Наприкінці 60-х років, користуючись послабленням адміністративного тиску, українська інтелігенція почала відновлювати громади та їх діяльність, зокрема в Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.
Вступ до громад не афішувався, засідання відбувалися таємно, а діяльність мала напівлегальний характер.
На початку 70-х років громадівці працюють над підготовкою і виданням кількох томів "Народных южнорусских сказок", зібраних Іваном Рудченком, байок Леоніда Глібова, збірок народних пісень з мелодіями, опрацьованими Миколою Лисенком, історичних пісень і дум. Павло Житецький велику увагу приділив вивченню правописної системи української мови, яка пов'язувалася з розвитком літературної мови, а отже, і з політикою. У січні 1873 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора-літописця. Наступного місяця почало працювати Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, яке ставило завдання всебічного вивчення рідного краю, зібрало і видало різноманітний матеріал з історії, географії, природознавства, статистики й економіки краю. Велася робота по підготовці історії української літератури та українсько-російського словника. Організований і проведений відділом Географічного товариства влітку 1874 р. III Археологічний з'їзд продемонстрував перед ученим світом високий науковий потенціал українських вчених, більшість яких входила до громад. Фактично друкованим органом київської громади в 1874-1875 pp. стала газета "Киевский телеграф".
Емський указ
Активізація громад викликала нову хвилю занепокоєння в великодержавницьких колах і місцевих інсинуації реакціонерів. Для перевірки діяльності громад була створена спеціальна комісія, результатом роботи якої стало видання Емського указу 1876 р. Ним заборонялось українське слово, закривалося Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Заборонялося писати, співати та грати на сцені українською мовою, друкувати підручники, перекладати на українську мову твори класиків російської та світової літератури. Не дозволялося навіть друкувати тексти до музичних творів на "малоруському наріччі".
Було закрито газету "Киевский телеграф".Активні діячі українофільського руху почали зазнавати переслідувань. Рятуючись від них, Павло Чубинський виїхав до Петербурга, Федір Вовк, Сергій Подолинський і Михайло Драгоманов - за кордон.
З посиленням урядових репресій після вбивства народниками Олександра II громадівці були змушені уникати дій, які б дали підставу звинувачувати їх в антиурядових чи сепаратистських настроях. Дехто занепав духом, зневірився в можливості розв'язати політичні та національно-культурні проблеми України і відійшов від активної громадської роботи. Лідери громадівців зосередилися на літературній, художній, науковій чи викладацькій роботі. Хоч і поступово, ідея "неполітичної культури" реалізувалась і давала свої результати. Активізувались наукові дослідження, підвищувалася національна самосвідомість, українська культура завойовувала нові позиції. А суспільно-політична думка, пропагована в галицьких виданнях, вільних від цензури російського уряду, привертала дедалі більшу увагу як прогресивної української, так і російської інтелігенції.
Михайло Драгоманов
За дорученням і на кошти громадівців Драгоманов організував видання українською мовою пропагандистської і науково-популярної літератури, призначеної для України. Спеціальні агенти переправляли її через австрійсько-російський кордон для нелегального поширення.
З 1878 р. Драгоманов організував у Женеві видання спочатку безцензурного збірника, а потім - журналу під назвою "Громада" (1878-1879, 1880, 1882). Тут друкувалися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські і робітничі виступи, народницький рух. Важлива увага приділялася культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.
У журналі "Громада" Драгоманов остаточно сформулював ідею федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Він не закликав до негайного розриву зв'язків між народами Росії, але вважав можливим їх дальший розвиток лише на засадах федералізму. Політичні свободи громадян і народів мали гарантувати політично вільні й самостійні у вирішенні місцевих справ громади вільних людей, об'єднаних для спільної праці на спільній землі або фабриці чи заводі. Драгоманов не виступав за створення незалежної України, а лише за її політичну автономію, в якій мала втілитись і автономія національна. Він був поборником дружби і рівності всіх народів. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і Прудона про соціалізм і одночасно відкидав вчення Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.
Гостре незадоволення народників викликала критика Драгоманова їх централізму, їхньої терористичної тактики. Не сприймаючи крайнощів народовольського руху, Драгоманов водночас виступив на захист народників під час розгорнутого на них урядом гоніння. Він закликав уряди зарубіжних країн не видавати революціонерів, виступав проти цькування їх у російській пресі й випаду Антоновича, який назвав народників "держимордами під червоними знаменами і столоначальниками від революції"".
Одночасно Драгоманов критикував і громадівців, закликав їх перейти від просвітництва і етнографізму до політичної боротьби за автономію України в рамках федеративної Російської держави. Старі громадівці не погодились із закликами Драгоманова і припинили асигнування "Громади", внаслідок чого та перестала виходити. Але Драгоманов на цьому не зупинився і переніс акцент своєї діяльності на західноукраїнський національно-визвольний рух, через нього впливаючи на настрої інтелігенції всієї України.
Молоді громади
Громадівці й народники ставили перед собою різні стратегічні завдання. Але в практичній діяльності вони часто спілкувалися, а то й співпрацювали. Особливо зміцніли їхні зв'язки в першій половині 70-х років, коли в громадівський рух включилась маса патріотичної молоді. Молодогромадівські гуртки з'явилися в Харкові, Чернігові, Полтаві, Києві, Єлисаветграді, Одесі. До їхнього складу входили переважно студенти, вчителі гімназій і народних шкіл, гімназисти, семінаристи тощо. Завдяки віковим особливостям і посиленому почуттю патріотизму молодогромадівці прагнули якнайшвидшого розв'язання пекучих політичних проблем і тому не хотіли обмежуватися культурно-освітньою діяльністю. Поступово багато хто з них переходив на позиції народників, віддаючи свій молодий запал, сили й навіть життя справі повалення самодержавства, ліквідації залишків кріпосництва й завоювання політичних свобод.
