II. Розвиток Наддніпрянщини

«Основа». Заарештування членів Кирило-Мефодіївського братства розбило молодий організаційний центр, що готувався взяти провід в українському житті. Протягом десятьох років, під гнітом мико­лаївського деспотизму, не вдалося створити нової української організації. Щойно невдачі Кримської війни, смерть Миколи І і де­які пільги, що їх мусів дати Олександер II, створили кращі обста­вини для організаційних заходів. Наприкінці 1850-их років україн­ське життя почало скупчуватись у Петербурзі. Тут, у столиці Ро­сійської держави, де режим був дещо м'якший, як на провінції, осіли звільнені після заслання кирило-мефодіївці: Шевченко, Косто-марів, Куліш, Білозерський*, а при них зібрався гурт письменників і публіцистів. Коштом поміщиків-патріотів Тарновського* і Галагана* устатковано українську друкарню і розпочато видавництво. У світ вийшли твори найвизначніших письменників — Котлярев­ського, Квітки, Шевченка, Куліша, Марка Вовчка та інших, перше систематичне видання українських письменників. У 1861 р. за ре­дакцією Білозерського почала виходити «Основа», місячник, при­свячений громадським і літературним справам. Новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей Кирило-Мефодіївського брат­ства: він залишив широкі, неосяжні політичні плани та мрії, а всю увагу звернув на актуальні питання, що вимагали негайної роз­в'язки. На першому місці стояла оборона самостійності українсь­кої національності і літератури.

Національна свідомість. Петербурзький гурт намагався цю справу поставити ясно і недвозначно, захищаючи українські позиції від наступу, що йшов і з російського, і з польського боку. В «Основі» надруковано ряд статей, присвячених основним проблемам україн­ської ідеології. Костомарів дав студію про «дві руські народності», де доводив окремішність української культури і світогляду; він вба­чав в українців сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеаліз­му, глибоку внутрішню релігійність, демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади. Павло Житецький* дав відповідь російському публіцистові, що виступав проти літератури українсь­кою мовою: «Для нас однаково смішний як шляхетський гонор по­ляків, що узивають українську мову хлопською, так і вельможна делікатність великорусів, що вживають для цієї мети французького вислову і твердять, ніби українська мова назавжди залишиться мовою простолюддя, не ставши мовою школи і освіченості... Доля української мови і письменства залежить від самого народу, який в міру свого власного розвитку, керуючись внутрішньою потребою своєї натури, привласнить з російської освіти не те, що подарують йому добрі та великодушні люди, а те, на що направить його народ­ній його геній, з правом впливати і собі на російську літературу». Відношення до поляків Куліш схарактеризував так: «Польське я і українське я розійшлися протягом віків на таку далечінь, що поляк при всьому намаганні не може ввійти в природу українця, а українець при всіх принадах увійти в природу польську не хоче». Обидві сто­рони можуть сходитися для розмов: «Але коли вони робляться пред­ставниками своїх народів і від абстрактних розмов переходять у справжнє життя, кожен з них мимоволі мусить піти у свій табір і рахуватися одним з одним зброєю, що не сяяти їй під тим самим прапором».

Одночасно з Наддніпрянщиною свою частинку в українську культуру вкладає Галичина. «Працюючи кожна нарізно, обидві

частини українського народу створюють своє письменство, як го­ловний чинник життя». В листі до редакції «Колокола»*, органу російських соціалістів, Костомарів писав: «У майбутньому Слов'ян­ському Союзі, в який ми віримо і якого сподіваємося, наша південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просто­рі, де нарід говорить українською мовою, з збереженням єдності (з Росією), заснованої не на згубній, мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправності і своєї власної користі... Нехай же ні росіяни, ні поляки не вважають своїми земель, заселених нашим народом».

Народництво. Свої національні стремління «шестидесятники» ще більше, як давні романтики, бажали оперти на нарід. Тільки їх ставлення до народних мас було інакше, як їх попередників; вони не трактували народу як якоїсь імлистої, мітичної сили, а бачили перед собою реальне селянство з його потребами і вимогами. Вони не брали села як предмет літературних дослідів, не проходили бай­дуже коло народних страждань, а намагалися ввійти в нарід і під­нести його з занепаду. Вони добре розуміли вагу соціального пи­тання.

Це «народництво» захопило не тільки тих, що самі вийшли з народу, але навіть шляхту польського походження і культури. Володимир Антонович*, один із тих, що з шляхетського табору перейшов до українських «хлопоманів»*, вияснював своє рішення так: «Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем; змалку мав я всі звички паничів і довго поділяв усі станові та національні передсуди людей, в колі яких я виховався; але коли прийшов час самоспізнання, я спокійно зважив своє становище в краю, зважив усі його хиби, всі стремління суспільності, серед якої поставила мене доля,— і побачив, що її становище морально безвихідне, якщо вона не відмовиться від свого виключного погляду, від своїх претензій на край та на його народність,— я побачив, що поляки-шляхтичі, які живуть в Україні, мають перед судом власного сумлін­ня тільки два виходи: або полюбити нарід, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами, повернутись до народності, колись покинутої їх предками, і невсипущою працею та любов'ю в міру сил спокутувати все зло, яке вони зробили народові, що вигодував багато поколінь вельможних колоністів і якому ці останні платили презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, гідності,— або ж, коли на це не стане моральної сили, переселитися в польську землю, заселену польським людом, задля того, щоб нарешті визво­литися самому перед собою від сумного докору в тому, що, мов­ляв, і я також колоніст, також плантатор, що я посередньо чи без­посередньо живлюся чужою працею, заступаю дорогу розвитку народові, до якого в хату заліз я непроханий, з стремліннями, йому чужими, що і я належу до табору, який намагається загальмувати розвиток тубільців, і що без вини поділяю відповідальність за їх вчинки...»

Київська Громада. Серед цих змінених обставин народницька інтелігенція також знайшла змогу ширше розвинути свою працю для народу. На першу чергу прийшла народня освіта. Вже в 1859 р. в Києві та інших містах почався рух за створення «недільних шкіл». Вони були призначені для ремісничої молоді, міщанства і взагалі для неграмотних, а навчання відбувалося в будинках шкіл, гімназій і навіть у Київському Університеті. Учителями були здебільше студенти (м. ін., молодий Драгоманів)* та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала велике піднесення в громадянстві, і тоді ж надруковано цілий ряд підручників для початкового навчан­ня, між іншими «Буквар южноруський» Шевченка і «Граматку» Куліша. Дуже успішно йшло поширювання популярної літератури, так що в Україні розійшлося тоді більше народних видань, як у Ро­сії. Серед викладачів недільних шкіл відбувалися жваві дискусії про методи і програму навчання; залежно від поглядів вони по­ділялися на «українців», «слов'янофілів» та «космополітів». Від недільних шкіл зацікавлення перейшло на ширше поле всього шкільництва.

Серед молодої інтелігенції, що брала участь у недільних школах у Києві, повстала організація, звана Громадою. Вона скупчувала в собі здебільша студентів, учителів, молодих учених; з відомих пізніше імен були в Громаді — Чубинський*, Житецький, Антоно­вич, Рильський*, Михальчук*, Познанський*, Орест Левицький. У зв'язках із Громадою стояло 200—300 людей. Громада спершу не мала точно визначених організаційних форм, ні усталеної програми; діяльність колективу проявлялась у зборах і дискусіях, а поодинокі члени вели на свою руку освітню роботу: засновували школи, поширювали популярні видання, читали міщанам «Кобза­ря», деколи влаштовували лекції. Пізніше, коли посилився наступ на українство з російського і польського боку, Громада почала роз­робляти свою ідеологію, ввійшла в близькі зв'язки з петербурзьким центром при редакції «Основи» і почала виступати як представник українського громадянства. Першим прилюдним виступом Громади була її заява з 1862 p., вміщена в журналі «Современная ЛЪтопись»*, змістом якої була оборона «українців молодого покоління» проти наклепів «малорочвиненого провінціальноіо дворянства». Володимир Антонович з двадцятьма товаришами заявляв, що молодь ніяк не відкидає релігії, родини, приватної власності, не веде між селянами пропаганди проти панів, не думає про відірвання України від Ро­сії. «Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, але всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства ви­дається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити... Єдине діло справжніх друзів народу в теперішній час — допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні і політичні балачки і дожидаючи терпеливо часу, коли нарід буде в стані го­ворити з нами про речі, які тепер недоступні для його зрозуміння, а тому й загадкові для нього, темні і непотрібні».

