Особливості українського політичного руху 80—90 pp. XIX ст

М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на фор­мування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х pp. XIX ст. в середовищі сту­дентської молоді почали виникати гуртки чітко окресленого україн­ського політичного спрямування. До них належав гурток українських соціалістів-федералістів (1883-1888 pp.), створений студентами петер­бурзьких вузів. У його програмі висувалися конкретні завдання:

• боротьба проти зросійщення українського народу;

• підтримка всебічного розвитку української культури;

• утвердження повної національної автономії України та її самовряду­вання на демократичних засадах.

З активним поширенням соціалістичних ідей серед української інте­лігенції на чільне місце вийшло й національне питання. Чимало молодих соціалістів-революціонерів в Україні (А Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинсъкий, М. Ки­бальчич та ін.) вважали, що в майбутньому в усесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Унаслідок розходження в поглядах що­до національних проблем між соціаліста­ми й українофілами відбувся розкол.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. під впливом перших вітчизняних марксистів М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникли марк­систські гуртки. У 1891 році в Києві була створена Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти, як і російські, пе­ребільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впли­вом ідей М. Драгоманова і західноєвропейської соціал-демократії стала поступово схилятися до радикалізму, відмежовую­чись від українофілів, які й далі плекали культурницьку діяльність.

Радикально налаштовані члени громад 70-80-х pp., об'єднавшись у так звані мо­лоді громади, не обмежувалися пропаган­дою любові до українського народу, ша­нуванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. Молоді громадівці намагалися перенести національне питан­ня з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче ви­борювали право свого народу на незалежне

Персонал ії

Андрій Желябов (Желябів) (1851-1881)

Революціонер-народник, народився в с. Миколаївка Феодосійського повіту Таврійської губернії. У 1869 році закінчив навчання в Керченській гімназії та вступив на юридичний факультет Новоросійського (Одеського) університету. У 1871 році за участь у студентських виступах був відрахований з навчального за кладу та висланий з Одеси. У 1873 році жив у Городищі (Київська губернія), брав активну участь у роботі київської Громади, був учасником «ходіння в народ» у Херсонській і Катеринославській губерніях. За участь в укра­їнському народницькому русі неодноразово заарештовувався. У 1877—1878 pp. був під судним під час процесу над народниками (так званий процес 193-х) у Петербурзі, але через брак доказів його звільнили. У цей період зблизився з М. Драгомановим, В. Антонови­чем та ін. 1879 року вступив до народницької організації «Земля і воля», після розколу якої став одним з керівників партії «Народна во­ля». Створив ряд найважливіших програмних документів організації, під його керівництвом була заснована перша в Російській імперії га­зета для робітників — «Рабочая газета». Був одним з організаторів замаху на імператора Олександра II 1 березня 1881 року. Заареш­тований напередодні, 27 лютого, домігся прилучення своєї справи до судового процесу про вбивство царя й за вироком суду страче­ний 3 квітня 1881 року.

Дмитро Лизогуб (1850-1879)

Учасник народницького руху в Україні 70—80-х pp. XIX ст., народився в Седневі на Чернігівщині. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. У 1865—1868 і 1874 pp. перебував за кордоном, де ознайо­мився з ідеологією народництва. У 1873— 1874 pp. брав участь у діяльності гуртка чайковців, став одним із засновників таємної

організації народників «Земля і воля». У 1878 році був заарештований і звинувачений у підготовці замаху на Олександра II і за виро­ком Одеського військового-окружного суду страчений через повішення в Одесі в 1879 році.

Микола Кибальчич (1853-1881)

Визначний український винахідник, член «Народної волі», народився в м. Коропі Кролевецького повіту Чернігівської губернії. У 1869—1871 pp. навчався в Новгород-Сіверській гімназії, з 1871 року — у Петербурзько­му інституті інженерів шляхів сполучення, а з 1873 — у Медико-хірургічній академії. Протя­гом 1875—1878 pp. відбував ув'язнення в Лук'янівській тюрмі за революційну пропаган­ду серед селян Київської губернії. Після звільнення в травні — червні 1879 року уві­йшов до групи «Свобода або смерть», що утво­рилася в складі організації «Земля і воля». З серпня 1879 року М. Кибальчич належав до «Народної волі». За дорученням виконавчого комітету організації розробляв і виготовляв вибухові пристрої для замахів на Олександ­ра II. Був заарештований 17 березня 1881 ро­ку в Петербурзі та засуджений до страти. Пе­ребуваючи в тюрмі, розробив проект літаль­ного апарату для польоту в космос. У проекті розглядалися такі технічні питання, як влаш­тування порохового ракетного двигуна, уп­равління ракетним апаратом шляхом зміни кута напряму двигуна, забезпечення надійно­сті польоту тощо. Страчений через повішення разом з іншими учасниками замаху на царя. Іменем М. Кибальчича названо кратер на зво­ротному боці Місяця. (За «Довідником з історії України»)

від Російської імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймали­ся революційністю й марксизмом, вони потрапляли під впливи російських револю­ційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, у кращому випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в межах федера­тивної Російської держави.

