Новий рух на Україні російській

Таким чином, і в Росії, по розгромі Кирило-Мефодіївського братства, і в Австрії, по втихомиренню революції 1848 p., кінець сорокових і п'ятдесяті роки стали часами глухої реакції, де затихло і приникло українське життя. В Росії, одначе, ся реакція як на­ступила скорше, так і скінчилася скорше. По нещасливій кримській війні настали в Росії нові часи, правительство само взялось реформувати старі, пережиті форми життя, що виявили свою нездатність. На чергу стало визво­лення селянства, визволення суспільності від пут старого режиму; суспіль­ність заворушилася, рвалася до нового життя, і з нею стали виходити на яв приспані змагання українські.

Кирило-мефодіївські братчики, повернені з заслання, збиралися в Петер­бурзі і заходилися прясти далі перервану основу українського відродження. Особливо живу видавничу й організаційну діяльність виявив у тім часі Ку­ліш, скорше повернений з заслання. Зачинає він видання старших україн­ських письменників, відкриває нову зорю українського слова — молоду Марковичку (Марко Вовчок), громадить матеріал для альманаху «Хата» (1860), нарешті з своїм швагром В. Білозерським розпочинає видавання українського місячника «Основа». Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861 —1862, всуміш мовою українською і російською, мав незвичайно велику вагу, вперше об'єднавши інтелігентних українців Росії й визначивши їм провідну поступову і народолюбну стежку.

Сміливі політичні гадки Кирило-Мефодіївського братства, правда, вже не залунали в новім органі. Трудно сказати, чи прикрі досвіди і кари, які впали на голову братчиків, змінили їх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу громадянства на таких далеких справах, котрі в підцензурній часописі можна було б обговорювати хіба дуже загально і здалека, коли тим часом на черзі стояли справи такі близькі і для українства превеликі. Справа визволення селянства, упорядкування нового громадянського, господарського і культурного життя селян — се ж було здійснення соці­альної програми братства, бодай в часті! Варто було потрудитися коло сього, і сим справам гурток «Основи», що почала виходити саме перед визволенням селян, присвячував особливу увагу, відсуваючи справи політичні.

За справою визволення виступило питання народної освіти — українці заходилися організувати недільні школи по містах, складати українські книжечки для шкіл і народної освіти та збирати гроші на їх видання. Разом з тим виникали гарячі суперечки про українську мову, придатність її для шкільного і книжного, взагалі культурного уживання. Приходилося боронити її від наскоків общеросів — чужих і своїх «тоже малоросів», які силкувалися доводити, що українцям не треба розвивати своєї мови, бо можуть корис­туватися «общерусскою», себто великоруською книжною мовою. А заразом мусіли відборонюватися і від поляків, які теж хотіли підтягнути українців під свою стару історичну Польщу. Костомаров енергічно боронив історичних прав українського народу, обґрунтовував з історичного боку федеративний принцип, виясняв демократичні традиції української історії. Він і Куліш виступають головними оборонцями української ідеї в сім часі.

Перед усіми тими живими справами дня відійшли на далекий план старі мрії про об'єднання всіх слов'ян. Натомість справа селянська, що зай­мала також поступове великоруське громадянство, зблизила з ним українців, що давніше не раз стояли ближче до великоруських консерваторів-слов'янофілів, а з боку поступовців російських стрічалися з неприязним і зневажли­вим трактуванням (так, найбільший представник тодішнього великоросій­ського поступового громадянства Бєлінський в 1840-х роках дуже неприязно поставився до Квітчиних і Шевченкових творів). Тепер поступові великоруси в цілім ряді питань почули себе одно­думними з українцями і не раз виступали з обороною українських потреб. Так, пе­тербурзький комітет грамот­ності в 1862 р. звернувся до правительства з прошен­иям, аби в народних школах на Україні заведено науку на українській мові, а між реко­мендованими ним для народ­ного читання книжками було навіть більше українських, як великоруських. Російські письменники виявляли зацікав­лення українською літера­турою і навіть до галицьких прихильників книжного слов'яно-російського язика звер­талися з щирими порадами залишити сю мертву мову та триматися живої народної української.

Сей живий і дуже помір­кований український рух, одначе, скоро стрівся з но­вими перешкодами з боку правительства. Хоч саме в тім часі українці обгризалися з поляками-поміщиками, які дуже ворожо виступали против народолюбних українських заходів і против своїх людей, що переходили на український ґрунт (гурток Антоновича й Ін.), проте правительство повірило безглуз­дим наклепам, нібито українці накладають з поляками. А тоді саме (1863) піднялося польське повстання. Пішла від начальства всяка біда на укра­їнське слово і на всякі українські заходи. «Основа» сама спинилася з кінцем 1862 p., інші видання заборонялися правительством. Почали забороняти також українські книжки для школи і народу, українських діячів арештовували і висилали на північ.

~ "Нарешті вийшло розпорядження" міністра внутрішніх справ (Валунні) проти українських книжок взагалі. Він посилався на те, що «бес...малороссіянь весьма основательно доказываютъ, что никакого особеннаго малороссійськаго языка не было, нЪтъ і быть не можетъ», а викликають укра­їнський рух на свою користь поляки. Отже, наказав цензурі на будуче про­пускати тільки українську белетристику, а книг наукових і для народу при­значених до друку не дозволяти. Даремно тодішній міністр освіти (Головін) вказував, що не можна так забороняти книжки, не вглядаючи в їх зміст, за саму тільки мову, котрою вони писані. Заборона таки зосталася, а до неї прилучився і синод, заборонивши святе письмо на українській мові; цензо­ри ж, потрапляючи під мисль начальства, перестали перепускати і беле­тристику.

Жвавий український рух тим способом раптом припинено і придавлено саме серед його розмаху. Але се мало той наслідок, що він з Росії перекида­ється до Галичини; ще раз отеє, по стількох віках, починається поворотний культурний рух зі Східної України на захід, в Галичину, тим часом як перед тим під натиском польського панування живіші елементи з Західної України відпливали на схід. Тепер українському рухові на сході стало тяжче, ніж в Галичині під австрійським пануванням, і починається рух на захід.

125. Народовство і москвофільство в Галичині і на Буковині. В Галичині серед українського, чи «руського», як тут казали, громадянства по деся­тилітнім застою новий рух починається з 1859 р. Проект галицького наміс­ника поляка Голуховського, щоб в галицькій письменності завести латинські букви, був останньою краплею, що переповнила чашу пригноблення га­лицьких русинів. Поляки в тім часі захопили в руки галицьке правління, ставши між Галичиною і центральним правительством, і тепер сей проект заведення латинського «абецадла» відкривав перед галицькими українцями в будучності повне ополячення всього галицького життя. З великою однодуш­ністю виступили вони против сього проекту і встигли його задавити своїм однодушним протестом. Та проект проектом, але вставало питання, як боро­тися против сеї страшної польської хвилі, що грозила потопити галицьку Україну? Консервативні елементи галицького громадянства, священики і урядники, чули свою безсильність, щоб розбудити народне життя. Досі вони всі надії покладали на австрійське правительство. Тепер, як виявилося, що воно віддало Галичину в жертву полякам і нічого не хоче робити для українців против волі поляків, надії сих консервативних елементів зверта­ються на Росію.

Такий російський напрям уже перед тим приготовлявся тою старою слов'яно-російською мовою, досить близькою до російської книжної мови XVIII в., і пам'яттю про заступство Росії за православних у Польщі. За сим пішли зносини з деякими російськими слов'янофілами (особливо з Погоді-ним), що. з свого боку підтримували такий русофільський напрям в Гали­чині. Велике вражіння також зробила російська поміч Австрії в 1848 p., коли Росія своїм військом помагала задавити угорське повстання; вона зо­сталася в пам'яті галичан як надзвичайно могутня, всемощна сила, і вза­галі Росія николаївських часів, що придавила так сильно Польщу після пов­стання 1831 p., малювалася галичанам як ідеальне царство порядку і сили. Австрію з кінцем 1850-х років спіткали великі нещастя в Італії, потім в 1860-х роках погромила її Прусія; здавалося, що приходить їй кінець. Коли ж до сього ще австрійське правительство зовсім перейшло на польський бік і віддавало польській шляхті Галичину в повне володіння, то консервативні елементи галицької суспільності (русинської) стали спасеніє своє покладати в Росії.