Але, не вважаючи на ці політичні заяви, український рух зростав і добував щораз більшу силу. Це викликало підозріння царського уряду, а що одночасно почалася польська революційна пропаган­да, то адміністрація звернулася проти української інтелігенції. В Києві та інших містах проведено арешти і значне число українсь­ких діячів покарано засланням. В 1863 р. міністер внутрішніх справ Валуев дав наказ цензурі не дозволяти до друку шкільних підруч­ників і видань популярно-наукових та релігійних, призначених для народу, тому що «ніякого окремого малоросійського язика не було, нема і бути не може».

Наука. Цей погром змінив обставини праці української інтелігенції і зокрема Громади. Освітня праця, на яку народники звертали особ­ливу увагу, стала тепер майже неможлива: шкільництво і народню освіту уряд застеріг собі як свою монополію. До того ж поліційний нагляд після польського повстання став особливо гострий, і громадян­ство не могло виявляти такої вільної ініціативи, як раніше. Громада мусіла перейти на конспіративне становище. На декілька років вона припинила виступи назверх*, а тим часом зайнялася внут­рішньою реорганізацією. При проводі залишився давній гурт під керівництвом Антоновича, але це вже не була молодь, а люди на визначних громадських становищах, з організаційним досвідом. До Громади не допускали вже всіх без розбору, а добирали членів обережно і розважно, оцінюючи їх особисту кваліфікацію; від кан­дидатів вимагали закінченої вищої освіти, вибір проводився явним голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб когось до організації не допустити. Таким способом Громада скупчила в собі інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. В 1870-их роках до Громади належало не більше як півсотні людей, але це були найвизначніші вчені і письменники, як Антонович, Житець-кий, Чубинський, Драгоманів, Вовк*, Михальчук, Русів*, М. Ковалевський*, Подолинський*, Старицький, Нечуй-Левицький та ін. Київська Громада стояла в тісних зв'язках з такими самими Гро­мадами, що зорганізувались у всіх більших містах України — в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, а також у Петербурзі. У своїй діяльності Громада як і раніше, трималася здалека від політичних виступів і від зв'язків з революційними організаціями. Але це не значило, що вона уникала впливу на громадські справи. Вона вела

свою політику дуже широко, досліджуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючися використати їх для скріп­лення українства. Наприклад, Громада звертала пильну увагу на розвиток земств і міського самоврядування, цілий ряд її членів брав активну участь у цих установах і там обороняв українське становище. Але найбільшого значення надавала Громада розвиткові науки та письменства, спираючи на них основи української національної ідеології.

Між членами Громади був ряд знаменитих спеціалістів, що по­чали досліджувати різні ділянки українського життя. Історичні досліди скупчувались у виданнях Археологічної Комісії, офіціальної установи при київськім генерал-губернаторі, де надрукував багато своїх праць Антонович. Але головним центром української науки став Південно-Західній Відділ Російського Географічного Това­риства, відкритий у Києві в 1873 р., членами якого стали самі українські вчені і тут свобідно розгортали свої досліди. Тут опублі­ковано «Історичні пісні українського народу» Антоновича і Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні досліди на основі перепису населення Києва,— все фундаментальні наукові видання. З ініціативи українських учених відбувся в Києві 1874 р. археоло­гічний з'їзд, що дав перегляд здобутків українознавства і високо поставив авторитет української науки. Користаючися з деякого пом'якшення цензури, випущено тоді також ряд популярно-науко­вих видань. Одночасно Громада пильно дбала про розвиток нової культурної творчості: тоді до повного розквіту йшли Мирний, Нечуй-Левицький, Кониський*, Старицький, а Лисенко поклав основи під нову українську музику. Успіхи на культурному полі так скріпили становище Громади, що вона вирішила забирати голос в актуальних громадських справах; для цієї мети закупила собі га­зету «Кіевскій Телеграф»* і протягом року (1875) утримувала її як свій орган. У своїх публічних виступах члени Громади обстоюва­ли федерацію народностей, широку самоуправу земську і громадсь­ку, проти клерикалізму в ім'я «прогресивних основ».

Заборона українського письменства. Жива діяльність київського центру, з яким співдіяли і провінціальні Громади, викликала новий наступ царського уряду проти українського народу. Реакційні пуб­ліцисти називали український рух австрійською і польською інтригою, закидали йому замаскований соціалізм і сепаратизм, шукали його зв'язків з закордонними революційними організаціями. Під впливом цих доносів у травні 1S76 р. Олександер II підписав указ, «ким заборо­нено друкувати українською мовою всі оригінальні твори і переклади (за винятком історичних документів і белетристики), заборонено сценічні вистави і читання лекцій, наказано не допускати з-за кор­дону українських видань. Одночасно розв'язано київський відділ Географічного Товариства і припинено видання «Кіевского Теле­графа».

Цей важливий удар не заломив діяльності наддніпрянської інтелігенції. Вже раніше, передбачаючи урядові репресії, Громада запроектувала деякі ділянки своєї роботи перенести за кордон.

Почалися живі зв'язки з Галичиною. В 1872 р. коштом киян від­новлено львівську «Правду», і її співробітниками стало багато наддніпрянців, як Кониський, Нечуй-Левицький, Старицький та ін. Коли ж прийшов указ із забороною українського письменства, Гро­мада вирішила відкрити за кордоном своє власне видавництво, що мало обороняти українську справу перед трибуною Європи. З цією місією виїхав спершу до Австрії, опісля до Швейцарії Михайло Драгоманів і почав видавати в Женеві збірники під заголовком «Громада».

Драгоманів. Драгоманів уже в Києві мав значний вплив на ідеологію Громади; він визначив основні тези київського центру у словах: «в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм, в соціальних питаннях — демократизм». Виїхавши за кордон, він увійшов у тісний зв'язок з європейською наукою, познайомився з політичними теоріями і почав давню програму Громади в різних напрямках доповнювати і змінювати.

Драгоманів підкреслював особливо сильно, що всяка суспільна теорія повинна спиратися на наукові досліди, а не накидати життю «метафізику». Це він закидав марксистам,— що вони «рідко коли досліджують, а просто а пріорі креслять фігури, часто зовсім фантас­тичні». Він часто повторював: «неправда — не просвіта». Українсь­ким ученим він робив закид, що вони тільки збирають матеріали, а не творять системи: «це ерудиція, не наука». Він закликав, щоб українське письменство і наука пристали до європейських метод та напрямків і тісно зв'язалися з громадським рухом, не обминаючи політичних проблем. Як і інші члени Громади, Драгоманів був прихильником федерації України з Росією; він заявляв рішуче, що не бачить реальних сил, на які міг би спертися сепаратизм. Він перед­бачав скорий занепад «глупого і через те недовговічного абсолютиз­му» і реорганізацію Російської держави на основах автономії; осо­бливого значення надавав він діяльності земств, що могли стати основою для дальшого розвитку самоврядування. Поки що Драго­манів закликав до більшої рухливості і сміливості в громадському житті, радив використовувати всі нагоди, щоб поширити організа­цію, здобувати вплив на народню масу і особливо на міста. Він проповідував ощадність національних сил: «ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі все більше Україна і її мужицтво тратило свої сили, мусять зректися не іти з України, мусять упертися на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському — єсть видаток з української мужи­цької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звер­неться в неї нізвідки».

