Польсько-українська конфронтація 3 страница

Члени таємних товариств із 1823 р. активно готували військовий перево­рот. Час спільного виступу узгодили на літо 1826 р. Проте смерть Олександра І прискорила розвиток подій. 14 грудня 1825 р. у день присяги новому цареві Миколі І члени Північного товариства підняли повстання в Петербурзі.

29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання в Чернігівському піхотному полку. На 1 січня 1826 р. лави повстанців налічували понад 1 тис. солдатів та офі­церів. Сподівання чернігівців на підтримку інших військових частин вия­вилися марними. З січня 1826 р. біля сіл Триліси, Ковалівка та Устимівка повстанців розбили урядові війська.

Учасників повстання жорстоко покарали. У 1826 р. найактивніших організаторів змови (М. Бестужева-Рюміна, П. Каховського, С. Муравйова-Апостола, П. Пестеля, К. Рилєєва) повісили у Петропавлівський фортеці. Так, не знайшовши широкої соціальної підтримки, трагічно завершився виступ декабристів.

У відповіді потрібно наголосити, що, починаючи з 1820-х pp. суттєвою ознакою суспільно-політичного життя в Україні було розгортання польсько­го національно-визвольного руху.

У листопаді 1830 р. у Варшаві вибухнуло національно-визвольне повстан­ня поляків. Повсталі передбачали відновити Польщу в межах 17 72 р., до якої входила б і частина українських, литовських та білоруських земель. Керів­ники повстання зробили спробу поширити його і на Правобережну Україну. Звернувшись до населення Правобережжя із закликом взяти участь у повстанні, поляки кинули гасло "За вашу і нашу свободу". В Україну було на­правлено кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверницького. У квітні загони повсталих активно діяли на Волині. У середині квітня 1831 р. спалахнуло повстання на Поділлі, в якому взяло участь близько 1200 осіб, переважно дрібної польської шляхти. Останній виступ повстанців під керівництвом К. Ружицького стався в Житомирському повіті у травні — червні 1831 р.

Необхідно наголосити, що масового повстання на Правобережжі Украї­ни полякам підняти не вдалося. Українське селянство не підтримало його, оскільки поляки виступали за збереження кріпосного права, привілеїв шлях­ти та входження земель Правобережжя до складу Польської держави. Го­ловнокомандувач російських військ фельдмаршал Ф. Остен-Сакен, обіцяю­чи звільнення з кріпацтва, закликав селян Правобережжя схоплювати і до­ставляти начальству підозрюваних поміщиків-поляків. Кріпаки виловлю­вали поміщиків і шляхту, заковували їх у дерев'яні колодки й віддавали до рук влади. Досить вдало для боротьби з повстанцями царський уряд вико­ристав ідею відновлення козацтва, оголосивши про формування восьми кінних полків (по тисячі козаків у кожному) на Полтавщині й Чернігівщині. Новозаписаним козакам за боротьбу з поляками було обіцяно повернення до військової козацької служби. Проте після поразки повстання обіцяне україн­ському селянству ніхто не виконав. У серпні 1831 р. царські війська зайня­ли Варшаву і придушили повстання.

Потрібно підкреслити перманентний характер польського національного руху. Після поразки повстання поляки продовжували боротьбу. Вони створи­ли (1835) таємну організацію "Співдружність польського народу". її відділи діяли на Волині (товариство "Віра, надія і любов"), Києві (гурток студентів у Київському університеті), Одесі (гурток "Демократичне товариство").

Польські організації були розкриті жандармами. У складеній поліцією "Алфавітці" неблагонадійних осіб значилися 146 осіб із Київської, Волинсь­кої і Подільської губерній. Було покарано групу студентів Київського уні­верситету. Із січня по вересень 1839 р. університет було закрито. Після відновлення занять над студентами встановили найсуворіший нагляд. Гене­рал-губернаторові надавалося право припиняти читання лекцій, брати під варту винних у створенні таємних товариств.