Сподівалися, що російський цар скоро забере Галичину від Австрії і в сих надіях проповідували зближення до російської культури і мови. Під вражіннями погрому австрійських військ під Кеніггрецом в 1865 р. львівська газета «Слово» — орган отсих консерватистів, «москвофілів», як їх названо, виступило відкрито з сим новим політичним сповіданням. До­водило, що галицькі русини оден народ з великоросами, українська мова — незначна відміна «русскаго языка», що ріжниться тільки вимовою: знаючи, як треба вимовляти слова по-великоруському, галицький русин може за одну годину навчитися говорити по-великоруському; та й ніяких русинів нема — є тільки оден «русскій народ», від Карпатів до Камчатки; тому й нема чого заходитися коло творення народної української літератури: є готова література російська (великоруська).

Так ото з консервативно-реакційних напрямів галицького життя 1850-х років, під вражіннями байдужості австрійського правительства для гали­цьких українців, в 1860-х роках почало витворюватися галицьке москво­фільство, по духу, як бачимо, близьке тому «большинству малороссів» ро­сійських, на яких посилався в 1863 р. Валуев,— що вони не знають україн­ської народності, ні мови, а тільки оден російський народ і язик. Се москво­фільство обхопило майже всю тодішню «інтелігенцію» Галичини, Буковини і угорської України, що найбільше підпала мріям про всесильну Росію, ба­чивши погром угрів російським військом. В тім напрямі в Галичині пішло багато й таких людей, що в 1848 р. зовсім рішучо стояли на українськім ґрунті,— сам Яків Головацький між ними, що, розпочинаючи виклади укра­їнської мови на новозаснованій кафедрі львівського університету, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником єдиної ро­сійської мови і пізніше перейшов до Росії. Певне, легше було сподіватися всяких благодатей від Росії і тим часом тихенько сидіти, не зачіпаючися з поляками (як се дійсно робили тоді й потім ті галицькі москвофіли), ніж працювати коло розбудження українського народу й сотворення культурних і всяких інших підстав для його нового життя.

Але власне сею другою дорогою пішли більш енергічні елементи з то­дішньої галицької молодіжі, а з нею — і деякі представники старших поко­лінь. Вони чули себе безмірно ближчими до демократичного, народолюбного українського руху, що на їх очах саме тоді відживав у Росії, ніж до тої офі­ціальної Росії николаївських часів, про котру мріяли попи і урядники москвофіли (а котра сама виявила свою гниль перед самими росіянами і давала місце більш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодішнього українського відродження в Росії наповняли сю галицьку молодіж радістю і надією. Жадібно ловила вона огненні слова Шевченка. «Кобзарь» стає для неї святою книгою, Україна — святою землею. Кохаються в пам'ятках козацької слави — між молодіжжю входить в моду вбира­тися «по-козацьки»; з молодечим завзяттям виганяють з уживання галицької інтелігенції польську мову. Пильнують якомога наблизитися до української мови й українського життя і своїми виданнями («Вечерниці» 1863, «Мета» 1863—1865, «Нива» 1865, «Русалка» 1866, «Правда» від 1867) будять в громадянстві любов і прив'язання до свого народу — простонародної маси і гарячі бажання піднести її культурно, економічно і політично.

Сей же новий народовецький рух захоплює й сучасну Буковину та тво­рить тут перші початки національного життя, якого досі не знала ся маленька країна, відрізана політичними, а далі й релігійними та культурними межами від сусідньої Галичини. Хоч австрійська адміністрація зв'язала її разом з Галичиною, досі Буковина жила осторонь, не зачеплена і не розрухана не­рухливим галицьким життям. Аж галицьке народовство 1860-х років знахо­дить живіший відгомін серед буковинців. Знаходиться тут кілька талановитих і енергічних письменників — брати Воробкевичі, особливо Ісидор, популярний поет, далі Осип Федькович — найбіль­ший талант, якого взагалі до того часу видвигнула австрій­ська Україна. В своїх опові­даннях і поезіях він розвинув перед громадянством Гали­чини і Буковини чарівну ро­мантичну панораму Карпат­ських гір, переказів і легенд, зв'язаних з ними, і барвисто­го тутешнього гуцульського життя. За недостачею місце­вих органів, місцевого літера­турного руху сі письменники прилучаються до руху га­лицького, беруть участь у народовецьких виданнях Га­личини, і при слабких взагалі тутешніх літературних засо­бах вони мали чимале зна­чіння в розвою перших наро­довецьких початків. В самій же Буковині народне життя стало розвиватися значно пізніше; тутешнє товариство «Руська бесіда», що служило осередком літературного і громадського життя, засноване 1869 p., довго мало характер русофільський, і тільки в 1880-х роках здобувають у нім перевагу народовці. Та незмірно більше значіння, ніж ся моральна поміч віщунів буковин­ського відродження, мала для народовецького руху в Галичині, і взагалі в австрійській Україні, участь і поміч українців російських. Після того як припинено розвій українського життя в Росії, чимало українських письменників звертають свої писання в збірники і часописі, що заходилися видавати га­лицькі українці. З старших письменників особливо Куліш, з молодших Марко Вовчок, Антонович і особливо Кониський і Левицький-Нечуй починають спомагати українські видання Галичини своїми писаннями. Коли з 1861 р. на місце тих недовговічних видань у Львові удалося наладити журнал «Правду», що виходив потім кільканадцять літ, українці з Росії брали в нім діяльну участь, і він мав до певної міри характер всеукраїнського органу, тому що в Росії не можна було видавати ні українських газет, ні журналів

Ся поміч українців з Росії мала величезну вартість для українців австрій­ських. Український, або, як його звали, народовецький рух в Галичині був піднятий молодіжжю. Майже все старше громадянство спочатку було йому неприхильне і більше або менше рішучо тягло в сторону москвофільську. В руках москвофілів були всі інституції і тут, і на Буко­вині, не кажучи за Україну угорську, а «народовецтво» з кінцем 1860-х і потім в 1870-х роках було представ­лене невеликими громадками інтелігенції, бідної і мате­ріальними засобами, і куль­турними силами. Отже, стра­шенно багато значило то для народовців, що вони чули за собою Україну — ту безграничну, могутню Україну, що сплодила великих героїв ко­заччини і нових діячів укра­їнського відродження, і ба­чили їх між співробітниками своїх органів і видань. З дру­гого боку, участь російських українців скріпляла демо­кратичний і поступовий на­прям галицького україн­ства — се теж багато зна­чило супроти переваги цер­ковних і консервативних еле­ментів у галицькім грома­дянстві. Для українців же російських в тодішнім їх при­гнобленні від усяких перепон і заборон Галичина явилася немов вікном у свобідну далечінь українського розвою, що давало їм вихід навіть на випадок найбільших утисків у Росії.