З таким незвичайним почуттям реалізму Драгоманів визначав політичну тактику в боротьбі за автономію. Але коли довелося гово­рити про дальший, остаточний розвиток громадських відносин, Драгоманів переходив на утопійну теорію, навіяну впливами Прудона*. Він уявляв собі, що автономні громади якимось способом з'єднаються в одну федерацію, знищать стару державу,— перед­усім знищать державне військо, замість нього заведуть громадську міліцію — і розпочнеться новий період громадського життя, «без-начальство».

Розвиток культури. Коли Драгоманів проводив критику давнього народництва і проповідував соціалізм та політичну активність, над­дніпрянська інтелігенція переживала внутрішню кризу. Вже перше існували в ній гуртки з різними політичними поглядами, а коли прийшли репресії уряду і треба було вирішити про нову тактику, єдність старого центру розбилася. Старше покоління втратило відвагу до боротьби; найстарший представник народництва, Костомарів, переконував земляків, що вони повинні вдовольнятися «лі­тературою для хатнього вжитку»,— щоб український рух не уявлявся Росії грізним і вона могла з ним примиритися. Група Антоновича не йшла так далеко, але й вона намагалася надати українству аполітичного характеру і з великим обуренням зустрі­чала «політичні крайності» Драгоманова. Це не були принципіальні противники політичної акції, але вони вважали її несвоє­часною в тодішніх відносинах, бо вона забирала багато енергії, а не давала потрібних результатів. Доцільніше було, на її погляд, скупчувати всі сили на культурному полі і тут скріплювати українські традиції.

Поле культурної праці помалу поширювалось. Наука організува­лася в університетах та в наукових товариствах, що мали російсько-український характер, оживляли її археологічні з'їзди, що давали перегляд наукових досягнень. Українознавство набуло собі цілий ряд визначних представників: в археології перше місце займав Антонович, в антропології — Вовк, в етнології — Драгоманів, у мовознавстві — Потебня, Житецький, Кримський*, у літературо­знавстві — Петров* і Дашкевич*, в статистиці — Русів. Великого розвитку дійшла історіографія; Костомарів у своїх барвистих мо­нографіях змалював героїчну боротьбу українського народу за волю; Куліш намагався дати критичний огляд минулого України; Антонович, вірний своїм демократичним засадам, досліджував со­ціальну і економічну історію, скептично ставлячися до державниць­ких спроб давніх поколінь. Важливу ролю в організації наукового життя відіграла заснована Громадою «Кіевская Старина»*, що стала живим органом українознавства. На літературному полі з'явився ряд нових талантів, як Грінченко, Самійленко, Кримський, Леся Українка, Коцюбинський. Коли російська адміністрація зняла за­борону сценічних вистав, почався небувалий розквіт театру, в якому блиснули імена Кропивницького, Садовського, Карпенка-Карого, Заньковецької; театр був єдиною національною установою, що дія­ла на маси, що вчила їх української мови, нагадувала про історичні традиції, будила пошану до української культури — і тим проти­діяла русифікації, яка йшла через школи, урядові установи, військо і навіть церкву. Для піднесення національних настроїв тогочасні діячі використовували всякі нагоди: концерти, вечірки, ювілеї пись­менників, Шевченкові панахиди. Немале значення мали також товариські зібрання, що відбувалися в домах Антоновича, Кониського, Лисенка, Старицьких, Косачів; там, подібно до літературних салонів, сходилися і старші громадяни, і молодь, щоб обговорювати актуальні громадські та культурні справи. Як організатор особ­ливо визначився Олександер Кониський, людина надзвичайно жива і енергійна, цілком віддана національній праці; він. мав зв'язки по всій Україні, умів єднати людей до роботи і надихувати їх ентузіаз­мом, а всім імпонував патріотизмом і безкомпромісністю.

Зріст культури привів за собою також пожвавлення політичного руху. Молодь, яка зросла вже в атмосфері ширших поглядів, за­суджувала політичну бездіяльність старшого покоління і готувалася виявити свою активність. Проявлялися два головні напрямки — соціалістично-революційний і національний. Вже в 1870-их роках деякі одиниці, зневірені щодо можливостей легальної праці, пере­йшли в підпілля, до російських революційних організацій, що ви­голошували гасла докорінного соціального і політичного переворо­ту. Особливе значення мала тоді організація «Народної Волі»*, що шляхом індивідуального терору намагалася знищити абсолютизм; вона діяла також на терені України і своїми виступами спричиняла ще гостріші переслідування з боку уряду. Представники Громади, під проводом Антоновича, пробували вести переговори з народо­вольцями, щоб вони не втягали України в свою акцію, але не досягли нічого. Так само безуспішні були переговори з Драгомановим, щоб він відступив від своїх крайніх тез; кінець-кінцем Громада відібрала у нього свої повноваження. Але Драгоманів мав в Україні своїх при­хильників, а його погляди особливо поширював Микола Ковалевський, людина цілком віддана справі боротьби з царатом, прямо­лінійна і непоступлива аж до сектантства. Творилися вже і невеликі соціалістичні гуртки, що пробували вести серед робітництва про­паганду.

«Свідомі українці». Одночасно серед народників почали висту­пати нові групи, що поглиблювали давню ідеологію і почали підго­товляти новочасний націоналізм. Вони бажали український рух з літературно-культурного перетворити на політичний. Значний вплив мала Галичина, де в конституційних відносинах життя прибирало повніших національних форм. Деякі надії подавала також міжна­родна ситуація. Загострювалися відносини між Німеччиною і Росією, а в 1888 р. з'явилися статті німецького публіциста Едуарда Гартмана* про утворення самостійного Київського королівства, були здо­гади, що ці статті інспірував Бісмарк*. Заметушилися також польські політики і почали спроби поєднати українців та поляків у Галичині, щоб спільні сили повернути проти царату.

Гуртки «свідомих українців», як вони себе звали, спершу були невеликі і без значнішого впливу. Наприклад, 1892 року на Шевченковій могилі зав'язалося «Братство Тарасівців» — з молоді, що метою своїх прагнень ставила самостійну Україну; між першими членами були Іван Липа*, Самійленко, брати Міхновські*, Черняхівський*, Грінченко, Вороний*. Ця група у львівській «Правді» про­голосила своє «віросповідання»: що вони зобов'язуються «бути у всьому консеквентними українцями», будуть дбати, щоб українська мова запанувала скрізь у родині, в громадських зносинах, навіть у зв'язках з іншими народами; що будуть виховувати дітей по-українськи, підіймуть справу української школи, всюди будуть обороняти права українського народу. Цю програму особливо послідовно проводив Борис Грінченко, що навіть уклав рукописний буквар для своєї дитини, щоб вона не потребувала вчитися з російсь­кої книжки; в живій публіцистичній пропаганді, листуванні, лекціях і розмовах він підтримував серед своїх однодумців ці непримиренні настрої, особливу увагу звертаючи на молоде покоління. Наприкінці 1890-их років почався живий рух серед молоді: не тільки в універси­тетах, але і в гімназіях, семінаріях та інших школах творилися «громади», що організували свої бібліотеки, вели самоосвіту, від­бували свої наради і з'їзди.

Загальна Українська Організація. В 1897 р. з ініціативи Антоно­вича і Кониського засновано Загальну Українську Організацію, що поставила собі за мету згуртувати всіх українських діячів в одному об'єднанні. До організації приєдналися всі Громади, що існували в 20 різних містах (Ананіїв*, Вінниця, Єлисаветград*, Житомир, Кам'янець, Катеринослав*, Катеринодар*, Київ, Лубни, Одеса, Полтава, Радивилів*, Ромни, Севастополь, Сміла, Умань, Херсон, Чернігів, а також Москва і Петербург); приєдналися до неї також студентські гуртки і окремі діячі, що жили в різних околицях. Так виникла широка національна мережа, що охопила всю територію України. Активних діячів, що вели провід, раховано тоді всього на 150. Загальна Організація заклала літературне видавництво «Вік»*, зорганізувала в Києві велику книгарню, влаштовувала маніфестаційні Шевченкові свята та ювілеї письменників, підтримувала культурну ініціативу місцевих груп, дбала про забезпечення діячів, яких переслідувала російська адміністрація, і т. д.

