Україна, як обєкт міжнародньої політики

З моментом скасування Гетьманщини, зруйнування Запоріжської Січі й позатирання слідів української автономії, Україна перестала бути дієвим чинником міжнародньої політики, але це не виключало її пасивної ролі в міжнародніх політичних комбінаціях та розрахунках. Вже хочби те, що Росія стала грізною для Европи великодержавою через повну інкорпорацію України, давало світовій політиці притоку думати про Україну як про незалежну державу майбутнього.

Вже Наполеон І, по свой ому відвороті З Москви в 1812 р. до­ручив одному з урядовців свого міністерства закордонних справ К. Лєсірові написати спеціальну монографію про історію та геополітичне становище України. «Історія Козаків», що її склав Лєсір у по­верх 600-сторінковій книжці, була тодіж таки надрукована в держав­ній друкарні, але її мініятурний наклад (усього 30 примірників!) був, на приказ Наполеона, схований з тим, що пошириться книжку «щойно тоді, коли надійде відповідна хвиля», А що «відповідна хвиля» заба­рилася, то Лєсір видав свою книжку другим накладом (1814) й пустив її в обіг для заспокоєння громадської опінії Франції, зацікавленої Україною.

Трудно сьогодня сказати, з якими плянами щодо України носив­ся Наполеон, але це певне, що він, бажаючи обезсилити Росію, думав про відірвання від неї «Козацької Країни».

Куди виразніше зарисувалася українська проблема в політичних комбінаціях тогочасної Прусії. Розмова маршала українського дво­рянства В. Капніста (1791) з пруським канцлером Герцбергом, хоч і не була використана в свій час, озивалася разураз відгомоном в покоях канцлерського уряду. Пригадалася вона пруським політикам під­час кримської війни царя Миколи ї. А хоч Прусія оберігала тоді що­до Росії строгу невтральність, то концепція союзу Прусії, Англії й Франції для боротьби з Росією була одною з провідних у тогочасній пруській політиці. Впливова партія Бетмана Гольвега, що гуртувала­ся довкола часопису «Прайсішес Вохенблят», разураз підкреслювала переможне становище Росії, а в 1854 р. висловила свою програмову тезу, мовляв «тільки така політика, що змагає до окроєння й ослаблен­ня Росії, відповідає інтересам Німеччини. Тільки таку політику ноже й мусить провадити Прусія, тільки за неї може кинути свій меч на терези подій». Головний теоретик тієї партії, льондонський посол Прусії — Бунзен, писав у свойому таємному меморіялі до Берліна з 2 бе­резня 1854 p.: «Східне питання сталося європейським питанням, ту­рецька кріза — російською. Тепер, коли вже війна почалася, булоб небезпечно про те забувати. Тепер слід доконати того, чого не вспіліі зробити ані Фридрих Великий ані Наполеон».

А вони, змагаючи до зломання сили російського імперіалізму; думали відібрати Росії Фінляндію, надбалтійські провінції, Польщу та землі прилягаючі до Чорного Моря, разом з Кримом, Бесарабією, Хер­сонщиною і Таврією. Правда, в концепції партії Бетмана Гольвега не говорилося ще про Україну, як про якийсь суцільний, спосібний до самостійного життя організм, а її землі мали припасти Австрії, але вже сам факт уміщення їх у реєстрі земель органічно чужих Росії, свідчив про те, що «вохенблятпартай» орієнтувалася в історичній та культурній окремішности України від Росії.

Ще виразніше як у плянах Наполеона й партії Бетмана Гольвега виступає українське питання в концепції творця зєдиненої Німеччи­ни, «залізного канцлера» Б і с м а р к а. З його то понуки зявилася в журналі «Гегенварт» стаття відомого німецького фільософа Гартмана з концепцією створення самостійного Київського Королів ст в а.

«Нема — писав Гартман — ані географічних ані етнографічних підстав для зєдинення двох світів — російського і українсько-білоруського в один державний організм. Москалі заселюють доріччя Волги й Дону й для Росії є питанням життя володіти тими ріками на цілому їх бігу, але зовсім не є конечністю для Росії володіння Подніпрівям — простором українського та білоруського народу. Ця система рік відділена від Росії вододілом двинодонських холмовин. Дніпро ніде не доторкає російської території. Тому це не є ніякий припадок_; що оба річні сточища заселені двома різними народами — москаля­ми й українцями. Російська національна держава так своїм національ­ним характером, як і географічними умовами, повернена на південній схід, а не на захід. На всякий випадок обі частини моглиб обійтися одна без другої, так під географічним як і під торговельно-політичним оглядом. З того випливає, що по відокремленню від Росії Фін­ляндії, балтійських провінцій, Литви й Польщі, слід би створити Київське Королівствов доріччях Дніпра й Пруту. Така на-дніпрянська держава з 18-мільйоновим населенням, мала би всі ко­нечні умовини самостійного, політичного існування. Нова держава малаб дістати від Австрії запоруку недоторканости й увійти з нею в зачіпно-відпорний союз. Відрізання від Росії територій з 34 мільйо­нами населення припинилоб остаточно її експанзію на Захід»...