126. Київська громада і указ 1876 р. З початком 1870-х років цензура на українські книжки в Росії трохи полегшала і взагалі утиски ослабли; стала можлива знову літературна й наукова діяльність. Тоді центром українського руху знову стає Київ, де за останні кільканадцять літ після розгрому кирило-мефодіївців наросли нові культурні сили з вихованців тутешнього університету і між ними цілий ряд визначних учених — українознавців в ріжних спе­ціальностях. Се відбилося і на діяльності відновленої київської громади, що вона, відмінно від петербурзької, зверталася головно не так на суспільні, як на наукові справи: на обґрунтування українства науковими дослідами ми­нулого і сучасного життя українського народу. В тім напрямі працювали такі визначні учені, як історики Антонович і Драгоманов, етнографи Чубинський і Рудченко, знавець українського права Кистяківський, язикознавці Житецький і Михальчук і ін. їм удалося добути дозвіл на заснування тут у Києві відділу географічного товариства (1872), і він став центром, коло котрого стали громадитися культурні сили українські. Проіснував він не­довго, але для розбудження українських наукових інтересів і взагалі для української свідомості в місцевім громадянстві зробив багато. Археологічний російський з'їзд, що відбувся в тім часі (1874) в Києві і розбудив велике заінтересування в публіці, проведений був головно міс­цевими українськими силами і виніс ріжні принципіальні пункти українознавства перед широкий світ, перед громадян­ство, поставивши руба питан­ня старинності, історичності ріжних сторін сучасного укра­їнського життя. Се було справ­жнє свято українознавства. Поруч того оживає також і українська література. З кінцем 1860-х і в 1870-х роках виступають талано­виті поети і письменники — як Руданський, Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський, Михайло Старицький. Нечуй-Левицький, Мирний, Конись­кий кладуть підвалини со­ціального українського рома­ну, розгортають широку пано­раму народного українського життя в нових, розкріпощених умовах — на місце старо­го кріпацького змальованого Шевченком і Вовчком.

Микола Лисенко зачав класти підвалини українській музиці своїми збір­ками пісень, композиціями і чудовими концертами. Перші вистави його опер — «Чорноморців» і «Різдвяної ночі» зробили глибоке вражіння як нова сторінка в історії української культури. Згодом починає підійматися україн­ський театр і, невважаючи на всі перешкоди з боку цензури і адміністрації, незвичайно розворушує громадянство, його інтелігентські і півінтелігентські верстви.

Поруч з такими блискучими успіхами в області вищої української куль­тури — науки, письменства й мистецтва — на другий план відступало те, що робилося в області соціальній і політичній. Київська громада наново зав'я­зала перервану правительством нитку народницьких заходів і дала цінні вклади в народну популярну літературу. Вона стояла на ґрунті кирило-мефодіївської ідеології й розробляла її програму. Але сучасний соціально-політичний радикальний, революційний рух, що розвивався серед російської молодіжі і захоплював в значній мірі також українську молодіж, стрічався з доволі рішучою опозицією київської громади. її відпихав від себе росій­ський державний централізм сих революційних груп, неприхильність до на­ціонального питання взагалі й особливо українського, а також нахил до те­роризму і взагалі неперебірчивої тактики деяких з сих груп. Декотрі з провід­ників київської громади свідомо й умисно звертали увагу українського гро­мадянства, особливо молодіжі, на культурний бік української справи, за-нехтуючи політичний, щоб відтягти українців від участі в російських револю­ційних рухах, і тим будили навіть невдоволення серед самих українців на таке одностороннє «культурництво».

Таким одностороннім культурником, і то в дуже тісних межах (так зва­ного «домашнього ужитку»), зрікаючися вищих проявів культури, виступав під старість заслужений і славний кирило-мефодіївець Костомаров. В київ­ській громаді найбільш яскравими представниками сього ідейного розлому в 1870—1880 pp. стали найвизначніші духові вожді її Антонович і Драгоманов, товариші й співробітники (їх спільним ділом було видання «Історичних пісень українського народу», 1874—1875 pp., на російській мові, найважніше діло київської наукової громади) — пізніше ідейні антагоністи. Антонович виступав найбільш авторитетним і поважним представником сього напряму, який рішучо відмежовувався від російських революційно-соціалістичних те­чій, висував на перший план потреби національного усвідомлення україн­ського народу і якомога виразного національного відокремлення. Як автори­тетний історик України, він мав великий послух. Драгоманов в сім часі, в 1870-х роках, не досить ще рішучий в національних українських домаган­нях, признаючи, наприклад, загальне і для українців універсальне значіння великоруської літератури й культури, сильно виступав против перецінювання національної сторони українського питання: признавав національність тільки формою, в котру мусить бути влитий загальноєвропейський поступовий і соціалістичний, демократичний зміст («космополітизм в цілях, націоналізм в формах і способах»). По його гадці, український рух повинен був іти з ни­зів, від задоволення своєї «плебейської» публіки,.опиратися на соціалістич­них завданнях, на інтересах народних мас і з зростом їх — як «плебейська нація» — ставити собі все дальші й вищі культурні завдання. Українство, на його погляд, повинно було бути соціалістичним, не інакше, і з сього погляду він настоював на спільності з соціалістичними російськими течіями — хоч різко виступав і против тероризму та всякої неперебірчивості в способах (його гасло: «до чистого діла треба чистих рук!»), і против централізму й державної узькоглядності («якобінства») російських соціалістів (против сього написаний головний, класичний його публіцистичний твір: «Историческая Польша и великорусская демократія», 1881 — против польських і росій­ських революційних претензій на Україну).

Сі гадки, котрі Драгоманов проводив з великим завзяттям і талантом і в своїх пізніших писаннях, 1880-х і. 1890-х роках, мали великий вплив і зна­чіння для дальшого розвитку політичної української мислі. Але в данім мо­менті, в 1870—1880-х роках, перевага в київських кругах була по стороні більш поміркованих культурницьких течій.

Невважаючи на се, діяльність київських громадян послужила приводом до нових правительствених заходів проти українства. Привідцями до того були чернігівські поміщики урядовці Рігельман і його свояк Юзефович, що грав роль сторожа російських державних інтересів на Україні. Розсварившися з провідниками київської громади, Юзефович раз у раз надсилав пра­вительству свої донесення, лякаючи його успіхами українського «сепара­тизму», як тоді се називано — що українці розвивають свою мову і письмен­ство на те, щоб відділитися від Росії. З початком 1875 р. була наряжена осібна комісія в сій справі, і до неї покликано також Юзефовича. Він пред­ставив сій комісії українство як польсько-австрійську інтригу, звернену на те, аби відірвати Україну від Росії. Цензурні представники з свого боку по­тверджували, що українське письменство має потайні цілі — відокремлення України від Росії. Притім особливу небезпеку вже тоді добачали в україн­стві галицькім, не зв'язанім цензурними російськими обмеженнями і настроєнім різко й ворожо для російського правління через його заборонні заходи против українства.

Комісія рішила якнайпильніше слідити за галицькими виданнями, не до­пускати до Росії все, що могло б впливати на розвій українського життя, підтримувати грошевими підмогами й іншими способами москвофільські видання, москвофільський рух в Австрії та вжити всіх способів, щоб задавити українських рух в Росії. Зараз потім закрито київський відділ географіч­ного товариства, а весною 1876 р. вийшов указ против українського слова взагалі: дозволено українською мовою друкувати тільки історичні пам'ятки, з нової літератури — белетристичні твори (вірші, оповідання, п'єси), та й то правописею російською і під найгострішим доглядом; українські кон­церти, представлення, читання заборонено зовсім.

Самі по собі се були дуже тяжкі заборони, а на ділі цензура ще додавала до того своєї пильності, і якийсь час українські книги не пропускалися таки зовсім — хіба десь припадком, через недогляд. Доходило до всяких сміховий: вичеркували українські слова з оповідань, писаних по-російськи; веліли, щоб на концертах українські пісні співалися словами, перекладеними на російську або французську мову, і т. ін. Скоро, одначе, саме начальство київ­ське і харківське звернулося до правительства з виясненнями, що заведені заборони занадто гострі і безпотрібно тільки дражнять громадянство. Через те зроблено було потім деякі полегші, наприклад дозволено українські кон­церти й представлення, хоч і з всякими обмеженнями; дещо полегшено книж­ну цензуру; пропущено, хоч і з немилосердними вирізками, кілька літера­турних альманахів («Луна», «Рада», «Нива»), що мали заступати місце літературного журналу, якого не дозволювано ніяк. Принципіальні ж за­борони і обмеження зосталися в усій силі.

