Українські гуртки російської України 1830

Заінтересовання українською мовою і народним побутом, народною словесністю і переказами минулого, симпатії до українського народу і його етнографічних прикмет з'єднують згодом людей в перші українські гуртки з літературними і народолюбними інтересами. Найбільш замітний гурток, перша така громада українська, що вже щось значила в літературі й житті українськім, на Україні російській виробилася в Харкові. В десятих — тридцятих роках Харків стався найбільшим духовим огнищем України: коштом місцевого дворянства, потомків слобідської старшини, засновано тут університет, далі жіночий інститут, організувався театр, розвивалася досить жвава як на ті часи літературна діяльність; виходили журнали і збірники літературні. Щоправда, і сі школи харківські, і се письменство — все отсє культурне життя було великоруське, а українська течія проявляла себе в ній досить скромненько — українськими поезіями або статейками в тих великоруських журналах, або українськими книжечками, що виходили коли-не-коли, раз на кілька років. Але появлялися речі талановиті й поважні; займалися українською літературою люде визначні, поважні, і займалися серйозно, з свідомістю, що не забавляються якоюсь забавкою, а роблять діло важне.

Професор харківського університету Петро Гулак-Артемовський пише гарні поезії, перекладає і переробляє з чужих літератур ріжні речі на українське. Григорій Квітка, потомок місцевого старшинського роду, чоловік дуже поважаний в харківськім громадянстві, складає театральні п'єси і перші повісті з народного життя, малюючи в них високі прикмети душі українського селянства. Прославлений потім язикознавець Срезневський, тоді ще молодий учений, випускає збірки українських історичних пісень — рід поетичної української історії, що робила свого часу сильне вражіння на суспільство. Згодом виступає на літературнім полі як поет і етнограф професор Амвросій Метлинський і молодий вихованець харківського університету, славний потім історик Микола Костомарів, також слобожанин (з старого Острогозького полку). В руках харківського кружка українське письменство набрало характеру поважного народного діла. Члени його стояли під впливами романтичного народництва і слов'янського відродження. В українськім письменстві вони бачили нового члена слов'янської сім'ї, багато наділеного природою, котрому бракує тільки прихильних обставин, щоб проявити себе як слід.

Замітні гуртки українські були також по російських столицях, в Петербурзі й Москві. В Петербурзі з кінцем 1830-х років пробував талановитий поет Гребінка і молодий Шевченко, що з кінця 1830-х років починає звертати увагу на себе своїми поезіями. Поява його першого «Кобзаря» 1840 р. і зараз потім «Гайдамаків» була многоважною подією українського життя. Справедливо завважив визначний великоруський критик, що українське письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потребувало ніякої рекомендації, ніяких доказів свого права на існування. Се було велике щастя для молодої української літератури, що в ній так скоро яких-небудь сорок літ по появі її першої ластівки, «Енеїди» Котляревського, проявився такий геніальний поет, як Шевченко. З його появою справді можна було сказати, що українське відродження з літературного боку вповні забезпечене.

Але Шевченко відіграв також велику роль в ідейнім розвою українського громадянства. З сього боку величезне значіння в історії українського життя здобула київська громада 1840-х років. Коло новозаснованого (1834) київського університету зібралися тоді такі визначні сили, як Максимович, Костомаров, Куліш ~ тоді ще молодий етнограф, повний юнацького завзяття, історик права Гулак і багато ріжної талановитої молодіжі. До них в 1845 р. прилучився й Шевченко, перейшовши до Києва на посаду при київськім університеті. Зійшлися найбільші люди тодішньої України — найвизначніші талантом і високими мислями про відродження свого народу.