Концепцію Київського Королівства, тобто політичної незалежности придніпрянської України, проголошено, мов для гіркої іронії в моменті, коли ця Україна переживала добу свого чи не найбільшого, культур­но-національного занепаду. Алеж... «чого не розуміли самі сучасні українці, то є потенціяльної сили української проблеми в міжнарод­ній політиці, те зрозумів Бісмарк. Розумів це й російський уряд і тому вів відповідну, цілком консеквентну політику, не тільки щодо власних українських підданих, але щодо їх братів у Галичині, Буковині та Закарпаттю». (Л. Васілєвскі).

Безоглядна русифікація України й підсилення москвофільських агентур поза її кордонами, були одинокою відповіддю Росії на кон­цепцію Бісмарка. Сама Україна на цю концепцію не відгукнулася, І але тим неменче вона не перестала існувати, як завязок нової держав­ницької політики України, що таки діждалася свого «слушного часу».

Розклад москвофільства

Симпатії польської шляхти для галицького москвофільства я скріплені «пособія» з Росії, небаром видали цвіт і плід. В 1882 р. пе­рейшло на православя ціле галицьке село Гнилички на Поділлю. Кокетуючий москвофілів краківський «Час»» назвав Гнилички «без­кровною Боснією», натякаючи на недавнє повстання босняків проти австрійської окупації. Толєроваке дотепер москвофільство, поставило австрійську поліцію на ноги. Зимою 1882 р. арештовано у Львові відо­мого з подій 1848 р, на Закарпаттю Адольфа Добрянського з дочкою Ольгою, замужною Грабар, редактора «Слова» В. Площанського й «Пролома» — Маркова, а на провінції о. Івана Наумовича з- сином Во­лодимиром, та багатьох москвофільських діячів в Станиславов!, Коломиї та Чернівцях. Слідство послужило матеріялом до славного «про­цесу Ольги Грабар і товаришів», що відбувся в днях 12 червня до ЗО липня 1882 р. Стенографічний протокол цього процесу, це справжня керниця скандалів, багно моральної гнилі, в якому найшлося тогочас­не галицьке москвофільство.

Героїнею процесу була Ольга Грабар, дочка Адольфа Добрянсь­кого. Він то, хоча був радником цісарського двора й на колишній льояльности до Австрії доробився майна (був власником с. Чертежа на галицько-мадярській границі) вже в 1849 р. познайомився з російськи­ми генералами й високими урядовцями, які переробили цього австрій­ського урядовця на агента «соєдінєнія» Закарпаття з матушкою-Расєею. Одну дочку видав Добрянський за відомого російського славіста Будиловича, другу за закарпатського москвофіла Грабаря, що згодом перейшов на московську службу й втягнув до неї свого сина Мирослава. Приїхавши в 1880 р. до Львова, Добрянський зробив свій дім осередком кацапщини, а його внук Мирослав Грабар тоді вже «чінов-нік для асобих парученій» при варшавському генерал-губернаторі, почав заходитися над організацією шпійонської ячейки в користь Ро­сії. Робота Грабаря була ведена дуже спритно й може булаб не так скоро викрилася, якби не Наумович, що в розпалі своєї москвофільсь­кої дурійки довів село Гнилички до переходу на православя.

Наумович, що поруч Ольги Грабар був другим з героїв назва­ного процесу, подібно як Добрянський почав свою карієру ще в добі Весни Народів, а закінчив на... Гниличках. Вже в «Пчелі» Гушалевича з 1849 р. виступив він з перерібкою одної з Молієровнх комедій, а потім давав про себе знати принагідними віршами та популярними книжками. Як священик а відтак посол до галицького сойму й державної ради, він тупцював слідами москвофільських передовиків, поки в 1866 р, не виголосив у галицькому соймі своєї скандальної заяви про «єдінство» галицької Руси з Москвою. Потім, на якийсь час притих, а в видаваному від 1871 р, популярному часописові «Наука» вживав доволі чистої народньої мови й обговорював актуальні політичні та господарські справи, хоча постійно тягнув за Москвою. Процес Оль­ги Грабар скомпромітував його як платного московського агента, й заставив перейти на православя та виемігрувати до Росії, де він і помер безславно. В цілому була це людина не без таланту, але слабохарак­терна, як. і всі його «однодумці».