Але це безпартійне об'єднання не спинило творення нових організацій, особливо серед молоді, що бажала активніших виступів. В 1897 р. з'явився соціал-демократичний гурток, до якого належала Леся Українка. В 1899 р. засновано в Харкові Революційну Україн­ську Партію* під проводом Дмитра Антоновича; вона виставила гасло самостійної України і масово поширювала нелегальну літературу, яку друковано в Галичині і Буковині. По недовгому часі виступила ще одна самостійницька група — Народня Українська Партія* під проводом Міхновського. Серед цих обставин Загальна Організа­ція, що гуртувала в собі більш помірковані елементи, також на­брала політичного характеру і 1904 р. прийняла назву Української Демократичної Партії*- (пізніша Демократично-Радикальна Пар­тія).

Всі ці організації працювали в підпіллі і не могли мати надто широкого впливу, але їх заслугою було те, що вони ширили свідо­мість у масах і надавали українській справі політичного характеру. Національні виступи і маніфестації, як, наприклад, відкриття па­м'ятника Котляревському в Полтаві, знаходили широкий відгомін у громадянстві; в культурних справах забирали слово навіть земст­ва і міські ради, домагаючися навчання українською мовою; петиції про потребу скасувати обмеження українського слова здобували велике число підписів.

Духовенства. В житті українського громадянства провідне місце займало духовенство. Центрами церковного життя була митропо­лія у Львові (відновлена в 1808 р.) і перемиське єпископство. Освіту духовенства підняли нові семінарії у Відні та Львові і «Руська ко­легія» (Коллегіум рутенум) та богословський факультет у Львівсько­му університеті. Духовенство творило сконсолідовану верству з давніми традиціями: багато священичих родин перебували на тих самих місцях упродовж сторіч і були глибоко зв'язані з жит­тям своїх околиць; нові люди з шляхти, міщанства і селян тісно зживалися з старим середовищем. Місцеві і провінціальні з'їзди та візитації єпископів з'єднували духовну верству в одну здисципліновану цілість. Характеристичною рисою тогочасного духовенства був консерватизм, прив'язання до церковних традицій, церковносло­в'янської мови, старого письменства. Церковна ієрархія непри­хильно ставилася до нових культурних течій, а маючи в своїх руках цензуру, не допускала до розвитку літератури народною мовою. Духовенство визначалося також своєрідним аристократизмом, що проявлявся як шукання зв'язків зі шляхтою та урядовцями і у згірдливо-протекційному ставленні до селян. Цей аристократизм про­являвся і в тому, що духовенство охоче вживало польської мови і в домашньому житті, і в публічних виступах: навіть єпископи випускали свої послання польською мовою, а по церквах, особливо в містах, виголошувано польські проповіді. Але при цій зверхній полонізації тогочасна інтелігенція не почувала себе поляками і ви­разно відмежовувалася від польських політичних планів. Це видно було на церковному полі, де духовенство гостро виступало проти польських спроб перетягати греко-католиків на латинство; так само поборювала ієрархія польські впливи у шкільництві і в різних меморіалах до уряду висловлювалася про потребу української чи то церковнослов'янської мови в народних школах. В 1816 р. в Перемишлі заходами єпископа Михайла Левицького* і крилошанина Могильницького* засновано Товариство Священиків, що поста­вило собі за мету видавати шкільні підручники і популярну літера­туру «мовою звичайною, якої вживають по селах, та найприступнішим стилем».

Нова інтелігенція. У третьому-четвертому десятиріччі XIX ст. серед галицького громадянства почала виступати нова група, що бажала внести зміни в культурне життя. Діяли тут економічні відно­сини — деяке піднесення міст, зріст промисловості та торгівлі, а ще більше розвиток освіти, який принесли німецькі школи. Нове покоління мало вже зв'язки з Заходом і почало сприймати ідеї романтизму та ліберально-демократичні доктрини. Ці впливи прихо­дили спершу через літературу,— як німецьку, так і слов'янських народів, які тільки що пробудилися до національного життя. Але виникали також революційні гуртки, ідо приносили ідеї рівності і волі. Особливо діяльні були польські революційні організації, що пра­гнули до створення польської держави і свої наміри прикривали новими гаслами. Українську молодь, що відчувала відсталість ста­рого консерватизму, приваблювали революційні кличі, і немало несвідомих юнаків перейшло до польського табору. Польські організації мали своїх членів навіть у львівській греко-католицькій семі­нарії, і, що більше, деякі священики не вагалися підробляти метрики для польських повстанців.

Але нові течії, що за основу брали нарід, кінець-кінцем приво­дили до зрозуміння і цінування свого народу. Зачумлення чужими доктринами миналося, і молодь верталася до свого громадянства. Польські повстанчі діячі в своєму національному егоїзмі і ароганції* не раз зневажали українські традиції, наприклад, церковносло­в'янську мову звали мовою азіятів-монголів,— тим викликали обу­рення і розворушували слабо жевріючу національну свідомість. Це відродження національних почувань приходило різними шля­хами: наприклад, один з молодих романтиків, Кмицикевич*, у лис­ті до товариша оповідає, що такий переворот настав у ньому під впливом дискусій та одного сну: «Снилося мені, що я визволив русинів і дав їм незалежність,— через те попав я в таку манію, що про ніщо більше не думаю... Я маю великі плани: поляки нехай думають собі про себе, я думаю про своїх...»

Як на Наддніпрянщині, так і в Галичині молодь кинулася пізна­вати нарід — на мандрівках по всій країні. Яків Головацький у своїх споминах оповідає: «Ми багато говорили, дискутували, спорили, пройшли всякі теорії і гіпотези,— нарешті прийшли до переконання, що про нарід ми знаємо тільки зі слуху, що треба нам іти між нарід, розсліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, що їх нарід ховає у пам'яті тисячами, записувати його приказки і поговір­ки, його повісті і перекази,— словом, нам, філософам, треба іти в нарід і учитися в нього мудрості». ї справді, під час своїх мандрі­вок Головацький не жалкував ніяких зусиль, щоб пізнати нарід якнайкраще. «Мандрував я не гостинцями, а сільськими дорогами, де нарід живе осібняком, більше привітний і заховав свою непідроблену народність. Я намагався все ночувати у селян, видавав себе за селянського сина, що вчиться на священика, і ніби задля недостачі засобів іду до своїх свояків на Покуття. Я все хрестився по-руськи і говорив молитви голосно, так, що мене всюди уважали за «свого чоловіка», благословили і бажали успіху. Нарід приймав мене дуже прихильно і мені давали все, що було найкращого дома, діставали від сусідів молока, пшона, яєць, стелили у найвигіднішому місці на покутті, стократно перепрошували, що не можуть мені у всьому догодити. Я приймав все, дякував за ссе, запевняв, що я не «панського» роду, знаю також біду і недостаток. А тим часом мені не раз не до смаку був чорний ячмінний хліб з вістяками, прикурене молоко або що-небудь у тому роді; я почував, як твердо спати не-привичному на соломі, прикритій грубою веретою, маючи замість по­душки в головах складений сердак; як неприємно лежати під во­нючим мужицьким кожухом. Я не раз довго не міг заснути в душній

хаті, на твердому ложі і замість кожуха брав свою нагортку, а під голову клав чоботи і почував, що на довгих халявах м'якше спати, чим на селянській свитці. Я пізнав незавидне життя хліборобів, що дотепер уявлялося мені у рожевому світлі, безжурною ідилією. Не дивлячися на те, я користувався довгими вечорами, розправляв про народні передання, казки, виманював пісні, сам співав деякі з них і розпитував, чи вони знають цю або другу пісню. При темному блиманні олійного каганця або при лучинах, що гасли постійно, які світив який-небудь Івась, я жадібно списував пісні, замічені у роз­мові пословиці, приказки або незвичайні вискази і фрази».