Шевченко, Костомаров, Куліш, Гулак і декотрі з молодших їх знайомих близько сприятелювалися і, сходячися, роздумували над минувшиною України, над кривавою наукою, яку дали їй колишні повстання народні, над гірким становищем свого поневоленого народу і способами його визволення. Костомаров працював тоді над історією козаччини й ділився з товаришами своїми відомостями й гадками про минувшину. Шевченко ще в своїх молодечих віршах перший з українських поетів звернувся до козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в ній боротьбу за волю й право народне, згідно з тими переказами, які чув змалечку наоколо себе. Тепер з поручения київської археографічної комісії він їздив по Україні, зарисовуючи старі українські пам'ятки, й вони з новою силою будили в його душі пам'ять українського минулого. З-поза блиску гетьманських клейнодів, з-поза війн і чвар вставав перед ним дійсний герой української історії: сірий народ, що повставав на те, аби зробити своєю ту землю, на котрій працював, і бути господарем своєї праці і свого життя. З небувалою ні перед тим, ні потім силою Шевченко в своїх поезіях сього (1845) року виступав против неправди і неволі, яка запанувала на Україні, і лукавим нащадкам пригадував забуту правду української історії:

Схаменіться! Будьте люде, Ви — розбойники неситі.

Бо лихо вам буде. Голодні ворони, Розкуються незабаром - По якому правдивому,

Заковані люде, Святому закону

Настане суд, заговорять І землею, всім даною,

І Дніпро і гори! І сердешним людом

І потече сторіками Торгуєте? Стережіться ж,

Кров у синє море Бо лихо вам буде,

Дітей ваших... Тяжке лихо!..

Разом з тим товариство незвичайно цікавилося сучасними поступовими течіями — розуміється західними, бо в Росії тоді завмерло все. Між ним були люде, добре познайомлені з сучасним французьким революційним рухом, з соціалістичними теоріями, з змаганнями деяких французьких священиків обновити християнство в духу демократичнім і соціалістичнім. Інтересувалися й слов'янським відродженням, що з віковічного сну підіймало оден за другим сі забуті, навіки поховані слов'янські народи. Підіймали свою культуру поляки і чехи, будилися хорвати, серби, болгари, словаки, словинці —

І о диво! трупи встали і очі розкрили,

І брат з братом обнялися і проговорили

Слово тихої любові навіки і віки —

як співав Шевченко, сам незвичайно захоплений гадкою про відродження і визволення слов'янства.

Великий інтерес мав гурток до революційної літератури польської і великоруської, сучасної і попередньої.

В 1820-х роках, під час тодішнього поступового російського руху, що привів до повстання 1825 р. (так званих «декабристів»), на Україні існувало потайне товариство «Соединенных славян», що ставило собі за завдання привести до того, аби народи слов'янські зв'язалися в вільну спілку (федерацію). Єсть звістки, що було тоді також осібне «Малороссійское общество», і воно ставило собі за завдання добиватися політичної самостійності для України. Такі гадки й плани розвивалися також по масонських ложах, потайних гуртках, що на західний взірець поширювалися в тім часі по Росії і на Вкраїні — між членами їх бували й свідомі українці (наприклад, Котляревський). Відомості про тодішні товариства і їх завдання доходили до Шевченка і його приятелів, і вони на взірець їх задумали заснувати потайне політичне товариство для визволення українського народу.

121. Кирило-мефодіївське братство. Громада, коло котрої заходилися отсі найкращі, найталановитіші українські громадяни, прибрала собі назву товариства св. Кирила і Мефодія, просвітителів слов'янських, а коротко звалася братством (так зве його Шевченко в однім листі). Своєю метою воно ставило визволення слов'янських народів, в тім числі і українського, і утворення з них слов'янської федерації. Кождий слов'янський народ мав творити окрему демократичну республіку, а спільними справами мав завідувати спільний слов'янський собор, куди думали вислати всі слов'янські народи своїх депутатів. Братчики марили, що Київ буде центром сеї слов'янської федерації і представники слов'янських народів відкриють свій собор гам.

де колись збиралося вільне київське віче, під гук софійського дзвону,.....

оповістить світові правду, свободу і рівність.

Се була данина, котру братчики віддавали ідеям слов'янського відродження і визволення, слов'янському романтизмові, і доволі близько нагадувала плани згаданих «Соединенных славян» 1820-х років. Для українського життя, для політичного розвитку українського громадянства мав далеко більше значіння той соціальний і політичний зміст, який братчики вкладали в сю слов'янську рамку, і ті підстави, які вони вказували в українській минувшині, в українській традиції для тих основ свободи, рівності і народовластя, на котрих вони хотіли оперти новий лад України і всього слов'янства.