127. Українська робота на галицькім ґрунті в Росії в 1880-х роках. Незважаючи на сі малі полегші, яка-небудь літературна чи громадянська ро­бота українська все-таки була неможлива в отсих обставинах, і заборона 1876 р. мала той наслідок, що свідоміші й енергічніші українці з Росії в 1880-х роках ще в більших розмірах, аніж в 1860-х роках, переносять свою роботу до Галичини. З становища тих державних, чи централістичних інте­ресів, які мали на оці автори заборони, се був результат, гірш якого для них навіть вимислити не можна було. Для напрямку ж і характеру українства він мав велике значіння.

Ще перед указом 1876 р. кілька тямущих українців з Росії заходилося заснувать у Львові інституцію для розвою українського письменства і науки, щоб вона могла працювати тут свобідно, не знаючи цензурних утисків, для цілої України. Так виникло Товариство імені Шевченка, засноване у Львові 1873 p. На зібрані гроші засновано при нім друкарню для українських видань; але зібрано було грошей мало, так що довгий час прийшлося ще сплачувати друкарню, поки вона стала на ноги і товариство могло розпочати власні видання,— се сталося тільки при кінці 1880-х років. Після заборони 1876 р. Михайло Драгоманов з кількома молодшими товаришами — гро­мадка талановитих і енергічних людей,— з огляду на урядові нагінки ви­їхавши за кордон, щоб наладити свобідні від цензури видання, присвячені українським питанням політичним і національним, зав'язали тісні зносини з

галицькою суспільністю, хоч і осілися кінець кінцем не в Галичині, як думалось, а в Женеві, бо австрійська цен­зура тодішня по-своєму та­кож була нелегка. Декотрі українці, як-от Куліш, потім Кониський, Нечуй й ін., при­їздили і перемешкували дов­гий час таки безпосередньо в Галичині, розвивали тут більш або менш живу літера­турну і політичну діяльність, мали визначний вплив на розвій і напрям галицького українства і теж були по­середниками в зав'язанні тісніших зносин австрійської України з російською.

Впливи сих українців на галицькім ґрунті йшли в ріжних напрямах. Зовсім в іншім напрямі впливали, на­приклад, Драгоманов і його однодумці, побуджуючи ук­раїнське громадянство Галичини до освідомлення народних мас і організації боротьби за свої права, а знов в іншім Куліш, Антонович, Кониський — стараючися сотворити більш прихильні обставини для розвою українського життя порозумінням з польськими владущими шляхетськими верствами. Але кінець кінцем всі сі ріжнорідні впливи, весь сей приток духовних сил, а почасти і матеріальних засобів з російської України дуже зміцнив українське життя Галичини і причинив йому багато розвитку. Протягом 1870-х і 1880-х років українські народовці дуже зростають в числі і силі. Почавши від роботи літературної та просвітньої — видавання популярних книжечок та засновування читалень, вони переходять до політичної діяль­ності, з малозначних громадок витворюють сильну партію, котра своєю енергією і духовою силою відтіснює на другий план останки старих консер­ваторів та москвофілів і надає тон і напрям життю галицьких українців. Невважаючи на слабкі сили і засоби, в ній почувалася сила руху, енергія поступу, тому все живіше починає приставати до неї, і скоро народовці почи­нають грати першу роль в Галичині і на Буковині, невважаючи на поміч, яку партія москвофільська мала з Росії — далеко багатшу, ніж народовці від українців. З другого боку, для України російської Галичина з сього часу стає справді вікном на світ, що не давало їй заснути в темряві тодішніх заборон. Позбавлені можності скільки-небудь свобідно обговорю­вати питання української по­літики, завдання і змагання її, російські українці ко­ристувалися для сього га­лицькими виданнями, котрі хоч і були заборонені в Росії, проте поширювалися на ро­сійській Україні досить знач­но. На галицькім ґрунті, на галицьких відносинах, в галицьких виданнях стави­лися, випробовувалися й рі­шалися ріжні питання соці­альні, політичні, національні. Через те галицькі відносини викликали незвичайне заінтересування серед свідоміших російських українців. Не маю­чи можності у себе дома зай­нятися справами політичними і національними широко і явно, вони якийсь час, можна ска­зати, жили галицькими подія­ми й інтересами, особливо з початком 1890-х років, коли між галицькими українцями-народовцями зачалася бо­ротьба між більш уміркованим і більш поступовим, ра­дикальним напрямом. І се давало корисне доповнення до тісного обсягу культурних

справ, полишених російським українцям суворим і підозріливим режимом, і заховувало їх від повної односторонності.

Тими убогими можливостями культурної української роботи, яку поли­шала російська внутрішня політика в сім часі, не міг задоволитися і найзавзятіший культурник, що скільки-небудь серйозно ставився до, української стихії. Межі дозволеного були тісні навіть для прихильників легальності. Після того як закрито київський відділ географічного товариства, російські українці довго зоставалися не тільки без органу, але й без якогось публічного осередку. Історичне товариство, засноване в Києві, зрідка тільки попадало під впливи українських учених, оживлялось і набирало громадського інтересу Але з початком 1880-х років наладився історичний місячник «Кіевская Старина» (1882—1895), і хоч його ініціатори брати Лебединцеві стояли далеко

від сучасного українського руху, були тільки українськими антикваріями в старім стилі, з дуже неглибоким українським патріотизмом, все-таки їх українофільство згромадило коло видання наукові і культурні українські сили, а з смертю свого першого видавця воно таки і вповні перейшло на орган київської «старої громади» (1888). Журнал вівся по досить широкій програмі (російською мовою): займався і етнографією, і мовою, і письменством; пізніше, з 1890-х років, він мав часами й доволі живу су­спільну закраску, містив ук­раїнську белетристику і літе­ратурну критику, заступаючи місце літературного органу, котрого ніяк не хотіла по­зволити російська адміні­страція, так само як і полі­тичної або популярної укра­їнської преси.

Двадцятиліття, що пішло за указом 1876 p., було вза­галі часом коли не найбільш тяжких, то найбільш прикрих цензурних і адміністратив­них утисків на українство в Росії — особливо болючих, що громадська і культурна сила українська наростали неустанно, під впливами за­гального розвитку життя, культурних і соціальних єв­ропейських впливів, рвалася йти в парі з життям велико­руським, польським і своїм закордонним — і на кождім місці стрічала міцний мур урядових заборон і репресій. Цензура і адміністрація, коли не вдалось, як хотілось, вигнати зовсім з письменського і культурного вжитку українське слово, завзялися принаймні обмежити його обсягом чистого етнографізму і не дати пере­творитися в знаряддях культури. Тому рішучо, не допускали його до вжитку в школі, в церкві, в урядуванні і всіми силами силувалися не дати йому захопити, так би сказати, вищих проявів культурного життя. Не до­пускалося ніяких наукових видань на українській мові. Белетристику і театр старалися обмежити малюванням селянського побуту, і то без яких-небудь провідних соціальних і національних ідей. Повісті й драми з життя інтелігенції вважалися недопустимими зовсім — цензура їх не пускала. Цен­зорам наказувано не пропускати взагалі творів показних, великих, поваж­них, які могли б становити значне надбання українського письменства, і всяко пильнувати, щоб якменше проходило українських книжок, уживаючи до того всяких причіпок або й просто забороняючи їх «з державних мотивів». І цензори дійсно старалися, а щоб хтось чогось не упустив, для українських книжок спеціально заведено подвійну цензуру: книжка, про­пущена цензором місцевим, мусіла йти на розгляд ще до Петербурга, до главного управленія в справах печаті. Тими всіми способами українські книжки справді нищено, і проходила з них переважно ріжна полова, а все цінніше пропадало, йшло кінець кінцем за границю або зоставалося лежати в цензурних архівах. Подібними ж труднощами обставляно й український театр, що при недостачі української книжки і всяких перешкодах для їх поши­рення мав величезне значін­ня і в сій добі — був голов­ним і сливе єдиним засобом національного освідомлення широкої публіки. Успіх він мав величезний, неймовірний. Українські трупи почалися з одної, але з часом множи­лися, ставали все більш роз­повсюдженим явищем, і, невважаючи на убогість репер­туару і невисокої прикмети більшості п'єс (цензура теа­тральна була ще більш сувора, ніж книжкова), вони підтримували пам'ять народ­ного слова і любов до нього серед винародовленої міської людності. Приїзд української трупи до міста ставав свого роду національним свя­том, стягав до купи розпо­рошену, розгублену і неор­ганізовану українську публіку, давав їй національний імпульс. Бідність репертуару викупалася багатством і красовитістю етнографічного й істо­ричного українського побуту, що, за виключенням всяких національних, соціальних і політичних мотивів, грав головну роль в сім репертуарі, а також і визначною талановитістю артистичної братії. Українська сцена виставила відразу цілу низку першорядних сценічних талантів, які вміли надати блиск і правду навіть найбільш примітивним п'єсам репертуару. Такими були Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, три брати Тобілевичі — Іван, Опанас і Микола (по сцені Карпенко-Карий, Саксаганський і Садовський), Затиркевич і інші. Як талановиті організатори театраль­ної справи, потрудилися Старицький, Кропивницький, Тобілевичі. Вони по­ставили український театр дійсно високо, дали певного роду стиль і школу, що, виростаючи з чисто етнографічних підстав, по-своєму стилізували і надавали своєрідну закраску і більш загальним типам і ситуаціям.

