Зростання національної свідомості на Західній Україні

Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на Лівобе­режжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В інших регіонах Російської України спостерігалося мало ознак зацікавленості українською народ­ною культурою. На Правобережжі кілька польських шляхтичів, такі як Тимко Паду-ра, Міхаль Чайковський, Зоріян Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі ба­чили козацьке минуле України й мріяли про час, коли українське селянство, за­бувши про минулі образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у від­новлену Польську Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню польської культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених причорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак украї­нофільства.

Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовен­ство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала си­нонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів-українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також вхо­дили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелі­генції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 pp. українською мовою, 40 належало перу священиків.

Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім, не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовен­ства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у куль­турному житті.

Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства пере­шкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів. Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за суттю своєю провінцій­них і консервативних — із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, при­множуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і гостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тих небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чи взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкривалася у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих укра­їнських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися за відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.

Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навіть для найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції, що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західно­української верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові: чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився він користуватися «мовою селянства».

Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свід­ченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини місцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких еле­ментів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освіче­них людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум» у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не по­ляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті виклада­лися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української німецькою.

Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта також народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли не чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілку­валися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національної свідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрій­ської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого се­редовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі ближче сприймати нову ідею української нації.

«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст. у старовинному місті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книго­збірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовен­ства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто віді­граватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогіч­ну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків, розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали при­клад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могиль­ницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його одно­думці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важли­вим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни могли б навернутися до римо-католицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та буква­рів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місце­вий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними церковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гіб­рид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови для літературного вжитку.

Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукра­їнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з істо­рії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етно­графи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латин­ською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи. їхнім лідером був Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський та­лант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилеви-чем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий «Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню дум­ку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської Ук­раїни, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав

приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелі­гента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Го-ловацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями народу» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах «Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місце­вому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам, вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту з одним народом (поляками.— Авт.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в 1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Буда­пешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Ли­ше невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою ре­акцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шаш­кевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький по­слідовно і невідступно продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».

Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно ста­новило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але не­відворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів із народу.

* * *

Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було проце­сом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві скла­дові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, тра-диціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові пре­стижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потре­бам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною й Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі, де ще зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спря­мована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок. Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині про­грес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зрос­тання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралель­ний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після сто­літь обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.

ДІЯЛЬНІСТЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації сус­пільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність при­стосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860—1890-х років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція — його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого вису­нення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство з ме­тою втілення цих пропозицій, вдаючись при необхідності до революційних кроків.

У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Це було невдячне завдання. Чисельно менша, ніж відпо­відні верстви в інших частинах імперії, українська інтелігенція натикалася на великі перешкоди, встановлюючи контакти з неосвіченим і апатичним у своїй масі народом, якому вона прагнула допомогти. Ця двоєдина мета породжувала вдвоє більші про­блеми й переслідування. Плутанину і розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу — на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази.

Українофіли

Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару від розгрому в 1847 р. Кирило-Мефодіївського товариства, виявив нові ознаки життя після смерті у 1855 р. архіконсервативного Миколи І. Звільнені із заслання Микола Костомаров, Василь Білозерський і, згодом, Тарас Шевченко з'їхалися до Петербурга, де до них приєднався Пантелеймон Куліш. Ці піонери українського руху (деякі з них зайняли відповідальні посади, наприклад, Костомаров став відомим професором історії) згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в сто­лиці імперії так звану громаду. Аналогічні громади української інтелігенції до кінця століття слугуватимуть тиглями українського руху.

Першочерговою турботою цієї групи було покращення долі українців і особливо селянства. Всі, за винятком Шевченка, зійшлися на тому, що в своїй діяльності громада має бути аполітичною й зосереджуватися на просвіті мас. Костомаров і Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів властей.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група з великими труд­нощами отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, що дістав назву «Основа». Його фундаторами були два багатих українці —

Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан. Протягом свого короткого 22-місячного існування «Основа» виступала засобом спілкування та будителем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Поновлення активності українців прихильно зустріла російська інтелігенція столиці. Тамтешні часописи друкували українські статті та взагалі підтримували розвиток української культури. На публічних читаннях часто з'являвся Шевченко ра­зом із такими велетнями російської літератури, як Іван Тургенев та Федір Достоєв-ський. Є свідчення, що російська публіка приймала Шевченка тепліше, ніж Достоєв-ського. Тургенев переклав російською мовою сповнені розпуки оповідання Марка Вовчка про кріпаччину на Україні, а вплив цих оповідань на російського читача був подібний тому, що справила «Хатина дядька Тома» письменниці Херріет Бічер-Стоу на американців. Узагалі представники як української, так і російської інтелі­генції були переконані в тому, що працюють разом на благо народу.