З сього погляду братство далеко було не одностайне. Були люде такі, як Шевченко — настроєні незвичайно ворожо до всього, що тяжіло на українськім народі: против царського деспотизму, поміщицького панування, всякого насильства і неправди соціальної й духової, готові добиватися повного, корінного знищення її й оновлення життя до самих підстав хоч би насильством, повстанням, переворотом. Але далеко більше було поміркованих українських патріотів, романтиків національності, настроєних гуманно, прихильно до народних мас, але неохочих до тактики різкої й насильної — вони стояли за методи роботи культурні: через просвітні товариства, видання й розповсюдження серед народу популярних книжок, поширення серед поміщиків свідомості потреби народної освіти й загального поліпшення селянського життя. На сім ґрунті виникали гарячі дебати, завзяті суперечки, в котрих вигладжувалися найбільш різкі протилежності й намічалася спільна, середня програма політичної роботи. В поезіях Шевченка 1845 p., особливо в його славнім «Посланії до земляків», знаходимо різкі відгомони запальних суперечок з національними романтиками, які ідеалізували сучасне народне життя й минулу славу України, манилися «современними огнями», слов'янофільством і західноєвропейськими теоріями й недобачали того, в чім для Шевченка лежало головне,— страшної народної кривди, соціального лиха, історичних гріхів українського панства перед своїм народом:

І Коллара читаєте з усієї сили

І Шафарика, і Ганка ', і в слав'янофіли

Так і претесь... І всі мови слав'янського люду —

Всі знаєте, а своєї дастьбі... Колись будем

І по-своєму глаголать, як німець покаже

Та до того й історію нашу вам розкаже.

Се «слав'янофілам», а от і романтикам української народності:

Заговорили

Так, що й німець не второпа, учитель великий,

А не те, щоб прості люде. А гвалту! а крику!

«І гармонія, і сила, музика та й годі ².

А історія... Поема вольного народа!

Що ті римляне убогі! Чортзна-що — не Брути!

У нас Брути! і Коклеси! славні, незабуті!

У нас воля виростала, Дніпром умивалась,

У голови гори слала, степом укривалась!»

Кров'ю вона умивалась, а спала на купах,

На козацьких вільних трупах, окрадених трупах!

Подивіться лишень добре, прочитайте знову

Тую славу. Та читайте од слова до слова...

¹ Визначні письменники, представники сучасного чеського слов'янофільства.

² Се похвали українській мові, які набридли Шевченкові в устах ріжних панків.

³ Герої старої римської історії.

Все розберіть... та й спитайте тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. Та й побачите, що ось що ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани.

В сих протестах очевидні крайності, в які Шевченко впадав, показуючи як головне історичну неволю України і сучасну кривду селянства. Його roj/oc не був одиноким, між молодшими членами кружка були також люде, для яких центром всього була селянська кривда і які не могли пробачити її ні царизмові, ні поміщицькій інтелігенції, невважаючи на весь її малоросійський патріотизм.

Історичні традиційні вартості українського життя висував в київській громаді особливо Костомаров, найбільший авторитет її в сій області. Особливо інтересна з сього погляду виготовлена ним агітаційна брошура (захоплена жандармами і тому не розповсюджена): «Книга битія українського народу». В ній дуже цікавим способом мішається українське ідеалізування своєї минувшості — визвольних змагань народних і козацьких — з слов'янофільською ідеалізацією слов'янства в противставленні світові германсько-латинському і з палким революційним протестом против царизму, панства і всякого соціального поневолення. Українська народна стихія виставляється найвірнішим виразом правдивого слов'янства, не покаліченого впливами германсько-латинськими, що попсували Польщу й західну Слов'янщину, і візантійсько-татарськими, що покалічили й знівечили життя великоруське (прищіпивши йому царизм і казьонне православіє).