На суспільно-політичне життя в Україні вплинуло польське повстання 1863—1864 pp. Учасники руху виступали за відновлення Польщі в кордо­нах 1772 р. Незначна частина визнавала права українців, білорусів і литовців на самовизначення.

Своїми планами відновлення незалежності Польщі в межах 1772 р. по­ляки відштовхнули від себе українську інтелігенцію. Негативно ставилися до польських домагань В. Антонович, М. Драгоманов та інші громадівці. Окремі члени громад (А. Красовський, В. Синьогуб) намагалися організува­ти на підтримку польського визвольного руху виступи українського селян­ства. З поляками співпрацював "Комітет російських офіцерів у Польщі", одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня.

Повстання у Польщі розпочалось у січні 1863 р. А. Потебня, який очо­лював військову організацію "Землі і волі", добровільно перейшов на бік повстанців. Бік польських повстанців взяли 273 солдати царської армії — росіяни, українці, білоруси.

Організатори повстання вживали заходів до залучення на свій бік селян України, звертаючись до них зі спеціальними відозвами, листівками, про­кламаціями ("До козаків, що тепер селяни", "Брати поляки, русини і ли­товці" та ін.). Повстання на початку травня 1863 р. охопило частину Київсь­кої та Волинської губерній. Всього на території Правобережної України дія­ло близько 20 повстанських загонів, які складалися переважно з польсько­го населення. Селянство України загалом не підтримало повстанців, оскіль­ки не поділяло їхні ідеї про приєднання українських земель до Польщі. Після поразки повстання сотні поляків було страчено, тисячі вислано в Сибір, відда­но до армії, їхнє майно конфісковано.

У підсумку варто наголосити, що польський національний рух на тере­нах України характеризувався масштабністю, рішучістю й прагненням си­лою повернути Польщі державну незалежність. Він базувався на ідеї панів­ної ролі польського населення й польської культури в житті народів май­бутньої держави, що не сприяло його підтримці в українському середовищі.

Розглядаючи питання, доцільно звернути увагу на опозиційну діяльність земств, які, представляючи різні верстви населення, всупереч волі влади за­ймалися реформуванням народної освіти, визначали шляхи покращення становища селянства. Ліберальні ідеї обговорювалися на нелегальних нара­дах, з'їздах земських діячів у Ніжині та Харкові (1878). Вони виступали за розширення прав земств, об'єднання земських опозиційних сил для бороть­би за демократичні свободи, конституційний лад.

Земці, сподіваючись на проведення реформ, запровадження в країні кон­ституції, надсилали свої проекти до царя. Проблеми політичних реформ у дер­жаві обговорювались у Москві на земському з'їзді (1880). Земці-ліберали на своєму з'їзді у Харкові (1881) прийняли "Програму земського союзу 1881 p.", у якій вимагали створення Державної думи, широкого місцевого самовряду­вання шляхом надання владних повноважень общинам, повітам, волостям і губерніям. Однак, законодавчі ініціативи лібералів не знайшли підтримки.

Підсумовуючи, зазначимо, що, незважаючи на вимушену деклара­тивність, яка диктувалась політичною ситуацією, опозиційність, лібералізм земств впливами на суспільно-політичне життя в Україні.

Розглядаючи питання, потрібно звернути увагу на суспільно-політичну течію російського руху — народництво, яким Україна була охоплена з початку 1870-х аж до кінця 1880-х pp. Народники сподівалися повалити шля­хом народної революції самодержавство, побудувати справедливе суспіль­ство. Ідеологами народництва, які уособлювали його головні течії, були П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. П. Лавров вважав, що інтелігенція має готувати народ до боротьби проти панівного ладу пропагандою ідей соціалі­зму. М. Бакунін вбачав у російському селянині готового революціонера-бунтаря, якого лише потрібно підняти на збройну боротьбу. Він пропонував організувати суспільство на основі "вільної федерації" асоціацій виробників, без огляду на національності. Обидва теоретики підкреслювали, що селянсь­ка община — основа розвитку майбутнього суспільства. П. Ткачов, подібно до бланкістів, вважав, що революційна інтелігенція має створити підпільну організацію, шляхом змови скинути царя й будувати соціалізм.

