Суспільні течії та рухи в Україні другої половини XIX ст

Посилення національно-визвольного руху в Україні припадає на другу половину XIX ст. З кінця 50-х років він набув розвитку у формі громад — напівлегальних організацій (гуртків), що об'єднували у своєму складі українську інтелігенцію, службовців, офіцерство, студентство та учнівську молодь, а також частково з поміщиків-лібералів. Наприкінці 50-х років студенти Київського університету створили таємний гурток "хлопоманів", або, як вони себе самі називали, "українофілів". Члени гуртка В. Антонович, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький основну мету своєї організації вбачали в зближенні з простим українським народом (селянами), у відстоюванні їхніх інтересів, вихованні в них патріотичних почуттів. У 1860-1861 роках гурток змушений був припинити свою діяльність. Замість нього "хлопомани" створили нову таємну організацію "Громада", і залучили до участі в ній інших студентів університету. Незабаром громадівський рух став масовим і громади з'явились в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. У громадівському русі досить чітко простежуються дві течії: - помірковано-ліберальна та революційно-демократична, між якими точилась гостра політична боротьба. Свої погляди діячі громадівського руху викладали в першому українському літературно-художньому та громадсько-політичному журналі "Основа", який у 1861-1862 роках видавався в Петербурзі на кошти українських землевласників-лібералів В. Тарнавського і А. Галагана. У журналі друкувались цікаві праці з історії та культури України, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, інших представників революційно-демократичного руху України.

Однією з найчисельніших і найбільш впливових була Київська громада, яка нараховувала близько 300 членів. Ліберальне крило її представляли В. Антонович, М. Драгоманов, Б. Познанський, брати Ф. Рильський і Т. Рильський, П. Чубинський та ін. Головну увагу вони приділяли вивченню української літератури, мови, історії та культурно-просвітницькій діяльності серед і народу.. Інше крило громади було представлене демократами А. Красовським, В.Синьогубом, братами Потоцькими, В. Пилипенком, які ставили за мету народне повстання в боротьбі протиросійського самодержавства. Загальним для всіх, громад України були: національна ідея української держави, утвореної на демократичних засадах, віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу,: гордість за. багаті духовні досягнення рідної культури. Практична діяльність,громад зводилася переважно до проведення культурно-просвітницьких заходів. Багато хто з, членів, громад брали активну участь у роботі;. недільних шкіл, видавали підручники українською мовою._(; Але, зрештою, під натиском постійних переслідувань з боку уряду, громади, або самоліквідовувалися, або розганялись урядовими установами У січні 1863 року спалахнуло нове польське повстання, яке поширилось на Правобережну Україну. Українські селяни участі в цих подіях не брали, вважаючи їх "панською справою". Однак російські урядові кола, вважаючи український національний рух польською провокацією спрямували удар і проти нього. У 1863 році був виданий Валуєвський циркуляр (за прізвищем міністра, внутрішніх прав Валуева),.за яким _:заборонялося друкувати українською мовою книги "навчальних; і взагалі призначених для початкового читання народом", а також тексти до музичних.творів. У спробах користуватися українською мовою в навчальних закладах і пресі царизм вбачав прояв українського сепаратизму. У своєму циркулярі Валуєв стверджував, що самі українці з обуренням виступають проти вживання в школах української мови і доводять, що "ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути". Були заарештовані деякі члени; громад, самі громади були заборонені.

Знову відновили свою діяльність громади на початку 70-х років. "Старі" громадівці зберегли лише одну, організацію - київську, а поряд з нею почали діяти "молоді" громади в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Єлисаветграді, Харкові, які об'єднали представників, нового покоління національно-визвольного руху. Головну увагу громадівці продовжували надавати науковій та видавничій діяльності.

У 1873 році члени київської громади історики І.Лучицький, О. Лазаревський. М. Драгоманов, правник О. Кістяківський, мовознавець П. Житецький. соціолог і економіст М. Зібер, композитор М. Лисенко, антрополог Ф. Вовк, етнографи І. Радченко, О. Русов, драматург та актор М. Старицький увійшли до відкритого в Києві Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, яке очолив Григорій Ґалаґан. Зусиллями товариства було видано значний етнографічно-фольклорний, історичний, географічний, природознавчий, статистичний та економічний матеріал.

У 1875 році царський уряд створив комісію для розгляду засобів боротьби з "українофільством". її висновки були такі: "Допустити окрему літературу простонародною українською говіркою означало б закласти міцні підвалини для переконання можливості відокремлення, хай навіть у далекому майбутньому, України від Росії". Ознайомившись із цими рекомендаціями під час лікування на німецькому курорті Емс, Олександр II видав 17 травня 1876 року Емський указ, яким заборонялося видаватися українською мовою як оригінальні твори, так і переклади, а також завозити до імперії українських книг і брошур, надрукованих за кордоном. Не дозволялося також ставити п'єси й влаштовувати концерти "малоросійською говіркою". Як виняток, допускалося видання українською мовою художньої літератури та історичних документів. Почалися репресії проти діячів громад. В умовах реакції 80-х років громади розпалися на окремі гуртки, які займалися виключно культурницькою діяльністю: виданням історико-етнографічного журналу "Киевская старина" (1882-1906), створенням гуртків-просвіт, самоосвітою, культурницькою роботою серед селянства.