Але ся творча робота проходила в обставинах істинно неймовірних. Адмі­ністрація і цензура обставляли її систематичними труднаціями. Що сказати про такі, наприклад, вимоги, щоб чисто українських вистав не було: щоб разом з українською п'єсою ставилася п'єса російська з тим же числом актів,— так що трупа мусіла одчитати при порожнім театрі якомога скорше російську драму в п'яти діях, щоб приступити до правдивого, українського представлення, і т. п. А дов­гий ряд літ, хоч український театр і не заборонено, так в'їзд йому зоставався закри­тим до всього київського генерал-губернаторства (ку­ди входили тоді п'ять губер­ній) — і се тільки за овацію, зроблену в Києві трупі Кропивницького, яка ті. генерал-губернаторові не подобалася тим, що була занадто гаряча. В сих тісних межах не мо­гла, повторяю, уміститись на­віть найскромніша культурна українська творчість, невважаючи на всі силкування при­хильників культурницького напряму. Організоване укра­їнство в Росії в сих десяти­літтях стояло під проводом їх. Найбільш талановитий і енергійний проповідник ак­тивної соціально-політичної діяльності, Драгоманов, пі­сля указу 1876 р. виїхав за кордон з деякими молодшими товаришами і розвинув там свою публіцистичну діяль­ність, в своїх власних і ріжних європейських виданнях (збірники «Гро­мада», «Вільне Слово» й ін.). Була се воля і бажання самої київської громади, вона обіцяла Драгоманову матеріальну поміч і для занять, і для видань, прирікала своє співробітництво. Але скоро почалися непо­розуміння, ріжниці в оцінці тактичних завдань між емігрантами і київ­ською громадою. Вона, виділивши з себе найбільш рішучих прихильників активної політичної роботи, ще далі пішла в бік культурництва, шукала ле­гальних доріг для нього і осуджувала різку тактику, взяту против російського уряду Драгомановим в його заграничних виданнях. Але й її програма зоставалась безплідною. Російське правительство на ніякі уступки не йшло, всі ті подання, петиції, заходи «через людей», на які кидалися декотрі гро­мадяни, «щоб помирити з собою російське правительство», не приводили до нічого. Література застрягала в цензурних архівах, проби наладити як не га­зету, хоч не журнал, то який-небудь півперіодичний збірник, розбивалися теж о цензурні «чистки». Все було даремне, а тим часом етнографічні, язикові чи історичні студії не могли ж захопити цілої суспільності!

Найбільш живі й енергічні суспільні елементи зневажливо покидали українство, бо воно здавалося їм якимсь застарілим романтизмом. Ішли в російські партії, де була хоч видимість якоїсь живішої діяльності, смілі завдання і гострий риск небезпеки, що завсіди вабить смілих, а не було всього того в культурницьких гурт­ках російського українства. І ся вся безвихідність української роботи в Росії власне надавала особливу ціну укра­їнській організації галиць­кій: на галицькім ґрунті, бодай хоч посередньо, через органи преси, через особисті зв'язки можна було брати участь в відкритих партійних дебатах, в обговоренні принципіально політичних і соці­альних питань, в політичній і громадській роботі,— хоч як ся галицька робота в тім часі, в 1880—90-х роках, ще мала місцевий характер, духом і складом своїм далеко від­ходячи від інтересів російсь­кої України.

128. Політичний рух в австрійській Україні і її на­ціональний зріст в 1890— 1900-х роках. 1890—1895 pp. були поворотними роками українського життя Гали­чини. За вісімдесяті роки, як я вже сказав, народовецький українский рух дуже поширився між галицьким громадянством, запанував над ним і, як звичайно в таких обставинах буває, притягнув до себе багато наро­ду нейтрального, що йде за тим напрямом, який бере гору, хоч би внутрішнім своїм змістом він був йому навіть зовсім чужий. Тому разом з тим, як народо­вецький український напрям виступав все показніше як сильна політична партія та проторговав собі дороги в ширші народні маси, в самій середині його мусів зазначитися певний розлом через велику неоднаковість тих елементів, які опинилися тепер під одною спільною фірмою українського народовства.

Елементи більш поступові хотіли йти далі в тіснім союзі з поступовими елементами російської України і разом з ними — з поступовими європей­ськими напрямами — бажали на українськім національнім ґрунті перебуду­вати суспільні, політичні і економічні відносини в дусі справжнього демокра­тизму і соціалізму. Елементи більш помірковані і консервативні, священики

урядники та інші представники буржуазних верств (між українцями дуже невеликих), прийнявши національну форму—народну мову і до певної міри — українські національні традиції, бажали під сею зверхністю заховати старий зміст життя. їх займало панування української національної церкви (уніатської в Галичині) й релігійна правовірність громадянства, а в со­ціально-політичних відносинах вони були або рішучими консерваторами, або дуже і дуже поміркованими демократами. На сім ґрунті виникає в Галичині досить різка боротьба, що й велася при живій участі і навіть під сильними впливами російських українців. Особливо Драгоманов, хоч не жив в Га­личині, через гуртки своїх однодумців, людей більш енергічних і здіб­них, з молодших поколінь галичан, вів галицьке громадянство в першім напрямі, і впливи його серед молодіжі і серед селянства все більше зростали.

Рішучим моментом було, коли більш консервативна частина народовців в 1890 р., не без впливів і участі декотрих російських українців, розірвала політичний союз з москвофілами, з котрими разом виступала в галицькім соймі й австрійськім парламенті против поляків і правительства. Вона ввійшла в порозуміння з правительством, чи краще сказати — з галицьким наміс­ником (графом Бадені), і сподівалася опертися на його помочі, як в 1848 р.