Український народний рух XVI—XVII вв. струсив з себе всякі сторонні шкідливі впливи: братства вернули релігійне життя України до чисто го, апостольського християнства, козаччина — до старих слов'янських підстав демократизму: свободи, рівності й братства. Україна, пише Костомаров, не любила ні царя — як Московщина, ні пана - як Польща, і зробила у себе козацтво, себто братство: «вступаючи туди, кождий ставав братом інших, хто б він не був перед тим, паном чи холопом,

аби був тільки християнин, і були козаки всі рівні між собою: старшина вибиралась на раді і мала служити всім по слову Христовому, приймаючи уряд як повинність, і не було між козаками ніякої панської пихи, ні титулів. З дня на день росло і множилося козацтво, і скоро всі люде на Вкраїні стали б козаками, себто вільними і рівними, і не було б над Україною ні царя, ні пана, крім Бога єдиного, і за прикладом України те ж саме стало б у Польщі й по інших слов'янських землях». Але пани польські, побачивши, як зростає козацтво — що скоро всі люде стануть козаками, себто вільними, кинулося до всяких насильств. Козацтво повстало і против Польщі пошукало помочі Москви. Але Москва поділилася Україною з Польщею, і вдвох вони знищили козаччину і здавили українську свободу. «І пропала Україна — але се так тільки здається. Не пропала вона, бо не хотіла знати ні царя, ні пана, а хоч і був цар над нею, але чужий, були пани, але чужі, а хоч би і з української крові були ті виродки, одначе вони не поганять своїми підлими устами української мови і не називають себе українцями. А правдивий українець, чи буде він простого роду, чи панського, не повинен любити ні царя, ні пана, а повинен любити одного Бога».

«Україна встане з своєї могили і кликне знову до братів-слов'ян, і почують її поклик, встане Слов'янщина, і не зостанеться в ній ні царя, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні мужика, ні холопа, ні в Великій Росії, ні в Польщі, ні на Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні в сербів, ні у болгарів. І Україна буде незалежною республікою в слов'янськім союзі. Тоді скажуть всі народи, показуючи на те місце, де на карті буде намальована Україна: «От камінь, відкинений будівничим — а він ліг основою всього».

Здійсняти се велике діло ставило своїм завданням товариство. Оден з молодих членів його, В. Білозерський, писав:

«Ні політична самостійність, ні свободне виявлення гадок і почуть, ні сама мова не знаходять собі опіки закону. Все засуджене на нищення, все задавлюється самоволею. В такім страшнім становищі пробуває наша світ-Україна, що заслужила вічну шанобу своїми гіркими стражданнями за правду. Прилучена на основі своїх власних прав, вона терпить множество

ріжних кривд. Права її забуті, і тепер не як сестра одновірного народу, а як невільниця мусить вона зносити все, що тільки єсть найприкрішого в житті, її доля, її будучність важиться Богом, але коли довго ще потягнуться теперішні порядки, коли ніщо українське не шанується, коли на нас накладають чуже ярмо, і ми,— Боже, як чужинці в своїй старій дідині, в своїй власній вітчині, то Україна стратить свій народний, одвічний засіб. І ми заслужимо се, коли будемо байдужі і спокійно дивитимемось, як убивають на наших очах найбільший дар божий — життя народне з його духом, ідеєю й метою, до якої воно має прямувати. Як вірні сини своєї батьківщини, одушевлені бажанням всякого добра до неї, ми повинні йти до здійснення в ній божої правди, царства свободи, братської любові і народного добробуту. Одначе ясно, що окреме існування її (України) неможливе: вона буде між кількома огнями, буде під натиском і може підпасти гіршій долі, ніж яку перетерпіли поляки. Одинокий спосіб для привернення прав, прийнятий розумом і ухвалений серцем, полягає в об'єднанні слов'янських племен в одну сім'ю, з охороною закону, любові і свободи кожного».

«З огляду, що метою товариства буде привернення слов'янським народам їх самостійності й моральної свободи, кожний член повинен старатися про поширення правильних ідей про свободу, засновану на християнській проповіді і народнім праві. З огляду, що ся свобода може бути осягнена нами й іншими поневоленими народами тільки при об'єднанні слов'ян в одну державу, оперту на пошанування кожної народності,— повинні члени поширювати відомості про слов'ян і право кожного племені їх на самостійність, будити любов до слов'ян і їх народності та викорінювати всяку неохоту між племенами, а поширювати пам'ятки, які викликають свідомість народності і братства».

