Перемога орієнтації на Росію

Пруська перемога над австрійською армією під Кенігрецом (1865) перехилила терези досьогочасних хитань галицьких «рутенців» у бік явної орієнтації на Росію. Львівське «Слово», що в 1861 р. почало свою карієру на поміркованій народовецькій платформі, виступило тепер з остаточно оформленою програмою галицького москвофільства. ^: Га­лицькі українці, це тільки племя одного, великоруського народу, а їхня мова, це тільки один з великоруських говорів-діялєктів. Нема нічого легчого, як галичанинові опанувати російську літературну мо­ву; треба тільки знати, як правильно вимовляти слова, що в етимольогічному правописі пишуться однаково як по українські так і по-російськи, а тільки неоднаково вимовляються. Від Карпат по Камчатку живе один великий «русскій» народ і нема чого витрачувати сили на культурно-політичний сепаратизм. Навіщо українцям витрачувати си­ли на творення власної літератури й культури взагалі, коли є вже го­това великоруська культура. Помилявся Шевченко, проповідуючи са­мостійність української мови й народу, але правильною дорогою пішов Гоголь, що чейже свою любов до «Малоросії», в минулому й сучас­ному, висловлював «общерускою» виробленою мовою.

«Ми зле зробили — писало «Слово»,— що в 1848 р. проголосили себе русинами й залишилися ними навіть по проголошенні конститу­ції. В львівському соймі була найкраща нагода сказати ясно і поля­кам і Европі, що всі змагання дипльоматів і поляків — витворити з нас окремий народ русинів-уніятів осталися без успіху й що Русь га­лицька, угорська, київська, московська, тобольська і т. д. під етно­графічним, історичним, мовним, літературним і обрядовим оглядом,,є ідентична, помимо того, що в Галичині є вона вірно віддана свому улюбленому монархові і його ясній династії, а там за кордоном, так само віддана свому монархові й своїй династії»...

На прикінці грудня 1866 р. виголосив новозаангажований царсь­кий агент о. Наумович у львівському соймі промову, в якій сказав м. і»:

«Ми не винуваті в тому, що наша мова подібна до вживаної в Москві. Літературна московська мова є властиво руська, створена русинами. Приймаючи літературну російську мову, відбираємо нашу власність. Схожости нашої мови з мовою всеї Руси не затре ніхто в світі, ані закони, ані сойми, ані міністри»...

Москвофільське «вірую», що його духовим батьком був Денис Зубрицький а безпосереднім виразником редактор «Слова» Б о г д а н Д і д и ц ь к и й, відбилося гомінким відгомоном серед зневіреної й розчарованої в Австрії галицької інтелігенції. В москвофільському таборі опинилося майже все старше покоління, навіть люде, що в днях своєї молодости проповідували ідеали самостійносте українського на­роду. Провід тих ідейних ренегатів обняв один з членів Руської Трій­ці — Яків Головацький. Зразу працював у Галичині, потім виемігру-вав до Росії й відтіля ширив москвофільську гангрену зневіри й національно-політичного дефетизму.

Та саме в найчорніший момент духового занепаду, в гомін про­дажного славословія білому цареві, вмішався різким дисонансом голос горстки галицької молоді, що їй дорогі були ідеали Руської Трійці та чоловиків галицької Весни Народів. «Кобзар» Шевченка, що продерся в Галичину, мов промінь ясного сонця, стався євангелієм тої молодої горстки, що з дня на день росла й могутніла, поки не примусила чорних духів москвофільства усунутися в тінь, з якої вийшли,

В 1862 р. повстають «Вечерниці», в 1863 — «Мета», 1865 — «Ни­ва», 1866 — «Русалка, в 1867 — «Правда» — ціла низка пресових ор­ганів, здебільша літературно-популярного характеру, але з виразними познаками зродженого з Шевченкового духа народництва. Махнув­ши рукою на «старих», усіх отих світських чи духовних бюрократів, що не пускаючися цісарської клямки, рівночасно накладали з царсь­кими агентами й одною рукою брали «гульдени» а другою рублі, народо-вецька молодь поклала всю свою надію на нездеморалізовані народні маси, яких мову, словесність, побут, а навіть ношу признала вона за свою й при кожній нагоді цю свою єдність з народом маніфестувала.

Оскільки царський уряд насилав у Галичину своїх агентів і «по-собія» для москвофілів, остільки український народовецький рух най­шов підтримку й опору в тих українських культурних силах, що їм, по перших репресіях 60-их років, а відтак по указі з 1876 р. неставало ходу на Великій Україні. Старші українські письменники, як Куліш. Марко Вовчок, Антонович, а в першу чергу Іван Нечуй-Левицький та Олександер Кониський спомагають народовецькі видання своєю пра­цею, а українські багатії, як Симиренко та Чикаленко й інші, підпома­гають галицькі установи своїми фондами. Особливо помітну участь придніпрянських діячів бачимо в львівській «її р а в д і», що на протяг кількадесяти літ сталася всеукраїнським, літератури о-науковим та політичним органом.

