Наступ російського царизму на український національно-визвольний рух

Однак навіть легальна культурно-просвітни­цька діяльність українських громад викликала невдоволення російських урядових кіл. З Украї­ни до Петербурга постійно надходили повідом­лення царської охранки, у яких наголошувало­ся, що громадівці прагнуть звільнення України і, навчаючи простий народ грамоти, водночас на­магаються «прищепити йому думку про колиш­ню славу Малоросії і переваги свободи». Комісія в справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення гра­моти сіяти в народі антиурядові ідеї».

Щоб запобігти зростанню українського націо­нального руху, міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев своїм циркуляром (липень 1863 року) заборонив видання українською мовою науко­вих, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Відразу після появи цього урядового акта, що був названий Валуєвським циркуляром, громади розпустили, а бага­тьох їх членів заслали в різні регіони Російської імперії.

Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. З ініціативи В. Антоновича в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої увійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чу­бинський, М. Старицький та ін.

Михайло Старицький (1840-1904)

Видатний український письменник, театральний і громадський діяч; народився в с Кліщинцях (тепер Полтавської області). Після смерті батьків виховувався в родині Лисенків. Вступив до Харківського університету, але н 1860 році перейшов до Київського університету, який закінчив 1865 року. Працював у Київському історичному архіві, був одним з найактивніших діячів київської Громади. У 1883 році очолив першу українську професійну трупу, режисером якої був М. Кропивницький; до її складу входили талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та ін. Щоб матеріально підтримати театр, М. Старицький продав власний маєток у с. Карпівці на Поділлі. У 1886-1887 pp. трупа М. Старицького провела тріумфальні гастролі в Москві й Петербурзі. У 1893 році у зв'язку з погіршенням здоров'я залишив театр і цілком присвятив себе літературній роботі. Російська академія наук призначила йому персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою». Помер 1904 року й похований у Києві на Байковому кладовищі. (За «Довідником з історії України»)

Назву «Стара громада» організація прибрала для того, щоб відрізняти­ся від нових, молодих за віком і досвідом студентських громад. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочас­ну українську інтелектуальну еліту, що у своїй практичній роботі утри­мувалася від політичної діяльності й віддавала перевагу культурниць­ким та освітнім заходам.

Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням у 1873 році в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору. Громадівці придбали газету «Киевский телеграф», перетво­ривши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події україн­ського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії. Щоб уникнути офіційної заборони на українські видання, члени «Старої громади» Пантелеймон Ку­ліш, Михайло Драгоманов, Олександр Кониський налагодили міцні зв'язки з укра­їнцями в Галичині, активно поширюючи там серед своїх однодумців ідеї та погляди, заборонені російським царизмом.

Активізація українського національно-визвольного руху була не до вподоби цар­ському самодержавству. Воно розпочало черговий наступ проти всього українського. 1876 року Олександр II своїм так званим Емським указом заборонив не тільки ви­дання, а й увезення в Україну україномов­ної літератури. Крім того, заборонялося користуватися українською мовою на сцені, викладати в початкових школах будь-які навчальні дисципліни.

Джерела

Витяг з Валуєвського циркуляра («Відношення міністра внутрішніх справ до міністра народної освіти Російської імперії від18 липня 1863 p.»)

Беручи до уваги, з одного боку, теперішній тривожний стан суспільства, збентеженого по­літичними подіями, а, з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання письмен­ності місцевими діалектами до кінця ще не розв'язане в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за потрібне, надалі до узгодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. Синоду та шефом жан­дармів щодо друкування книжок малоросій­ською мовою, зробити по цензурному відом­ству розпорядження, щоб до друку дозволяли тільки такі твори цією мовою, які стосуються галузі красного письменства; пропуск книжок малоросійською мовою як духовного змісту, такі навчальних та взагалі призначених для початкового читання народу, припинити.

Не зайвим уважаю додати, що київський цензурний комітет надіслав мені подання, у якому вказує на потребу вжити заходів проти систематичного напливу видань малоросійським діалектом.

Статс-секретар П. Валуєв