«Руська Трійця». Історичного значення набув гурток, званий «Руською Трійцею», в центрі якого стояли Шашкевич, Головацький і Вагилевич, вихованці львівської-духовної семінарії. Відзначала їх національна свідомість, здобута студіями народного життя та історії і зміцніла в дискусіях, щира прихильність до народної маси і наївне слов'янофільство. Гарячим патріотизмом перейняті «Русла­нов; псалми» Шашкевича: «Вирвеш ми очі і душу ми вирвеш, а не возьмеш милости і віри не возьмеш, а не видреш любови і віри не видреш, бо руське ми серце і віра руська». Активність гуртка була невелика,— зовнішнім проявом його зацікавлень було складення збірничка літературних робіт, що вийшов у світ під назвою «Русалки Дністро­вої» (1837); але цензура не допустила його до рук читачів. Серед важких відносин пізнішого часу сили піонерів національного від­родження заломилися: вірний своїм переконанням залишився тільки найшляхетніший із «трійці», Шашкевич, але він умер молодим, в нестатках сільського священика; його товариші зневірилися — Вагилевич перейшов до польського табору, Головацький — до ро­сійського.

Політична і культурна організація. Але розбуджена національна свідомість уже не занепала. Внутрішні зміни, які переживало галицьке громадянство, пішли скорішим ходом під час революції 1848 р. Мо­лодий національний рух з літературного поля перейшов на політич­не. Революційні гасла виявили таку силу, що навіть консервативні кола почали перебудовувати свої погляди відповідно до тенденції часу. Ідея національної самостійності прибрала реальної форми — стремління до крайової автономії. Галицька інтелігенція поставилася рішуче проти намагань поляків втягнути Галичину до польської держави і створила свою політичну організацію, Головну Руську Раду у Львові. Вона складалася з 30 членів, з кіл духовенства і міської інтелігенції; провід вів спершу єпископ Яхимович*, опісля енергійний крилошанин Куземський*. Рада поділялася на відділи для спеціальних справ, як шкільництво, селянські справи, фінанси тощо. Головній Раді були підпорядковані так звані поменші Ради (разом 45), що своєю діяльністю обіймали церковні деканати — характеристично, що стара церковна мережа стала основою для нової політичної організації. Кожна провінціальна рада мала в Го­ловній Раді свого референта, що давав їй інформації, вів листуван­ня, одержував звідомлення,— взагалі зв'язок центру з провінцією влаштовано було добре, використавши церковну організацію. Міс­цеві ради скликали свої зібрання, в яких брало участь не раз по кількасот людей, так що рух набирав масового характеру. Провід «поменших» рад за інструкціями з центру повинен був мати пред­ставників усіх станів в такому відношенні: 3 селян, 3 міщан, 3 шлях­ти, 3 дяків, 18 інтелігентів (в тому числі 10 священиків).

У своєму маніфесті Головна Рада вияснила національне стано­вище так: «Ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу, що одною мовою говорить і лічить 15 мільйонів, з чого пів-третя* мільйона замешкує Галицьку землю. Цей нарід колись був самостійний, рівнявся у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою письменну мову, свої власні закони, своїх власних князів,— одним словом був у доброму побуті, заможний і сильний. Через не­приязну долю і різні політичні нещастя розпався поволі цей великий нарід, втратив свою самостійність, своїх князів і прийшов під чужу владу. Такі нещастя склонили з часом багато можних панів відсту­пити від руського обряду батьків своїх, а з ним виректися русь­кої мови і залишити свій нарід, хоч ця зміна обряду не могла пере­мінити народності, і кров руська в жилах їх плинути не перестала. Нарід, залишений цим способом і чимраз більше ослаблений, став залежний від чужої волі, і все понижений, почав у всьому упадати і до такої прийшов недолі, що соромом було русином називатися... Але як все на світі з часом минає, як по зимі прикрій весна насту­пає, так, браття, і цей сумний стан змінився через конституцію. Це велике право, це велике добродійство,— це сонце, що як усім, так і русинам засвітило і до нового життя нас пробудило... Пробудився вже і наш руський лев і красну нам ворожить майбутність. Вста­вайте ж, браття, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час. Встаньте, але не до звади і незгоди, але двигнімося разом, щоб піднести народ­ність нашу і забезпечити дані нам свободи!»

Як найперший політичний постулат, Головна Рада поставила поділ Галичини на дві окремі частини, українську і польську; пети­ції в цій справі мали 200 тисяч підписів. З українською Галичиною мало з'єднатися також Закарпаття. Свої політичні плани Головна Рада проводила в завзятих змаганнях з польською Радою Народовою, що намагалася перетворити Галичину на польську провінцію і здобула собі значні впливи серед міського населення, зорганізова­ного в національну гвардію. Щоб розбити український табір, поляки висунули від себе конкуренційний «Руський собор», до якого ввійш­ло кілька польських панів, що проголосили себе «русинами», і деякі збаламучені українські інтелігенти. Але в боротьбі з польськими інтригами Головна Рада вийшла переможцем, згуртувавши навколо себе всю свідому інтелігенцію і селянські маси, так що Собор не здобув ніякого впливу.

Борючись з небезпекою польської державності, Головна Рада шукала допомоги в союзі з династією Габсбургів. Українці йшли таким самим шляхом, як хорвати, що проти мадярських державних планів знайшли підпору в габсбурзькій монархії, Цісарський уряд виступив проти польської революції і тим допоміг українцям у їх змаганнях, але не здійснив найважливішого бажання Головної Ра­ди — поділу Галичини, і щодо інших справ не виявив ясної позиції. Своїми власними зусиллями Головна Рада зорганізувала в деяких містах українську національну гвардію, виставила батальйон гірських стрільців, допомогла зорганізувати на Підкарпатті селянську само­оборону проти нападів угорських революціонерів, взагалі творила військову силу,— але в цьому не мала сильнішої підтримки австрій­ського уряду. Галичани шукали також зв'язків з іншими народами австрійської держави і взяли участь у слов'янському з'їзді в Празі; але і тут зайшли в конфлікт з поляками і не досягнули нічого по­зитивного.

У виборах до першого австрійського парламенту українці мали 39 депутатів на 96 послів з Галичини; було між ними 27 селян, 8 свя­щеників і 3 світських людей — склад репрезентації був характерис­тичний для тогочасного соціального обличчя Галичини. Найважливі­шою справою нарад парламенту було скасування панщини, яке і про­ведено цісарським декретом. Українські депутати виступали проти відшкодування панам за панщину. Особливе враження зробила про­мова селянина Івана Капущака*, що яскравими словами змалював страждання селян, яких пани примушували до надмірних робіт, під батогами і в найгірших обставинах.

Рік 1848 посунув також уперед культурне життя Галичини. Від­бувся з'їзд інтелігенції («Собор руських учених»)*, на якому Яків Головацький прочитав науковий реферат про окремішність україн­ської мови; обговорено різні літературні і наукові справи, зокрема питання народної мови в школі. В той же час засновано у Львівсь­кому університеті катедру української мови та літератури і підго­товлено організацію літературно-наукового товариства «Галицько-Руська Матиця»*. Врешті «весна народів» дала також початок ук­раїнській пресі в Галичині («Зоря Галицька»)*.

Національна революція виявила великі потенціальні сили в га­лицького громадянства, але не була тривка. Ідейна інтелігенція, що несла на своїх плечах весь рух, була нечисленна і не могла опанува­ти всіх ділянок життя. До того ж значна частина її до революції пристала тільки під впливом хвилинного захоплення, не перетра­вивши нових ідей, а коли довелося битися з труднощами, скоро зневірилася. Врешті революція в Австрії занепала, до слова при­йшла знову бюрократія і заморозила паростки нового життя.

