Розвиток української культури

На початку XX ст. активізація революційної діяльнос­ті мас, зростання їх національної самосвідомості істотно позначилися на розвитку української культури.

Освіта. Наука. Під тиском революційних подій царизм змушений був скасувати укази 1863, 1876, 1881 pp. щодо ук­раїнської мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла з приблизно 17 тис. у 1897 р. до 18,7 тис. у 1911 p.; 1912 року було відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ, але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовіль­ним. У 1914—1915 pp. діяли 452 середні школи (140 тис. уч­нів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7 тис. студентів).

У Західній Україні освітянський рівень був іще ниж­чим, оскільки його гальмувала австро-угорська влада. Понад 980 галицьких сіл (із 6240) взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині діяла лише одна українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

Напередодні революції 1917 р. становище освіти дещо поліпшилася. У Києві, Харкові, Одесі діяли Вищі жіночі курси. Було відкрито Фребелівський жіночий педагогіч­ний і комерційний інститути в Києві, технологічний і вете­ринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську кон­серваторії. У Західній Україні працювали Львівський і Чернівецький університети, а також політехнічний інсти­тут і Академія ветеринарної медицини у Львові. В Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35 тис. сту­дентів). Проте не було жодного вищого навчального закла­ду з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

Освітянську і культурну діяльність продовжувало то­вариство «Просвіта», яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2880 читалень, 430 народних будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо. У 1913 р. в Україні вихо­дило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у Галичині — 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте перед війною було заборонено діяльність «Просвіти», видання книг україн­ською мовою. У 1913 р. з 5283 книг, опублікованих в Україні, лише 176 видано українською мовою.

Початок XX ст. був сприятливим і для розвитку укра­їнської науки. Біолог Д. Заболотний першим запропонував ефективні способи боротьби з чумою.

Заболотний Данило Кирилович (1866—1929) — ви­датний український мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР (з 1929), академік АН УРСР (з 1922; 1928— 1929 — її президент). Наукові праці присвятив вивченню чуми, холери, дифтерії, тифу, дизентерії тощо. Заболот­ний керував численними протиепідемічними експедиція­ми, виїздив для вивчення чуми в Індію, Аравію, боровся з епідемією чуми в Шотландії та ін. Організував Інститут мікробіології АН УРСР.

Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих вчених через політичні переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. Мечников, який тривалий час працював в Одесь­кому університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабо­раторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908) за до­сягнення в новій галузі біології та медицини — імунології (лат. immunis — вільний, грец. logos — вчення) — науки про захисні властивості організму.

Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аеро­клуб, відкритий в Одесі у 1908 р. Його вихованці М. Єфимов і С. Уточкін брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, де встановлювали рекорди швид­кості, висоти і тривалості польоту. Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков.

Історичну науку України гідно представляли О. Єфименко, В. Барвінський, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Іконников та ін. Завершений О. Єфименко наприкінці 90-х років рукопис «Історія українського народу» було видано

російською мовою в Петербурзі під час Революції 1905— 1907 pp. Там же вийшов її двотомний збірник праць «Пів­денна Русь». Єфименко була першою в імперії жінкою, яка 1910 р. отримала вчений ступінь почесного доктора істо­ричних наук. Демократичний підхід щодо висвітлення пи­тань соціально-економічної історії Лівобережної України XVII—XVIII ст. простежується у працях В. Барвінського («Селяни в Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст.») та ін. Слобідська Україна була в центрі досліджень відомого іс­торика Д. Багалія, автора фундаментальних праць з історії Харкова, української культури на Слобожанщині.

Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотири­томний словник «Словарь української мови», упорядкова­ний Б. Грінченком, тритомна «Українська граматика» A. Кримського, упорядковані й науково прокоментовані B. Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні дослідження з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття. У 1908 р. в Петербурзі опублікова­но українською мовою «Історію України-Русі» М. Аркаса.

Аркас Микола Миколайович (1853—1909) — історик, композитор, просвітній діяч. Народився у м. Миколаєві в родині адмірала Чорноморського флоту М. Аркаса. Освіту здобув в Одеській гімназії та у Новоросійському універси­теті в Одесі (1875). До 1898 р. служив у морському відомс­тві, в губернському управлінні. Після виходу у відставку мешкав у родовому маєтку на Херсонщині. Зробив дуже багато для вивчення української історії (головна праця — «Історія України-Русі», 1908), яка сприяла популяриза­ції історії України серед широких верств суспільства. Брав активну участь у національно-культурному русі, був засновником товариства «Просвіта» у Миколаєві (1907). Автор опери «Катерина» (1891), історичної поеми «Геть­ман Пилип Орлик» (1907).

Відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки в Україні В. Біднов наголошував: «Ні одна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого успіху, як цей труд М. Аркаса». Побачив світ і «Нарис історії українсько­го народу» М. Грушевського, своєрідний конспект його ба­гатотомної «Історії України-Руси», який вийшов 1904 р. в Петербурзі російською мовою.

І. Франко був автором ґрунтовних монографічних до­сліджень з історії України (переважно її західноукраїн­ського регіону). Він цікавився історією масових соціаль­них і національних рухів, боротьби передової громадськос­ті населення Західної України за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики Польщі, а згодом — Австрійської монархії.

Археологічну науку представляв В. Хвойка, який від­крив у Придніпров'ї перші пам'ятки трипільської культури.

Хвойко (Хвойка) Вікентій В'ячеславович (1850— 1914) — український археолог. Чех за походженням. Від­крив перші місцезнаходження трипільської культури (1896), пам'ятки культури поховань зарубинецького і черняхівського типів (1898—1901). Дослідив пам'ятки палеоліту (Кирилівська стоянка), скіфського часу (Пас­тирське городище, Мотронинське городище та ін.), Київ­ської Русі. Розглядав слов'ян як автохтонне (споконвічне) населення Середнього Подніпров'я. Концепцію про те, що трипільська культура представляла самобутнє населення України, поділяли англійський археолог Л. Вуллі (праця «Початки цивілізації людства») і французький вчений М. Буль.

Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т. Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400 томів до­сліджень у вигляді «Записок», переважну частину яких ста­новили праці М. Грушевського, І. Крип'якевича, І. Франка та ін. У 1907 р. було створено Українське наукове товарис­тво у Києві, головою якого теж було обрано М. Грушевсько­го. Ці товариства координували наукові дослідження в Ук­раїні, виконуючи, власне, академічні функції.

Література. Мистецтво. Архітектура. Нових вершин досягла українська література, представлена І. Франком, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, В. Винниченком, Панасом Мирним, І. Нечуєм-Левицьким, О. Маковеєм, О. Кобилянською, О. Олесем, А. Тесленком, В. Стефаником, М. Черемшиною, Л. Мартовичем та ін.

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864—1913) — письменник, громадський діяч. Народився у м. Вінниці в сім'ї дрібного чиновника. Закінчив Шаргородське духовне училище (1880). Того ж року переїхав до Кам'янця-Подільського, тісно спілкувався з народовольцями. У 1890 р. пої­хав до Львова, познайомився з І. Франком. Там же розпочав літературну діяльність. У 90-ті роки працював учителем, ді­ловодом, статистиком. Поступово зблизився з ліберально-народницькою інтелігенцією, утверджуючись на позиціях революційного демократизму. З 1898 р. мешкав у Чернігові, де й помер. Найвідоміші твори: «Харитя» (1891), «Малень­кий грішник» (1893), «Дорогою ціною» (1901), «Лялечка» (1901), «Сон» (1911), «Хвала життю!» (1913) та ін.

М. Коцюбинський закликав письменників розробляти філософські, соціальні, психологічні, історичні та інші те­ми, не обмежуватися описом життя селянства, а й зверта­ти увагу на різні верстви суспільності, тобто інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.

Це побажання значною мірою втілив у своїй творчості В. Винниченко. У його численних оповіданнях і повістях («Краса і сила», «Голота», «Талісман» та ін.), написаних під час Революції 1905—1907 pp., відображено соціальні процеси на селі. Після поразки революції у творах «Чес­ність з собою», «Рівновага», «Щаблі життя», «Брехня», «Великий молох» письменник показав суперечливий і не­однозначний світогляд інтелігенції, яка часто зневіряєть­ся у власних ідеалах.

Пафосом боротьби за волю пройнята поезія Лесі Укра­їнки («Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» та ін.), де перед читачем оживають бурхливі колізії життя українського народу, його переживання і прагнення.

А. Тесленко змалював у своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села. Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів показав у творах «Осінній ескіз», «Чай­ка», «Мужицька арихметика» С. Васильченко.

Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник. З 1899 по 1905 рік він видав чотири збірки своїх тво­рів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Близькими до творчості Стефаника були оповідан­ня М. Черемшини, Л. Мартовича, які розкривали процеси соціального розшарування на селі. До кращих творів світо­вої літератури належить повість О. Кобилянської «Земля».