Третий з «героїв» процесу Ольги Грабар — В є н едикт Пло­ща н с ь к и й, що був редактором «Слова» в 1871 —1886 pp. був може найчесніший і найбільше заслужений (біля 100 монографій про гали­цькі місцевосте) з цілої компанії, по процесі продержався ще кілька літ у Львові, поки в 1886 р. не виїхав до Росії, де дожив віку як член Археографічної Комісії в Вильні.

Позатим на лаві обвинувачених засіли: Осип Марків, редактор «Пролома», син Івана Наумовича — студент університету Володимир, редактор «Родимого Листка» в Чернівцях о. Микола Огоновський, редактор «Приятеля Дітей» в Коломиї Ізидор Трембицький, редактор «Господаря і Промишленника» в Станиславов! Апольон Ничай, селя­нин з Гниличок Іван Шпундер, та міщанин зі Збаража Олекса Залуський.

Усіх обвинувачено в державній зраді, загроженій карою смерти, але за браком доказів тільки деяких (Івана Наумовича, В. Площансь-кого, Шпундера й Залуського) покарано кількамісячною тюрмою за злочин забурення публичного спокою.

Безпосереднє по процесі примушено митрополита Иосифа Сембратовича зрезигнувати з митрополії й виїхати до Риму, Закидувано йому «брак енергії в поборюванню православної пропа­ганди».

Народовецький табор мав нагоду покористуватися вислідом мо­сквофільського процесу, що скомпромітував москвофільство цілкови­то, але не найшов на це відваги й посередно причинився до того, що москвофільська гангрена не переставала підточувати здорового ор­ганізму галицького громадянства.

«Змартвихвстанці»

Ще в 1866 р. писав польський консерватист Станіслав Гарновскі: «Тут в Галичині, слід нам, не винищувати але підтримувати українсь­ку національність, а скріпиться вона над Дніпром. Тут у Львові позво­лити їй розвиватися, а небаром втягатиме вона соки з Волині, Поділ­ля й України. Русею буде, але Русею збратаною з Польщею і одній справі посвяченою». По свойому зрозумів це «збратання» одноду­мець Тарновского — польський історик о, Валєріян Калінка й разом з кількома своїми чернечими собратами «змартвихвстанцями» заложив у Львові інтернат для української молоді, яку мали виховувати в дусі всіх тих «з роду русинів, по національності поляків, які стільки вже шкоди накоїли українському рухові в Галичині,

«Поляки готувалися, при помочі «змартвихвстанців» доконати ді­ла, яке при кінці XVI ст., не вдалося Потієві й Рагозі, а при кінці XVII ст. Шумлянському, тобто за посередництвом скріплення релі­гійної унії й надихання її латинським духом, скріпити Звязок україн­ців з Польщею. Не помогли огнисті промови Качали в соймі (188І p.): на інтернат «змартвихвстанців» ухвалив сойм давати річно 10,000 ринських, а на пропозицію Качали: вибирайте війну, або мир з ук­раїнцями, без вагання вибрав війну». (І. Франко).

Рівночасно в Римі приготовлявся декрет, яким одинокий укра­їнський чернечий чин В а с и л і я н піддавано під заряд Єзуїтів: поль­ський чернечий чин записаний найчорнішими буквами в історії Ук­раїни, мав перевести реформу українського чину, якої політичні тен­денції були аж надто прозорі.

Куліш v Львові

Зимою 1882 р, зявився на львівському грунті П а н ь к о Куліш, що приїхав сюди з свого глухого хутора й наважився по свойому ми­рити галицьких народовців з поляками. «Тепер по містах на Вкраїні все Драгоманівщина пішла,-- писав Куліш.— Треба махнути на них рукою. Тільки з хуторів може прийти обнова, відси повіє справжнім, українським духом*.

Приїхав Куліш до Галичини «мов місіонар до краю ботокудів, не знаючи ані місцевих звичаїв ані настроїв». До тогож він вибрав саме час, у якому поляки задумали «помиритися» з українцями при помочі ренегатів, одо їх мав виховати інтернат «змартвихвстанців», а над василіянським чином повисла чорна, єзуїтська хмара. Як своє місіонарське «послані?.» видав Куліш «Крашанку русинам і полякам на Ве­ликдень 1884 p.», яку потім видав ще раз з послівям. Але «Крашанка» викликала тільки обурення серед українців і зовсім не розентузіязмувала поляків, 3 українців переговорював Куліш тільки з Варвінським, але недоговорившись з ним, найшов собі «однодумця» з особі москвофіла Івана Омеляновича Левицького, який мав стати редактором-видавцем угодової газети Куліша «Хутір». Зате переговорював Куліш з такими поляками, як кн. Юрій Чорторийський, кн. Адам Сапіга, Ф. Смолька та Зємялковскі, що готові були підтримати акцію Куліша грішми. Щож дивного, що Куліш остаточно таки розчарував­ся й не довівши до нічого путнього виїхав зі Львова до Відня, де не­сподівано опублікував німецьку брошуру про... «Знасилування Ва-силіян Єзуїтами».

