Політичний рух на західноукраїнських землях

Після поразки революції 1848-1849 pp. і посилення імперської політичної реакції в Галичині, на Буковині та Закарпатті український національно-визвольний рух з кожним роком помітно вщухав і слабшав. Цей кризовий період у житті українських патріотичних сил розтягнувся на ціле десятиліття.

Москвофіли

Придушення революції сприяло зміцненню москвофільських настроїв у краю. Унаслідок цього значна частина старшої віком інтелігенції, роз­чарована політичними подіями, стала переходити від культурного моск­вофільства до політичного. Чимало відомих галичан, які раніше були палкими поборниками ідеї самостійного розвитку українського народу, рішуче заявили про національно-культурну єдність Галицької Русі з Ве­ликою Росією та почали шукати підтримки в неї. Серед цих людей опи­нився колишній учасник «Руської трійці» філолог Я. Головацький, поет І. Гуталевич, письменник Б. Дідицький та ін. Під впливом москвофілів діяли культурно-освітні товариства «Галицько-руська матиця», «Народ­ний дім», газета «Слово», журнали «Галичанин», «Лада» та ін.

Буковинські та закарпатські москвофіли створили політичне товари­ство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Обще­ство русских студентов Карпат» тощо. У 1866 році в органі українських консерваторів «Слово» представники цієї течії заявили, що ніяких ук­раїнців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат до Кам­чатки, єдина російська мова, а тому не варто взагалі творити україн­ську літературу. Тим самим москвофіли штовхали українців на шлях національного самозречення, отримуючи за таку позицію щедру фінан­сову підтримку з Росії.

Народовці

Проте москвофільські тенденції, спроби пов'язати українців Галичини з російською національною ідеєю викликали сильний опір нової генерації крайової інтелігенції. Проти консервативно-москвофільського табору ви­ступила передова молодь, яка під впливом українського національного ру­ху на Наддніпрянщині почала засновувати студентські громади в Галичині.

Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 - на початку 1862 pp. її заснували молоді письменники й громадські діячі В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофіль­ська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за:

• єдність усіх українських земель;

• розвиток української літератури на живій народній основі;

• створення єдиної літературної мови.

Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї й підхопи­ли традиції національного руху попередніх десятиліть у Галичині.

Великий вплив на західноукраїнських народовців справляли «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа» та інші українські ви­дання. Прагнучи наблизитися до життя Наддніпрянської України, мо­лодь жадібно ловила полум'яні заклики Т. Шевченка, захоплювалася ко­зацтвом, записувала народні пісні, упроваджувала в літературу народну мову та фонетичний правопис. Народовці заснували свої друковані орга­ни: часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло» та «Буковина», з якими активно співпрацювали П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, П. Мирний та інші відомі діячі українського національно-визвольного руху з Наддніпрянщини. У ході свого насту­пального розвитку народовський напрям перетворився на провідну полі­тичну силу західноукраїнських земель.

Персоналії

Степан Смаль-Стоцький (1859-1938)

Український учений-філолог, педагог, куль­турний і громадсько-політичний діяч на Буко­вині. Народився в с.Немилові (тепер Львівська обл.) у селянській родині. Навчався, а згодом працював у Чернівецькому університеті. У 1885—1918 pp. — один з лідерів українсько­го національного руху на Буковині. Належав до Української національно-демократичної партії. Обстоював повне рівноправ'я українців в адміністративному й політичному житті Бу­ковини. Докладав багато зусиль для розбу­дови українського шкільництва на Буковині. Під час Першої світової війни належав до про­відних діячів Союзу визволення України. Був одним з організаторів українського військо­вого з'єднання «сірожупанників». З 1919 ро­ку — посол ЗУНР у Празі. У 1921-1938 pp. викладав в Українському вільному універси­теті в Празі. Помер 1938 року в Празі. Похо­ваний у Кракові. (За «Довідником з історії України»)