Українська культура в першій половині XIX ст

Розвиток історичної науки

Усупереч колонізаторській, русифікаторській політиці російського уряду, ідеї національного відродження поступово, але невпинно охоплювали ук­раїнські землі, що перебували в складі Росії. Важливими подіями на цьо­му складному шляху стало відкриття університетів у Харкові (1805 рік) та в Києві (1834 рік). У цей час у Харкові виходить друком популярний часопис «Украинский вестник», а в Києві з ініціативи першого ректора новоствореного університету, історика та етнографа М. Максимовича ство­рюється Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, у роботі якої брали активну участь М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлинський. Завдяки діяльності комісії 1852 року засновано Київський центральний архів, що став головною джерельною базою для вивчення вітчизняної історії.

Величезну роль у розвитку української історичної науки в зазначений період відіграли історики-народники: М. Маркевич, М. Костомаров, П. Ку­ліш, А. Скальковський. У своїх працях вони дослідили історичний шлях українського народу, розкрили негативні наслідки входження України до складу Росії, боролися проти представників шовіністичної польської та російської історіографії.

Література та мовознавство

На початку XIX ст. панівні кола як Російської, так і Австрійської ім­перії, щоб повністю денаціоналізувати український народ, усіма засобами намагалися знищити його першооснову — рідну мову. Російський царизм заборонив навчання українською мовою, усілякого переслідування зазнавали українські пісні, звичаї, народний епос. Усупереч цим шовіністич­ним намаганням, представники національно-свідомої української інтелігенції наполегливо бо­ролися за збереження й дальший розвиток народ­них традицій. Велику роботу в цьому напрямку проводили М. Максимович, І. Срезневський, О. Павловський та ін.

Аналогічні процеси відбувалися й на західно­українських землях, що перебували в складі Австрійської імперії. У цей час першу в Галичині граматику української мови підготував І. Могильницький. Його дослідження підтримав професор Львівського університету І. Лавринсъкий, який уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, здійснив переклад польською мовою «Повісті временних літ».

Провідна роль у відродженні й розвитку рідної мови, духовних засад українського національно-визвольного руху, вітчизняної культури, без­сумнівно, належить Тарасові Шевченку. Його поетична збірка «Кобзар» (1840), поема «Гайда­маки» (1841) та інші твори стали справді епохальним явищем. Важко знайти інший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини та­кою мірою віддзеркалювали національну ідею, ментальність і духовний світ українського народу.

Окрім Т. Шевченка, величезну роль у розвитку україн­ської мови та літератури в першій половині XIX ст. віді­грали І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гре­бінка, Г. Квітка-Основ'яненко.

Театр

У першій половині XIX ст. виникають перші професійні театри в Києві, Полтаві, Харкові. У Полтаві величезну по­пулярність мав театр, де виступала аматорська трупа на чолі з І. Котляревським. У 1819 році саме тут були постав­лені «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник».

Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843)

Письменник, громадський діяч. Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812 р.), у виданні пер­шого в Україні журналу «Украинский вестник» (1816—1817). Один із заснов­ників жанру соціально-побутової ко­медії в українській драматургії (п'єси «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»). Своєю творчістю сприяв формуванню нової української літера­тури та літературної мови.

У с. Кобинці був створений аматорський театр, яким керував батько Миколи Гоголя Василь Гоголь-Яновський. У театрах України в цей час працювали такі видатні актори, як М. Щепкін та К. Соленик.

Музика

У музичному мистецтві України, як і в попередній період, жили куль­турні традиції минулого, їх дбайливо зберігали й передавали кобзарі, бандуристи, лірники, серед яких найвідомішими були О. Вересай, І. Крюковський.А. Шут.

Поряд з народною поступово зароджується й розвивається українська симфонічна музика. Саме на основі народних пісень, майстерно об­роблених композитором М. Овсянико-Куликов-ським, була створена симфонія, з якою він висту­пив 1809 року в Одесі з нагоди відкриття місце­вого театру.

Незабутньою подією в музичному житті Ук­раїни в XIX ст. стала поява першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яку написав ві­домий співак і композитор С. Гулак-Артемовський. У цей період в Галичині плідно працював М. Вербицький — автор 12 оркестрових рапсодій на українські теми, кількох оперет і багатьох композицій для хору. Саме він написав 1863 року музику до широковідомого народного гімну «Ще не вмерла Україна», який нині є гімном Україн­ської держави.

Образотворче мистецтво

На Наддніпрянщині в цю добу образотворче мистецтво розвивалося в тісній взаємодії і вза­ємозбагаченні з передовим мистецтвом росій­ського народу. Багато відомих російських худож­ників (М. Іванов, О. Кунавін, В. Тропінін та ін.) часто працювали в Україні, використовуючи у

Михайло Вербицький (1815-1870)

Український композитор, хоровий диригент, священик, народився в с. Улючі недалеко від Перемишля (те­пер Польща). Середню та музичну ос­віту здобув у Перемишлі та у Львові. Згодом викладав співи у школах, ке­рував хором Ставропігійного інституту у Львові. З 1852 року був священиком у с Млинах (тепер територія Польщі), де й помер у 1870 році.

Був одним з перших композиторів-професіоналів у Галичині, автором хо­рових, вокальних, інструментальних творів, серед яких оперети «Гриць Мазниця» і «Школяр на мандрівці», мелодрама «Підгоряни», хори «Запо­віт», «Поклін», «Думка», 12 симфонійувертюр (1855—1865 pp.), соло­співи, 2 полонези, вальс, 36 релігійних композицій та ін. У 1863 році написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Цей твір пізніше став Державним Гімном України. (За «Довідником з історії України»)

своїх картинах українську тематику та вносячи в українське образотворче мистецтво нові прийоми зображення дійсності. Водночас чимало вихідців з України (В. Боровиковський, І. Сошенко,А. Мокрицький та ін.) працюва­ли в Росії, розвиваючи там образотворче мистецтво. Значний вплив на ук­раїнський живопис справляла Петербурзька академія мистецтв, твори її випускників — Д. Безперечного, К. Павлова, Т. Шевченка та інших -сприяли утвердженню реалістичного напрямку в мистецтві.

Архітектура

Розвиток української архітектури першої половини XIX ст. визначили загальні класичні канони й прийоми західноєвропейської архітектури. Окрасою Києва цього періоду стали будинки міського театру (арх. А. Меленський), університету та інституту шляхетних дівчат (арх. О. Беретті), Одеси — будинок театру (арх. Тома де Томон). У Харкові була споруджена дзвіниця Успенського собору (арх. С. Васильєв), у Львові Старий театр (нині — ім. М. Заньковецької, арх. А. Пихля та Я. Зальцман).

З посиленням кріпосництва в сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури, яскравими зразка­ми якого стали палаци К. Розумовського в Батурині, має­ток Ґалаґанів у Сокиринцях (на Чернігівщині). У садово-архітектурному мистецтві відбувся перехід від регулярного планування до ландшафтних пейзажних парків. Напри­клад, в Умані в маєтку графів Потоцьких на честь дружини графа Фелікса Щенсного-Потоцького Софії закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях Білої Церкви, у долині річки Рось, розкинувся парк «Олек­сандрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Як бачимо, українська культура першої половини XIX ст. розвивалася в складних соціальних, еко­номічних і політичних умовах. Незважаючи на це, вона збагачувалася новими досягненнями, ставала ближчою до людини, її духовних потреб.

Саме культура виступала однією з рушійних сил у боротьбі українського народу за соціальну свободу й

національне визволення.