Повстання радикальної партії

В пору, коли народовецька партія вагалася на яку ступити у відношенню до скомпромітованого москвофільства й усе скріплюваної польської гегемонії в Галичині, вплив Драгоманова викликав серед частини галицької молоді фермент, що врешті решт оформився в створенні п є р ш о ї п о л і т и ч н о ї па р т і ї в Г а л и ч и н і.

Вже перші статті Драгомаиова, вмішені в москвофільсько-рутенському органі галицької молоді «Друг» (1875) мали той успіх, що [ід москвофільства в бік свідомого українства й щирого народолюбст­ва перейшов цілий гурт молоді з ї в а н о м Ф р а и к о м та М и х а й-л о м II а в л и к о м у проводі, Та вже в 1877 р. перевела австрійська поліція низку трусів і арештів (понад 100 осіб) серед української молоді, й закинувши їм приналежність до тайної с о ц і я л і с т и ч-н о ї організації, вимогла на суді низку діймаючих кар. Поміж арешто­ваними й засудженими найшлися — Франко, Павлик та Остап Терлецький, що вийшовши з тюрми були ще покарані загальним бойко­том галицького громадянства. Воно, без ріжниці переконань, зляка­лося натиску поліції на поступову молодь, що по словам Франка — опинилася в положенню банітів, викинених із суспільности».

Не дивлючись на все те, Павлик і Франко, при моральній і матеріяльній допомозі Драгоманова, починають у 1878 р. видавати пер­ший український, соціялістичний часопис «Г ромадськийДру г», а по його припиненню прокураторієїо збірки «Д з в і н>> та «М о л о т». Разом з женевською «Г р о м а д о ю» Драгоманова, ці публікації роби ли своє. З початком І890 р. почав виходити, під редакцією Франка й Павлика, радикальний часопис «Народ», а в осені тогож року офор­милася нарешті" У к р а ї н с ь к а Радикал ь н а Партія. В днях 4......-5 жовтня 1890 р. відбувся у Львові перший з'їзд галицьких «драгоманівців», у якому, крім Франка, Павлика, Терлецького, Евгена Левицького й сеймового посла Теофіля Окуневського, приняло участь біля 30 осіб.

На з'їзді усталено програму партії, що в своїй «максимальній» ча­стині проголосила:

1. В с у с п і л ь н о-е кономі ч н и к справах змагаємо до пере­міни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, то є, хочемо колективного устрою праці й колективної власносте продукційних засобів, 2, В п о л і т и ч н и х змагаємо до повної волі особи, слова, сходин і товариств, друку й совісти, забезпечення кожній одиниці, без різниці пола, як найповнішого впливу на вирішування всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів і країв у спра­вах, що тільки. їх торкаються, та уділення кожному народові можности як найповнішого культурного розвитку. З. В культурних спра­вах стоїмо на ґрунті позитивної науки, за раціоналізмом у справах ві­ри І реалізмом у мистецтві, та домагаємося, щоби всі здобутки, культури й науки сталися власністю всього народу.

В «мінімальній» частині радикальної партії було сказано:

«Зваживши, що розвій народніх мас можливий тільки на націо­нальному грунті, українська радикальна партія змагатиме в національ­них справах до піднесення почуття національної самосвідомосте й солідарносте в масах усього українського народу».

Б своїй практичній основі сперлася програма української ради­кальної партії на.грунті т. зв. народницького соціялізму, не прийма­ючи всеціло науки творця соціялізму Маркса, що буй духовим батьком польської та німецької соціял-демократії. Особливістю ради­кальної програми був націонал ь н и й дух, яким вона була овіяна. що й донів, на з'їзді партії в і 895 р. до проголошення ідеї п о л і т и ч-н о ї с а м о с т і й н о с т и українського народу як ідеалу українських політичних змагань. По «Слові Перестороги.» о. Подолинського з 1848 р. була радикальна програма першою і найбільш консеквентною під тим оглядом поміж програмами всіх тогочасних українських угрупуваиь.

«Нова ера»

Розклад, що його поширило серед галицького громадянства мо­сквофільство, як теж загроза ново-закладеної радикальної парті; при безупинних підшептах з боку, заставили народовецький табор піти ще раз на нефортунну й непопулярну в масах концепцію фор­мальної угоди з поляками.

Сталося це на осінній сесії галицького сойму 1890 р. Маршал Евстахій Сангушко, нащадок давно ополяченого українського роду, отворив її промовою, в якій заявив м. і. одо він не робить різниці ані Поміж партіями ані національностями й додав по українськи: «не Забуду ніколи, що мої предки говорили по руськи».

