Розвиток культурного життя

Українська культура другої половини XIX ст. розвива­лася в умовах буржуазних реформ, роз'єднаності україн­ських земель, завершення формування української нації, політизації суспільного життя.

Освіта. Наука. Розвиток капіталістичних відносин пе­редбачав реформу в галузі освіти, яку й було здійснено у 1864 р. Усі типи початкових шкіл дістали назву початко­вих народних училищ. Чимало народних шкіл відкрили земства. Земські шкільні комітети покривали 85 % шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удосконаленню методики викладання: вивчалися не лише історія православ'я, закон Божий, а й історія, математи­ка, географія та інші дисципліни. Прогресивні представ­ники української інтелігенції організовували недільні школи для селян, робітників. У 1859—1862 pp. в Украї­ні їх діяло понад 110. Т. Шевченко написав для школярів «Букварь южнорусский». Викладали в цих школах гуманітарні та природничі дисципліни. Проте за царським указом від 10 червня 1862 року недільні школи було закрито.

Початкові народні училища працювали за єдиним пла­ном і програмою. Тут вивчали закон Божий, чотири дії арифметики. Відкрилися двокласні початкові училища, де викладали історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реоргані­зували в 6-річні міські училища. Наприкінці XIX ст. кіль­кість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зрос­ла і досягла майже 17 тис. Проте поза школою залишало­ся понад 70 % дітей. До того ж українці в початкових шко­лах мали вдвічі меншу кількість класів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися в гімназіях та університе­тах, оскільки польський уряд намагався уповільнити зрос­тання освіченої української еліти.

Основними середньоосвітніми закладами були гімна­зії. За статутом 1864 р. створювалися повні (семикласні) та неповні (чотирикласні) гімназії. Наприкінці XIX ст. в Ук­раїні було 129 гімназій і 19 реальних училищ.

Загалом рівень письменності в Україні був неоднако­вим. Якщо серед сільського населення вміли читати й пи­сати до 20 %, то в містах ця цифра сягала 50 %, а серед ро­бітників Києва і Харкова — 60 %.

У 70—90-ті роки XIX ст. відкрилися Новоросійський в Одесі (1865) і Чернівецький (1875) університети, Харків­ський, Київський і Львівський політехнічні інститути та інші вищі навчальні заклади. З'явилося в Україні чимало і ремісничих, нижчих промислових, комерційних, тех­нічних, сільськогосподарських та інших училищ, а також учительських семінарій. У 70—90-ті роки відкривалися вищі спеціальні навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого лі­цею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросій­ський технологічний інститут у Харкові, Вище гірниче училище в Катеринославі, Київський політехнічний інс­титут.

На західноукраїнських землях за реформою 1869 р. початкові школи було передано у відання світських орга­нів, формально впроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак матеріальні нестатки не давали змоги відвідувати школи багатьом із них, не вистачало вчителів, приміщень і т. д. Австро-Угорський уряд здійснював політику полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Букови­на) системи освіти.

У Харківському університеті працювали відомі вчені: математики О. Ляпунов, В. Імшенецький. 40 років читав різні курси математики в Київському університеті М. Ващенко-Захарченко. Математик В. Єрмаков одержав цінні результати з теорій рядів і диференційних рівнянь. До ви­датних учених належали М. Умов — засновник школи те­оретичної фізики, який у Новоросійському університеті провів дослідження хвильових процесів і земного магне­тизму, хімік М. Бекетов та математик О. Ляпунов із Хар­кова, ембріолог А. Ковалевський, І. Мечников, що разом із М. Гамалією заснував 1886 р. в Києві першу в імперії ла­бораторію з мікробіології. З 1865 по 1890 рік кафедру фі­зики Київського університету очолював М. Авенаріус — основоположник однієї з перших у Росії та Україні нау­кових шкіл із молекулярної фізики; в галузі термодина­міки прославився своїми розробками М. Шиллер, який очолював створену вперше в Україні кафедру теоретичної фізики. З 1880 по 1902 рік в Харкові працював М. Пильчиков — один із засновників рентгенографії та рентгено­логії в Росії.

