Кирило-Мефодіївське братство

На початку 40-х pp. XIX ст. центром українського національно-виз­вольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поста­вивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорюва­ли майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження в поляків, чехів,

Василь Білозерський (1825-1899)

Український громадсько-політич­ний і культурний діяч, журналіст, на­родився на хуторі Мотронівці на Чер­нігівщині. Вищу освіту здобув у 1843— 1846 pp. у Київському університеті св. Володимира. У 1846—1847 pp. був учителем Петровського кадетського корпусу в Полтаві. Разом з М. Косто­маровим і М. Гулаком виступив орга­нізатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Ста­туту Слов'янського братства св. Кири­ла і Мефодія». Був автором «Запис­ки» — пояснень до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціа­лізму. Виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у республікан­ську федерацію, у якій провідну роль відводив Україні. У 1847 році був за­арештований і засланий в Олонецьку губернію під нагляд поліції. Служив у Петрозаводському губернському уп­равлінні. У 1856 році В. Білозерського звільнили, після чого він жив у Петер­бурзі. У 1861 — 1862 pp. працював ре­дактором «Основи», згодом служив у Варшаві. У цей час підтримував зв'яз­ки з Галичиною. Останні роки свого життя провів на хуторі Мотронівці, де й помер 1899 року. (За «Довідником з історії України»)

хорватів, сербів, болгар, словаків та словенців і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими бра­тами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки».

У 1846 році гурток поступово оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським братством. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян указували на його характер. У ньому не було представників аристократії. Членами Кирило-Мефодіївського братства були вчені, письменники, студенти віком від 19 до 30 років — усього 12 осіб.

Цілком природно, що такий склад гуртка від­бився й на його ідеологічних засадах. Братчики мріяли про те, що настане час, коли вся Слов'ян­щина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...».

Організаторами товариства виступили найак­тивніші представники київської молоді: профе­сор університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського кор­пусу Василь Білозерський, службовець канце­лярії генерал-губернаторства Микола Гулак, ви­кладач гімназії, етнограф і письменник Панте­леймон Куліш і вже добре знаний у той час поет Тарас Шевченко.

Т. Шевченко критично ставився до поміркова­ної ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштова­них членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолювали М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.

Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформу­льовані у двох документах — «Статуті Сло­в'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Кос­томаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвер­дження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративно­му союзі таких самих незалежних держав. Про­відна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього держав­ного утворення.

У програмних документах товариства різко за­суджувалися гнобителі, царі й пани, поділ сус­пільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство й колоніальний гніт. Наголошувало­ся, що Україна віддавна прагнула свободи, спра­ведливості, рівності всіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі ко­зацтво, єсть то істеє братство...». Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б укра­їнський народ до заможного й щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.

У статуті братства містилося й таке досить ра­дикальне положення: «Товариство буде дбати за­рані про викорінення рабства і будь-якого прини­ження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Подібні ідеї висувала свого часу ще «Руська правда» Південного това­риства декабристів. Основні положення статуту перекликалися й з програмними документами

Микола Гулак (1822-1899)

Український громадсько-політичний діяч, педагог і вчений. Походив і дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. У 1843 році за кінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) університету. У 1844 році здобув науковий ступінь кандидата права. Протягом 1845—1847 pp. служив у канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. У грудні 1845 — січні 1846 pp. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. 18 березня 1847 року був за арештований і ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850 року. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення й назвати будь-кого з учасників братства. У 1850—1855 рр, перебував під наглядом поліції в Пер мі. З 1859 року працював викладачем математики, природничих наук та історії в навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. М. Гулакові на лежать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератур. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азербайджан). (За «Довідником з історії України»)

Товариства об'єднаних слов'ян — обстоювалося народне правління, рів­ність громадян, «загальний слов'янський собор з представників усіх пле­мен» тощо.

Практична діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства була ба­гатогранною, вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шев­ченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах та ін­ших навчальних закладах Києва.

Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу студента О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т. Шев­ченка — людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...під суворим нагля­дом і забороною писати й малювати».

Створення братства було першою, хоч і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвит­ку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який уважав потен­ційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і озна­менувала початок тривалої, невпинної боротьби української демократич­ної інтелігенції проти російського царату.

Розправа російського царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший розвиток національно-виз­вольного руху в Україні. Після смерті Миколи І і деяких політичних по­слаблень з боку його наступника Олександра II поступово активізувалася діяльність українських національно-демократичних сил. Після царської амністії 1855 року повернулися із заслання керівники Кирило-Мефодіїв­ського братства Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, до яких згодом приєднався й Тарас Шевченко. Місцем свого по­стійного перебування й наступної діяльності вони обирають Санкт-Петер­бург, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції.