Наголосимо, що народництво в Україні, маючи свої особливості, розви­валося під впливом аналогічного російського руху. У Києві (1872) та Одесі (1873) були створені гуртки "чайковців". У 1873 р. гуртки Петербурга, Моск­ви, Києва та Одеси об'єднались у федеративну організацію. На початку 70-х pp. "чайковці" вели пропаганду в "лавровському дусі" серед населення Полтавської та Подільської губерній.

У 1873 р. народники в Україні почали масове "ходіння в народ". Перши­ми були члени київського гуртка Володимира Жебуньова, які, працюючи вчителями, провадили революційно-просвітню роботу серед учнів і селян. На початку 1874 р. бакунінці, члени "Київської комуни" (виникла з студент­ської комуни і об'єднувала до 80 осіб) під виглядом майстрів діяли у селах та містах. Влітку 1874 р. "ходіння в народ" поширилося на 37 губерній Росії і усі губернії України.

Українські народники користувалися легальною та нелегальною пропа­гандистською літературою, в якій ішлося про становище народу, повстання проти панівного режиму, нове справедливе суспільство. Народники закли­кали трудящих боротися і бути готовими, за словами Герцена та Шевченка, взятися за сокиру чи косу. За повідомленнями поліції, діяльність народників посіяла "бродіння умів" селян. На народників посипалися арешти, ув'язнен­ня, заслання.

Новий поштовх діяльності народницьких гуртків дала створена у Петер­бурзі організація "Земля і воля" (осінь 1876 р.), в якій брали участь і вихідці з України. Землевольці, проводячи агітацію, сподівалися на збройні бунти населення, насильницьке захоплення влади. Передавши землю селянам, зміцнивши общинне землеволодіння і запровадивши широке самоврядуван­ня, вони мріяли побудувати нове суспільство.

Українські народники, не вступаючи в організацію, підтримували зв'яз­ки з "Землею і волею". Натомість у 1875 р. 30 народників України (І. Кохановський, Л. Дейч, В. Засулич, М. Ковалевська та ін.), які сповідували ідеї бакунінського анархізму й бунтарства, об'єдналися у гурток "Південних бун­тарів". За свідченнями "бунтарів", їх революційності сприяла історична па­м'ять про Запорозьку Січ, козацтво, гайдамаччину.

В епіцентрі діяльності "Південних бунтарів" опинилася Чигиринщина, де не вщухало невдоволення реформою 1861 р. Встановивши контакти з учас­никами заворушень, вони вирішили створити селянську повстанську органі­зацію. Нелегальна селянська організація "Таємна дружина" об'єднувала до тисячі осіб. Змовницький характер дав і назву подіям на Чигиринщині — Чигиринська змова. Збройне повстання планувалось на жовтень 1877 р. У вересні змову розкрили, учасників заарештували і покарали.

У 1877—1878 pp. народники стають на шлях терору. 24 січня 1878 р. Віра Засулич стріляє у петербурзького градоначальника Ф. Трепова. Терористичні акти були проведені в Києві, Одесі. Народник Г. Гольденберг за участю Л. Кобилянського вбив харківського губернатора князя Д. Кропоткіна. Терор на­родників не знайшов підтримки у суспільстві. Поліція у 1878—1879 pp. роз­громила організації терористів, а їх учасників засудили до каторги чи стра­ти.

Новий етап боротьби народників пов'язаний із діяльністю організацій "Народна воля" та "Чорний переділ", які утворилися після розпаду "Землі і волі" (серпень 1879 р.)

"Народна воля" проголосила метою своєї боротьби досягнення народного добробуту і народної волі. Народовольці спрямували зусилля на пропаган­ду, агітацію, організацію бойових акцій. Народовольські організації діяли з осені 1879 р. у Харкові, Києві, Одесі, Кам'янці-Подільському. 1 березня 1881 р. народовольці вбили Олександра II. Поліція розгромила керівний центр "Народної волі", заарештувала лідерів організації. Незважаючи на арешти, в Україні створюється нове народовольське підпілля (Єлисаветград, станція Люботин, Гадяч, Кам'янець-Подільський, Сімферополь, Луганськ), групи народовольців продовжували діяти в Києві, Харкові, Одесі. Діяльність народовольців тривала до кінця 1880-х pp.