Щойно після десятирічного антракту в державі Габсбургів роз­почався знову період конституційних реформ (1860) і відкрилися можливості вільнішого національного розвитку.

Гніт польського панства. Провід в економічному житті Гали­чини затримала довгий час польська аристократія. Знесення панщини не пошкодило цьому могутньому класові: він скоро опанував нові відносини і серед них дійшов сили і впливів. Занепадали менші пани, але зростали великі латифундії. В 1820 р. в Галичині раховано 8.500 великих землевласників із пересічним наділом 683 морги; в 1859 р. число їх поменшало до 4.500, але наділ зріс до 1.185 моргів; врешті в 1880 р. було вже тільки 2.086 великих землевласників, але пересічна маєтність була 2.400 моргів. Одночасно із зростом магнатів ішов занепад селянства. В 1820 р. пересічна селянська власність була 15 моргів, в 1859 р. —9'/2 моргів, в 1880 р. — 5'/2 моргів, в 1900 р. — 4'/2 морги. Роздріблення селянської власності пішло так далеко, що під кінець XIX ст. половина селян не могла вже вижити з свого наділу. Цей сільський пролетаріат був примушений іти на зарібки до панів, за будь-яку плату, що її визначав великий землевласник. Так селянство попадало у щораз більшу залежність від земельної аристократії. Так само і міста були під гнітом цього безоглядного класу, що все економічне життя намагався зробити залежним від себе.

Полонізація. Польська шляхта здобула також вирішальний вплив у державному житті. Вибори до віденського парламенту і галицького сойму відбувалися на основі куріяльної системи, в якій перевагу мали великі землевласники. Українці, що були селянським народом, мали в галицькому соймі 33% депутатів; опісля, коли виборчу ординацію змінили, не могли досягнути більше як 10%; а в парламенті україн­ське представництво було ще менше. У своїх парламентарних ви­ступах галицькі посли трималися давньої політики союзу з урядом, домагаючися за те поділу Галичини на українську і польську. Але ситуація грунтовно змінилася, коли в 1867 р. польська аристократія ввійшла в порозуміння з династією Габсбургів, зобов'язалася під­пирати австрійську державну політику, а за те здобула для себе необмежену владу в Галичині — право безконтрольно розпоряджа­тися всіма силами країни. Польська шляхта поставила собі завдання створити в Галичині базу для майбутньої польської держави і до цих стремлінь притягла все польське громадянство, звертаючи його проти українського народу. Хоч у Галичині формально були обо­в'язкові австрійські конституційні закони, проте їх принатурено так, щоб полякам запевнити надзвичайні привілеї, а можливості національного розвитку українців звести нанівець. Всі публічні установи — адміністрація, самоврядування, суд - були обсаджені поляками і в усьому протегували поляків. Середні і фахові школи у великій більшості були польські, університет сполонізовано так, що ураїнці тільки з трудом добилися кількох катедр. Початкові школи, що перше підлягали духовній владі, перейшли під керівництво крайової шкільної ради, яка також проводила в них польські тен­денції. Міста, внаслідок насаджування польської інтелігенції, на­брали польського характеру, а державні і краєві допомоги підпи­рали також розвиток польської культури і науки.

Консерватори. Проти цього економічного і політичного наступу Польщі українському народові доводилося вести оборонну акцію і в боротьбі здобувати нові позиції. В цих змаганнях вихідною ба­зою були громадянські права, які давала австрійська конституція — спираючися на них, треба було відвойовувати те, що юридично на­лежалося. Провід в українському громадянстві, як і в попередніх десятиріччях, мала інтелігенція, що в більшості складалася з духо­венства. Ця горішня верства скоро позбулася революційних ідей 1848 р. і повернулася до давнього відсталого консерватизму. Духов­на ієрархія брала національну справу однобічно, як обрядово-церковну, вбачаючи в церковній організації єдину оборону проти поль­ського наступу. Тому що церква за давнішних часів підпала латинізаційним впливам, духовенство зайнялося «очищенням» обряду, при­чому не раз за зразок брало собі православну, змосковщену церкву, думаючи, що вертається до давніх релігійних традицій. В літера­турній мові ця консервативна інтелігенція повернулася знову до церковнослов'янського макаронізму, берегла як святощі старий правопис і знову піддавалася під російський вплив. В руках ста­рого покоління залишилися три багаті національні установи — ста­ра Ставропігія*, заснований в 1850-их роках Народний Дім* і Галицько-Руська Матиця*, але цей відсталий табір не зумів викори­стати їх для культурної організації, і вони залишилися мертвим капіталом. «Тверді русини», як їх пізніше називали, не зуміли також знайти підходу до селянства, не дали народній масі ніякої допомоги у важкій соціальній боротьбі з залишками панщини. Єдиною корис­ною акцією духовенства за тих часів була боротьба з пияцтвом і пропаганда братств тверезості. Старе покоління не витворило собі ніякої політичної програми і не вміло використати парламентар­ної трибуни для оборони і скріплення національних позицій, а під­давалося наївній надії, що австрійський уряд з доброї волі «зробить для нас усе потрібне». У відносинах до поляків тогочасні депутати вели часто політику демонстрацій, то відкликаючися до польської честі і справедливості, то уладжуючи сецесії під час голосування. Коли ж сподівання на допомогу австрійського уряду не справдили­ся, старий табір попав у повну дезорієнтацію. Одна частина, під проводом Дідицького * і Наумовича*, почала піддаватися під впли­ви російської пропаганди, почала звати себе «настоящими русски­ми» і в своєму органі «Слово» проголосила національну єдність з російським народом (1866). Друга група, під керівництвом Лаврівського*, шукала порозуміння з поляками, відмовляючися від основного постулату поділу Галичини (1869).

Народовці. Це заламання консервативного табору викликало реакцію серед молоді і появу нової групи, що звала себе народовцями*. Це була молода інтелігенція — вчителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Спочатку вони обмежували свою діяль­ність до розвитку письменства, продовжуючи напрямок Маркіяна Шашкевича; в оживленні літератури вони бачили шлях до націо­нального відродження. Організаційним центром молодого руху були редакції журналів («Вечерниці»*, «Мета»*, «Нива»*, «Русал­ка»*, 1860-х pp.), що через матеріальні нестатки не доживали дов­гого віку, але живим ставленням культурних проблем добували широкий відгомін серед молоді. Представниками цього нового по­коління були письменники Володимир Шашкевич*, Климкович*, Ф. Заревич*, Горбаль* та ін.

Народовецький рух підтримували студентські і учнівські орга­нізації, звані Громадами. Перша Громада виникла у Львові коло 1863 р. на зразок київської Громади; належали до неї студенти університету; деякі з них були співробітниками «Мети». Щоб від­різнитися від поляків, що прибиралися в конфедератки, українці вдягалися в народній або козацький одяг і носили високі шапки. Як організатор визначився Данило Танячкевич*, що заклав Грома­ди в середніх школах (в Тернополі, Бережанах, Станіславові, Сам-борі та інших містах), вів з ними листування і будив серед юнацтва національну свідомість. Громади мали характер освітніх організацій, збирали бібліотечки, передплачували газети, давали відчити з літератури та історії, деколи видавали свої газетки, мали свої хори і уладжували вечірки та концерти. Організація була таємна: члени складали присягу, що не зрадять її нікому. Ввійшло в моду мрійливе українофільство, що знайшло вислів у ношенні козацьких шапок і одягу. Коли в 1863 р. на Наддніпрянщині дійшло до обмеження українського слова, деякі письменники, наприклад Куліш, Кониський, Нечуй-Левицький — почали друкувати свої писання в галиць­ких виданнях. Приматеріальній допомозі наддніпрянців в 1867 р. засновано у Львові новий літературний місячник «Правду», що про­тягом довгого часу був органом всеукраїнського єднання. Також галицький театр перейняв наддніпрянський репертуар.