Вагомий внесок у науку зробили викладачі Київського університету М. Каяндер, Я. Михайленко, М. Бунге та ін.

Бунге Микола Христофорович (1823—1895) — еконо­міст, державний діяч. Народився у київській дворянській родині. Закінчив Київський університет. Протягом 1861—1886 pp. — міністр фінансів, 1887—1895 pp. — го­лова кабінету міністрів Російської імперії. У 1850 р. почав читати лекції у Київському університеті св. Володимира, а з 1852 р. завідував кафедрою політичної економії і ста­тистики. Неодноразово обіймав посаду ректора універси­тету, керував Київським відділенням Державного банку. Навчав старшого сина Олександра II фінансової справи і по­літичної економії, читав лекції Миколі II, коли той був спадкоємцем престолу. Був одним з організаторів створен­ня Київської біржі. Будучи міністром фінансів, безпосеред­ньо впливав на біржові справи. При ньому були скасовані викупні платежі (на 12 млн. крб.), подушний податок, змі­нено оброчний, що стимулювало товарне виробництво на селі. Ініціатор та організатор заходів щодо впорядкування грошового обігу та бюджету, введення початків робітничо­го законодавства, реорганізації системи зовнішньої торгів­лі. Автор праць «Теорія кредиту» (1852), «Основи політич­ної економії» (1870), «Банківські закони та банківська по­літика» (1874) та ін.

Засновником першої наукової школи в галузі органіч­ної хімії був П. Алексеев, який видав чимало праць, під­ручників і посібників.

Розвиток геологічної науки тих років пов'язаний з іме­нами К. Феофілактова і заснованої ним Київської школи геологів, до якої увійшли П. Армашевський, В. Тарасенко, П. Тутковський.

На медичних факультетах університетів України ус­пішно працювали: В. Субботін (експериментальна гігієна), Ю. Шимановський (хірургія), В. Караваєв, О. Іванов, О. Ходін (офтальмологія), В. Підвисоцький (фізіологія та бакте­ріологія).

На західноукраїнських землях в царині природничих наук відзначилися математики В. Левицький, М. Зарицький, хіміки Б. Радзішевський, Е. Ліннеман, геологи Ф. Ціркель, Ю. Токарський та ін.

Розвивались і гуманітарні науки. Серед істориків плід­но працювали В. Антонович, М. Грушевський. Вагомими були внески М. Костомарова («Гетьманство Виговського», «Руїна», «Мазепа» та ін.), О. Лазаревського (праці, присвя­чені історії Лівобережної України XVII—XVIII ст.), В. Іконникова («Опыт русской историографии»), О. Єфименко («История украинского народа», «Турбаевская ка­тастрофа» та ін.), Д. Багалія («Опыт истории Харьковско­го университета» та ін.), О. Левицького («Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII ст.»).

Помітний слід в економічній науці залишили статис­тичні видання земств України та всесвітньо відомий еко­номіст М. Туган-Барановський.

Навіть за умов переслідування української мови (Ва-луєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 р.) укра­їнське мовознавство досягло нових успіхів. Серед його дослідників слід назвати П. Житецького, О. Потебню, Ф. Міщенка, М. Петрова, І. Франка, П. Чубинського, Б. Грінченка та ін.

Відомими вченими-філологами були М. Дашкевич (за­хідноєвропейська, російська та українська літератури), Ф. Міщенко (класична філологія) та ін.

Література. Мистецтво. Архітектура. На розвиток лі­тератури цього періоду найбільше вплинув великий ху­дожник слова І. Франко.