Активно діяла також організація "Чорний переділ" (засновники — Г. Плеханов, Я. Стефанович, Л. Дейч, В. Засулич), яка сповідувала соціалі­стичні ідеї та гасла. Програма чорнопередільців передбачала соціальну ре­волюцію, утвердження політичних свобод. Революційні перетворення в країні мали привести до федеративного принципу співжиття в державі. При­гнобленим народам було обіцяно надати автономію чи незалежність. Ідеї чорнопередільців мали вплив і в Україні. їх гуртки діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві.

Основні терміни і поняття

Сепаратизм — прагнення до відокремлення й створення власної держа­ви чи автономної області.

Персоналії

Антонович Володимир (1834—1906), український історик (археолог, археограф, джерелознавець), професор Київського університету, фундатор Історичного товариства Нестора-літописця. Громадський діяч, тривалий час очолював Стару громаду. Його учнями були українські історики М. Гру-шевський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін.

Бантиш-Каменський Дмитро (1788—1850), один із перших дослідників української історії, автор 4-томної "Истории Малой России" (1822).

Берлинський Максим (1764—1848), історик, один із перших істориків Києва. Автор "Краткого описания Киева" (1820).

Бодянський Осип (1808—1877), філолог-славіст, історик, професор Мос­ковського університету. Обстоював самостійність української мови та літе­ратури, збирач та видавець українських пісень, прислів'їв, приказок.

Вагилевич Іван (1811 — 1866), громадський діяч, учений, письменник, один з організаторів "Руської трійці" та упорядників альманаху "Русалка Дністрова". Переклав польською мовою "Повість минулих літ" та українсь­кою "Слово о полку Ігоревім".

Вербицький Михайло (1815—1870), композитор, автор гімну "Ще не вмерла Україна" (1863), поклав на музику "Заповіт" Т. Шевченка.

Головацький Яків (1814 — 1888), громадський діяч, письменник, історик, педагог. Один з організаторів гуртка "Руська трійця" та видавців альманаху "Русалка Дністрова", перший професор української мови та літератури Львівського університету.

Гулак Микола (1821 —1899), громадсько-політичний діяч, працював у Київській археографічній комісії, член Кирило-Мефодіївського товариства, противник самодержавно-кріпосницького ладу, прихильник права України на національну незалежність та об'єднання слов'янських народів у міждер­жавний конфедеративний союз.

Драгоманов Михайло (1841 — 1895), громадсько-політичний діяч, вчений (історик, етнограф та фольклорист) і публіцист, доцент Київського (1864— 1876) та професор Софійського університетів. Очолював ліве крило Київсь­кої громади, емігрував (1876), видавав перший український політичний журнал "Громада" (1878—1882). Стояв біля витоків політизації українсь­кого національного руху, розглядав українську проблему в широкому кон­тексті європейської історії. Спираючись на національну традицію, сповіду­вав ліберальні, соціал-демократичні та соціалістичні погляди.

Житецький Павло (1836—1911), філолог, громадський діяч. Засновник Київської громади. Обґрунтував ідею самостійності української мови та літе­ратури.

Капніст Василь (1758—1827), відомий поет, учасник автономістсько-са­мостійницького руху кінця XVIII — початку XIX ст. Автор проекту відродження козацтва (1787), "Оди на рабство", в якій виступав проти закріпа­чення селян.

Кониський Олександр (1836—1900), громадський діяч, письменник, пуб­ліцист. Член Полтавської і Київської громад, організатор недільних та вечірніх шкіл, автор популярних підручників, один із засновників журналів "Зоря" та "Правда".