Новою формою організації в 1860-их роках стали товариства, що виникли на основі нових конституційних законів. Першим з них була «Руська Бесіда»* у Львові (1861) —товариський клуб, що з успіхом вів національний театр. В 1868 р. засновано «Просвіту»*, спершу для видавання популярних книжок; пізніше вона зорганізу­вала свої читальні і охопила своєю працею широкі кола селянства. На початках цієї організації діяльну участь брав у ній Степан Ка­чала*, довголітній сеймовий посол, один з нечисленних представ­ників старшого покоління, що пристав до народовецького руху. В 1873 р. за допомогою меценатів з Наддніпрянщини зорганізовано Товариство ім. Шевченка*, завданням якого було опікуватися роз­витком письменства; в 1892 р. воно переорганізувалося в наукову установу.

В цих культурних установах народовецький рух оформив своє національне обличчя, з'ясував свої погляди і випробував їх у поле­міці зі старим поколінням, яка заторкнула різні справи — від мови і правопису починаючи і до основ світогляду та політичного думан­ня включно. Коли ж занепад консервативного табору став очевид­ний, народовці поширили свою діяльність на політичне поле. Без­посередньою причиною їх виступу був катастрофічний вислід вибо­рів у 1879 p., коли Руська Рада змогла провести до парламенту тільки трьох своїх представників — інші мандати загорнули поля­ки. Народовці рішилися ввійти в політику, щоб не допустити, «щоб поляки, здобувши всі позиції легальної репрезентації нашого на­роду, укріпилися на цих позиціях назавше і набули не тільки де факто, але й де юре право говорити, що вони є справді єдина ре­презентація краю і народу». Нову діяльність народовці почали від видавання політичних часописів — «Батьківщина»* (1879) для селян­ства і «Діло»* (1880) для інтелігенції. Душею нової організації був Володимир Барвінський*, юрист, з широким знанням еко­номічних і соціальних питань, добрий публіцист, людина повна-запалу і жертовності для громадської праці. Як редактор «Діла», він ставив собі завдання вивести народовецький рух з літературних заці­кавлень до «позитивної праці» на економічному і політичному полі; таким робом він думав припинити партійні спори і всі сили повер­нути до однієї всенародної праці. З Володимиром Барвінським співпрацювали економіст Володимир Навроцький*, юрист Олександер Огоновський*, учитель гімназії Юліян Романчук*, що редагував «Батьківщину», Дем'ян Гладилович*, Олександер Барвінський* — цілий ряд молодих, талановитих людей, що віддавали своє знання для молодої преси і зв'язаної з нею політичної організації. За почином цього гурту в 1880 р. скликано у Львові перше всенародне віче, при участі двох тисяч селян, з доповідями про політичне становище, економічні справи, шкільництво і організаційні питан­ня; це була перша вдала спроба народовців зв'язатися з народніми масами.

Народна Рада. Табір народовців довгий час не творив формаль­ної політичної організації, а намагався утримати нормальні відносини з Руською Радою. Але в 1882 р. прийшли події, що виявили повний розклад консервативної групи і прискорили політичне відокремлення народовців. Подільське село Гнилички, не можучи добитися окремої парохії, за інспірацією посла Наумовича, заявило про перехід на православіє. Польська преса оголосила цю подію за прояв російської пропаганди і спричинила процес москвофільських діячів (т. зв. процес Ольги Грабар); судова розправа не довела державної зради обвинувачених, але виявила їх національну і політичну безпринципність. Старий табір затратив зв'язок з народом і перейшов на службу російського абсолютизму. Серед таких відносин народовці рішилися зірвати з старим поколінням, в 1885 р. заснували свою політичну організацію — Народну Раду і почали самостійно виступати в га­лицькій політиці. Як головні гасла поставили — не без впливу Наддніпрянщини — розвиток народності, поступ і лібералізм, демо­кратію і федералізм.

Польський наступ. Оживлення українського життя під проводом народовців спричинило спроби сторонніх чинників добути вплив на дальше його формування. Одночасно в наступ пішли австрійський уряд, поляки і Ватікан. Ці заходи велися таємно, і спершу важко було зорієнтуватися, від кого вий шла ініціатива і в якій мірі різні тенденції співдіяли одна з одною,— але народовці мусіли одночасно відбиватися на різні сторони. Передусім почалися намагання на­дати українській церкві більше католицького характеру. В Галичині збільшено число єзуїтських «домів», до Львова перенісся польський орден змартвихвстанців, що ставив собі як особливе завдання підносити католицький дух серед української молоді, врешті під натиском Ватікану митрополит Иосиф Сембратович* погодився на реформу Василіян, яку почали проводити єзуїти. Коли ж справа Гниличок виявила зріст православно-російських впливів, Ватікан за згодою австрійського уряду усунув з митрополії Иосифа Сембратовича, як людину слабої руки. Його місце зайняв Сильвестер Сем­братович*, вихованець римської колегії, прямолінійний католик, що повільною, але консеквентною працею протягом років зумів провести в галицькій церкві основні реформи (синод 1891 p.). Но­вий митрополит зорганізував свою пресу і розвинув політичну діяль­ність: у виборах до парламенту (1885) він провів своїх кандидатів. Народовці спершу гостро виступали проти втручання митрополи­та до політики, але згодом, бачачи його силу, ввійшли в співпрацю з ним і під його впливом погодилися на переговори з австрійським урядом і поляками.

Порозуміння з поляками пробував здійснити вже в 1882 р. Куліш, випустивши свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень». Але щойно пізніше, коли прийшло напруження між Австрією і Ро­сією, справа замирення національних відносин в Галичині стала. для австрійського уряду актуальною, і він почав акцію в цій справі. Наступник престолу Рудольф* під час подорожі по Галичині (1887) особливою ввічливістю намагався прихилити до себе українську інте­лігенцію. Врешті новий намісник Галичини, Казимир Бадені*, дав ініціативу до переговорів з Сембратовичем і визначними народов­цями. До цієї справи приєдналася також київська Стара Громада, до Львова приїздив Антонович і посередничав у розмовах з польсь­кими панами. Врешті 1890 року в галицькому соймі проголошено угоду, яка дістала назву «нової ери». Лідер українського клубу Романчук виголосив заяву про вірність галичан австрійській державі та династії і католицькій церкві і про добру волю до порозуміння з поляками, а Бадені в загальних словах обіцяв в імені уряду свобідний розвиток української національності на основах австрійсь­кої конституції і «в єднанні з католицьким світом та західною циві­лізацією». Угода принесла українцям деяку користь в адміністрації та шкільництві, утворення катедри української історії у Львівському університеті і концесію на асекураційне* товариство «Дністер». Також вибори до парламенту проведено об'єктивніше, як колись, так що народовці добули собі більше представництво у Відні.

Але ці дрібні поступки не могли задовольнити українського табору, що розростався щораз більше і сильніше, запускаючи ко­ріння в народних масах. Австрійський уряд не рішався провести якусь ширшу реформу, що дала б українському народові тривку забезпеку економічного і культурного розвитку,— він був залежний від поляків, що не думали зрікатися своєї влади в Галичині і всіма засобами намагалися приглушити зріст українства. В таких обста­винах угода не могла утриматися довго.

Радикально-національні течії. Під натиском лівого, радикаль­ного крила група Романчука зірвала порозуміння з урядом і перейшла до опозиції (1894), нав'язуючи зв'язки з недавно заснованою радикальною партією* та москвофілами* (т. зв. консолідація). Але на боці уряду залишився дальше Сембратович і поміркована група народовців під проводом Вахнянина* і Олександра Барвінського, що повела «новий курс» під гаслом «краще щось, як нічого», за свою підтримку добувши від уряду дрібні концесії.