Поруч зовсім ясних політичних, соціальних і національних завдань бачимо у членів кружка все-таки дуже багато мало реальної фразеології на моральні і релігійні теми — вони не могли позбутися так легко сеї спадщини свого часу. Тим не менше в уставі товариства, в «правилах» для його членів, в відозвах до української людності і сусідніх народів — великоросів і поляків, виготовлених членами, знаходимо багато цінного і важного дня того часу: домагання розкріпощення людності, скасування всякої нерівності, цензу, привілегій класових, гарячий протест против деспотичного російського ладу, против використовування народних трудящих мас,— що робило сильне вражіння і мало великий вплив серед того глухого часу. Братство формувалось потроху протягом 1846 і початку 1847 p., здобувало собі прихильників серед кращих людей тодішнього громадянства; оден з учасників оповідає, що до провалу товариства в нім було до сотні членів.

Вийти з такого підготовчого стану та перейти до активної роботи товариство не встигло, бо було захоплено серед самого ще свого творення: на Різдво 1846 р. були підслухані розмови братчиків студентом, що подав на них донос; в марті й квітні у братчиків пороблено трус і арештовано. Коли виявилося, що товариство захоплено в часі формування, жандармерія була дуже вдоволена таким доказом своєї чуйності, і се вплинуло на те, що кари на братчиків вона запроектувала не великі, порівнюючи з тими страшними розмірами, які надавала адміністрація сій українській змові. Видержавши кого довше, кого коротше в кріпостях, їх розіслали по далеких сторонах поза Україною, відібравши змову працювати так, як їм хотілося. Найтяжча кара впала на Шевченка: його віддано в солдати і вислано в закаспійську пустиню, заборонивши писати й малювати. Се страшне заслання і тяжке солдатське життя надломили його творчість в самім розцвіті і розбили його фізично. Тяжко поруйнували ті кари сили і творчу роботу также і інших братчиків — найкращі тодішні українські сили. На українську мисль, на українське слово пішли нагінки і заборони, перед тим небувалі. Заборонялися й нищилися книги, видані перед тим: «самі такі слова, як Україна, Малоросія, Гетьманщина, вважалися злочинними». Український рух притих. Але мислі кирило-мефодіївських братчиків зоставили глибокий слід, вони жили далі й будили політичну і соціальну українську мисль. Особливо Шевченкові поезії, що ширилися в рукописях, переказувалися з пам'яті, мали величезний вплив. Від Кирило-мефодіївського братства веде свою історію весь новий український політичний рух.

122. Галицьке відродження і1848 рік. В Галичині перший гурток, який досить свідомо ставав на грунт національний, відомий нам в Перемишлі, в духовних кругах його, при кінці другого десятиліття XIX в. Тут було засноване те товариство для поширення народної освіти; з кругів тутешнього духовенства вийшла перша звісна записка в обороні рівноправності й культурної вартості української мови, з нагоди питання про навчання в школах українською мовою: звідси йшли звісні нам заходи коло українського шкільництва.

Одначе сей перемишльський кружок ще не мав ясного поняття про значіння народної української стихії й стояв на роздоріжжі між нею і книжною слов'яно-російською мовою. Тому що книжна українська традиція не була в Галичині задавлена чужими заборонами і заходами, як на Україні російській; вона була тут сильніша і ставала перешкодою в переході до живої народної мови. В 1820-х роках питання про народну мову і не ставилося гостро. Автори перших граматик з перемишльського кружка прихиляються до народної мови, але вважають потрібним «очищати» її від простонародної грубості й наближати до старої книжної й церковної мови. Тільки в 1830-х роках виріжняються вже два виразні напрями: против оборонців книжної традиції виступають рішучі прихильники живої народної мови, гаряче обороняють її чистоту від книжного калічення і добиваються літературного уживання і граматичного оброблення чистої народної мови, не розмішаної книжною. Вплинуло на се і слов'янське відродження, що теж зверталося до народної мови, а головно і найбільше — літературні проби на чистій народній мові Східної України. Ясна була їх краса і перевага над книжними виробами галицької й угорської України, і вони серед тутешніх письменників викликали охоту іти тими ж слідами.