Екзекутором «угоди» мав бути галицький намісник, г р. К а з имирБадені, з польського й урядового боку тоді, як з українського взяв собі її особливо до серця Олександер Барвінсь к и й. Він відіграв ролю посередника поміж урядом і народовцями, він теж залишився вірний «новій ері» й тоді, коли вона провалилася. Дня 24 падолиста 1890 р. відбулася вступна конференція намісника Баденьо-го з представниками народовецького політичного товариства «Народня Рада» Омеляном Огоновським, Олександром Барвінським, Костем Левицьким, сеймовими послами о. Кирилом Мандичевським і Констан­тином Телішевським, та галицьким митрополитом Сильвестром Сембратовичем, На другий день по конференції виступив у соймі по­сол Телішевський 3 заявою, що, оскільки поляки й австрійський уряд підуть назустріч вимогам українського народу щодо рівноправносте на культурному полі, він ручить, що український народ подібно, як «є льояльний супроти династії й держави, буде також льояльний супро­ти польського народу».

З черги виступив голова українського сеймового клюбу Юл і я н Ро манчук з програмовою заявою у якій сказав м. і., що змаганням «русинів-народовці в є признавання самостійносте своєї народ­ности і своєї мови, та особлива за них дбайливість; вірність для ав­стрійської держави і династії; вірність для греко-католицької церкви; поміркований, лібералізм та журба про розвиток селянства та міщан­ства». Висловлюючи своє повне довіря до уряду, Романчук відкликав­ся до нього, щоби він вглянув глибше в справи українського народу. Під адресою поляків сказав Романчук: «Хочете згоди, то ми до згоди все готові, коли хочете боротьби, ми підіймемо боротьбу!»

Посол о, Січикський говорив також.: «Нічого більше не бажаємо тільки свобідного розвитку малоруського елементу, щоби тут, в ав­стрійській Руси утворився центр, до котрого гравітувало би руське тіло і руська душа, чи вона на Буковині чи Угорщині, чи в Галичині чи закордоном»...

Промовляв теж і намісник Бадені, що підкреслив вимогу під адресою українців, щоби.вони не тільки на словах, але й на ділі ви-явили своє привязаиня до престолу й католицтва та змагати до згідного співжиття з поляками.

Першим і направду позитивним наслідком угодовецької заяви Романчука і "тов. у соймі було те, що досьогочасна спілка народов­ців з москвофілами, розбилася, а безупинне кривлення душею, якого вона вимагала з обох сторін, оформилося в рішучу боротьбу. Для оздоровлення культурно-політичного життя й прочищення атмосфери це було конечне. Не пошкодило.українській справі й те, що в рішучій опозиції до «нової ери» станули ради к а л и, які назвали Романчу­ка й товаришів «українськими станьчиками», а їх. програму клєрикально-сервілістичною. Опозиція радикалів викликала фермент у краю, зацікавлення широких мас політичними справами, а без цього наш по­літичний рух був засуджений на засклеплений в гургковости й нара­жений на постепенний заник,

. Дня 9 грудня 1890 проголошено відозву «До русинів Галицької Землі», підписану єпископатом, народовецькими сеймовими посла­ми та виділом Народньої Ради, якою скликано на день 26 грудня за­гальний з'їзд Ради, З'їзд одобрив становище Романчука й товаришів, а по краю завелися народні віча, що в більшости теж похвалювали угодовецьку акцію. Та вже найблизші парляментарні вибори, що від­булися в березні 1891 р. під знаком «нової ери», отворили парлямент тільки для сімох представників народовецького табору, в яких про­воді найшлися Ромаичук та Олександер Берлінський. В порівнянні з вислідом попередніх виборів з 1873 р. і з тим, що гарантувала укра­їнцям виборча ординація, це було менче як половина. В колах, які сподівалися від «нової ери» виїмкових благодатей, прийшло до отверезіння, навіть розчарування, як усе при нагоді польсько-українських, угодовецьких експериментів...