«Народнії Рада»

На «змартвихвстанцях», єзуїтській реформі Василіян й нарешті на невдачній місії Куліша, не вичерпуються ще тогочасні спроби осідлання української стихії, що найшла собі вираз у народовецькому русі.

Коли в 1885 р. повстав у Львові центральний виборчий комітет до державної ради, москвофіли відсепарувалися від нього, а новоіменова-ний митрополит Сильвестер Сембратович (20 лютня 1885 р.) увійшов у порозуміння з графом Альфредом Потоцьким і на спілку з ним зааранжував езуїтсько-угодований часопис «М и р». Ре-дактором часопису став ректор львівської, духовної семинарії о. Олек-сандер Бачинський, а його завданням було «зректися шумного знаме­ни народнього ідеалу» й поваливши народовецьке «Діло», віддати про­від національно-політичного руху «людям лагідним і приємливим для високого правительства й поляків».., І справді, парляментарні виборі; відбулися під знаком «М.ира». До державної ради увійшло трьох ми­трополичих ставлеників (Ксенофонт Охримович, Корнило Мандичевський та М. Сівгалевич) а тільки один кандидат народ енецького ви борчого комітету (Василь Ковальський) та один самостійний (о. Іван Озаркевич).

Народовці, побачивши, що їх досьогочасна політична незорганізованість здає їх раз-ураз на ласку політичних противників і їхніх українських прихвостнів, приступили в жовтні 1885 р. до основания першого по Головній Руській Раді з і 848 р, політичного товариства п. з. «Нар о дня Рада». Ініціатором справи був Юліян Романчук. а довкола нього зібралися всі без виїмку народовецькі діячі. В статуті товариства було сказано, що «Народия Рада» ставать собі завданням розвиток української національносте, як самостійної поміж словянськими, окремішиої від польської й московської, шляхом реалізації забезпеченої конституцією рівноправносте під політичним, культурним, суспільним та економічним оглядом.

В першому універсалі Народньої Ради була навязана нитка тра­диції з Головною Руською Радою з 1848 p., яку зрадила москвофіль­ська «Русская Рада». «Ставайте до нас, горніться разом! А супроти наших ворогів сказано, що ми не хочемо нікому відбирати його спра­ведливих прав, але хочемо мати свої права, а як стрінемо ворогів, то за народню справу не злякаємося ані боротьби ані жертв!» Покищо працював тільки головний виділ Ради, а щойно в 1838 р. скликано перші загальні збори Товариства, на яких проголошено його політич­ну програму, що зясовувалася в домаганню національної автономії для українців під Австрією: «Хочемо автономії країв і автономії на­родів, а доки не позискаемо тої другої не можемо одушевлятися для першої, бо без тамтої перша стає гегемонією».

Для цього Народия Рада, переступивши накреслену колись Юліяном Лаврівським угодовецьку лівію заявила, що «галицькі українці не можуть зрікатися ідеалу патріотів Головної Руської Ради 3-1848 р, та що тому мусять настоювати на п о д і л і Галич и на на україн­ську й польську».

Цьогож і888 p. «Діло» почало виходити як щоденник, а народовецький рух увійшов у русло політичної програмовости й організацій­ної систематики.

Молода Україна

Іван Франко, пишучи свою студію-мемуар про український літературний рух двох останніх десятиліть XIX ст. висловився між іншими: Як у лікаря нема нічого приємнішого, понад слідження, як хорий звільна приходить до здоровля, як. у нього вертає органічне тепло, обіг крови наближується до правильної норми, появляється апетит, вертає блиск очей і здорова краска на обличчю, так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого, духового й політичного пригноблення, звільна, але постій-но двигається до нормального життя».

Якраз такий регенераційний процес переживало українство в 90-их рр. м. в. «Інтенсивність, ширина й глибина розвоєвого руху українст­ва була в тому часі більша ніж колибудь перед тим. Ніколи досі на нивi нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів суперечних течій, полеміки різнородних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів»,

В 90-их pp. XIX ст. народилася й оформила себе остаточно — «Молода У країна».

«В останньому двацятиліттю XIX ст., на підмогу, а почасти на зміну давнішим діячам вийшла нова генерація робітників і вкинула

в прірву велику працю, велику силу гарячого запалу й тверду віру в майбутнє нашої нації. Вона розбудила пристрасти там, де перед тим була байдужність і рутина,, оживила пульс народнього життя».