Але тоді правительство стояло против польської шляхти, а тепер було з нею зв'язане. Та й не те було галицьке громадянство! Поступовіша частина га­лицьких українців уже перед тим відлучилася від більш консервативних на­родовців і стала формуватися в осібну партію під назвою «радикалів». Коли ж проголошений був новий союз народовців з правительством, сі радикали різко виступили против нього і повели дуже енергічну агітацію против такої «угодової» політики народовців. Опозиція їх була глибоко справедлива, бо на ділі союз з правительством мав бути союзом українців з правлячою поль­ською шляхтою Галичини, а властиво і не союзом, а відступленням від бороть­би з шляхетським польським пануванням за ціну деяких національних усту­пок, дуже дрібних як на таку принципіальну справу (одна українська гімназія, одна українська кафедра в університеті й таке інше). Кінець кінцем проводирі народовців, розгледівши, куди веде їх сей союз, та й уступаючи натиску громадської думки, розірвали сю «угоду», і при ній зосталася тільки невеличка група консервативно-клерикальна. Переважна більшість наро­довців, ще глибше переконавшися на сім прикладі, як нерозривно зв'язалося правительство з польською шляхтою, рішила стати в рішучій опозиції і до польського панування і до центрального правительства, що віддавало Га­личину на поталу полякам, за те що вони підтримували правительство в пар­ламенті.

За прикладом радикалів, що всі свої плани оснували на соціальнім і політичнім освідомленні селянства й його організації, народовці рішили також іти якенергічніше в народ, освідомляти його політично — загрівати до бо­ротьби за свої права та організувати до участі в політичнім житті і політичній боротьбі. З сього власне погляду вплив радикалів на галицьке життя був дуже важний, бо він не дав народовцям пересуватися направо, куди їх тягли консервативні й клерикальні елементи, а змушував вести бодай середню лі­нію між сим консервативним і радикальним напрямом. В 1900 р. народовці навіть постановили формально злитися докупи з радикалами, прийнявши поступові й соціальні домагання радикальної програми, і перейменували

отсю об'єднану партію на «національно-демократичну». Розуміється, само приймлення радикальної програми не зробило сих народовців справжніми поступовцями в дусі радикальнім; праві елементи не стратили своїх впливів і все тягнули до угодових порозумінь з правительством та польськими правителями. Але все-таки лівіші елементи галицького українства стри­мували народовців від занадто різкого і відкритого маршу направо, до кот­рого тягнуло їх праве крило. Кінець кінцем, як-то зви­чайно буває, боротьба і кон­куренція напрямів незвичай­но оживили галицьке життя протягом дев'ятдесятих — дев'ятсотих років. Національ­не і політичне усвідомлення вийшло з громадок інтелі­генції, обхопило широкі кру­ги, маси народні, навчило їх пильнувати своїх прав, боротися за свої економічні, культурні й національні інте­реси, доходити їх своїми силами, єдністю, організа­цією. Опозиційний напрям, котрим повели галицьке гро­мадянство поступові україн­ські течії, в противність стар­шому, правительственному народовству 1848—1850-х ро­ків, мав власне той незви­чайно корисний вплив, що відзвичаїв галицьких укра­їнців від сподівань якихось благодатей від правитель­ства чи когось іншого, навчив будувати свою долю, своє життя власними силами і засобами та йти пробоєм, не оглядаючися, яке вражіння роблять їх змагання на сильних і владущих. Те, що здобуло галицьке українство протягом останніх десятиліть, воно осягнуло власними силами, своєю організацією і боротьбою против усяких ворожих пере­шкод, які ставило польське панування всіми своїми величезними засо­бами. Маючи по своїй стороні центральне правительство, в своїх руках три­маючи всю державну управу Галичини і крайове самопорядкування, розпоряджаючи величезною земельною власністю, всякими грошевими і куль­турними засобами, поляки всіми силами боролися з українським рухом, але таки не могли спинити величного походу української народної маси. Осягнемо за се десятиліття справді багато. В сфері національної куль­тури насамперед треба зазначити сотворения української науки, про яку ста­ло можна серйозно говорити тільки з сього часу, з тої організованої роботи, яку повели учені, згуртовані в 1890-х роках коло львівського Товариства імені Шевченка, в 1892 р. переміненого на наукове товариство, а в 1898 зре­формованого на взірець академій наук. Його видання дуже скоро звернули на себе увагу дослідників, і українська наука здобула собі право громадян­ства в науковім світі. Невважаючи на дуже убогі підмоги з фондів державних і крайових, товариство розвинуло велику видавничу і організаційну діяль­ність, про яку чверть віку перед тим ніхто не посмів би й думати.

В парі з сим виступило також домагання україн­ського університету. Прави­тельство обіцяло його ще в 1848 p., але потім се все за­булося разом з іншими обі­цянками. Львівський універ­ситет захопили поляки, а українцям зосталося лише кілька кафедр з україн­ськими викладами. Тоді з кін­цем 1890-х років вони стали добиватися заснування дру­гого, осібного українського університету; в 1900-х роках ся справа стала незвичайно гострою, раз у раз викликала сильні заворушення на уні­верситеті, на котрі чуйно від­зивалися найширші круги громадянства, й український університет став черговою справою української політики, а здобуття його стало питанням недалекого часу.

В сфері літературній тре­ба одмітити розвій красного письменства завдяки цілій громаді яскравих, живих талантів, що в сей же момент розцвіту полі­тичних і суспільних інтересів з кінцем 1890-х років виступили на досить яло­вім перед тим галицько-буковинськім ґрунті. Досі, в 1880—1890-х роках, Іван Франко, талановитий поет, новеліст і публіцист, був найбільш визначним талантом на сім ґрунті. Тепер наоколо новозаснованого місячника «Літературно-Науковий Вістник» і видавничого товариства «Українсько-руська ви­давнича спілка» виступив ряд нових, свіжих талантів з Василем Стефаником і Ольгою Кобилянською в головах і надав небувалого перед тим змісту ту тешньому українському життю.

В сфері освітній і народно-організаційній дав себе знати незвичайнийі розвій читалень «Просвіти» і товариств гімнастичних, так званих «Січей" і «Соколів», які нечувано зворушили народні маси, розбудили в них бажання знання, освіти, інстинкти організації й солідарності.

З огляду на ті трудності, з якими зв'язане було заснування нових українських середніх шкіл - що їх просто-таки приходилось випрошувати і вимолюлювати у польських верховодів, а властиво виторговувати за які-небудь важні уступки з інших українських домагань,— галицькі українці взялися до закладання своїх приватних середніх шкіл і в останнім десятилітті перед війною розвинули дуже показне своє власне свобідне шкільництво.

Звернено також в сих літах велику увагу на економічну сторону — на заснування позичкових кас, кооперативів, сільськогосподарських това­риств, щоб по можності ви­зволитися від залежності від чужих фінансових і сільсько­господарських інституцій.

Все се незмірно підняло почуття власної сили і мож­ності в українськім грома­дянстві, уможливило здобу­вання національних прав не поклонами — вислугами вла­дущим партіям чи правитель­ству, як вели свою «полі­тику» старші покоління, а організованою боротьбою, зму­шуючи рахуватися з на­ціональними домаганнями га­лицьких українців незалежно від того, чи на них дають свою згоду польські верхо­води Галичини, чи ні. А ще важніше — що навіть неза­лежно від державних від­носин, в самім собі україн­ське громадянство відкрило сили і засоби свого націо­нального розвитку, і, власне, в момент найбільшого розвою

суспільно-політичного руху в громадянстві й народі воно видобувало з себе сили культурного і національного розвою, енергію національної творчості.

1 29. Перше розкріпощення російської України. В Росії в 1890-х роках теж потроху легшали цензурні утиски українського слова і стала можливою жи­віша літературна і видавнича робота. Добродійне товариство для видавання дешевих книжок, засноване в Петербурзі, де менше давало себе знати «усердіє» місцевих цензурних комітетів, досить енергійно заходилося коло видавання, популярних книжечок для народу з ріжних областей знання. В Києві видавничий гурток «Вік» заходився коло видавання української белетристики. Виступив ряд визначних авторів в краснім письменстві — Коцюбинський, Грінченко, Самійленко, Кримський, що внесли нові тони, нові теми в українське літературне життя і дали нову силу і блиск літератур­ній мові. Сильно розвинувся театр. Його репертуар за сей час збагатився рядом цінних п'єс, головно творами Карпенка-Карого (Тобілевича), то вмів і в рамках цензури поширити круг тем, увівши до них деякі соціальні мотиви з сучасного народного життя. Гідно підтримував славу української музики Микола Лисенко. Нарешті — вже в перших роках дев'ятсотих — виступають перші замітні проби українського стилю в мистецтві (найважніший і най­більший утвір сього часу — дім полтавського земства, робота визначного українського маляра і архітектора Василя Кричевського).