Костомаров Микола (1817—1885), історик, фольклорист, етнограф, кри­тик, письменник, поет, публіцист. Громадсько-політичний діяч, засновник Кирило-Мефодіївського братства, автор програмного документа товариства.

Котляревський Іван (1769—1838), письменник, основоположник укра­їнської літератури. Брав участь у формуванні частин ополчення у війні 1812 р., член масонської ложі "Любов до істини" (1818). Автор "Енеїди".

Красовський Андрій (1822—1886), військовий, революціонер. Член організації "Земля і воля", під Києвом провадив революційну агітацію се­ред селян і солдатів, очолив таємний "Малоросійський комітет".

Куліш Пантелеймон (18 19 —1897), український громадський діяч, пись­менник, критик, історик, фольклорист, етнограф, один із лідерів Кирило-Мефодіївського братства.

Липа Іван (1865—1923), громадський і політичний діяч, письменник. Один із засновників "Братства тарасівців".

Лукашевич Василь (1788—1866), громадсько-політичний діяч, меценат. Член полтавської масонської ложі "Любов до істини", київської "З'єднаних слов'ян", нелегального товариства "Союз благоденства".

Максимович Михайло (1804—1873), український вчений та організатор освіти, ботанік, історик, фольклорист, мовознавець, перший ректор Київсь­кого університету.

Полетика Григорій (1724/25—1784), активний український громадсько-політичний діяч другої половини XVIII ст., автономіст. Вважався автором "Історії Русів", збирач історичних та правових джерел.

Шевченко Тарас (1814 —1861), світоч українського народу, класик ук­раїнської літератури, автор численних геніальних поетичних творів, худож­ник, академік гравірування. 1838 р. викуплений з кріпацтва, а 1840 р. ви­дав збірку "Кобзар". За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фор­теці з царською резолюцією про заборону писати і малювати.

 

Найважливіші події

1798 — видано "Енеїду" Івана Котляревського.

1805 — відкриття університету в Харкові.

1818 — заснування масонської ложі "Любов до істини" в Полтаві.

1819 — організація Малоросійського таємного товариства.

1821 — створення Південного товариства.

1823 — створення Товариства об'єднаних слов'ян.

1825 — повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі.

1825—1826 — повстання Чернігівського полку.

1834 — відкриття університету в Києві.

1840 — видано "Кобзар" Т.Г. Шевченка.

1845, грудень —1847, березень — діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

1848—1849 — революція в Австрійській імперії.

1848, травень — виникнення Головної руської ради.

1848, вересень — відкриття у Львівському університеті кафедри україн­ської мови

1848, жовтень — створення товариства "Галицько-Руська матиця".

1863 — польське повстання у Правобережній Україні.

1863, 18 липня — циркуляр російського міністра внутрішніх справ про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мо­вою (Валуєвський указ).

1865 — відкриття в Одесі Новоросійського університету.

1873 — створення Південно-Західного відділу Російського географічно­го товариства в Києві.

1873 — заснування народницького гуртка "Київська комуна".

1873 — заснування Літературного товариства імені Т. Шевченка у Львові.

1873 — заснування Історичного товариства Нестора-літописця в Києві.

1874 — найвище піднесення масового руху народників — "ходіння в народ".

1876 — підписання Емського указу.

1877 — чигиринська змова.

1891 — виникнення "Братства тарасівців".

 

Контрольні запитання та завдання

1. Якими були організаційні форми та ідеологія масонства?

2. Як планували розв'язати національне, зокрема українське, питання в Російській імперії діячі таємних військових організацій?

3. Чому та як у програмі Кирило-Мефодіївського товариства ідея незалеж­ної України поєднувалася з ідеєю всеслов'янського федеративного об'єднання?

4. Чому австрійський уряд був зацікавлений у розпалюванні ворожнечі між Головною руською радою і Центральною народною радою?

5. Які програмні цілі діяльності громадівців?

6. У чому полягає сутність "громадівського соціалізму"?

7. Що було відмінного і спільного у суспільно політичних позиції народовців і москвофілів?

8. Чому Східна Галичина заслужила назву "Українського П'ємонту"?

