Лекции.Орг


Поиск:




Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника

 

 

 

 


Кирило-Мефодіївське товариство. Криза кріпосницького господарювання, поси­лення колонізаторської політики російського царизму в Україні одночасно з іншими чинни­ками зумовлювали розвиток




Криза кріпосницького господарювання, поси­лення колонізаторської політики російського царизму в Україні одночасно з іншими чинни­ками зумовлювали розвиток національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не задоволь­няли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популя­ризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунули­ся загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлен­ня демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України. На початку 40-х pp. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ. Студенти і молоді викладачі університету ор­ганізували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. Пропаганду своїх ідеалів гуртківці мали вести на ос­нові євангельських заповідей. На своїх засіданнях гуртківці, обговорюючи майбутнє України, залучали положення праць французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур'є, чеських, словацьких пропаган­дистів ідей панславізму Яна Колара, Павела Шафарика, Вацлава Ганки. Проте вийти за межі свого гуртка у пропагандистській діяльності члени «Київської молодої» так і не змогли. Найактивніші діячі київської молоді вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губер­натора Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров, умовивши ще кількох гуртківців, а згодом залучивши и нових членів, створили навесні 1846 p. справжню нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське то­вариство (або братство). Воно дістало назву на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, право­славних святих Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко, письменник і педагог, автор «Ук­раїнської граматики» та української абетки, яка увійшла в історію під назвою «кулішівка» і якою й до­нині друкують книжки, Пантелеймон Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здо­був вищу освіту в Парижі, де й сформувався як непохитний прихильник ідеї Великої французької революції, Микола Савич; поет і перекладач Олек­сандр Навроцький; етнограф і фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, ав­тор правознавчого трактату "Ідеали держави" Георгій Андрузький; педагог Олександр Тулуб; педагог Дмитро Пильчиков.

За родом фахових занять більшість з них — вик­ладачі або студенти віком від 19 до ЗО років. За походженням — переважно діти дрібномаєткових дворян. Згодом імена доброї половини цих братчиків увійшли в історію української культури зірками пер­шої величини.

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демо­кратичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки у конфедера­тивній спілці, таких же незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окре­мий штат або ще розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б най­вищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для загального захисту федерації від зовнішніх во­рогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядко­вані постійними міліцейськими формуваннями. Всі громадяни мали навчатися військовій справі, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщи­ни. Щодо громадянських прав населення Все­слов'янської федерації й України в ній, то передбача­лися скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона "будь-якої пропаганди як марної при свободі".

Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітниць­кої пропаганди. Члени братства виступали за пова­лення царського самодержавства й ліквідацію кріпац­тва в Російській імперії.

Програму товариства викладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому". Цей історико-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши весь його зміст заповідями Євангелія Христового. Розробили вони і статут ор­ганізації. В ньому конкретизувалися ідеї рівно­правності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської конфедерації і викла­далися статутні права й обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Громадська діяльність Кирило-мефодіївців зосе­реджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збира­ли кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої ме­режі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т.Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників. А Шевченкові поетичні твори, пере­дусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом з поширюваними рукописними списками, поеми політичної тематики "Сон", "Кавказ", "І мертвим і живим", "Великий льох" та інші, справляли значний вплив на формування національної свідомості народ­них мас. Ці твори прямо закликали до боротьби проти національного та соціального гніту, який пану­вав тоді в Україні. Та й сам Шевченко багато їздив по Україні й пропагував серед народу визвольно-де­мократичні ідеї.

Близькою Шевченку була й ідея єднання слов'янських народів. У поемі "Єретик" він вислов­лював свою найсокровеннішу мрію: "щоб усі слов'яни стали добрими братами". Цю поему Шевченко присв'ятив Павелу Шафарику. Свідки розповіда­ли, що Шафарик, одержавши цей рукопис, плакав вдячними сльозами. Так само, коли один з Кирило-мефодіївців тимчасово виїздив за кордон, Шевченко і ним передав рукопис своєї поеми "Кавказ" для вру­чення великому польському поету і революціонеру Адаму Міцкевичу.

Кирило-мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті за­арештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Пе­тербурга. Шеф жандармів граф Орлов розіслав у

всі губернії Російської імперії таємного листа, в яко­му хвалився що ліквідував у Києві небезпечну антиурядову організацію, програмні документи якої містили "революційні і комуністичні правила".

Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував вирок кожному. Всіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства по­карали без усякого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його антицаристських і антикріпосницьких творів. Поета-революціонера заслали у малозаселені тоді Оренбурзькі степи, рядовим солдатом з найсуровішою забороною писати й малювати.