Уникаючи переслідувань з боку російського уряду, ряд членів громад змушені були емігрувати. Зокрема, М. Драгоманов, від'їхавши до Швейцарії, в Женеві створив громадівський гурток, до якого увійшли М. Зібер, С. Подолинський, Ф. Вовк і почав видавати часопис "Громада" на кошти Київської громади, яка, не погодившись з радикалізмом М. Драгоманова та його однодумців, з 1886 р. припиняє фінансування діяльності М. Драгоманова: Часопис "Громада" був першим політичним журналом української Опозиції. У 1886 році М. Драгоманов пориває зв'язки зі Старою Громадою, ^; члени якої були незадоволені його радикальними поглядами, і створив перший український гурток соціалістичного спрямування.

Михайло Драгоманов - відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ посідає визначне місцеве в суспільному русі ліберального, а згодом соціалістичного спрямування. Він походив зі збіднілого дворянства, що мало козацькі корені. Був прибічником ідей демократизму і федералізму. Визнавав пріоритети загальнолюдських культурних цінностей перед національними особливостями. Виступав за відокремлення церкви від держави та відстоював ідею нерелігійного, світського українського суспільного і культурного життя.

Визнаючи право українського народу на самовизначення та національну державність, М. Драгома­нов не вірив у можливість її відновити найближчим часом. Тому він прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократизацію і федералізацію в рамках Російської та Австро-Угорської імперій. Драгоманов виступав за єдність усього українського народу від Закарпаття до Кубані. Рішуче виступав проти шовіністичної політики царизму, оцінюючи період перебування України в складі Російської держави як "втрачений час".

Погляди Михайла Драгоманова мали значний вплив на подальший розвиток українського політичного руху.

Іншим відомим громадським діячем того часу, ідеологом "хлопоманів", а потім громадівського руху був Володимир Антонович. Він закінчив медичний та історико-філологічний факультети Київського університету, був професором, відомим українським істориком, археологом, етнографом. Його перу належить ряд цікавих праць з історії України, в тому числі "Пропоходження козацтва", "Про гайдамацтво". Поляк за походженням, Антонович був послідовним захисником інтересів України. Полякам, які жили в Україні, він пропонував перейти на бік українців, або переїхати до Польщі. Вважав, що поляки повинні визнати свою провину перед українцями і спокутувати гріхи своїх предків. В.Антонович вважав себе сином українського народу, готовий був розділити з ним і радощі, і горе. Справу В. Антоновича продовжив його син Дмитро, який став одним із засновників першої політичної партії в Україні, а згодом - членом Центральної Ради та Директорії.

Наприкінці XIX ст. в українському русі в середовищі молодих інтелігентів виникає новий політичний рух на основі національної ідеї. Він зародився як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Зрозуміло, що глибинною причиною активізації національного руху був фактично колоніальний стан українського народу в Російській імперії.

На початку 90-х років у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. І. Міхновський, С. М. Шелест, А. II. Кучинський та ін. Цей гурток мав тісні стосунки з провідними діячами українського культурницького руху. Члени гуртка ставили за мету боротьбу за самостійну Україну. Була створена таємна загальна Українська організація (1897) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониськам, що прагнула до згуртування всіх національних опозиційних царизму сил. Організація відкрила літературне видавництво "Вік", велику книгарню, організувала Шевченківські свята.

У 1891 році під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. О. Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. Саме під час цієї роботи склався гурток з чотирьох студентів (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич. В. Боровик). Влітку 1891 року вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т. Г. Шевченка, заснували

таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе "Братство тарасівців ".

Першим відкритим виступом "Братства" стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 року в Харківському університеті. Того самого року промова була надрукована в галицькому часописі "Правда" під назвою "Profession de foi молодих українців". Ідеї, висловлені в промові, були далекими від націоналізму (самостійництва), але на загальному тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху вони справили враження справжнього національного радикалізму. У своїй промові тарасівці стверджували, що українці - окрема нація, і як кожна нація вони потребують національної волі для "праці і поступу". Вони виступали за повну незалежність України, за єдність українського народу. Характерним для тарасівців було негативне ставлення до українофільства (культурництва), радикалізм і екстремізм щодо "відступників". "Братство тарасівців" відстоювало необхідність українських шкіл, право вільного вживання української мови, а також автономії для усіх народів Російської імперії.

Ідеї "Братства" знайшли своїх прихильників, але широкого поширення не знайшли як через своє різке негативне ставлення до інших течій українського руху, так і через особисті якості лідера М. І. Міхновського і, особливо внаслідок репресій російського царизму. Члени братства проводили, в основному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної свідомості українського населення.

У 1893 році в Києві відбувся організаційний з'їзд братства, який, на думку його організаторів, мав надати організації більш стрункої форми. Але оскільки "Братство тарасівців" не мало конкретної програми дій, а подекуди просто дублювало старе культурництво в своєрідних формах (наприклад, демонстративне носіння національного одягу), воно стало занепадати. Наприкінці 90-х років воно фактично розпалося. Цьому сприяли й поліцейські переслідування членів організацій.