Против автора першої друкованої угорсько-української граматики Михайла Лучкая, що хилився до книжної, церковної мови, і автора першої друкованої галицької граматики Иосифа Левицького, що хотів держатися не тільки старої української книжної мови, але й зближитися також до книжної великоруської, виступив досить рішучо Иосиф Лозинський, боронячи чистої народної мови. А ще більш рішучо стає на український народний грунт кружок молодих богословів, що зібрався в львівській семінарії в 1830-х роках.

Ся українська молодіж стояла вже під впливами відродженого українського письменства Росії 1820—1830-х років і під впливами сучасного слов'янського відродження та сучасної польської революційної агітації розвинулася в напрямі більш поступовім і народолюбнім, в дусі романтичного народництва російської України. Вона також цікавиться історією й етнографією свого народу, збирає пісні й перекази та пробує свої сили в літературній, роботі, зближаючися до взірців українських — одність українського народу по оба боки російсько-австрійського кордону відчуває вона в повній силі. Симпатичний поет Маркіан Шашкевич являється першим народним поетом Галичини, і пізніший український, народовецький рух Галичини признав його своїм первоначальником і патроном. Якову Головацькому судилося стати першим патентованим ученим — професором української мови на новозаснованій кафедрі львівського університету. Третій член сеї «руської трійці», як її прозвали, Іван Вагилевич займався історією, етнографією, словесністю — всім потроху.

Та діяльність сього кружка не йшла гладко. За останні десятиліття відносини офіціальних кругів до українського питання встигли змінитися рішучо. Австрійські власті, маючи досить клопоту з тодішніми польськими революційними течіями, не хотіли мати нових клопотів ще й з українським рухом. В духовних уніатських кругах, котрим передано цензуру українських книг, також панував напрям реакційний, вузькоцерковний, неприязний і підозріливий народним елементам в літературі. Книжки навіть самого цензурного змісту: релігійні, похвальні оди на честь австрійського дому — заборонялися тому тільки, що мова їх була не досить слов'янська або що замість слов'янського письма вони були написані гражданкою. Тому й заходи «руської трійці» в офіціальних кругах були прийняті підозріливо і ворожо. Перший альманах «Зоря», зложений для друку кружком Шашкевича в 1834 p., духовна цензура заборонила. Зложили новий збірник, ще обережніше, з народних пісень і переказів та власних поезій і наукових статей під назвою «Русалка Дністрова» і надрукували його в Пешті, на Угорщині, щоб розминутися з галицькою цензурою. Але й се не помогло: коли книжка прийшла до Львова, цензура арештувала її всю, і тільки в 1848 р. удалося її видобути з арешту. На самих авторів впали ріжні неприємності. Хоровитий Шашкевич не витримав їх і вмер в недостатках, як священик на убогій парафії; Вагилевич пішов шукати хліба у польських панів і змарнувався. Галицьким гасителям здавалося, що придавили український рух до решти.

Та налетів бурхливий 1848 рік і зараз перемінив усю обстанову. Європейська революція сильним відгомоном відбилася по австрійських краях, викликавши більше або менше значні рухи. Піднялася Угорщина. В Галичині поляки почали ладити повстання для визволення Польщі. Австрійське правительство тоді знову пригадало собі галицьких українців і заходилося коло них, щоб ослабити польський рух. Виходять наверх такі справи, як розділення Галичини (недорічно зв'язаної з українських і польських земель! на частину українську і польську; заведення в українській Галичині української мови по школах вищих і нижчих; визволення українського селянства з власті польських панів — все те, про що думало в 1770—1780-х роках правительство Марії Тереси і Иосифа II, а потім так міцно забуло, підпавши під впливи польської шляхти і власних своїх гасителів-реакціонерів.