Водночас нове покоління прибічників українства в Києві, що складалося пере­важно із студентів, також утворило громаду. Кияни, яких налічувалося кілька со­тень, зосередили зусилля на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного се­лянства. У період між 1859 і 1862 pp. вони відкрили на Київщині кілька шкіл, в яких навчалися сотні учнів. Проте з точки зору дальшої перспективи найважливіша риса київської громади полягала саме в тому, що вона привабила нову категорію прибічників.

На початку 1860-х років серед польської та спольщеної шляхти Правобережжя виділилася група студентів, сумління яких мучилося усвідомленням того, що їхній клас століттями гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українським вбранням і трималася українських звичаїв, називали хлопоманами.

Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з поль­ським суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до київської громади, поринувши у справу просвіти селянства. їхнє почуття обов'язку перед народом відображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що користуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому, щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його влас­ні потреби й стати здатними задовольнити їх. Словом, шляхом власного внутріш­нього розвитку народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович, нащадок давньої родини спольщеної української шляхти, опублікував в «Основі» свою знамениту «Сповідь». У ній він доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або «повернути­ся» до українського народу й, самовіддано працюючи на його благо, намагатися компенсувати йому кривди столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними па­разитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можли­вість, Антонович став славетним істориком України, довічним народовцем, визнач­ним провідником українського руху. Значний внесок в українську справу зробили й такі його товариші, як Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанський та Костянтин Михальчук.

Натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в уже традиційні царини етнографії, філології та історії. На зразок хлопоманів вони стали вбиратися, як українські селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх пісень і — окрім своїх осель — розмов­ляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва й носили барвистий козаць­кий одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні прагнення українських мас. У другій половиш XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо­му українському стало відомим під назвою українофільства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів викликала підозри. У 1863 р., в розпал повстання поляків та особливо великої підозріливості до всього неросійського, уряд і навіть російська інтелігенція дійшли висновку, що для Росії потенційно смертельну загрозу становить український рух, і виступили проти украї­нофілів. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це, по суті, зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Такі невинні речі, як носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень, трак­тувалися як підривна діяльність. Військовий міністр Дмитро Мілютін зайшов так да­леко, що попереджав царя про наміри хлопоманів буцімто утворити самостійну українську державу.

Частина російської преси на чолі з такими ура-патріотичними газетами, як «Вест­ник Юго-Западной России», «Киевлянин» та «Московские ведомости», розпочала злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську державу. Незабаром чимало представників російської інтелігенції, які ще вчора ди­вилися на українофілів прихильно як на прибічників невинного барвистого регіона-лізму, тепер стали вбачати в них справжню загрозу імперії. Якщо багато росіян вважали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу н Правобережжі, то поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаб лення польських позицій у цьому регіоні.

Українці в свою чергу квапилися запевнити всіх у своїй лояльності. Антонови і 20 учасників київської громади опублікували відкритого листа, запевняючи росій ську публіку в тому, що їхньою метою «є лише освіта народу» і що всякі «розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки непотрібний, а й некорис ний». Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутріш ніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських науко вих, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малоросеийскм наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ні' коли не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було розпущено перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак передплатників, ні» через репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.

Майже ціле десятиліття українофілів змусили вичікувати свого часу. На по­чатку 1870-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватися, цензура — слабшати а кияни — поступово відновлювати свою діяльність. Антонович (тепер уже професор Київського університету) із своїми колегами й за підтримки таких талановита? помічників, як Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Зібер і Сергій Подо-линський, таємно утворили «Стару громаду», що дістала таку назву, аби відрізнити ї старших і досвідченіших членів (їх налічувалося близько 70) від нових громад, ще також з'являлися й складалися переважно із студентів. Українофіли знову зосереди­лися на неполітичній діяльності.

Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділенн* Російського географічного товариства. Українофіли масово записувалися в цю напів­офіційну організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали ви­давати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали українські докумен­ти. У 1875 р. «Стара громада» придбала російську газету «Киевский Телеграф», перетворивши її на орган, який висвітлював події в українській перспективі.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути ці обмеження, Куліш, Кониський, Драго­манов та інші встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню україномовну пресу, й особливо газету «Правда», для поширення поглядів, забороне­них у Росії. В 1873 р. за допомогою аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович та цукрового барона Василя Симиренка вони започаткували й фінансували створення у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, яке через кілька десятиліть (уже під назвою «Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка») стало не­офіційною українською академією наук.

