеликий словник української мови. І. Срезневський у статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834) підкреслював, що українська мова є справжньою мовою, а не діалектом, і у неї велике літературне майбутнє.

Українознавчі центри існували в Харкові, Одесі, Петербурзі, Москві. Відкриття університету святого Володимира (1834) та створення Тимчасо­вої (археографічної) комісії для розгляду давніх актів (1843) активізувало українознавчу роботу в Києві. Нею активно займався Т. Шевченко. У 1843 р. він здійснює етнографічну поїздку по Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, а у 1845 р. приїздить до Києва і починає працювати в Археографічній комісії. У Петербурзі Шевченко організував видання "Живописна Україна".

Слід підкреслити, що українське відродження підготувало ґрунт для ідей­ного й організаційного становлення національного руху. Це засвідчила пер­ша українська національно-політична організація в Наддніпрянській Україні — Кирило-Мефодіївське товариство.

Засновниками товариства були М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерсь-кий. Ядро організації склалося наприкінці 1845 — на початку 1846 р. Чле­нами товариства стали також Т. Шевченко, П. Куліш, Д. Пильчиков, О. Навроцький, І, Посяда, Г. Андрузький, О. Маркевич, О. Тулуб, М. Савич.

Кирило-Мефодіївське товариство мало Статут (вироблений В. Білозерським, за участю М. Гулака та М. Костомарова), який складався з двох частин: "Головні ідеї" (програмна) і "Головні правила товариства" (статутна). До товариства приймали представників слов'янства незалежно від станового по­ходження. Кожний член давав присягу. Між його учасниками мала панува­ти повна рівноправність. Засновники товариства виготовили кілька символів. Персні з литого заліза М. Костомарова і М. Гулака з вигравіюваними іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їх власників до таємної організації. М. Костомаров мав печатку з євангельським висловом: "І пізнаєте істину і істина визволить вас".

Програмні ідеї кирило-мефодіївців викладено в Статуті, "Книзі буття українського народу", прокламації "Брати українці!".

Кирило-мефодіївці передбачали створення демократичної федерації (чи конфедерації) слов'янських держав. У "Книзі буття..." зазначалося, що Україна буде незалежною державою "в союзі слов'янськім". Прокламація "Брати українці!" відкривалася тезою: "Ми приймаємо, що усі слов'яни по­винні з собою поєднатися", але так, щоб вони мали свою мову, літературу і "свою справу общественну".

Члени товариства обстоювали ідею встановлення для кожної слов'янсь­кої держави демократичної республіки з обранням "правління народного" та "свого правителя" на певний період ("на года"). У "Книзі буття..." прого­лошувалося, що "і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царе­вича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар".

На думку кирило-мефодіївців, Україна була провідною силою серед сло­в'янських народів і мала посісти в майбутній слов'янській федерації чільне місце. У "Книзі буття..." це пояснюється тим, що на відміну від поляків (про­никлись ідеєю аристократизму) та росіян (стали монархістами), українсь­кий народ не любив ні царя, ні пана, бо він суто "демократичний" і завжди керувався Христовими заповідями любові та братерства, ідеями рівності. Кирило-мефодіївці вважали, що управління, законодавство, право власності мають базуватися на вченні Ісуса Христа. Передбачалося, що в майбутній федерації (конфедерації) слов'янських держав буде створено спільний орган — Слов'янський собор (сейм чи раду) з депутатів від усіх держав, які й вирішуватимуть питання, що стосуватимуться всього слов'янського союзу.

Товариство прагнуло втілювати в життя свою політичну програму шля­хом виховання молоді, поширення програмних ідей через літературу, збільшення кількості членів своєї організації, ліквідації розбіжностей між слов'янами, особливо в конфесійних питаннях.

Найбільший ідейний вплив на кирило-мефодіївців мав Т. Шевченко. П. Куліш свідчить: "Багато в дечому він природно мусив підлягати Косто­марову, але й Костомаров не міг бути вільним від його впливу". Сам М. Кос­томаров пише: "Тарасова муза розбила якийсь підземний льох, що протягом кількох віків був замкнений на багато замків, запечатаний багатьма печатя­ми. Вона відкрила з собою шлях і соняшному промінню, і свіжому повітрю. і людській цікавості".

Кирило-мефодіївці не змогли не тільки реалізувати свої масштабні про­грамні положення, а й розгорнути більш-менш значиму організаційну й про­пагандистську діяльність. Організація існувала трохи більше року. Про і": існування на початку березня 1847 р. доніс властям О. Петров (син жандарм­ського офіцера, студент Київського університету). У березні — квітні жан­дарми заарештували всіх його учасників. Слідство спеціальної комісії три­вало до кінця травня 1847 р. Імператор Микола І та його поплічники пока­рали членів Кирило-Мефодіївського товариства ув'язненнями, засланням. Солдатчина без права писати і малювати випала на долю Т. Шевченка.

У підсумку слід зазначити, що Кирило-Мефодіївське товариство, вису­нувши ідею створення української держави, поклало початок організацій­ному об'єднанню діячів українського національного руху. М. Грушевський підкреслював, що кирило-мефодіївці вперше зробили спробу теоретично сформулювати "українську ідею в політичній і суспільній сфері в дусі про­гресу й свободи", від них "веде свою історію весь новий український полі­тичний рух".

Звернемо увагу на національне відродження на західноукраїнських зем­лях, яке відбувалося в умовах австрійського і польського засилля. Західно­українська інтелігенція обстоювала національну ідею, пробуджувала інте­рес народу до рідної мови, фольклору.