 

Теми рефератів

1. Тарас Шевченко і діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

2. Участь студентства в українському національно визвольному русі.

3. Створення та діяльність робітничих і соціал-демократичних органі­зацій в Україні (1870—1890 pp.).

Рекомендована література

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Л.,1996.

2. Катренко A.M. У пошуках шляхів побудови справедливого суспіль­ства. Діяльність народовольців і чорнопередільців в Україні у 80-х роках ХІХст.— К.,2001.

3. Катренко А.М. Український національний рух XIX ст.: У 2 ч. — К., 1998—1999.

4. Косачевская Е.М. Восточная Галиция накануне и в период револю­ции 1848 г. — Львов, 1968.

5. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нариси суспільно-по­літичного руху (XIX ст. — 1939 p.). — Івано-Франківськ, 1993.

6. Лисяк Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. — К., 1994.

7. Марченко M.I. Українська історіографія. — К., 1959.

8. Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX — початок XX ст.). — К., 2003.

9. "Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України. —К., 1987.

10. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. — К., 1971.

11. "Українське питання" в Російській імперії (кінець XIX — початок XX ст.): В 3 ч. — К.,1999.

12. Шип НА. Интеллигенция на Украине (XIX в.): Историко-социологи-ческий очерк. — К., 1991.

13. Щербак М.Г., Щербак Н.О. Національна політика царизму на Право­бережній Україні (друга половина XIX — початок XX століття). — К., 1997.

Єфименко

 

Проте українська народність, похована в соціаль­них надрах хлопської маси, зберегла свою життєздат­ність і заявила про свої права не тільки на існування, а й на подальший розвиток, на культуру. Як, коли і за яких обставин почалося те, що називають українським відродженням?

Перші ознаки відродження з'явилися не на Правобе­режжі й навіть не на Лівобережній Україні, де треба було на нього сподіватися, а на Україні Слобідській. На початок XIX ст. між Малоросією та Слобідською Україною вже не було ніякої істотної різниці. Обидві вони були провінціями Російської імперії з тими ж са­мо загальнодержавними органами: все це була одна кріпосна Росія. Але під одноманітним офіційним по­кровом і тут і там губилася українська народність, по­ки що ще жива й життєздатна. Вона жила не тільки в кріпосному підданстві, а й у міщанстві міст, почасти в місцевому духовенстві й навіть у дрібному дво­рянстві. Але дворянство докладало всіх зусиль, щоб відокремитися від своїх кріпаків мовою, одягом, побу­том, засвоїти «благородний спосіб життя». Назустріч прагненню дворянства йшла держава, яка намагалася обернути Україну на Росію. До цього були спрямовані органи й закони, цьому слугувала й освіта. Навчання у середній та вищій школах було поставле­не так, що вони могли випускати зі своїх стін тільки росіян, а не українців. Одне слово, освіта поки що служила цілям денаціоналізації, але й з тієї освіти ви­никла й зворотна течія.

Центральний уряд довго відхиляв прагнення південноруського дворянства мати свій університет. Він вва­жав, що «полуденна Росія не має потреби в інших за­кладах освіти», крім Київської академії та Харківсько­го колегіуму. Перший південний університет було відкрито в Харкові в 1804 р.