На парламентарній арені заняли українські посли вижидаюче ста­новище, так щодо центрального уряду як і поляків, бачучи, що мож­ливість яких небудь здобутків залежить від реформи виборчої орди­нації. В краю почали вони організаційну роботу серед мас, між, і. під кличем майбутньої реформи. У вересні 1891 р. відбулося в Стрию, під проводом Н а т а л і ї Кобри н с ь к о і перше віче українських жі­нок, що видвигнуло гасло жіночої емансипації, тамже почала Під­гірська Рада, під проводом Д-р а Е в г є н а О л е с н и ц ь к о г о кам­панію за виборчу реформу. Посли Романчук та Барвінський робили тимчасем заходи перед урядом, щоби розбудувати українське середнє шкільництво й утворити на львівському університеті низку українсь­ких катедр. Рівночасно переведено статутову реформу «Просвіти», якої агенди поширено з освітніх на е к о н о м і ч н і справи. Для оборони греко-католицької церкви й обряду перед небезпекою облатинщення скликано до Львова, на день 24 вересня 1891 р. «Русько-католицький Синод», в якому приняло учать 140 священиків та університетський професор І з и д о р Шаране в и ч, як представник львівської Ставропії. Наради Синоду були бурхливі. Проти єпископату, що силував­ся внести в греко-католицький обряд деякі латинські і новації, а між ними й целібат, станули всі представники духовенства краю. До пер­ших осягнень на економічному полі в тому активному 1891 р. нале­жить оснування асекураційного товариства «Д н і с т є р», що в 1895 р. поширив свої агенди в напрямі взаїмного кредиту. Проти наміру за­ведення по школах фонетичного правопису запротестували москво­філи великим вічем, відбутим в Львові дня 2 лютня 1892 р.

На сеймовому засіданню з дня 19 березня 1892 р. ухвалено майже одноголосно резолюцію про заложення української гімназії в Коло­миї, а 25 травня тогож року спеціяльна анкета шкільної ради рішила запровадити в шкільних підручниках фонетичний правопис. Група священиків зпід знаку «Душпастиря» підняла думку заложення осіб­ної клерикальної партії, але вона нe найшла популярности у загалу духовенства. На загальних зборах «Народньої Ради» 27 грудня 1892 р. започатковано створення, політичної програми народовецької парти, в якої основу, лягло окреслення правно-державного становища укра­їнців під Австрією, як «частини народу русько-українського, що втра­тивши державну самостійність, боровся віками за свої державно-політичмі права й ніколи не зрікався й не зрікається прав самостійного народу, без огляду на час і форму здійснення своїх національних ідеалів».

Під є к о н о м і ч н и м оглядом станула ця програма на становищі індивідуальної власності! й змагала «зміною законодавства в напря­мах: рівномірного й справедливого розкладу податків і всіх публичних тягарів, піднесення хліборобства й промислу, з особливим узглядненням інтересів нашого селянства й міщанства, та взагалі робіт­ничих верств народу, охорони визискуваних проти сильніших, як теж асоціацією, спертою на самодопомозі, довести всі верстви народу до добробуту».

В бажанню, «освідомлювати український народ з усіми досягнен­нями здорового поступу й науки» програма станула на поступев о-д є м о к р.а т и ч н і й основі.

Оскільки народовецькі діячі, спіраючись ще якийсь час на мораль­них консеквенціях польсько-української згоди, робили все можли­ве, щоби скріпити становище й організацію народовецьких сил у краю, то дуже скоро переконалися, що «нова ера» поза кількома практич­ними здобутками, не може лягти в основу дальшої української полі­тики. Зрештою допоміг їм у тому галицький намісник гр. Казимир Б а д є н і, що бажаючи мати вільну руку, заявив на засіданню галиць­кого сойму дня 14 лютня 1894 р, таке:

«Я ніякої нової ери не інавгурував; ніякої угоди з тими панами (українцями) не заключував, а зробив тільки те, що сказав їм при­ватно і повторив з цього місця прилюдно: що с потрібне, щоби моя совість, як цісарського намісника, найшла підставу для признання оправданих., поміркованих та актуальних домагань руського народу, в межах обовязуючих законів. При цих засадах, з залізною послідовністю залишуся, або з заступниками руського народу, або без них».

Заява Баденього була п о щ о ч и н о ю. для тих усіх, що привязували до «нової ери» надто рожеві надії й моральною сатисфакцією для тих, що рятунок для української справи в Галичині бачили тільки в по­літиці вільної руки, В тому теж напрямі пішов дальший розвиток по­дій. На черговій сесії австрійського парламенту, в березні 1894 р. прийшлося українським послам витягнути консєквенції з.заяви галиць­кого намісника, Одноцілий до тепер «Руський Клюб» роздвоївся. Ко­ли посол Н а т а л ь В а х н я н и н в парламентарній промові прими­рився з становищем намісника й приняв його поличних, як осторогу перед експанзивністю народовецької політики, тоді посол Романч у к здезавував його з місця й заявив, що енунціяція Вахиянина не є ані поглядом усіх членів «Руського Кдюбу» ані думкою українського загалу. Проти заяви намісника треба як найрішучіше застерегтися всякому, хто шанує волю народу й основи конституційного устрою. Гідна, хоч може дещо спізнена енунціяція Романчука зустрілася з признанням подавляючої більшосте галицького громадянства. Пер­шими погратулювали йому представники студентського товариства «С і ч» у Відні, а Народня Рада, на своїх надзвичайних зборах в трав­ні 1894 р, довела до остаточного прояснення ситуації.