Таким чином, наприкінці XIX ст. український національний рух набуває вже політичного характеру.

Поряд з національним рухом в Україні у другій половині XIX ст. розгортались суспільно-політичні рухи, що сформувались на загальноросійському ґрунті. Так, у 60-і роки виник революційний рух, рушійною силою якого була радикально настроєна молодь, представники різночинної інтелігенції, їх самоназва - народники. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції, оскільки вірили в самобутній розвиток Росії, в те, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому приведе до соціалістичної організації суспільства. У діяльності народників виділяють три етапи: початковий (1859— 1861), що проходив під гаслом "ходіння в народ". Росія, - переконували вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху до соціалізму. Але майже всі "ходіння в народ" одразу ж зазнали репресій з боку уряду.

Другий етап (друга половина 70-х років), характеризувався проведенням широкої пропагандистської роботи серед селян. Але, як виявилось, пропаганда народників була незрозумілою селянам. Тоді в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію "Земля і воля", що виникла наприкінці 1876 року. Члени організації повели боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податків. В Україні найвідоміший гурток цієї організації був створений у 1875 році, а у

1877 році з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка створила в селах Чигиринського і Черкаського повітів підпільну селянську організацію "Таємна дружина" числом понад 1000 учасників. Жандарми попередили підготовку повстання й розгромили організацію. Третій етап політичної боротьби із самодержавством - перехід до методів політичного терору. На позиціях тактики індивідуального терору стояла народницька організація "Народна воля". Члени "Народної волі" розробили програмні документи, в яких передбачалось повалення самодержавства, скликання Установчих зборів, забезпечення прав свободи слова, друку, зборів, права народів на самовизначення. Постріл В. Засулич в генерал-губернатора Києва Трепова у 1878 році породив хвилю замахів на вищих чиновників. Але й це не принесло дієвих результатів. Царевбивством 1 березня 1881 року народовольці вичерпали себе. Мета і методи боротьби виявились помилковими. Тисячі активних членів народницького руху були заарештовані і заслані на каторгу. Керівники "Народної волі" О. Желябов, С. Перовська, М. Кібальчич були страчені. Народницький рух поступився масовому робітничому і соціалістичному руху.

Наприкінці XIX ст. в умовах розгортання робітничого руху виникли перші робітничі організації - у 1875 році в Одесі утворився "Південноросійський союз робітників".

У цей період все більшого вітливу на робітничий рух набуває марксистська теорія. Наприкінці 80-х років виникли марксистські гуртки і організації в Києві, Харкові, Катеринославі, їх провідними діячами стали Ю. Мельников, П. Запорожець, А. Луиачарський, П. Сочинський та ін.

У 1896 році в Петербурзі радикальний марксист В, Ульянов (згодом відомий під псевдонімом Ленін) створив прообраз марксистські партії "Союз боротьби за визволення робітничого класу", комітети якого діяли в Києві, Катеринославі. Після 1 з'їзду РСДРП українські "Союзи боротьби" були перетворені на комітети РСДРП.

7.10. Культура України другої половини XIX ст.;

Реформи 60-х сприяли розвитку освіти в Україні. Значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства, їх асигнування на утримання шкіл на кінець ХІХ ст. зросли в 6 разів. Активно займалися справою освіти народу через мережу недільних шкіл члени громад. У 1862-році в Україні діяло 110 недільних шкіл, викладання в яких велося українською мовою. Видані були букварі та підручники, в тому числі "Буквар" Т. Шевченка. Але в 1863 році царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів були заарештовані. Система освіти була перетворена царським урядом на дієвий засіб русифікації України.

По розвитку освіти було нанесено два могутніх удари — Валуєвським циркуляром (1863) і Емським актом (1876). Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурному розвитку України. У 1865 році з ініціативи М. Пирогова в Одесі було засновано Новоросійський університет. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті було створено наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи., історичне товариство Нестора-літопісця.

Таким чином, незважаючи на процес русифікації, труднощі і суперечливість розвитку українська культура збагатилась на визначні здобутками практично в усіх без винятку провідних галузях.

Не дивлячись на труднощі, утиски і репресії щодо української культури, розвиток капіталізму в промисловості і промисловий переворот другої половини XIX ст. потребували підготовки висококультурних і професійних спеціалістів. Будівництво широкої мережі залізниць, поява нових галузей економіки змушувала уряд якомога швидше вирішувати проблему забезпечення промисловості кваліфікованими спеціалістами.

У трьох університетах України більш ніж утричі збільшилась кількість студентів. У Західній Україні працювали Львівський і Чернівецький університети. В Харкові відкрилися технологічний і ветеринарний інститути, в Києві і Львові — політехнічні інститути. Можливість отримати вищу освіту мали тепер і жінки.

Зросла кількість гімназій — до 90-х років в Україні нараховувалось 129 гімназій.

Відкриття нових вищих навчальних закладів в Україні, збільшення кількості студентів у них, сприяло розвитку науки. Так професор Харківського університету М. Бекетов створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення, що стало поштовхом до появи нового напряму в науці - фізичної хімії. У 1886 році професор /. Мечніков та мікробіолог М. Гамалія разом відкрили в Києві бактеріологічну станцію, яка поклала початок вивченню імунітету. В Київському університеті вчені працювали над вивченням теорії імовірності, математичного аналізу тощо.