У 1907 p. M. Садовський заснував у Києві перший в Ук­раїні стаціонарний український театр, де наступного року було відзначено 25-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької. Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка», започаткувавши тим історію ук­раїнського художнього кінематографу. На сцені театру Садовського, поряд з уже відомими операми «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, ставили «Чорноморців», «Утопленицю», «Різдвяну ніч», «Енеїду» М. Лисенка, «Катерину» М. Аркаса (його перша й остання опера, після написання якої він осліп), «Роксолану» Сочинського, «Продану наречену» Б. Сметани. Подібні постановки, давали змогу колективу органічно поєднувати драматичне і музично-вокальне мистецтво. Композитор М. Леонтович створив низку ком­позицій на основі українських народних пісень. Західноукраїнський композитор С. Людкевич написав кантату «Кавказ» на слова Т. Шевченка. Разом із художником І. Трушем композитор організував видання «Артистичного вісника» — першого в Україні україномовного фахо­вого мистецтвознавчого журналу.

Випускниця Львівської консерваторії С. Крушельницька своїм голосом підкорила слухачів багатьох країн світу.

Крушельницька Соломія Амвросіївна (1872—1952) — співачка, педагог. Походила із старовинного українського роду. У 1893 р. закінчила Львівську консерваторію, дебю­тувала у Львівській опері. Вокальну майстерність удоско­налювала в Мілані та Відні. У 1923 р. в апогеї слави зали­шила оперну сцену і присвятила себе концертній діяльнос­ті. Здійснила турне по Україні, Європі, Америці. У 1894— 1923 pp. майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стриї, Чернівцях та інших містах Галичини. Підтримувала дружні стосунки з І. Франком, М. Павли­ком, О. Кобилянською, М. Лисенком, Д. Січинським та багатьма іншими діячами Галичини і Наддніпрянщини. У 1939 р. повернулася назавжди до Львова, де до кінця своїх днів вела клас сольного співу в консерваторії.

Талановитий живописець І. Труш написав портрети І. Франка, Лесі Українки, М. Лисенка. Саме він організу­вав у 1905 р. у Львові першу всеукраїнську художню вистав­ку. Особливий успіх на ній мало полотно «Гість із Запоріж­жя», автором якого був внучатий племінник Т. Шевченка та учень І. Рєпіна Ф. Красицький. Прославився учень і друг І. Рєпіна, передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вражали його картини «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід». Ви­сокі мистецькі принципи утверджували й інші передвиж­ники: О. Левченко (пейзажі спустошених українських сіл), С. Свєтославський (життя народів Середньої Азії), М. Самокиш і М. Яровий (революційні події 1905—1907 pp.). У 1900 р. Васильківський і Самокиш видали «Альбом ук­раїнської старовини», де були портрети Б. Хмельницько­го, П. Могили, І. Гддти, Г. Сковороди.

Монументальні полотна створив О. Мурашко («Похо­рон кошового»), С Васильківський («Козаки в степу», «Козачий табір», «Козачий пікет»).

Мурашко Олександр Олександрович (1875—1919) — живописець і педагог. Народився в м. Києві. Навчався в іко­нописній майстерні свого батька О. Мурашка. Деякий час відвідував малювальну школу М. Мурашка. Протягом 1894—1901 pp. удосконалював майстерність в Академії мистецтв у Петербурзі, в Мюнхені, Парижі. Працював у га­лузі портретного й жанрового живопису. Брав участь в орга­нізації «Нового товариства художників» (1904—1907), з 1911 р. експонувався на виставках «Спілки російських ху­дожників». З 1915 р. став експонентом, аз 1916 р. —членом Товариства передвижників. Викладав у Київському худож­ньому училищі (1907—1912), аз 1913р. — у власній студії. З 1917 р. — професор Української Академії мистецтв.

В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився за­гальноєвропейський стиль модерн із характерними при­родними декоративними формами, синтезом мистецтв. У Києві в цьому стилі зведено будинок із химерами архітек­тора В. Городецького, Державний банк (архітектори О. Вербицький, О. Кобелєв), перший в Україні критий ри­нок на Бессарабському майдані торговою площею 2896 м² (архітектор Г. Гай, скульптурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця); у Харкові — художня школа (архітектор К. Жуков); у Полтаві — школа І. Котляревського (архітек­тор В. Кричевський та ін.).

Революційне піднесення мас, зростання їхньої самосві­домості на початку XX ст. сприяли розвиткові культури. Саме тоді розгорнулася творчість багатьох митців і вче­них, які зробили вагомий внесок в історію України, в бо­ротьбу народу за демократизацію, за вільне життя.

Бойко