Незважаючи на вкрай несприятливі умо­ви, у яких відбувався процес українського національного відродження в другій поло­вині XIX ст. (циркуляри про заборону української мови та видання українських книжок, переслідування українських гурт­ків та організацій, насильницька росіянізація (русифікація) краю тощо), в україн­ському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофіль­ського річища», повести національний ук­раїнський рух своїм власним шляхом. Са­ме ця генерація українських патріотичних сил і заклала міцне підґрунтя для подаль­шого розвитку могутнього суспільно-полі­тичного руху, який з новою силою розгор­нувся в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст.

Братство тарасівців

Першою українською політичною орга­нізацією, що стояла на засадах повної са­мостійності України, було Братство тара­сівців — нелегальна студентська організація, створена в Каневі в 1891 році. Її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Заснов­никами цього патріотичного українського об'єднання були /. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами — відомі письменники та науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була складена програма Брат­ства тарасівців. Пункти програми свід­чать про її самостійницьку державну спрямованість.

Програму товариства істотно доповнює й інший документ, що вийшов з його се­редовища — «Декларація віри молодих українців». Опублікована 1893 року у львів­ській газеті «Правда», пройнята насту­пальним націоналізмом, «Декларація» піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від росій­ської культури. Автори цього документа заявляли про свій намір стати справжньою українською інтелігенцією. Політичне кре­до тарасівців проголошувало Російську імперію окупантом України, який зни­щив усі політичні й культурні надбання українців і далі поневолює їх. На думку авторів документа, справедливе розв'язан­ня соціальних питань можливе лише за умови утворення незалежної Української держави.

Ці політичні вимоги були кардинально протилежними соціальними настроям і гаслам, що домінували тоді серед молодої української інтелігенції. Найактивніше політичну частину програми тарасівців підтримував Борис Грінченко, який своєю публіцистикою пропагував серед молоді національно-визвольні ідеї, сприяв форму­ванню в неї патріотичних почуттів.

 

Персонал її

Іван Липа (псевдоніми Петро Шелест, Іван Степовик) (1865-1923)

Відомий український громадсько-політичний діяч, письменник, лікар; народився в Керчі. Після закінчення Керченської гімназії и 1888 році вступив на медичний факультет Харківського університету. У 1891 році разом з Б. Грінченком, М. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним та ін. став засновником Братства тарасівців. У 1893 році це товарні і во було розгромлене, а І. Липа заарештований. Після 13-місячного ув'язнення ще три роки жив під наглядом поліції в Керчі. У 1897 році закінчив навчання в Казані, працю вав лікарем на Херсонщині та в Полтаві. У 1902-1918 pp. жив в Одесі. У 1904-1905 pp. побудував у Дальнику лікарню для незаможних жителів міста. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі: організував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 року разом з дружиною видавав альманах «Багаття», часто друкувався в українських періодичних виданнях. У 1917 році був призначений українським комісаром Одеси. Згодом переїхав до Києва. З 1919 року належав до Української партії соціалістів самостійників, входив до її проводу. Деякий час жив в еміграції в Тарнові (Польща), був членом Усеукраїнської національної ради та Ради республіки. З серпня 1920 року входи» до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров'я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі. З 1922 року жив у Винниках біля Львова, де працював лікарем. Тут він і по мер 1923 року. (За «Довідником з історії України»)

Довідка. Екзил (від латинського exsi Hum — вигнання, заслання, ув'язнення) книжн. — вигнання. Уряд в екзилі — уряд у вигнанні.

 

Ідеї братства знайшли активну підтримку серед українського студентства. Майже в кожній студентській громаді були створені й активно діяли осередки тарасівців. Вони на­магалися втілити в життя свої програмні по­ложення насамперед засобами популяриза­ції, використовуючи для цього літературні твори відповідного змісту, публіцистичні статті, що друкувалися в галицькій пресі українською мовою, а потім нелегально пере­правлялися на Наддніпрянську Україну.

У 1893 році тарасівці на своєму нелегаль­ному з'їзді в Києві під головуванням одного з найактивніших членів товариства, студен­та юридичного факультету Харківського уні­верситету Миколи Міхновського ухвалили рішення про перехід від організаційно-ви­ховної роботи до політичних акцій. Проте до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 року поліція довідалася, що чле­ни харківської «Молодої громади» одержали з-за кордону заборонену літе­ратуру. Агенти царської охранки зробили обшук, після якого заарешту­вали близько 20 осіб, серед них були І. Липа, М. Базькевич, М. Яценко та ін. В інших місцях замість ув'язнення тарасівців висилали до сіл.

Характерно, що заарештованих звинувачували лише в «українофіль­ській пропаганді». Про існування таємного товариства поліція так і не довідалася.