У 1873 році у Львові було засноване Товариство імені Т. Шевченка. Спочатку товариство мало чисто літературний характер, головною метою якого було "допомагати розвитку руської (малоруської) словесності". З 1885 року товариство почало видавати часопис "Зоря", який став всеукраїнським літературним друкованим органом. У 1892 році товариство було перейменоване на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Головним завданням товариства було "пестити і розвивати науку..., зберігати і збирати усякі пам'ятки давнини і предмети наукові України-Руси". При товаристві діяли три відділи: історико-філософський, філологічний, математико-природознавчо-медичний. У 1894 році історико-філософську секцію очолив М. Грушевський, а в 1897 році його обрали головою НТШ. Головним друкованим органом товариства були "Записки НТШ". За час головування М. Грушевського товариство видало близько 800 томів наукових робіт, зокрема 116 томів "Записок". Активну участь в роботі товариства брали /. Франко і В. Гнатюк. У 1898-1905 роках вони випускали "Літературно-науковий вісник" і очолювали Українську Видавничу Спілку. Завдяки діяльності М. Грушевського, В. Бехтерева, О. Шахматова, В. Гнатюка, М. Павлика, І.Франка та інших. Наукове товариство ім. Т.Шевченка стало відомим науковим центром далеко за межами України.

У XIX ст. значного розвитку набула українська література. Основою її розвитку був критичний реалізм. У художній літературі співіснували революційно-демократичний, демократичний і буржуазно-ліберальний напрями. Основоположником демократичного реалізму в літературі був Т. Г. Шевченко. Багато його творів присвячені історії українського народу, драматичним, героїчним та трагічним сторінкам його минулого ("Гайдамаки", "Тарасова ніч", "Іван Підкова" та ін.).

У XIX ст. з'являються твори видатних українських письменників та поетів, у яких розкриваються соціальні і психологічні проблеми тогочасної дійсності: І. Нечуя-Левицького - "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Бурлачка", П. Мирного - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", "Голодна воля"; М. Вовчка - "Інститутка"; збірки віршів Павла Грабовського, Івана Франка, перші твори Лесі Українки.

Представниками ліберально-буржуазної течії в українській літературі були П. Куліш, О. Пчілка, Д. Мордовець.

Досить високого рівня досягла українська драматургія і театральне мистецтво. У 1882 році М. Кропивницький - автор понад 40 гостросюжетних п'єс на теми народного життя - в Єлисаветграді створив перший професійний театр. До театральної трупи входили такі видатні актори, як М. Садовський, М. Заньковецька, М. Вороний. Трупа з успіхом гастролювала по території Росії, Польщі, Грузії. З'явилась ціла плеяда українських драматургів, серед яких особливо виділялась творчість М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенко-Карого.

Високого рівня досягло й музичне мистецтво. Першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм" написав С. Гулак-Артемовський. Опера вперше була поставлена в Маріїнському театрі в Петербурзі 14 квітня 1863 року і здобула світової слави.

Відомим композитором, музикознавцем і культурно-громадським діячем був П. Сокальський. Він написав опери "Мазепа" за поемою О. Пушкіна, "Майська ніч" та "Облога Дубна" за творами М. Гоголя, "Богдан Хмельницький", створив фантазії "Вечори на Україні", "На берегах Дунаю". Серед його творів багато романсів, обробки українських, російських та білоруських народних пісень. Основоположником української класичної музики став М. В. Лисенко, який вивів музичне мистецтво України на світовий рівень. Його перу належать опери "Тарас Бульба", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка-Полтавка".

Українські теми знайшли відображення в творчості російських композиторів. Так, М. Глінка написав ескізи до симфонії "Тарас Бульба", а також пісні на слова В. Забіли "Гуде вітер вельми в полі", "Не щебечи, соловейку". Велику роль у становленні й розвитку української музичної культури відіграли твори російських композиторів, у яких відображалась українська дійсність і використовувались українські народнопісенні мотиви. Це, зокрема, опери "Мазепа" і "Черевички" П.Чайковського, "Майська ніч" і "Ніч перед різдвом" М. Римського-Корсакова, "Сорочинський ярмарок" М. Мусоргського та ін.

Перехід від академічного класицизму до реалізму відбувався і в образотворчому мистецтві. Значний внесок у розвиток українського мистецтва першої половини XIX ст. внесли Д. Левицький, В. Боровиковський, В. Тропінін. Одним з видатних художників України був Т.Шевченко -основоположник критичного реалізму в українському мистецтві. У другій половині XIX ст. в образотворчому мистецтві переважає реалізм, а серед жанрів — побутовий. На українську гему писало багато російських художників: І. Рєпін, І. Айвазовський, В. Маковський, 1. Крамськой та ін. Помітне місце займала українська тематика в творчості російського живописця І. Рєпіна, який народився в Чугуєві, дитячі та юнацькі роки провів в Україні і на все життя зберіг любов до рідного краю. Його знаменита картина "Запорожці пишуть листа до турецького султана" підкреслює вольнолюбний характер українського народу, його природний оптимізм.