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського то­вариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак остаточно його поховати царизм не зміг. В одному з листів, надісланих Шевченку на заслання, говорило­ся: "Багацько тут таких, що згадують Вас...що Вас не стало, а натомість стало більше людей — аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали..." Отже, підпілля українського національного руху продов­жувало діяти.

Михайло Грушевський ознайомившись з ма­теріалами слідчої справи кирило-мефодіївців, підсумував їх діяльність так: "Це покоління ук­раїнської інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії", що "гадки і плани кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство". Симон Петлюра наголошував, що український рух "цілком виходить із стадії неясних устремлінь і кристалізується у програмі першої політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства". А Сергій Єфремов навіть почув у діяльності кирило-мефодіївців "перший голос­ний крик збудженої до життя української нації", яка їх устами проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, фе­дералізму.

Громадянський рух

Повернувшись наприкінці 50-х pp. із заслан­ня, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі. Тут вони продовжили національно-визвольну пропаган­дистську діяльність, але вже не в політичному кон­спіративному, а в культурно-просвітницькому ле­гальному руслі. Пантелеймон Куліш заснував друкарню для видання українських книжок. Василь Білозерський узявся за видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису "Основа" українською та російською мовами. Ми­кола Костомаров зайнявся написанням монографічних досліджень та упорядковуванням збірників доку­ментальних джерел з історії України. Генератором визвольних ідей у петербурзькій українській зем­ляцькій громаді був непримиренний Тарас Шевченко, але 1861 р. він помер (спочатку його поховали там же — у Петербурзі, а через кілька місяців перепоховали в Україні понад Дніпром на Чернечій горі біля Канева).

Наступного року через матеріальні нестатки і не­прихильне ставлення урядових кіл та більшості столичної російської громадськості, в переддень сум­нозвісного валуєвського циркуляра 1863 р. припи­нилося видання часопису "Основа". Однак на той час журнал уже значною мірою виконав благородну місію пробуджувача української національної свідомості. В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі лібераль­на і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні напів- чи цілком нелегальні організації, названі громадами.

Певних програм і статутів, як правило, громади не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті, натхненна віра у мож­ливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Громади займалися пере­важно проведенням культурноосвітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, ви­давали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості.

Проте навіть легальна культурно-освітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що громадівці прагнуть "здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії" і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються "поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги сво­боди". Всіх громадців об'єднувала єдина мета: домогтися повалення Російської імперії, покінчити з будь-яким національним гнобленням і демократизу­вати політичний режим в Україні. Світоглядні позиції громадців так характеризував активний учасник цьо­го руху, пізніше видатний учений-мовознавець Павло Житецький: «Ми вже добре знали, що однієї сво­боди мало — без науки, без європейської освіти... Нам був дуже противний як польський, так і мос­ковський націоналізм з інстинктами державного насильства".

Громадівський рух у результаті нагінок царсько­го самодержавства на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найак­тивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з'їзди громадців Києва, Полтави, Одеси обра­ли раду — центральний керівний орган "федератив­ного об'єднання громад" усієї України. До складу ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокре­ма історик, професор Київського університету, неперевершений знавець середньовічної історії України Володимир Антонович; засновник української стати­стичної науки, Олександр Русов; етнограф Павло Чубинський. Його вірш "Ще не вмерла Україна", по­кладений на музику Михайлом Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України.

Серед найактивніших діячів громадівського руху були композитор Микола Лисенко — творець репер­туару української оперної класики з такими шедев­рами, як "Тарас Бульба" та "Наталка Полтавка"; письменник і драматург Михайло Старицький, який уславив своє ім'я і як один з фундаторів першого українського професіонального театру, відкритого 1882 p. у Єлисаветгрді; Олександр Кониський — автор першого фундаментального життєпису генія українського народу — Тараса Шевченка; Володимир Самійленко — неперевершений в українській літературі майстер поетичної політичної сатири; Па­нас Рудченко, що під псевдонимом Панаса Мирного, рятуючись від царської цензури, лише за кордоном зміг опублікувати свій високохудожній реалістичний твір "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Цей перший в українській літературі роман соціальної тематики по­бачив світ у Женеві (Швейцарія), де громадівці, професійні вчені історик Михайло Драгоманов і соціолог Сергій Подолинський, разом з українсько-галицьким письменником Михайлом Павликом організували емігрантську вільну українську пресу, яка публікувала те, що не могло вийти у світ на при­гнобленій Російською імперією Україні.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-11-05; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 583 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Слабые люди всю жизнь стараются быть не хуже других. Сильным во что бы то ни стало нужно стать лучше всех. © Борис Акунин
==> читать все изречения...

2242 - | 2161 -


© 2015-2025 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.009 с.