Але минуло небагато часу, як на українофілів упали нові підозри. Як це часто трапляється, найзапекліші вороги українців знаходилися в українському ж середо­вищі. У травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор Михайло Юзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофіли перетворилися на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалеж­ності України. На довершення донощик додав, що українофіли поширюють антиросійську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змова. Реакцію уряду неважко було передбачити.

Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив імператорську комі­сію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і пуб­лікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені (на інші мови було перекладено навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрі), а також закрити «Киевский Телеграф» і припинити субсидування галицької проросійської газети «Слово». Міністерство освіти дістало розпорядження заборонити викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучи­ти із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або ж українофі­лами, замінити вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала ліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драго-манова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух ставали більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєвським циркуляром. Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв усі рекомендації комісії, й 18 травня 1876 р. набув чинності Емський указ.

Цей документ не лише став на перешкоді діяльності українофілів, але й ста­вив під сумнів деякі основні засади, що на них спирався український рух. Незва­жаючи на досвід 1863 p., українофіли й надалі вірили, що, обмежуючись неполітичною культурницькою діяльністю й поміркованими поглядами, вони уникнуть репре­сій уряду. Щоб обгрунтувати суто культурницьку природу українства, Куліш навіть розвинув цілу теорію. За нею, росіяни мали надзвичайно високі політичні здібності державотворців, які не властиві українцям, про що свідчить уся їхня нещаслива іс­торія. Тому, на думку Куліша, було природним і навіть корисним лишатися у складі Російської імперії, користуючись при цьому її силою, безпекою і престижем. Проте, вважав він, у культурному відношенні українці з їхнім чудовим фольклором обдаро-ваніші від росіян. Тим-то українці цілком логічно мали лишити політичну сферу для росіян, зосередившись на діяльності у царині культури, де вони переважали. Однак Емський указ розбив сподівання Куліша на те, що у взаєминах між українською культурою й російською політикою запанує принцип «живи сам і не заважай іншим», і змусив його вдатися до ще менш реалістичних поглядів, аби виправдати ідею україн­ського культурництва.

Інший піонер українського руху — Микола Костомаров—після 1876 р. став висловлювати відверто занепадницькі думки. Той, що колись із викликом писав: «Хай ні росіяни, ні поляки не вважають, що їм належить земля, на якій живуть українці*, тепер радив своїм товаришам слухняно підкоритися політиці царату. Інші провідні українофіли, такі як Антонович і Житецький, виступили за компроміс. Продовжуючи обстоювати ідею розвитку культурної самобутності українців, вони наголошували при цьому, що це не має спричинятися до відмежування українців від благотворного впливу російської культури та імперії. Вони вірили в можливість бути відданим одночасно і своїй «вужчій» українській батьківщині, й «ширшому» всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. Ще інші, такі як Борис Грінченко та Олександр Кониський, вважали себе твердими українця­ми, намагаючись звести до мінімуму зв'язки України з Росією. Але вони не мали конкретної реальної програми втілення своїх ідей. Відтак під загрозою царських репресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо цілей, тактики й навіть визначення природи українства, а це поглиблювало їхні й без того значні труднощі.

Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше відчували по­требу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них, Михайло Драго­манов, трохи не власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідео­логічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкої підтримки серед української інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її пред­ставників виходити поза межі культурницької діяльності, порушувати в українському контексті ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми дня.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дво­рянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рідні традиції користувалися повагою в сім'ї, їх затіняв космополітичний лібералізм бать­ка Драгоманова — людини надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання' в Ки­ївському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненим прагнення допомогти своєму народу. Згодом він очолив справу заснування перших у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Дра­гоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікави­тися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади. Отже, в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину, а прагнення практично допомогти пригніченому людові.

Метою, що ЇЇ ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні питання. На його думку, українці (цей, як він казав, «плебейський народ» — пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відпо­відали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріо­том України, а істинний український патріот повинен бути демократом.

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за ві­докремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обме­ження прав особи з боку сильної централізованої держави, він вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (ство­рених не обов'язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з найкращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкі­на про те, що «все славянские ручьи сольются в русском море». У своїй відомій статті

«Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням біль­ше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вір­ність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з Ук­раїни, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У період репресій 1875—1876 pp. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши на­томість вигнання на чужину. Перед від'їздом із Києва він досяг угоди зі «Старою громадою», за якою зобов'язався при фінансовій підтримці громади видавати часопис, присвячений українській справі. Так виникла «Громада» — перший український ча­сопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді» радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативнішими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення часопису.

Однак із послабленням зв'язків з українцями в Росії зміцнювались контакти Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закар­паття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовід­даної групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої укра­їнської соціалістичної партії.

Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм. Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський еко­номіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з Дра-гомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні та в Галичині.