Ще важніше було оживлення національне і політичне, яке зазначується в українськім громадянстві уже з 1890-х років і стає помітнішим в 1900-х роках.

Заборони української мови на археологічних з'їздах 1899 і 1903 pp. з новою силою підняли суперечки про культурну правосильність української мови, ме­жі і завдання української куль­тури. Здобутки культурного і національного руху, зроблені на галицькім ґрунті з участю ро­сійських українців, високо пі­діймали рівень їх змагань і в Ро­сії. Українство ставить своїм завданням осягнути всю повно­ту національного життя по всій лінії. Заразом, рівно з партій­ною боротьбою в Галичині ви­ступають початки партійного групування в російській Україні, боротьби і полеміки ріжних су­спільних і політичних течій.

Ідеї Драгоманова і галиць­кий радикальний рух знаходять сильний відгомін, особливо серед молодших поколінь, уже з 1890-х ро­ків. Против культурництва і лояльності старших громадян наростає все сильніша опозиція. «Українофільство» стає докірливою назвою в її устах — нею означують уже поверхове, не продумане до кінця відношення до укра­їнських національних домагань, хапання за зверхню, формальну, декоратив­ну сторону, незрозуміння політичних і соціальних завдань, які випливають з національного постулату, звужування національних завдань і опортунізм в відносинах до правительства. На сім ґрунті «українці» все ріжче і ріжче одмежовуються від «українофілів», при всіх ріжницях в своїх власних рядах. 1897 р. зроблено першу пробу організувати сі «українські» елементи з цілої України на ґрунті боротьби за українські національні права. Елементи були занадто ріжнорідні, щоб об'єднатися в спільній програмі або в спільній активній політиці, але, почавши від сього часу, нова організаційна зв'язь між ними не переривається до нинішньої революції. Проба дати їм партійну організацію, яко «демократичній» (1904), потім «радикально-демократичній» (1905) українській партії, не вдалася через ріжноманітність об'єднаного в сій організації громадянства. Вона вернулася до ролі між-партійної організації, зібраної на платформі автономії України в федера­тивній Російській державі і названої потім Товариством українських посту­повців (ТУП). Не успішніші були проби об'єднання і радикальніших з політичного чи соціального погляду елементів — почавши від дуже хаотичної Революційної української партії (1900), що об'єднала певні радикально-політичні елементи серед молодіжі, і до більш виразних організацій, як Українська радикальна партія, з поміркованою народно-соціалістичною за­краскою, і Українська соціал-демократична робітнича партія (1905), що до загальної соціал-демократичної програми вносила національні поправки. Обставини складалися так, що не сприяли політичному розріжненню і су­перництву, а навпаки, нахиляли свідомі українські елементи до всяких заходів коло об'єднання на спільних гаслах, щоб не роз­порошитися серед загального російського руху. Але зріст і рух в них був очевидний.

З початком дев'ятсотих років рух сей стає дуже помітним. Нещаслива російсько-японська війна і часи «довір'я правитель­ства до громадянства» розбуди­ли його ще більше і захопили українське громадянство в за­гальний вир російського визво­лення. На чергу стали питання перебудови Російської держави; спеціальні українські інтереси одійшли на другий план. Гру­пування російських партій за­хоплювало і ділило на аналогіч­ні партії також і українське громадянство. Селянство за­хоплене було земельним пи­танням, інтелігенція — політич­ним. Серед сього загального заворушення невеликі тодішні групи організованого україн­ського громадянства силкувалися дорогою преси, петицій, резолюцій і т. ін. добитися поставлення українського питання — національної рівноправ­ності для українців, а насамперед скасування заборони українського слова, і для сього старалося об'єднати свідомі українські елементи, щоб спільними заходами притягати увагу до сеї справи.

В грудні 1904 р. комітет міністрів спеціально зайнявся українським пи­танням і прийшов до переконання, що український рух «не містить в собі, як здається, скільки-небудь серйозної небезпеки», яка б оправдувала заборонні заходи правительства і ті шкоди, які заборона українських книжок чинить селянству. Запитані ним державні органи висловилися также в тім дусі, а петербурзька академія виступила з просторою, авторитетною запискою в справі української мови. В ній вияснила неправдивість ходячих фраз, що літературний великоруський язик — мова общеруська, котра для українців може служити такою ж рідною мовою, як і для великорусів, так що україн­цям нема потреби розвивати українську мову. Невважаючи, одначе, на всі отсі вияснення, справа затяглася, і правительство не видало спеціального закону про знесення заборон українського слова: вони були скасовані самі собою загальними законами: видані восени 1905 р. нові правила про періо­дичні видання відкрили українцям можність видавати газети і журнали на українській мові, а правила про неперіодичні видання (в квітні 1906 р.) зняли всякі обмеження з книг «на иностранных и инородческих языках», втім і з української мови.

Правда, в дійсності і після сього над українською книжкою і пресою не перестав тяжіти більш гострий і підозріливий догляд. На українській мові раз у раз каралося і заборонялося те, що свобідно проходило на росій­ській. Українське слово далі звучало для адміністрації як щось вороже і зловіще, і вона все шукала в нім якоїсь погрози, заклику до бунту і повстання. Його здібність проходити в таємні глибини народу, будити в нім свідомість і викликати созвучні настрої незмірно лякали її. Зостаючися панею краю, вона не жалувала своїх засобів против нього. На українські газети вида­валися ріжні спеціальні заборони, як ні против яких інших: їх не тільки забороняли виписувати служащим людям або карали за виписування, а й просто наказували поштам або сільським управам не видавати адресатам по селах, а самі видання нищили карами грошевими, арештами редакторів, замиканням друкарень, де вони друкувалися, або просто закривали самі газети без усяких мотивів.

Все ж таки було, і то вже добре по всім попереднім, що принципіально українське друковане слово зрівняно з російським і тим відкрито йому, хоч і в узьких межах і з вічним риском кар, все-таки якусь дорогу поширення і розвитку.

В справах політичних і суспільних царський маніфест 17 жовтня 1905 р. з своїми обіцянками політичної свободи і конституційного устрою відкрив великі перспективи,— і не вгадати було, як мало здійсниться з них справді.

Великі надії покладалися на першу думу, скликану весною 1906 р. Між селянськими й інтелігентськими депутатами її знайшлося чимало людей, для українства настроєних більше або менше прихильно, і з них організу­валася чимала українська фракція, яка могла б мати немале значіння в дальших нарадах думи. Та думу розпущено перше, ніж ся фракція підібра­лася відповідно — з людей переважно Мало обзнайомлених з українськими справами, що аж тут в думі мали нагоду серйозно застановитися над по­требами українського життя. Свідомі українці, що становили осередок фрак­ції, стояли, на становищі кирило-мефодіївських традицій, прийнятім сучас­ними українськими організаціями. В своїй декларації, опублікованій тоді ж, вони заявляли, що приймають федерацію за найбільш відповідну форму дер­жавного устрою, а в данім моменті домагаються національно-територіальної автономії для України й для інших національних територій Росії — крайо­вого українського сойму і зв'язаних з них органів адміністрації і контролю, з широкими правами в законодавстві, порядкуванню фінансами й крайовим земельним фондом, організації освіти і справ духовних, громадської безпечності і економічних засобів. Програма ся, одначе, не могла бути скільки не будь розвинена перед думою, бо й винесена була незадовго перед її розпуском. Те саме повторилося і в другій думі, вік котрої так само був короткий: українська фракція ще не вийшла з організації, а вже дума була розпущена Ну, а в третю думу, скликану на підставі нового виборчого закону, селянство вже не могло послати самостійно вибраних депутатів, і українське село

єдиний елемент, на котрий можна було покладати надії, зосталося, властиво, без представників. В результаті за всі десять літ думське законодавство не дало українському життю нічого. Навіть для заведення української мови в народній школі в третій думі не знайшлося більшості, як для декотрих інших інородчеських шкіл.