Даремне борикався Вахнянин заявляючи — «ухвалюйте опози­цію, а я з обраної дороги не зійду», бо мовляв, «у політиці не можна бути нервовим, а треба виждати»... Подавляючою більшістю чоти­рьох пятих голосів, Народня Рада приняла внесок Евгена Олесниць-кого, такого змісту: 1. Збори заявляються тільки за політикою обоснованою принціпіяльно на боротьбі за конституційні свободи; 2. похва­люють виступ п. Романчука й Руського Клюбу в державній раді; 3. висловлюють невдоволення з поступовання тих послів, що завели найновіший політичний курс, та заявляють, що тільки тих послів слід вважати репрезентантами українського переднього сторонництва, що підуть дорого», вказаною п. Романчуком і стануть на відповідному становищі супроти уряду.

Тимчасом «новокурсники» недали за виграну і при допомозі «за­лізної руки» Баденього почали продовжувати політику «нової ери». Поруч Вахнянина. станув тепер Олександер Барвінськи й, що війшов до парляменту при доповняючих виборах зі Збаражчини. На соймі промовляв він як представник «тих русинів, що дорогою реальної праці бажають дійти до кращої долі народу».

Остаточно «нова ера», позначившися в українському життю ут­воренням коломийської гімназії, введенням утраквізму до учительсь­ких семінарій, поширенням прав української мови в суді й адмі­ністрації, заведенням фонетики й нарешті креуваиням катедри української історії (властиво Східньої Европи) на львівському уні­верситеті, втратила рацію існування з хвилею, коли обі сторони пере­коналися, що найкращою політикою є політика вільної руки; щодо поляків, то їм заімпонувала не тільки вільна, але й «залізна рука» намісника Баденього. Проти неї пробують народовці сконсолідувати всі сили, які в умовах того часу моглиб увіходити в підрахунок. В бе­резні 1894 р, скликали народовецькі посли — Ромаичук, Телішевський, Рожанковський, Король і Окуневський, з'їзд мужів довіря до Львова, щоби на ньому привести до консолідації партій на основі загальнонаціональної програми. Та спроба розбилася якраз на грунті того, як поодинокі учасники розуміли цю «національну програму». Романчук пропонував: «Стоїмо на основі національної програми Го­ловної Руської Ради з 1848 р. і хочемо, щоби наш народ розвивався як самостійний словянський нарід, залишаючись при вірі й обряді своїх батьків, вірний австрійській державі й цісареві». За те москво­філ Кулачковський поставив ще менче зобовязуючу, хоча на око ефектовнішу стилізацію: «Стоїмо на основі національній і хочемо на ній розвиватися, як політично самостійний народ в Австрії». З'їзд закінчився ухваленням недовіря політикам зпід знаку «нового кур­су» — Барвінському й Вахняиинові й, без позитивних рішень, роз'їхалися.

При найблизших со.ймових виборах в 1895 р. повстало три ви­борчі комітети — угодовий з Барвінським у проводі, «независимий»

З Василем Нагірним та окремий «русскій». Але намісник гр. Казимир Бадені подбав уже про те, щоби до сойму не ввійшов ніодин з «независимих» як теж ніодин з москвофілів. Насильством і безцеремон­ними зловживанями перевів він до сойму 14 угодовців, залишаючи без мандатів таких передовиків тогочасної народовецької політики, як Романчук, Олесницький, селянин Гурик і поміркований «старорусин» Король.

Adieu meine Herren»...

На день 15 падолиста 1895 року скликано до Львова велике, все­народне віче, а коли його влада заборонила, уладжено довірочну нара­ду, що при участи 600 представників краю, визнала вибори неважними й рішила, вислати масову депутацію до... цісаря.

Дня ІЗ грудня станула у Відні велика українська депутація, зло­жена з 150 селян, 25 міщан, 24 священиків та 22 представників світ­ської інтелігенції. Тут застала вона свого «доброто знайомого» б. на­місника гр. Баденія на становищі премієра міністрів. Він то постарався, щоби замісць масової депутації станула перед цісарем тільки її деле­гація, зложена, з кількох осіб. Провід делегації обняв о. Іван Озаркевич, що предложив цісареві пропамятне письмо про виборчі зловжи­вання й безправства галицької адміністрації. У відповіді на промову провідника. делегації цісар, мов грамофон, виголосив уложену йому Баденім відповідь: цісар тішиться заявою вірности українців, українсь­кий народ, подібно як інші народи монархії є близький цісарському серцю, він бажає йому розвою, але завважує, що стільки священи­ків виїхало зі Львова якраз у момент, коли там відбувається в'їзд новойменованого кардинала Сембратовича, та що масовість депутації це коштовна й зайва демонстрація, яка не доведе до ціли, а позатим... «adieu meine Herren!» — прощавайте мої панове...