Серед українських художників другої половини XIX ст. помітне місце посідають М. О. Ярошенко, М. Д. Кузнецов, К. К. Костанді, М. К. Пимоненко.

Видатним українським художником-реалістом був С І. Васильківський. Народився він в м. Ізюмі на Харківщині, а після закінчення Петербурзької академії мистецтв жив і працював у Харкові та Полтаві. Понад три тисячі його картин, ескізів, замальовок присвячені оспівуванню чудової природи України, змалюванню героїчного минулого українського народу, а також темам з життя і побуту українського села кінця XIX ст.

В XIX ст. відбулися значні зміни в архітектурі України. Стиль бароко замінювався на класицизм.

Крипякевич

 

Історичні досліди. Для боротьби з московським наступом освічене дворянство шукало собі допомоги в дослідах над історією України. Бачачи, як давні життєві форми ідуть на загибель, потомки старши­ни з любов'ю і замилуванням зверталися до минулого своєї країни, шукаючи в ньому аргументів для оборони своїх «вольностей» та розради у важких переживаннях. Приваблював їх героїзм давніх часів, що дуже відрізнялися від сірої буденщини, в якій доводилося їм жити. Вони почали з запалом збирати давні літописи, документи та всякі архівні матеріали і намагалися на їх основі вияснити велич минулого.

Одним із перших таких ентузіастів був Олександер Безбородько*, учень Київської Академії, київський полковник, пізніше міністер і канцлер Катерини II. Хоч він пішов на службу Російській імперії, проте утримував близькі зв'язки з Україною і з любов'ю збирав істо­ричні пам'ятки. З ним співпрацював Василь Рубан*, також вихованець Академії, секретар Потьомкіна, що перший випустив друком огляд історії України («Краткая літопись Малия Россії», 1777 p.). Тій самій праці віддавалися Туманський*, Шафонський*, Чепа*, Яків Маркович*, Григорій і Василь Полетики*, Ломиковський*, Берлинський*, Мартос* та інші — рідко хто з освічених людей того часу не пробував своїх сил у досліджуванні минулого. Ці досліди вони вважали своїм патріотичним обов'язком. Василь Полетика писав до Адріяна Чепи: «Як приємно працювати для слави і добра батьківщи­ни! Наші власні почування, свідомість, що ми були небайдужі до справ батьківщини, служать нам нагородою... Щасливі будемо, як побачимо нових людей, що з таким самим запалом будуть захищати права, вольності і свободи своєї батьківщини. І, навпаки, ми повин­ні відвернути з огидою свій погляд від погубоносних зрадників бать­ківщини, шкідливих егоїстів».

Найвизначнішим твором цієї епохи була «Історія Русів». Автора її досі не вдалося відкрити напевно, хоч висловлено різні здогади (Юрій Кониський, Григорій і Василь Полетики, Безбородько). Але він походив із того гурту запальних патріотів, дослідників ми­нулого. Від інших тогочасних істориків автор «Історії Русів» відріз­няється тим, що до розгляду минулого України він приступає не як археолог і ерудит, а як політик: всі давні події він оцінює з одного погляду — державної самостійності. Україна протягом всієї своєї історії була незалежною державою і в зв'язки з іншими країнами входила тільки на основах рівності. За князів Україна була могут­ньою державою, але її силу зруйнували татари. Щоб оборонитися під наступу орди, Україна з'єдналася з Литвою, а опісля з Польщею. Але це не було жадне підданство: український нарід увійшов у зв'яз­ки з сусідами як вільний і свобідний, па основі забезпечених прав і привілеїв. В обороні вольностей народу Богдан Хмельницький підняв війну з Польщею і приєднався до Московщини, але цей союз знову був укладений на основі рівності і свободи. Коли царі почали ламати права України, Мазепа підняв повстання; також Полуботок заступався за давні вольності. Автор «Історії Русів» не дуже рахувався з історичною правдою, часто видумував події і ситуації, що були йому потрібні для проведення його основної тези. Але в його творі була ясна політична думка, яскрава націо­нальна свідомість. Тому цей історично-політичний трактат здобув собі незвичайну популярність. Хоч він не був своєчасно надрукова­ний, проте поширився в багатьох відписах і мав великий вплив на скріплення самостійних традицій.

Відносини до Росії. Але ця письменницька пропаганда не могла заступити політичної акції. Самими меморіалами і трактатами не можна було змінити життєвих обставин. Сучасники відчували свою безсилість. Безбородько писав: «Знаєте, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство — що замість давніх героїчних постатей по­явилися кар'єристи, які шукають тільки посад та відзначень, такі, що за приповідкою «в полі не жовнір, дома не господар». Стар­шинсько-дворянська аристократія не мала в собі потрібної сили, щоб утриматися при проводі. Серед змінених економічних відносин дворянство почало відступати на друге місце перед зростаючим мі­щанством. Воно мусіло вкладати багато енергії в те, щоб утримати свої давні позиції і не дати себе цілком знищити. Дворяни дедалі більше обмежувалися своїми особистими чи класовими справами і затрачували інтерес до ширших громадських справ. Так ця бойова колись верства зійшла з поля боротьби.