Щодо грошових коштів і щодо розумових сил Хар­ківський університет був влаштований дуже скромно, але все-таки це був університет. Чи погано, чи добре, але він доносив до свідомості місцевого суспільства те, що досягалося в Західній Європі в науці, філо­софії, політиці. Разом з французьким вільнодумством через університет проникали ідеї слов'янської спільності, повязані з ідеєю відродження слов янських народностей. У 30-ті роки в Харківському універ­ситеті вже склався гурток людей, які свідомо виступа­ли з думкою працювати для відродження української народності. Робота ця, звичайно, могла бути лише наукова та літературна. З'являються окремі видання: «Український альманах», альманах «Вранішня зоря», «Український збірник». У цьому останньому було на­друковано «Наталку Полтавку», відомий твір полтав­чанина Котляревського, який іще раніше написав свою «Енеїду» *: з її появою прийнято зв'язувати по­чаток нової, відродженої, української літератури. В 40-х роках у Харкові з'являються нові видання з тим же українським характером: «Сніп», «Молодик», «Південноруський збірник». З'являються вчені, які присвячують свою діяльність вивченню південноруської народності: професори Срезнєвський і Метлинський, Вадим Пассек. У цій атмосфері посиленої уваги до місцевої народності починає писати по-українськи обдарований Гулак-Артемовський, до української мо­ви вдається вже літній літератор Квітка-Основ'яненко й збагачує українську літературу кількома видатними творами. В цій же атмосфері готується до майбутньої діяльності український історик Костомаров, не кажу­чи вже про багатьох інших осіб меншого хисту й зна­чення.

* Перше видання «Енеїди» — в 1798 р.

У 1834 р. на території України виникає й інший про­світницький центр — Київський університет. Його бу­ло засновано з політичних міркувань: російський уряд вважав його необхідним для протидії впливові польсь­кої культури на Правобережній Україні. Звичайно, його засновники менш за все думали про відродження української народності, але просвітницький центр не міг не відгукнутися на цей жагучий запит життя. Вже перший ректор Київського університету Максимович виявився видатним українським науковим діячем. Він доклав немало зусиль на вивчення історії, географії, археології, етнографії України, її мови і народної творчості. Періодичні видання, які він очолює, «Ки­евлянин» і «Украинец» також присвячені місцевому вивченню. Але чи не найважливіше і чи не найзнаменніше те, що він — учений за становищем, розвитком, особистими смаками — складає підручники та популярні книги для українського народу, на народну мову перекладає псалми. Таким чином Максимович є не тільки свідомим українцем, а й українським народни­ком.

Вище ми розповіли, якими шляхами приходили перші свідомі українці до необхідності працювати для своєї народності. Ідеї слов'янської єдності (панславізм) та відродження слов'янських народів продовжували й далі впливати на уми місцевих людей, але життя вно­сило в ці ідеї цікаві зміни.

У 1846 р. у Києві виникло таємне товариство, так зва­не Кирило-Мефодіївське товариство. В ньому брали участь Костомаров, Шевченко, Куліш та інші. Товари­ство не встигло розгорнути свою діяльність, бо відра­зу стало жертвою доносу. Членів заарештували й тяж­ко покарали — ув'язнення в фортеці, багаторічне за­слання. Теоретична програма цих молодих українців, з яких потім вийшли видатні українські діячі, була та­ка: федеральний союз слов'янських народностей, до яких належить, звичайно, самостійна українська на­родність; скасування всіляких станових переваг і на­самперед кріпосного права; цілковита свобода релігійної думки, науки, друкованого слова. Щодо найближчих практичних завдань: освіта українського народу, видання для нього книг, заснування шкіл при сприянні освічених поміщиків — звичайно, викладан­ня рідною, українською мовою.

Знищення кріпосного права розчистило грунт для розвитку серед культурних українських людей того спрямування, яке має назву українофільства, або українського народництва. Щаслива випадковість по­дарувала Україні геніальну людину, яка вдихнула в те­оретичну побудову живу душу. Незначний член Кирило-Мефодіївського братства, він був так покараний, що його кара значно перевершувала кару інших членів братства. Тарас Шевченко відіграв у справі відро­дження української народності просто виняткову роль. Його поезія була справжнім одкровенням. Та на­родна душа, що жила таким прекрасним життям у його геніальних віршах, не могла не бути душею щедро об­дарованого народу, права котрого на самостійну куль­туру й національну рівноправність не потребували особливих доказів.

Водночас зі звільненням селян у Петербурзі з'явився літературний орган, у вигляді щомісячного часопису, що цілком присвячувався інтересам української на­родності. Довкола «Основи» згуртувалися всі пред­ставники тодішнього українофільства. За короткий час свого існування — два роки — «Основа», безпе­речно, багато встигла зробити для справи відроджен­ня українського народу.