Масова депутація галицьких українців вернула до краю обурена й розчарована, але тільки радикальна партія зважилася витягти консеквенції з цісарської безцеремонности. На своїх чергових зборах, скликаних до Львова на день 29 грудня, вона доповнила свою про­граму уступом про те, що «здійснення її соціялістичних ідеалів можливе тільки при п о в н і й полі т и ч н і й самостійности українського народу» та видвигнула погребану від часів угодової ак­ції Ю. Лаврівського концепцію «створення окремої української, полі­тичної території з українських частин Галичини й Буковини».

В 1896 р. повстало в Галичині дві нові партії: «К атолицький р у с ь к о-н а р о д н і й сою з» Олександра Барвінського з «Русланом», як своїм пресовим органом, та Р у с ь к о-у к р а ї н с ь к а, соція л-д емократич н а парті я», що її основником був Ми­кола Ганкевич. Митрополит Сильвестер Сембратович заходився над утворанням ще одної, к л є р и к а л ь н о і партії, але скликані на 10 грудня до Львова відпоручники деканатів, що осуджували сервілістичну політику митрополита, рішили одноголосно, ідо такої партії ніко­му не треба. Народовецьке духовенство змагало радше до консоліда­ції сил, аніж до партійного розпорошення й тому тогож таки дня, разом з представниками світського громадянства, заснувало «Краєвий руський виборчий комітет»; його головою став о. Іван Озаркевич, а заступниками Ромаичук і. Богдан Дідицький, як відпоручних москво­філів.

Парляментарні вибори в 1897 р. записалися на сторінках історії нашого краю як «б а д є н і в с ь к і». Проводжені при активній спів­участі жандамерії й масових арештах, закінчилися смертю 8, й пора­ненням 29 селян, м. і. Петра С т а с ю к а з Чернієва в Станиславівщині. До парляменту війшло тоді з Галичини — 63 поляків, б жидів і 9 українців, у тому 6 «камеральних», тобто намісницьких ставлени­ків, а тільки трьох незалежних (Окуневський, Танячкевич, Яросевич) «Залізна рука» екзекутора «нової ери» гр. Казимира Баденього не зжахнулася перед кровопроливом і виконала погрозу, що її кинув Бадені у соймі з намісницького фотелю.

Алеж кров Стасюка і товаришів не полилася даремне. Правда, трьох незалежних українських послів не могло в парламенті навіть перевести рішення про утворення слідчої комісії для баденівських зловживань, а Барвінський з рештою «камеральників» підтримував уряд Баденього, але народні маси в краю надхнула смерть Стасюка до нової політично-громадської активности. На всенародньому вічу, скликаному до Львова на день 4 листопада 1897 р. міг Евген Олесницький з повним правом сказати, що «наш народ дав доказ своєї зрілости жертвами крови».

РІК ЮВИЛЄЇВ.

1898 рік був роком 100-ліття відродженої літератури, започатко­ваної «Е и є ї д о ю» Котляревського й 50-літтям скасування п а н щ ин и в Галичині. Перший ювилей позначило Наукове Товариство їм, Шевченка закладанням «Літератури о-Наукового Вістни к а», для якого створено осібну «Українсько-руську видавничу спілку»; крім «Вісткика» почала вона видавати белетристичну й попу­лярно-наукову бібліотеку, яка до світової війни була найповажнішою й найпродуктивнішою видавничою установою Галичини, Заснований тодіж допомоговий фонд для українських письменників їм. І. Кот­ляревського, не розвинув особливої активности. Зате з ювілеєм «Енеїди» слід звязати приняття й чимраз послідовніше поширювання терміну «Україна» й «український», замісць дотеперішнього «Русь» і «руський», що його залишено москалям і москвофілам. Другий ювилей відсвятковано цілою низкою народніх віч, зпоміж яких на перше місце вибилося всенародне віче, влаштоване 19 травня в столиці краю. На ньому відновлено політичну програму Головної Руської Ради з 1848 р. та в імени всіх партій заманіфестовано самостійність українського на­роду. Як тривала памятка ювилею залишилася заснована тодіж. «Руська ремісничо-промислова бурса» у Львові.