Політичні невдачі провідного стану відбились у настроях гро­мадянства. Почування патріотизму перетворювалося на погорду і ненависть до Москви. Помічали це чужосторонні подорожники, що проїздили Україною. «Козацька нація с сьогодні в стані кризи, вона хвилюється і б'ється під ногою колоса, що її розчавлює»,— писав француз Масон на початку XIX ст. Московський турист Левшин (1816) каже: «Я мушу сказати про ненависть українців до великоросіян. Ти легко можеш у тому переконатися, бо часто почуєш, як вони говорять: добрий чоловік, а москаль». Інший по­дорожник Сбітнєв (1830) зауважує, що селяни на Слобожанщині не хотіли навіть розуміти по-московському, а проїжджих москалів зустрічали насміхами і лайливими піснями. І. Долгорукий (1817) глибше входить у суть справи: «Оскільки я помітив, придивляючись і прислухаючись, Україна не почуває себе щасливою, незважаючи на всі благодаті природи. Політичне сонце її не так гріє, як небесне світло. Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втра­чену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне». Німецький дослідник Йоган Георг Коль (1841) помітив ті самі прояви: «Відраза українців до москалів, їх гнобителів, така велика, що це можна назвати ненавистю. Ця ненависть радше зростає, як послаблюється». Але серед розбиття і розчарування, в якому пере­бувала Україна, Коль добачав творчі елементи, що повинні були в майбутньому виявитися. «Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці с нація з власною мовою, культу­рою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української Держави лежить го­товий: коли не сьогодні, то завтра з'явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську Державу».

Інтелігенція. На зміну дворянству, яке не змогло підняти давньої державної будови, прийшла нова суспільна група — демократична інтелігенція. Вона походила здебільшого з міщанства, але прича­лили до неї освічені одиниці з інших класів — з дрібної шляхти, коза­ків і селян, так що вона репрезентувала різні кола громадянства. В одну цілість з'єднувала інтелігенцію вища освіта. Це був час, коли на українських землях почали діяти перші університети — у Львові (1784), в Харкові, заснований заходами місцевого дворян­ства під проводом В. Каразина (1805), в Києві (1834), далі ліцеї у Ніжині, Крем'янці та Одесі і цілий ряд середніх шкіл; досить багато молоді відвідувало російські університети, а дехто шукав освіти в Західній Європі. Розвинулася наукова література; не зва­жаючи на гостру цензуру, в Україну проникали нові ідеї з Заходу. Нова інтелігенція не відкидала давніх політичних і культурних традицій, але вважала їх за недостатні для своєї епохи і шукала нових шляхів.

Головна ідея, з якою виступило нове покоління, була — полі­тичні і культурні стремління оперти на народ, на народну масу. Це не був погляд цілком новий: вже в минулих часах, за селянських повстань, на Січі, в гайдамаччині сильно пробивалося переконання, що влада повинна належати не до панства-старшини, а до черні; ідеологами таких поглядів були Брюховецький, Петрик Іваненко, різні запорізькі кошові. Нова інтелігенція, що не була вже зв'язана з дворянством, а часто походила з соціальних низів, прийняла такі гасла до своєї програми. Прийняла їх тим більше, що такі самі погляди набули панівного значення на Заході, починаючи від вели­кої революції, а також романтизм поставив народну масу в центр своїх зацікавлень. Інтелігенція звернулася до народу, шукаючи в ньому джерел свідомості і національної сили.

Дослідження народної культури. Молоді ентузіасти-романтики знайомилися з народнім життям через мандрівки та екскурсії. Про це писав Микола Костомарів*: «Починав я робити етногра­фічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах, по шинках, що за тих часів були справжніми народними клубами. Я слухав оповідань і розмов, записував слова і вислови, втручався до бесіди, розпиту­вав про народне життя-буття, записував звістки, що їх мені до­ставляли, і казав співати собі пісень. На все те я не жалів гро­шей — і як не давав їх просто в руки, то годував і поїв своїх розмовців».

Так тогочасна інтелігенція всіма силами намагалася з'єднатися з народом. Але цих перших дослідників мало цікавило економічне і соціальне життя селянства,— вони звертали увагу тільки на народ­ну словесність, шукаючи в ній джерел для свого погляду на світ.

