Від «свідомого українства» до самостійництва

З елементів старого, аполітичного «українофільства» й деякої при­мітки соціальних та національних гасел Драгоманова, створився на грунті Придніпрівя тип програми «свідомого українства», що його оста­точно оформив письменник і громадський діяч Борис Г р і н ч є нк о. (1863—19]0). Належав він до того покрою українців 80-их pp., що «самотужки, ступінь по ступіню, йдуть по шляху української самосвідомости, працюють серед найгірших, громадських, а часто й особи­стих обставин, щоби кінець-кінців згуртувати довкола себе порізнене громадянство й рушити в дальшу путь, не одинцем, а тісно згуртованою, компактною масою». (С. Єфремів). В черновецькій «Буковині» з 1894 p. накреслив він політичну програму «свідомого українства». Го­ловне його завдання, це — змагання здобути права для української мо­ви в церкві, школі, судівництві й щоденному обиході інтелігентської вер­хівки. Вважаючи себе вповні окремішною національністю, «свідомі українці» зпід знаку Грінченка «на сьогодня» не думали про ніякі пляни політичного характеру. Вони вірили, що «прийде колись час, що й Росія загварантує нам так само наші права, як загварантувала їх Австрія галицьким і буковинським українцям». Тому треба змагати до автоно­мії всіх народів Росії на основі, централізації як найдрібніших адміністраційних одиниць — повітів, волостей, громад і т. д. В брошурі, ви­даній по російськи й по французьки, п. з. «Поневолювана нація», сві­домі українці не виходять поза ідеал перемінення Росії на конституцій­ну, закон оправну державу, з запевненням культурно-територіяльної автономії для України.

Та в міру того, як культурницька праця українофілів і суспільно-громадська та освітня діяльність «свідомих українців», поширювалися на чимраз то ширші кола придніпрянського громадянства, почала в ньо­му нуртувати чимраз то виразніша самостійницька ідея.

«Наприкінці XIX ст. виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях безкомпромісового українського націо­налізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольня­ються самою тільки культурницькою діяльністю, а хотілиб добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамах власних організацій». (Д. Дорошенко).

В 1897 р. на всеукраїнському з'їзді представників Громад у Києві, повстає «Загальноукраїнська, безпартійна, демократична організація». Вона поширює організацію й поглиблює працю «Громад» не тільки на Україні, але скрізь, де тільки найшлися українці в більших скупчен­нях, при чому така прим, петербурська громада переймає на себе звязки українського руху з російськими революційними організаціями й угрупуваннями.

В 1899 р. повстає серед української університетської молоді в Хар­кові «Революційна Українська Партія», що під проводом Дмитра Анто­новича (сина Володимира) вперше викидає гасло самостій н о с т и України. Ця партія, обєднавши в собі найактивніший елемент україн­ської молоді, створює бази революційної літератури й пропаганди у Львові та в Чернівцях, відкіля т. зв. «бібула» розпливається, широкою хвилею по всій Україні. її то накладом появилася в Чернівцях 1900 р. й розорилася по Україні многоважна брошура п. з. «Самостійна Україна». Згодом виділюється з Р. У. П-у, що переформовується в соціял-демократичну партію її націоналістична меншість, що під фірмою Народньої Української Партії приступає до видавання в Чернівцях журналу п. з. «Самостійна Україна».

Гасло української державної самостійності, оперте не так на націо­нально-історичній традиції як на теоретичних міркуваннях соціялістичної доктрини, здається ще ширшому українському загалові утопією й мрією, найрадикальніші кола зазбручанського українства видвигають гасло автономії в межах Росії, але згодом усім стає ясно, що це не мета, а шлях і засіб до ціли, до якої змагає відроджене українство.

У вступній статті 1. числа «Самостійної України», що появилося в вересні 1905 р. читаємо м. і.: «Виступаючи в інтересах широких укра­їнських мас, дбаємо, щоби сам народ, власними силами виборов собі самостійну Україну, бо знаємо, щстільки під тією умовою ніхто не змо­же знову запанувати над Україною, знову видерти всі землі, всі добра з рук українського демосу. Самостійна Україна має бути тією синтезою, тим великим, повним глибокого змісту словом, у якому зосередяться всі думки й бажання рабів, зневажених, щоби стати гідними, всіх україн­ців, щоби стати людьми-громадянами всього світу».

Практично програма «Самостійної України» зясовувалася в союзі українських вільних і самоуправних земель, створених на основі природніх питоменностей й окремішностей, але заселених українським народом. Кожна земля мала творити союз вільних і самоуправних гро­мад. Устрій того союзу українських земель мав би бути суто демокра­тичний, міліція замісць постійного війська й т. д.

Програма «Самостійної України», проголошена на самому передо­дні всеросійської революції в 1905 р. не найшла собі покищо належної підтримки в колах тогочасних, практичних політиків. Вони, захоплені уступками російського уряду, що з посіву нещасливої війни з Японією пожав бурю революції й мусів проголосити конституційний маніфест (30 жовтня 1905 р.) видвигнули, як реальне домагання, гасло українсь­кої автономії.