Галицькі українці підняли голови і собі заворушилися. Плани польських революціонерівпро відбудування Польщі були їм невлад, і тільки невелика частина української інтелігенції пішла разом з поляками. Переважна ж більшість почала організуватися в напрямі окремішнім і полякам ворожім.

користаючи з прихильності й помочі австрійської адміністрації. Галицький намісник Стадіон, про котрого поляки потім говорили, що то він видумав галицьких русинів-українців, а перед тим, мовляв, не було їх, справді підтримував українців доволі енергійно. Заснувалося політичне товариство «Головна рада», свого роду українське національне правительство, що мало вияснити і представити центральному правительству політичні й національні потреби українців, а як орган її стала виходити газета «Зоря Галицка». Против польської гвардії й революційних ватаг організовано українську гвардію, українські батальйони стрільців. Восени 1848 р. скликано «Собор руських учених» — всіх прихильників культурного й національного розвитку галицької України, щоб вияснити культурні й національні потреби та виробити програму дальшої діяльності для розвою українського народу.

Сей «собор» став рішучо на національнім українськім ґрунті, відріжняючи українську народність, з одного боку, від польської, з другого — від великоруської, з которою все ще мішали її ріжні прихильники книжної «слов'яно-російської мови», не вміючи відріжнити її від народної української. «Собор» уважав конче потрібним, щоб була уставлена одна одностайна граматика і одностайна правопись для всього руського народу в Австрії й Росії («руським» далі називали тут свій український народ і мову). Хотів, аби була вона згідна з язиковими прикметами української мови, а незалежна від граматики і правописі польської і російської. Домагався, щоб у всяких школах галицьких заведено українську мову, а для розвою письменства було засноване просвітнє товариство, на взір чеської «Матиці». Підтримував домагання, щоб українську частину Галичини відділено від польської, і такі інші жадання.

Се був дуже важний момент в галицькім житті, і недурно Антін Могильницький, найбільша літературна сила сього часу, накликав «собор» високолетними, хоч на теперішню оцінку досить нескладними віршами:

Як орли смілі в гору ся взбиваймо, А хоть не раз ще густо тьми залива

Мішаймо здаля принади і сіти, Примрачить світла лице нам любезне

Скрізь густі хмари світла добиваймо, Вийде наверх, як на воді олива,

Щоб раз зажжене не далось згасити. Пред тхом правди ложна гущ іщеніє

Правительство йшло назустріч українським бажанням. Воно обіцяло завести українську мову в усіх школах, в гімназіях і університеті, серйозно думало про поділ Галичини, і в 1850 р. дійсно був виданий такий закон, тільки не ввійшов у життя. Зате здійснилось і сильно вплинуло на настрій українського громадянства проголошене в 1848 р. скасування панщини і визволення селян з власті поміщиків.

123. 1848 рік на Буковині й угорській Україні і загальна реакція 1850-х років. В інших українських землях, які були під Австрією — на Буковині і в угорській Україні події 1848 р. відбивалися інакше, хоч також глибоко зворушили місцеве життя. На Буковині, найбільш глухій з австрійських провінцій, питання, висунені сими подіями, викликали перші ознаки національної думки у тутешніх українців і перші прояви суперечності інтересів української й румунської народності, котрі правительство досі звичайно рахувало за одну місцеву, або православну людність. Румунські депутати в парламенті стали добиватися відділення Буковини від Галичини і об'єднання її з румунськими краями Угорщини; буковинські украінці виступали против сього, стоячи за дальшу одність свою з Галичиною, натомість добивалися розділу Буковини на національні території — українську і румунську, а румуни сього не хотіли. Але загалом рух український на Буковині був дуже слабкий, між українцями мало ще було свідомих елементів, і селянський рух против румунів-дідичів, що виник тоді, мав зовсім стихійний, несвідомий характер.