Українська громада

Столиця Російської імперії фактично стала одним з головних духовних центрів наступного етапу українського національного відродження XIX -початку XX ст. Саме тут була заснована так звана Українська громада, яка на початку свого існування об'єднувала не­велику кількість свідомих українців. На відміну від братчиків, громадівці проводили свою ді­яльність не в політичному, конспіративному, а в культурно-просвітницькому, легальному на­прямку. Вони відмовилися від широких, не­осяжних політичних планів і мрій, зосередивши головну увагу на актуальних та першорядних завданнях. Одним з таких завдань було збере­ження й подальший розвиток молодої україн­ської національної культури.

З ініціативи П. Куліша громадівці налагодили в Петербурзі видавництво українських книжок. Саме тут друкувалися антикріпосницькі вірші Т. Шевченка, повісті молодої української пись­менниці М. Вілінської (Марка Вовчка), твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Ку­ліша, нотні записи українських пісень. На по­чатку 1861 року, завдяки зусиллям В. Білозерського, вийшов український щомісячник «Осно­ва», засновниками якого були заможні українці Василь Тарновський і Григорій Ґалаґан.

Протягом короткого періоду свого існування «Основа» виступала засобом спілкування, збу­джувачем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій Російській імпе­рії. В «Основі» з'являється низка статей, при­свячених першорядним ідеологічним проблемам. Тут була вперше надрукована праця М. Костома­рова про «дві руські народності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості україн­ського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літе­ратури. На сторінках «Основи» відомий укра­їнський філолог Павло Митецький виступив проти великодержавної, відверто антиукраїнської

Григорій Ґалаґан (1819-1888)

Відомий український громадський діяч. Походив зі старовинного козацького роду Чигиринщини, у володінні якого були великі маєтки на Полтавщині та Чернігівщині. Був особисто знайомий з Т. Шевченком, М. Максимовичем, П. Кулішем та В. Антонови чем. У 1857 році видав збірник «Южноруські пісні з голосами», згодом відкрив у с. Сокиринцях першу в Ук­раїні селянсько-позикову ощадну касу, створив музей українського народного побуту. У 1871 році заснував у Києві приватний навчальний заклад — Колегію Павла Ґалаґана. За його ініці­ативою та при матеріальній допомозі в 1874 році була відкрита гімназія в Прилуках, трохи пізніше — ремісничі училища в Ічнянському й Прилуцькому повітах, багато народних шкіл. Протягом 1873—1875 pp. ґ. Ґалаґан очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, матеріально підтримував українські видання, дбав про розвиток української архі­тектури, хорового мистецтва й театру. З 1882 року став членом Державної ради, де відстоював інтереси українських селян. (За «Довідником з історії України»)

Павло Житецький (1836-1911)

Видатний український філолог і фольклорист, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, член-кореспондент Петербурзької АН. Наро­дився в м. Кременчуці. У 1864 році за­кінчив історико-філологічний факуль­тет Київського університету. Протягом 1864—1867 pp. викладав російську мо­ву в Кам'янець-Подільській гімназії, зго­дом — у навчальних закладах Києва, а в 1880-1882 pp. — у Петербурзько­му університеті. 1882 року повернувся до Києва, де став активним учасником українського політичного руху, членом київської «Громади», співробітником «Киевской старины». Його перу нале­жать такі праці: «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876 рік), «На­рис звукової історії малоруського наріччя в XVII і XVIII ст.» (1889 рік), «Літературна діяльність І. Вишенського» (1890 рік), «Думки про малоруські народні думи» (1893 рік), «Про пере­клади Євангелія українською мовою» (1905 рік), «Нарис історії української мови в XVII ст.» (1914 рік) та ін. П. Житецький помер у Києві в 1911 році. (За «Довідником з історії України»)

концепції російського академіка Михайла Погодіна, який намагався обґрунтувати думку про виключно російську добу Київської Русі, до якої українці нібито не причетні узагалі. Відстоював думку, що Київська Русь — це держава україн­ського народу, що його культурні традиції не пе­реривалися в усі часи, а риси української мови наявні ще в писемних джерелах ХІІ-ХШ ст.

Розвиваючи традиції своїх попередників-братчиків, громадівці 60-х pp. намагалися поєднати національну ідею з народними прагненнями. Проте їхнє ставлення до народних мас зазнало певних змін. Нова генерація української пат­ріотичної інтелігенції, на відміну від кирило-мефодіївців, чітко усвідомлювала надзвичайну важливість і значимість соціальних питань, ба­чила перед собою реальне українське село з його бідами й болями. Тому громадівці цілком свідо­мо, з конкретними цілями йшли в народ, щоб до­помогти йому вийти з того тяжкого й принизли­вого становища, у якому він перебував.