Народні пісні, перекази, легенди, приказки вони вважали за без­цінну скарбницю, в якій зберігаються традиції давнього минулого, відвічні елементи національного світогляду, які можуть послужити за матеріал для будування нового життя. З незвичайним запалом визбирували вони залишки народньої творчості. Тоді ще жили старі кобзарі, як Андрій Шут* і Остап Вересай*, справжні народні барди, що пам'ятали стародавні думи і пісні; було немало талановитих народних оповідачів,— так що аматори-збирачі і наукові дослід­ники вертались із своїх екскурсій з багатим жнивом. Так появилися цінні збірки народніх пісень і дум Цертелєва*, Максимовича*, Срезневського*, Лукашевича*, Куліша* та ін. Для тогочасного покоління це було відкриття нового світу. Видавці і дослідники зустрічали народню творчість з незвичайним ентузіазмом. Михайло Максимо­вич, публікуючи в 1827 р. свою збірку народних пісень, писав у перед­мові: «Настав, здається, час, коли вже спізнають справжню ціну народності; вже починає здійснюватися бажання: нехай утвориться поезія справді руська (українська)! Найкращі наші поети беруть чужоземні твори вже не як основу і зразок для своїх власних писань, а тільки як помічний засіб для повнішого розвитку само­бутньої поезії, яка зродилася на рідному ґрунті і яку довго заглушу­вали чужоземні прищепи». Другий видавець народніх пісень, Цертелев, писав у відкритому листі: «Чи знаєте, що цю просту поезію я ціню вище, як більшу частину наших романів, балад і (слухайте, слухайте!) навіть багатьох романтичних наших поем». Народна твор­чість, що до того часу була в забутті і погорді, несподівано вири­нула як найвищий тип мистецтва, що мав бути зразком для нового письменства. І це була поезія саме українського народу, того му­жицького народу, до якого панство сусідніх народів ставилося з та­ким презирством. Але тепер настала просто мода на українську пісню і український побут. Це сконстатував молодий Гоголь у Пе­тербурзі в 1820-их роках, де всі цікавилися етнографічними та істо­ричними матеріалами з України; а серед польського панства виник­ли гурти так званих балагулів, що намагалися свою обстанову влаш­тувати на мужицький спосіб і захоплювалися народною піснею. Почування української інтелігенції набрали через те барви ви­сокого ентузіазму. Не було вже мови про меншовартість українсько­го народу — його творчість запевняла йому визначне місце серед інших народів. Але відкривалося нове завдання: цінності минулого використати для нової культури. На першому місці стояла справа мови. Давніші покоління не вирішили цього питання: вагалися між штучною «слов'янською» чи макаронічною мовою і живою, народньою. Тепер доводилося перемогти ці сумніви. Це не йшло без перешкод. Костомарів оповідає, як він з уст народу навчився української мови і почав писати по-українськи, навіть складати вірші. «Коли я пробував читати мої твори знайомим українцям, давнім моїм товаришам, зустрів я дуже неприхильне прийняття; одні висміювали моє незнання і вказували на помилки, інші підні­мали на сміх саму ідею писати українською мовою. Відзначу, що Амвросій Метлинський*, що сам пізніше писав і друкував по-ук­раїнськи, був у числі противників моїх ідей про українське письменство. Я не піддавався нічому і, навпаки,— огортав мене дедалі більший запал». На допомогу прихильникам народної мови при­йшли вчені філологи, насамперед Максимович і Срезневський, що науковими аргументами довели самостійність української мови і виступили проти об'єдницьких теорій Погодіна*. Але найважливі­шим аргументом за народну мову був розвиток письменства. Кот­ляревський, Артемовський, Квітка поклали основи під нову українську літературу, що свідомо ставила собі завдання служити на­ціональній культурі.

Національне відродження в перші часи мало характер літера­турний. Тогочасна інтелігенція бажала віднайти загублений зв'я­зок з народною масою і знайшла його в дослідах народного побуту. Вся праця йшла в тому напрямі, щоб сприйняти і привласнити собі те, що нарід створив протягом минулого. Одночасно з етногра­фічними і літературними дослідами ішли також історичні, яким початок дали ще освічені дворяни. Треба було довгого часу на те, щоб надбання давніх поколінь органічно вросли в новий світогляд. Але далі прийшло чергове завдання: зайнятися долею творця цих цінностей — народної маси. Поштовхом до цього був і безпосеред­ній контакт з народом, який мала інтелігенція, і демократичні ідеї, що напливали з Заходу. Пристосовуючи своє поняття народності до західноєвропейських теорій, тогочасні діячі мусили поширити своє зацікавлення з літературно-мистецького поля на соціальне і політичне.

Таємні організації. Революційні ідеї в Росію і в Україну пере­носили учасники армій, що відбували походи проти Наполеона, і досить численні російські емігранти; мала також вплив література, яка контрабандою приходила з Заходу. Під впливом ідей фізіокра­тів і Сміта професори Харківського Університету Якоб і Шад ви­словлювалися проти кріпацтва; за це твори Шада спалено.

Під західними впливами поширилося в Україні масонство. Най­більша масонська ложа була заснована в Полтаві під назвою «Лю­бов до істини» (1818); членом її був Іван Котляревський. Один з учасників цієї ложі, Лукашевич*, намагався утворити «Малоро­сійське товариство» з метою відірвати Україну від Росії і злучити її з Польщею, але не знайшов прихильників своїх намірів. В той же час ви­никла в Києві ложа «Об'єднаних слов'ян», до якої належали здебільша польські поміщики і російська інтелігенція; менші провінціальні ложі — в Житомирі, Крем'янці, Рафалівці на Волині — мали цілком польський характер і стояли в зв'язках з польськими повстанчими організаціями. Зрештою ложі задовольнялися місти­цизмом масонських обрядів, мало цікавилися суспільними питан­нями, і тільки пізніше почали проникати туди ліберальні ідеї.