Глибокі потрясіння, які заважили на всім пізнішім житті її, прийшлося пережити в 1848 р. Україні угорській. Велике повстання, підняте для визволення Угорщини від австрійського панування, було задавлене завдяки воєнній помочі, присланій Росією австрійському цісареві. Австрійське правительство, щоб ослабити угрів, готове було підтримати народності Угорщини, подавлені досі угорським пануванням — в тім і угорських українців. Серед них знайшовся тоді чоловік сміливий і відважний, який міг би відкрити нову добу в житті угорської України, якби зостався на національнім ґрунті. Був се Адольф Добрянський; під час угорського повстання він утік з Угорщини й пробував у Галичині, і звідти прийшов з російською армією як цісарський австрійський комісар при російській армії. Під впливом його угорські українці рішилися виступити з своїми національними домаганнями, вислали депутацію до цісаря, просячи відділити українські землі в осібні столиці і в них на всякі уряди призначати українців, завести українську мову в урядуванні і в навчанні, заснувати в Ужгороді українську академію і т. ін.

Прошения сі були прийняті дуже прихильно, і цісар обіцював їх скоре сповнення. Добрянського призначено намісником (наджупаном) чотирьох столиць, де найбільше живуть українці, і він почав заводити «руське» діловодство тут; на тій же мові мали вчити в ужгородській гімназії. Все се обіцювало дуже гарні наслідки, але все попсувало русофільство Добрянського; він був прихильником всеросійського единства і замість української мови (ruthenische Sprache) заводив російську, ширив російський вплив. Тому угорська аристократія, здобувши собі назад вплив в державі, зненавидівши російську окупацію, що знищила її плани, першим ділом звернулася против Добрянського. Його скоро відсунено від усього, а все, що пахло русофільством на Україні угорській, взято під гострий і підозріливий догляд. Тим часом під впливом Добрянського вся тутешня інтелігенція пішла сею русофільською стежкою і тепер під гострим угорським доглядом присіла й Залишила майже всяку діяльність. На народній українській основі працювати не хотіла, на російській — не сміла, і так по тім бурхливім руху 1849 р. наступає тут надовго — по нинішній день застій і мертвота — гірше, ніж де-небудь на українській землі.

Не така тільки довга і затяжна, але теж сильна реакція по бадьорім руху 1848 р. наступила і на Буковині, а навіть і в Галичині. Союз тутешнього українського громадянства з правительством мав свої дуже лихі сторони. Добрі заміри австрійських правителів помогти розвоєві українського народу переважно не здійснилися й тут. Задавивши революційний рух 1848 р., правительство взагалі поховало свої плани реформ. Тим часом українське громадянство покладало всі надії свої на реформи і дарунки правительства і коли побачило, що. воно більше українцями не журиться, стало безпомічне і безрадне, не знаючи, що почати. З тої причини, що рух український опирався на порозумінні і союзі з правительством, провід у мім взяли елементи консервативні: церковні та урядові. В Галичині перед вела митрополича консисторія, «святий Юр», як її звали по імені кафедральної церкви, де проживав митрополит і консисторські каноніки. Тодішня інтелігенція українська в Галичині складалася майже з самих священиків, і вони, зовсім зрозуміло, дивилися на митрополита і його консисторію як на своїх натуральних провідників. А сі провідники дивилися неприязно і підозріливо на кожний прояв якогось живішого і поступовішого руху взагалі і народного українського зокрема. Знов виходять наверх прихильники книжної слов'яно-російської мови, неприхильні українському елементові в мові й культурі, як простонародному і «необразованному». Всякі сміливіші пориви й плани 1848 р. затихали й забувалися серед загальної реакції. Знов нагору вийшли польсько-шляхетські елементи. Вони фактично захопили в свої* руки галицьку адміністрацію під началом тодішнього намісника графа Голуховського. Галичина опинилася в польських руках, а до українського елементу польські верховоди подбали настроїти правительство якнайбільш підозріливо іі щ прихильно, представляючи, що галицькі українці тягнуть до Росії й до православія.

Так і в Галичині жвавий рух 1848 р. на ділі став не початком появи...

а вступом до темної реакційної доби, і тільки згодом українське громадянство мало змогу вернутися до тих домагань і справ, що ставилися в 1848 р. й тоді були вже такі близькі до свого сповнення.

Українські гуртки російської України 1830—1840-х років