Зірвання «нової ери» шляхетсько-польський табір прийняв як виклик до боротьби. Бадені заявив, що свою політику буде продовжувати і без української репрезентації. Нові соймові вибори (1895) проходили серед таких надуживань, що більшість кандида­тів «независимого комітету» не пройшла, не пройшов також Романчук, а перемогла група Барвінського. Переможені народовці, все ще вірячи в добру волю монарха, вирішили відкликатися до цісаря і вислали до Відня велику делегацію (200 людей), але зустрілися з дуже холодним прийняттям у Франца Иосифа. Невдовзі Казимир Бадені зайняв становище австрійського президента міністрів і мав спромогу політику «залізної руки» провести ще гостріше. При горезвісних «баденівських виборах» 1897 р. розвинутий був такий терор, що в багатьох місцях дійшло до кривавих розрухів,— вісім селян убито, кількадесят поранено, а кількасот заарештовано.

Але ці драконові засоби не зламали українського руху, що чим­раз більше набирав всенародного характеру. Проводирі опозиції заснували в 1899 р. Національно-Демократичну Партію*, до якої ввійшли найактивніші представники народовців і радикалів, як Романчук, Кость і Євген Левицькі*, Володимир Охримович*, Євген Олесницький*, Будзиновський*, Франко, Грушевський. Це був гурт, що визначався політичною освітою, фаховим знанням у різних ді­лянках, практичним розумом, відвагою і рішучістю.

Економічні і культурні товариства. Екзекутива партії, Народний Комітет, стала осередком, що керував не тільки політичним жит­тям, але також господарським і соціальним, спрямовуючи всі на­ціональні сили до боротьби з польським наступом. З націонал-де­мократами співдіяла Радикальна Партія, а деколи приходило до порозуміння з соціал-демократами (1900) та християнськими суспільниками із групи Барвінського. Зате йшло до дедалі більшого відчуження щодо москвофілів, що чимраз виразніше ставали на ро­сійському національному становищі. У своїх політичних стремліннях національний український табір спирався на тісні зв'язки з на­родними масами, працюючи над їх освідомленням і організацією. В той час засновано ряд економічних установ (Народня Торгівля 1883*, Дністер 1892, Сільський Господар* 1898, Крайовий Кредито­вий Союз* 1898, Крайовий Ревізійний Союз * 1904, Союз молочар­ських спілок* 1904, Союз для збуту худоби* та ін.), що розгортали свою діяльність по цілій країні і допомагали селянству та міщанству підіймати добробут. Освіту поширювала «Просвіта» своїми читальнями, бібліотеками, курсами для неграмотних, храми, теат­ральними виставами та популярними виданнями. Руське Педагогічне Товариство* почало перші кроки коло організації приватного шкіль­ництва. Самостійно творилися бурси (гуртожитки) для молоді. Фізичне виховання проводили Сокіл* (1898) і особливо популярні серед селянства Січі* (1900), організовані Кирилом Трильовським. Велику рухливість виявляли студентські товариства, що живо від­гукалися на всі культурні і політичні події. Ці різнорідні установи широкою мережею охоплювали все громадянство і пробуджували в ньому небувалу активність.

Хліборобські страйки. Тогочасний політичний провід виявляв та­кож велику увагу до соціальних рухів, що зароджувалися між селян­ством. Сільський пролетаріат, втративши земельні наділи, жив тільки з заробітків, які міг добути по панських дворах і фільварках. Шлях-та-дідичі використовували безвихідне становище селян, даючи їм таку нужденну плату, що її ніяк не вистачало на прожиток — і сільсь­ке робітництво попадало в крайню нужду. Як реакція на такі від­носини, почалися хліборобські страйки, спершу спорадичні і не­організовані, пізніше масові. Українські політичні партії, насампе­ред радикальна (В. Будзиновський), зайнялися організуванням селянської маси та агітацією і відповідною літературою підтримали цей рух. Найбільших розмірів набрав страйк в 1902 p., що огорнув східні, подільсько-покутські округи Галичини і з'єднав до 200.000 сільських робітників. Страйкуючі селяни виказали незвичайну солідарність і дисциплінованість, так що всі зусилля зламати страйк не вдалися і пани мусили зробити робітництву великі поступки. Завдяки цій перемозі опозиційні партії добули собі велику попу­лярність серед мас і свої успіхи використали на парламентарній арені для боротьби з шляхетським режимом. По недовгому часі вдалося зорганізувати виїзд сільських робітників на сезонові ро­боти до Німеччини, що принесло значну допомогу незаможним се­лянам; щорічно виїздили на тимчасові роботи до 100.000 людей. Страйки і сезонова еміграція підкопали шляхетську землевласність; щоб рятуватися перед руїною, пани почали парцелювати землю між селян,— і протягом десятиріччя в селянські руки перейшло до 140.000 гектарів землі. Але українські селяни мало скористали з цих змін, бо пани, обороняючи польський «стан посідання», спроваджували польських колоністів.

Політична боротьба. Одночасно ішла гостра політична боротьба. Українські партії використовували соціальне піднесення мас для політичних виступів, скликаючи масові віча; головними гаслами був поділ Галичини і національна автономія, заснування українсь­кого університету у Льзові, а передусім загальне право голосуван­ня. В 1907 р. австрійський уряд провів нарешті реформу парламен­ту, і з загальних виборів українська репрезентація вийшла збіль­шена. Ведучи опозиційну тактику, вона добувала різні економічні і культурні поступки (концесії на господарські установи, гімназії, університетські катедри) і раз-у-раз ставила основне домагання — національної автономії. Фортецею шляхетсько-польських впливів залишився ще галицький сойм, зорганізований на основі старої куріяльної системи, що негативно ставився до національних потреб українців. Українські депутати спершу пробували переламати це становище демонстраційними сецесіями із сойму, пізніше пере­йшли на тактику голосної обструкції, припиняючи нормальний хід дебатів. Представник польського панства намісник Андрій Потоцький ще раз намагався висунути проти української опозиції москво­фільський табір і шляхом виборчого терору ввів до сойму москвофільську групу, але за кров убитих при виборах селян сам заплатив головою (агентат Січинського* 1908 р.). В цих роках великого розголосу набрала університетська справа через сецесію українсь­ких студентів із Львівського Університету (1901) і щорічні студент­ські демонстрації (голодівка, убивство А. Коцка*).

В 1912 р. зросло напруження між Австрією та Росією, так що загрожував вибух війни. В таких обставинах зріст опозиційних настроїв в українському громадянстві міг стати небезпечний для держави, і австрійський уряд рішився дійти до компромісу з ук­раїнцями. Українські господарські і культурні установи дістали більшу допомогу, складено проект заснування українського універ­ситету, і врешті шляхетська більшість погодилася на реформу виборчого права до сойму, що дала українцям корисніше станови­ще. За те українська парламентарна репрезентація склала заяву, що на випадок війни з Росією українське громадянство стане на

боці Австрії. У передбаченні недалекого початку боротьби зоргані­зовано перші військові відділи, а великий з'їзд Січей і Соколів у червні 1914 р. був свого роду переглядом мілітарних готувань.

Культурна праця. Рівнобіжно з політичною активністю поглиб­лювалася культурна робота. Наукове життя організував Михайло Грушевський в Науковому Товаристві ім. Шевченка, що гуртувало не тільки галицьких, але і наддніпрянських учених і стало фактичною академією наук. Сам Грушевський вів провід в історичних дослі­дах і в своїй «Історії України-Руси» та в інших роботах дав синтезу дослідів над минулим українського народу, взявши під увагу як суспільно-економічну історію, так і культурну та політичну. Іван Франко високо поставив історію літератури та літературну критику, Вовк давав зразки етнологічних і антропологічних студій, Гнаткюк зайнявся збірками етнографічних матеріалів, а з ними співпрацю­вав великий гурт молодих учених. Для розвитку письменства особ­ливе значення мав «Літературно-Науковий Вісник»* (1898), що з'єднав усі визначні літературні сили по обох боках Збруча.

Буковина і Закарпаття. Окремим життям жила невелика Букови­на, що мала коло 300.000 українського населення. В давніші часи вон