Угодова акція Ю. Лаврівського

Не могучи зговоритися з москвофілами, легковажені австрійським урядом, непевні щодо витривалосте своїх скромних сил у боротьбі з явною польською перевагою в краю, зважилися народовці на крок, у якому бачили єдиний рятунок для української справи.

Юлія и Лаврівський, що його по смерти митрополита Литвиновича (1868) іменовано містомаршалом галицького сойму, виступив на засіданню сойму дня 27 жовтня 1869 р. з внеском підписаним ЗО українськими послами про наладнання національних взаємин у краю; цей внесок був у своїй основі пропозицією «угоди» з поляками.

В третій точці внеску говорилося, що «галицькі русини признають конечність прямувати, на основі існуючих державно-правних відно­син, до забезпечення свого національно-політичного життя і наладнання взаємин з поляками як співгромадянами краю, під умовою повної автономії обох національностей, яку має усталити закон, під оглядом національним, політичним і церковним, перш за все що до відпові­даючого основам справедливости урівноправнення обох краєвих мов у школі, суді й уряді»...

В умотивуванні свого внеску сказав Лаврівський: «Маю нині зая­вити, що ми залишаємо давну політику й вступаємо на нову дорогу, не домагаємося поділу Галичини, але признаємо наш край за спіль­ний, а в ньому, на спільній підставі хочемо далі працювати разом».

Для запевнення успіху свойому внескові, Лаврівський підкреслив, що він виходить з основ першої польсько-української угоди, заключеної на Словянському З'їзді в Празі в 1848 р. але в багатьох точках відступає від неї в користь поляків. Він бажає тільки двох речей; «Од­ною є рівноправність, аби ви нас не польонізували, а другою, аби ви нас не деморалізували...»

Заяву Лаврівського приняли поляки оплесками, а його внесок пе­редали Краевому Виділові для поставлення конкретних предложень; та на цьому й скінчилося. Краєвий Виділ покористувався формально­стями свого правильника й не поставивши сеймові ніяких конкретних предложень, убив справу польсько-української угоди в зароді. Роз­чаровані народовці скинули відповідальність за невдачу на Лаврівсько­го, але це ані справи не направило ані українців не провчило. Скористали з того тільки москвофіли, яких табор скріпився новою филею «розчарованих»...

Сам Лаврівський не зражувався невдачею, навпаки, в 1870 р. за­снував, перший український щоденник «О снов у», в якого програму вставив — національну самостійність українського народу, льояльяість супроти Австрії та змагання до злагоди з поляками. Редакто­ром «Основи» був Теодор Леонтович, а його співробітниками Ксенофонт Климкович та Володимир Шашкевич. Принагідно писали для «Основи» Качала та Вахнянин. Щоденник Лаврівського не устоявся подібно, як і його угодова акція. В 1870 р. вийшло його 27 чисел, в 1871 р. появилися дальші, до 112, а відтак у листопаді два півмісячні зошити, видані самим Климковичем. У 1872 р. пробував Климкович видавати «Основу» двічі в тиждень, але дотяг тільки до 64 числа, на якому, в серпні 1872 р. «Основа» припинилася.

«Нагадую собі — пише Кость Левицький у своїх споминах — яке велике незадоволення й недовіря викликала була угодова акція Лав­рівського в краю. Українці осуджували Лаврівського за те, ідо він здався на ласку й неласку поляків і в той спосіб зрадив народню справу. Від тоді сталася угода Лаврівського відстрашаючим прикладом польсько-українського поєднання. Але в дійсности, такий спосіб поступовання повторювався стереотипово в усіх угодових переговорах поляків з українцями: поляки дуже радо втягали україн­ців в угодові переговори, а потім проволікали й на ніщо не годилися».

На думку ї. Франка, в тій угоді «в останнє відгукнувся старий, панслявістичний романтизм, мовляв життя можна влаштувати по «установити маючимся» законам, на підставі повної справедливости»...

Народовецький рух 60—70-их pp. у Галичині, при всій своїй відзивчивости на літературному й взагалі культурному полі, мав дуже довго свою слабу сторону в суспільно-політичній ділянці. Спіраючись зразу на горстку молоді, а потім на духовенство, урядництво й кон­сервативне міщанство, галицькі народовці довго не зважувалися проломати традиційного австро-льоялізму з одного й суспільного консер­ватизму з другого боку. Під тим оглядом вони дуже довго мало чим різнилися від своїх противників москвофілів, з якими спорили за мо­ву й правопис, але під суспільно-політичним оглядом були з ними заод­но, а зчасом почали засклеплюватися не тільки в свойому клясовому відчуженню від селянських мас, але й у свому льокальному, специ­фічно-галицькому патріотизмі, воскрешаючи з гробу типи старих га­лицьких «рутенців». Не диво, що зв’язки народовців з зазбручанською Україною в 70-их pp. прислабли, а зневіра селянських мас до полі­тичного життя виявила себе в цифрі... двох послів, яких вони обрали до галицького сойму в 1879 р.