В сім відбився неприхильний для українства настрій правительственних сфер, що стали рішучо на становище, вороже українському національному рухові. Після виборчого закону 1907 р. (на те умисно і уложеного) вони завсігди мали в думі правительственну більшість і були спроможні давати напрям думському законодавству. В українській справі се було тим легше, що і консервативні, і ліберальні, і навіть соціалістичні круги російські до українства настроєні були дуже неприязно, і елементи, скільки-небудь при­хильні до національної свободи, гинули без сліду в сій загальнонеприхильній масі. Власне, оте провалення української мови в народній школі і в урядовім (судовім) ужитку показало се очевидно: право народної мови в школі при­знано полякам, литовцям, латишам, естам, татарам, дрібним кавказьким гір­ським народам, але українців і білорусів від сього права виключено (1910).

Таким чином, розвіялися надії тих, які по маніфесті 17 жовтня думали, що з розвоєм конституційного життя в Росії українське життя зможе розви­ватися тут свобідно і правильно. Але воно, хоч і з страшенними перешкодами, все-таки невпинно розвивалося.

Десятиліття 1905—1914 pp., невважаючи на всі розчарування, заборони і гоніння на українство, зазначило себе великим поступом, принесло важні й цінні здобутки, які глибоко врізалися в життя і не могли бути вирвані з нього ніякими заборонами і нагінками, тому, власне, що здобуті були на­перекір всяким перешкодам і заборонам. Українська преса, котрій відкрив дорогу маніфест 17 жовтня: газети «Хлібороб», «Громадська Думка» (по­тім перемінена в «Раду»), «Рідний Край», «Село», «Засів», «Рілля» й багато інших, журнали «Вільна Україна», «Нова Громада», перенесений з Львова до Києва «Літературно-Науковий Вістник», «Українська Хата» зробили своє важне діло, невважаючи на всі бичі і скорпіони адміністративних і судових кар, на всякі перепони для їх передплати і поширення. Ся преса об'єднала і зв'язала в одно громадянство розсипані атоми української інтелігенції, ви­сунула перед ним основні політичні, суспільні і національні домагання україн­ського життя, а поруч них вперше серйозно поставлені були й економічні за­вдання. Заснування Українського наукового товариства (1907), що згурту­вало українські наукові сили з ріжних наук, в своїх виданнях зазначило домагання повноти української культури — не якогось «домашнього оби­ходу» старих часів, а в усіх областях культурного життя. Серйозно постав­лено жадання української школи.

Найбільші перешкоди стрінуло поширення освіти і практичного знання в народних масах; «Просвіти», що заснувались для сеї мети в ріжних містах, в одних місцях не дозволялись, в інших закривались і скоро були вбиті майже вповні. Але популярна література, що значно розвинулася за сі роки, захопи­ла широкі круги народні,— і се показало себе незадовго.

130. Перед війною. Російська революція 1905 р. була великим святом світової свободи. Вісті про неї, як електрична течія, пройшли скрізь, осмілюючи і підіймаючи прихильників політичного і соціального визволення. За революцією російською пішла турецька, китайська, перська. Здавалося, світ іде швидким кроком в краї свободи і справедливості; Але сі успіхи визвільного руху підняли на ноги також і всіх його ворогів; привели їх до об'єд­нання і рішучих заходів. І сю реакцію з особливою силою прийшлося дізнати на собі українському народові як в Росії, так і в Австрії.

На австрійських відносинах російська революція відбилася дуже сильно. Вона підняла на ноги всі демократичні, соціалістичні, національно-опозиційні елементи в цілій Австро-Угор­щині. Припало се на час за­гострення між Австрією й Угорщиною, кличі демокра­тичні і соціалістичні пере­плуталися з політичними і на­ціональними. Загальне роз­ворушення вилилося в вели­кий рух за реформу вибор­чого права на основі загаль­ності, рівності, безпосередньості й тайності (чотирьох-членна, чи «чотирьохвостна», формула). Розвинулася ве­личезна, бурхлива агітація по ріжних краях, в тім дуже сильно і в Галичині, серед української людності. Укра­їнцям ся реформа давала надію зломити панування польської шляхти і буржуа­зії, що передусім держалося привілегійованим станови­щем сих польських елементів в виборчім праві. Під вражінням російської революції консервативні круги вважали потрібним піти на уступки. Старий імператор дав свою згоду на реформу, виборів до парламенту, вона була ухвалена. Але реформу виборчого права до соймів полишено самим соймам. Та й переведення парламентської реформи впливові парламентські партії німці й поляки постаралися обставити так, щоб вона якнайменше пошкодила їх національ­ному і класовому пануванню. Принцип рівності покалічено немилосердно при викроюванні виборчих округів і розділі мандатів: українські округи умисно пороблено великі, польські малі,— так що українець кінець кін­цем дістав тільки півголоса замість повного голоса.

Се дуже прохолодило запал до сеї справи серед людності, і справді, «перший народний парламент», скликаний 1907 р. на підставі сих нових, «за­гальних і рівних» виборів, показав повний крах усіх сподівань, покладених на реформу. Національні меншості, хоч і збільшені значно, все-таки по-дав­ньому зосталися втім же прикрім становищі груп, фактично позбавлених всякого впливу й голосу в законодатній роботі. Соціальні завдання, які стояли перед парламентом, безнадійно загальмувалися національними суперечками. Українське представництво, хоч і значно побільшене числом, лишилося без­сильним супроти об'єднаних на національнім ґрунті («в польськім колі») польських партій і груп. Панування в Галичині зосталось далі за польською буржуазією; польські націонал-демократи, взявши гору над шляхтою помі­щиками після останньої реформи, внесли в національні відносини ще більше загострення. Національна ворожнеча дійшла до крайніх проявів. Такі факти, як убийство галицького намісника Потоцького українським студентом М. Січинським, що хотів тим способом помститися за політичні кривди свого на­роду (1908), або кривава перестрілка українських і польських студентів в львівськім університеті (1910), давали міру сеї ворожнечі.

Парламентарні українські проводирі під впливом гірких досвідів і роз­чарувань в більшості скоро пускаються на дорогу опортуністичну. Шукають порозуміння з правительством, те кождого разу видає його головою полякам, і се кінець кінцем, невважаючи на крайню непопулярність угоди з поляками серед українського громадянства, приводить політичних провідників галиць­ких і буковинських до компромісів з польською гегемонією. Ґрунтом для них послужили переговори про реформу соймових виборів і взагалі сеймо­вого представництва: без згоди польської більшості його не можна було провести, і по довгих, бурхливих суперечках, обструкції й опозиції українські політичні проводирі пішли на рішучі уступки. По затяжних і прикрих торгах в лютім 1914 p. (14.II) прийшло до угоди. Українці відступили від свого принципіального домагання, щоб Галичину поділено на дві часті, україн­ську і польську, і з тим розділено сойм і вищі крайові установи (як виділ крайовий, шкільна рада і т. ін.). Вони відложили сю справу, а зараз признали спільність сойму і в сім соймі вдоволилися ролею меншості: згодилися на такий поділ мандатів, щоб на українців припадало 27 %, а решта зосталась полякам (разом з жидами), і в вищих крайових установах вони вимовили собі тільки збільшення представництва відповідно до тої ж пропорції.

Се мало збільшити для даного моменту впливи українців в крайовій управі — але з принципіального становища була се капітуляція україн­ського елементу перед польським, признання його паном краю, і прийняття такого неприємного для народної самосвідомості політичного курсу осяга­ло