Та ще на довго перед революцією й жовтневим маніфестом царя Миколи Останнього, зазбручанське українство починає переходити в сферу свого нового ренесансу. Розклад московського абсолютизму, викликаний внутрішньою гниллю й натиском революційних зусиль все­російської конспірації, помічується в українськім життю зростом актив­ности, українське друковане слово, формально заборонене, починає лунати чимраз грімкіше. Українська освітна література починає множи­тися, закладаються явні українські товариства з законспірованими політичними завданнями, а прилюдні українські маніфестації перестають бути рідкістю.

Особливе вражіння на своїх і чужих викликала українська націо­нальна маніфестація в Полтаві, підчас відслонення памятника Котля­ревському, дня ЗО серпня 1903 р. Тоді то зіхалися до Полтави тисячі представників українського громадянства, поміж якими найшлися де­легати з Галичини та Буковини. Колиж уряд заборонив читати привіти в українській мові, це викликало бурхливу маніфестацію, що мусіла стросунути основами дотогочасного режіму російської влади на Украї­ні. Неменче імпозантними були ювілеї Івана Нечуя Левицького та М. Лисенка. Чимраз сміливіше домагаються українські земства та ради українських міст заведення української мови навчання по школах. Оживлення, рух, активізація довго придушених сил, росте з дня на день, стихійно.

Московський уряд починає поступатися. Петербурський Синод, що дотепер гнав українське слово з церкви й богослужебних книг, влас­ним коштом видає український переклад євангелія. На прикінці.1904 р. рада міністрів починає акцію над облегчениям цензурних заборон на українське друковане слово, при чому російська Академія Наук видає свою славну енунціяцію про самостійність української мови та її при­датність для цілий науки й літератури. Можливо, що якби не револю­ція, то українство булоб відзискало свої права повільним еволюційним шляхом, алеж революційний зрив і конституційний маніфест царя зро­бив це одним очерком пера, на що требаб було ждати роки й десяти­ліття.

Вслід за першою ластівкою волі, що нею був часопис «X л і б ор о б», видаваний братами Шеметами в Лубнях на Полтавщині, вся Україна покривається білим цвітом українських газет та журналів. Київ, Полтава, Харків, Одеса, Катеринослав, та центри Петербург і Мо­сква, що в них українські громади виявили найбільшу активність, стану­ли тепер у проводі українського видавничого руху й пресової кампанії. Дотепер законспіровані українські партії — Радикально-Демократич­на, Селянська Спілка та Соціял-Демократична, стаються тепер легаль­ними й проводять свою акцію отверто. Ціла Україна покривається мережею «Просвіт», а в Петербурзі, як наявний знак перемоги, появляєть­ся повне, вільне від цензорських шикан видання Шевченкового «Кобза­ря».

Весною 1906 р. зібралася в Петербурзі перша Державна Дума. З послів українського походження утворилася Українська Парлямен-тарна Громада. Всіх її членів було поверх сорок; були між ними видатні громадські діячі з інтелігентів, як барон Ф. Штайнгель, Микола Біля-шівський, О. Свєчин, Максим Ковальський, Андрій Вязлов, але були селяне, що згодом сталися світочами українського громадського полі­тичного руху (Зубченко, Онацький, Тарасенко. Грабовецький). Петербурська Українська Громада зразу перемінилася на своєрідний політич­ний центр України, що почав видавати репрезентативно-ідеольогічний журнал для інформації чужинців («Українскій Вєстнік»), та працював з усіх сил над деклярацією про українську автономію, що її мали склас­ти в Думі.

Та вік першої Думи протривав усього 72 дні. Українські посли, ра­зом з усею парляментарною опозицією, приняли участь у протиурядо­вій маніфестації, якою був грімкий протест-відозва, підписана у Вибурзі в Фінляндії.

В ході судових репресій вони втратили право вибору до чергової Думи, куди попали люде нові. Й тим разом українська Парляментарна Громада мала понад 40 членів, вона взялася за видавання власного органу «Рідна Справа» та праці над законопроектом про українську автономію, але по 103 днях нарад і цю Думу розігнали. Друга й трета Дума, обрана вже під натиском уряду й по тяжких репресіях озлобле­ної реакції, не мала вже в собі осібної української громади послів, хоч тут і там на посольських лавах попадали посли-українці.

Тимчасом московський уряд охолонувши з переляку, що його вия­вив у перших днях революції, приступив до ліквідації свого «лібераліз­му». На "перший огонь пішли здобутки, що їх у гарячий час революції досягли українці. Закрито багато українських товариств і видань, бага­то діячів опинилося на Сибірі, а багато виемігрувало за кордон. Широка еміграційна хвиля вдарила тепер на Галичину. На місці залишилися всетаки кадри нової української інтелігенції, що працювали вже не тіль­ки в культурно-освітніх ділянках («Просвіта» та «Українське Наукове Товариство» в Києві) але у сформованому в 1908 р. політичному «Товаристві Українських Поступовців». В порузумінню з партією «трудови­ків» та конституційних демократів («кадетів») вони раз ураз видвигали в пресі й на парляментарнш арені чергові українські домагання. Прики­даючись щирими автономістами, вони не тратили з ока остаточної ці-ли, якою була раз уже кинута й поширена в масах ідея — Самостійної України.