Та причин відчуження галицьких народовців від своїх надніпрянських братів не слід шукати тільки в самих галичан і їх психіці. Вони корінилися далеко глибше, а в першу чергу в жахливих умовах, що в них опинилося в 70-их роках українське життя над Дніпром. Закон з 1876 p., розвязання південно-західнього відділу Географічного То­вариства в Києві, переслідування й репресії на українських діячів, це по словам І. Франка «була ще мала часть горя». Куди гірше було те, що «в значній части українського громадянства запанував був настрій байдужний, а навіть ворожий для української национальности. Під впливом непереварених соціялістичних теорій, одна частина найгорячішої й найздібнішої молоді доходила до повної негації всякої на­родности, до погляду, що в Елізіюмі недалекого майбутнього соціялістичного раю потонуть усякі національні партикуляризми, та що розвязка економічних питань безмірно важніша від усіх інших».

На думку тої, запомороченої соціялістичною пропагандою молоді «все, що треба було написати, написав уже Маркс і Чернишевський, а тепер треба тільки те виконати». Плекання національної окремішности вважали ці доктринери за назадництво й тому на заборону українського слова царським урядом дивилися як на... прислугу для ідеі загальноросійського поступу. Характеристичне, що проти цеї заборони запротестували зпоміж придніпрянців тільки Драгоманів у «Друзі» та Кониський в «Правді»; вся решта «свідомого українства» мовчала. Позатим ідеї, якими була пройнята придніпрянська молодь «підіймали благовірним народовцям волосся на голові» й вони посуну­лися аж до того, що складали формальні заяви про те, що не хочуть мати з придніпрянськими «нігілістами» нічого спільного. З такого стану вела проста дорога до остаточної катастрофи, перед якою треба було рятуватися якимсь справді виїмково енергійним зусиллям. З маразму вирятував тим разом народовецький рух Юліян Романч у к, тоді гімназійний вчитель та автор кількох шкільних читанок, що на прикінці 1879 р. кинувся видавати політично-інформативний двотижневик, а відтак тижневик — «Батьківщина». Була це справді нова й корисна поява на галицькому обрію. Видавана дуже добре, вона робила величезне вражіння на селян, головно завдяки: великій масі кореспонденцій, писаних переважно селянами.

Вслід за «Батьківщиною», призначеною головно для селян, спро­моглися народовці на політичний часопис для інтелігенції, що під назвою «Д і л о» почав виходити в 1880 р. Зразу виходило «Діло» дві­чі, відтак тричі в тиждень, поки не стало одиноким щоденником по цей бік Збруча. Організатором і першим редактором «Діла» стався Воло­димир Барвінський, що з трьох братів Барвінських (крім нього Осипа й Олександра) був, по словам І. Франка «майменший ростом і до того горбатий, але найталановитіший, головно як публі­цист. З фаху правник, він не визначився ніякою фаховою працею, присвятивши найбільшу часть свойого короткого життя (1860—1883) редагуванню «Правди» а потім «Діла». Як публіцист він усе таки не переніс свого хиткого й несміливого окружения, що напримір воюючи з москвофільством, не мало сміливости витягти найдалі йдучих консеквенцій й розгромити кацапську гниль, що саме тоді скомпромітувала себе в процесі Ольги Грабар. В статті «По процесі о головну зра­ду» Барвінський, як каже І. Франко не виявив «цивільної відваги ви­користати проти галицького москвофільства всього того оружжя, що його дав процес. Не розгромив москвофільства, розкриваючи його моральну гниль, але сам перший простяг йому руку до згоди при скли­канню першого всенароднього віча». Барвінський, як і решта несміли­вих народовців, тущував усі кацапські свинства й довів остаточно до того, що на першому всенародньому вічу у Львові в 1880 р. героєм дня, «мучеником» за якусь «староруську» справу став о. Іван Наумович, якого добре поінформована публика повинна була не освистати а оплювати. Барвінський і його однодумці провинилися тим, що загал був непоінформований, а вслід за тим були можливі масові овації для платних царських агентів.

Поза Барвінським, що писав у «Ділі» найважніші вступні статті, в першому його річнику найшлися дві програмові статті чоловика то­гочасного народовецтва о, Степана Качали: «Правно-політичне становище русинів» та «Австрія, Німеччина й Росія, погляд на по­літичне положення». В томуж річнику появилася, симптоматична для тогочасних польсько-українських взаємин, стаття Воло д и м и р а Навроцького (псевд. Онисим) п. з. «Za wolnosc nasza і wasza», В черговому річнику, поміж статтями Качали звернула особливу ува­гу стаття «О що, ходить — чи о скріплення унії, чи о знищення Ру­си» — звернена проти «братерського» експеріменту поляків з інтерна­том «змартвихвстанців». Назагал «Діло» вже в перших роках свого існування здобуло собі повагу політичного офіціозу народовецького руху, з яким разом проходило всі сумніви й хитання, поки не стало органом ясно оформленої націонал-демократичної програми.