Серед війська в Україні поширилася революційна російська організація «Союз благоденствія», відома пізніше під назвою «Південне товариство»; вона мала свої філії в Кам'янці та Василь­кові на Київщині, в Тульчині на Поділлі, а пізніше до цієї органі­зації приступило «Товариство об'єднаних слов'ян», що мало свій центр у Новограді Волинськім. Ці організації ставили собі за мету по­валити абсолютизм шляхом військового перевороту і створити республіку; вони домагалися знесення кріпацтва, яке вважали «справою ганебною, противною людству, рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Національним питанням вони не надава­ли значення; теоретик цього руху, Пестель*, у своїй «Руській прав­ді» виступав як прихильник централізації, засуджував федералізм, а населення України вважав за «истинных россіян». Так само «То­вариство об'єднаних слов'ян*, хоч і говорило про федерацію сло­в'янських демократичних республік, проте не згадувало ні про ук­раїнців, ні про білорусів. У грудні 1825 р. прихильники цих товариств викликали у Петербурзі повстання, зване повстанням декабристів, яке скінчилося невдачею. До повстання приєднався також черні­гівський полк, що стояв у Василькові, але інші військові частини до руху не пристали, і повстанців розбили. Ця перша революційна організація в Україні мала російський характер і не виходила поза військо, так що не набула впливів на українське громадянство. Так само не здобуло собі прихильників в Україні польське повстан­ня 1830—31 pp.; хоч намагалося революційними кличами потягну­ти за собою і українців; селянство вважало повстання справою поміщиків і не співчувало повстанцям.

Але гніт абсолютизму і нестерпне соціальне становище селян­ської маси створювали атмосферу, сприятливу для революційних рухів. Одиниці, захоплені демократичними ідеями, входять у нарід і починають вести революційну пропаганду. Одним із перших інтелігентів-демократів був Семен Олійничук*, що походив із кріпацької родини на Поділлі, без відома пана вчився у Вінницькій гімназії і підробленими документами став учителювати. Він відбував манд­рівки по цілому Правобережжі, досліджував народний побут і в своїх мемуарах змалював жахливе життя кріпаків. Він також допо­магав селянам в їх справах, складаючи для них різні прохання, і поширював між народом революційні погляди. Кінець-кінцем він був заарештований і за наказом Миколи І покараний шліссельбурзь­кою фортецею, де й закінчив життя (1852).

Кирило-Мефодіївське братство. Першою підпільною організацією з українським характером було Кирило-Мефодіївське братство. Заснував його в Києві коло 1845 р. гурт молодих учених і письмен­ників під проводом Миколи Гулака* і Миколи Костомарова, а далі ввійшов до нього Шевченко. Це був квіт тогочасної інтелігенції, люди з широкою освітою і науковими інтересами, перейняті ідеями романтизму і демократії. Вони свідомо поставили собі завдання дати громадянству нову політичну програму. Українську справу вони підіймали спільно з долею інших слов'янських народів; бажаючи створити об'єднання всіх слов'ян, в якому кожний нарід творив би свою державу і мав змогу вільно розвивати свою культуру. Всіх мали зобов'язувати демократичні засади рівності, свободи, релігій­ної толеранції. Особливий натиск клали на визволення селянства з кріпацтва. Передумовою нового ладу було знищення абсолютиз­му, і братство вважало боротьбу з царатом за своє перше завдання. У слов'янському об'єднанні провідне місце мала займати Україна. Літературний маніфест братства, «Книги битія українського на­роду», визначав Україні месіяністичне завдання в майбутньому світі: «І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх бра­тів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде неподлеглою Річчі Посполитою в союзі Слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальо­вана Україна: «От камень, него же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла!»

Але Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри. Ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли їх заарештували і заслали. Що ідеї братства все-таки глибоко ввійшли у світогляд тогочасної інтелігенції, це була заслуга поезій Шевченка.

Шевченко. Шевченко ввійшов до Братства пізно і зберіг у ньому свої окремі, самостійні погляди. Своїм талантом він переростав інших братчиків і від початку справляв на них сильне враження своїм полум'яним словом. Те, що інші намагалися вкласти у параграфи статутів, він кидав у яскравих, огненних образах своєї поезії. Він, син селянина-кріпака, внук гайдамаки, виніс із своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і не менш жа­гучі бажання нової волі. Там, на краю степів, де живі були ще спо­мини про козаччину, де співали думи про Хмельницького, де ще доживали віку очевидці Коліївщини, де від непам'ятних часів ішли криваві бої,— Шевченко інстинктивно зрозумів минуле, що дозволя­ло йому мати свій власний погляд на давні часи і події. Для нього природний був ентузіазм щодо Запоріжжя,— так само, як ненависть до польської шляхти і нехіть до царату і нових панів. В його душі завжди єдналися в нерозривну цілість прагнення по­літичної волі з соціальною боротьбою. Як ніхто інший, він знав злидні, нужду і упокорення селянина-кріпака і з усією міццю своєї палкої душі домагався знищення лиха. Як спадщину по давніх ге­роїчних поколіннях, він зберіг зрозуміння щодо активних виступів, справжньої відкритої боротьби, коли інші його сучасники готові були обмежитися самою літературною пропагандою, то він своє «кайдани порвіте» розумів дослівно. Шевченко генієм своїм випе­реджав епоху; його слова справді належали не тільки сучасникам, але й «ненародженим». Він вирішував не поточні питання, а вічні проблеми, сягав до самих основ національного буття. Тому його «Кобзар» був для всіх українських поколінь вічно свіжим джере­лом самопізнання і натхнення.