Народовецька молодь Галичини, почула тепер за собою Україну, «ту безмежну, могутню Україну, що видала великих героїв козаччини й нових діячів українського відродження, яких бачила поміж співро­бітниками своїх органів і видань. З другогож боку участь придні-прянців скріплювала демократичний і поступовий напрямок галицько­го українства, а це багато значило супроти переваги церковних і консервативних елементів у галицькому громадянстві. Для українців-же зазбручанських, в тодішньому їх пригнобленню від усяких пере­пон і заборон, була Галичина наче вікном у свобідну далечінь україн­ського розвою, що давало йому вихід навіть на випадок найбільших утисків з боку Росії» (М. Грушевський).

«Просвіта»

В березні 1867 р. кинула народовецька молодь клич створення то­вариства, якого метою булоб «пізнання й просвіта народу». Дня 2 ве­ресня тогож року міністерство внутрішніх справ апробувало статут, а 8 грудня відбулися перші установчі збори «Просвіти». Серед якої атмосфери відбувалися ці перші збори, свідчить факт, що ніхто з львівських священиків не захотів заінавгурувати діяльности нового товариства богослужениям, а на 64 його членів-оснувателів приїхав з провінції тільки один-одинокий представник — о. Осип 3 а я чківський з Лопянки к. Долини. Він теж забрав голос «в імені німого сільського люду». О. Заячківський не вважав себе умандатованим говорити в імени духовенства, до якого належав. Стан цей, як він сказав, парафразуючи євангельські слова «сам возраст імат, сам о собі да глаголет». Зате він почувався в праві промовити від «люду», якого представників не бачив серед зібраних. Підкресливши ролю галиць­кого духовенства в час бурхливої Весни Народів, о. Заячківський влучно завважив, що коли «на нас піднялася вся вража сила, а ми (духовники) не де боротьби поставлені, але радше апостоли мира, злякалися тої бурі, почали оглядатися поза себе, щоби собі плечі убез­печити і... зацофалися так далеко, що ми стратили з очей народ, а народ нас»... І справді, о. Заячківський був на установчому зібранню «Просвіти» одиноким представником тої горстки галицького духовен­ства, що ще не стратила народу з очей і н&впаки.

Першим головою «Просвіти» обрано гійн. учителя Анатоля Вахнянина (1868—1870), другим став Юліян Лаврівський (1870—1873), третім з черги (до 1877) Володислав Фе­дорович — дідич Вікна, що пожертвував більшу суму на залізний фонд Товариства, а четвертим Омелян Огоновський (1877— 1894), що поклав підвалини під нинішню організацію й поширення філій та читалень «Просвіти» на цілий край.

«Оснування «Просвіти» було немов завершенням організаційних змагань галицьких народовців 60-их років, переходом від ефемерид­них груп до постійної органічної праці, хоч треба признати, що та праця довгий час іще велася досить слабо, без пляну й по ділєтантсь-ки» (І. Франко).

Як перша організація народовців «Просвіта», хоч і не закладена, для ведення політичної роботи, в своїх початках поневолі була при­тягана до вирішування питань суто політичної натури. Такою примі­ром була невдачна спроба митрополита Иосифа Сем братов ич а в 1870 р. погодити народовців з москвофілами на грунті... галиць­кого «рутенства». Поміж тезами задуманої угоди була й така, що «га­лицькі русини» визнають себе окремим, 3-мільйоновим народом, та признають митрополита своїм заступником не тільки в церковних, але й культурно-політичних справах. Виділ «Просвіти» найшовся тим разом у крапці й на тези митрополита, підтримувані москвофілами, відповів, що товариство «Просвіта» признається не до 3, а до 20-мільйонового українського народу, який живе по обох боках Збруча й не має нічого спільного з москалями й поляками. До порозуміння з москвофілами може прийти щойно тоді, коли вони вернуть до україн­ської національної програми з 1848 р, яку вони зрадили. Москвофіли не відповіли на те нічого, а митрополит, що хотів репрезентувати три мільйони «рутенців» кинув про це й думати. Коли на сесії галицького сойму в 1.875 р. піднялися з польського боку протести проти підтри­мування «Просвіти» річною субвенцією в сумі 2000 ринських, загальні збори Товариства, скликані 27 травня тогож року зреклися тої субвенції, мовляв «Просвіта» має обовязки супроти свого народу, а супроти інших чинників не може приймати ніяких зобовязань, Була це гідна молодої установи маніфестація, яка підняла її престіж серед громадянства.