Франко Іван Якович (1856—1916) — український письменник, учений, громадський діяч. Народився в с Нагуєвичах на Львівщині в родині селянина. У 1875 р. за­кінчив гімназію у м. Дрогобичі, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. З 1894 р. очолював філологічну секцію, з 1898 р. також етнографіч­ну комісію Наукового товариства ім. Т. Шевченка, редагу­вав «Літературно-науковий вісник». Стояв біля витоків Ук­раїнської радикальної партії. Поет-новатор Франко почав друкуватися з середини 70-х років (збірка «З вершин і ни­зин», «Зів'яле листя», поема «Іван Вишенський» та ін.). У його творчому доробку понад 100 творів малої форми та по­вістей і романів: «Борислав сміється», «Захар Беркут», дра­ми «Учитель», «Украдене щастя» та ін., серед численних наукових праць — 5-томне видання «Апокрифів і легенд з українських рукописів» (1896—1910). У бориславському циклі («Ріпник», «На роботі», «Борислав сміється» та ін.) письменник відтворив складну і суперечливу дійсність.

Поряд із Франком плідно працювала ціла група його однодумців — М. Павлик, Н. Кобринська, С. Ковалів, Т. Бордуляк, Є. Ярошинська та ін.

Видатними українськими письменниками були В. Стефаник та О. Кобилянська, які реалістично зображали на­родне життя. Демократичний напрям в українській літе­ратурі репрезентувала письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська), яка в збірці «Народні оповідання» та ін­ших засуджувала кріпосницький лад. Характерним прик­ладом відходу від орієнтованої на селянське життя твор­чості був доробок В. Винниченка. У своїх ранніх творах («Голота», «Краса і сила») він зобразив усі колізії життя мешканців провінційних містечок, відмирання сільських звичаїв і занепад моралі. Вагомий внесок у розвиток укра­їнської літератури тієї складної доби зробили письменни­ки І. Нечуй-Левицький, П. Куліш («Чорна рада»), М. Ко­цюбинський, творчість якого розпочалася в 90-ті роки, у ранніх творах «Для загального добра», «Дорогою ціною» показав життя простих трудівників, пробудження в них почуття людської гідності.

Нечуй-Левицький Іван Семенович (спр. прізвище Левицький; 1838—1918) — письменник. Народився в сім'ї священика у м. Стеблеві на Черкащині. У 1865 р. закін­чив Київську духовну академію. З 1865 по 1885 рік викла­дав у Полтавській духовній семінарії та гімназіях різних міст. Широко відомі повісті Нечуя-Левицького «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879) та ін. Автор іс­торичних творів «Запорожці» (1873), «Гетьман Іван Виговський» (1899) та ін., а також науково-популярних праць: «Унія і Петро Могила...» (1875), «Український гетьман Богдан Хмельницький» (1878), «Історія Русі» (1879). Історичній темі присвячена драма «Маруся Богуславка» (1875). Все життя боровся за чистоту української мови. На цій основі мав суперечки з М. Грушевським. По­мер від дистрофії.

Помітним явищем у літературному житті тих років ста­ла творчість О. Кониського, О. Пчілки, Д. Мордовця, захід­ноукраїнських — Ю. Федьковича, С. Воробкевича та ін.

Значним був творчий доробок драматургії. Твори М. Старицького («Тарас Бульба», «За двома зайцями»), М. Кропивницького («Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» та ін. — усього 40 п'єс), І. Карпенка-Карого (Тобілевича) («Бурлака», «Сто тисяч», «Хазя­їн», «Мартин Боруля») стали основою українського реаліс­тичного театру.

Старицький Михайло Петрович (1840—1904) — письменник, драматург, культурно-громадський і театральний діяч. Народився в с. Кліщинцях на Черкащині в поміщиць­кій сім'ї. Рано осиротів і виховувався в сім'ї В. Лисенка — батька славетного композитора. Вчився у Харківському та Київському університетах (1858—1866). З 1867 р. в Києві займався літературною, громадською, видавничою й теат­ральною діяльністю. Автор п'єс «Не судилось» (1881), «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892), «Доля» (1893), «За двома зайцями», «Маруся Богуславка» (1897), «Оборо­на Буші» (1899) та ін. З 1883 р. (разом з М. Кропивниць-ким) очолював першу українську професійну трупу, у 1885—1891 pp. — театральне товариство, що виокремило­ся з цієї трупи. Протягом 1892—1896 pp. очолює дирекцію трупи М. Садовського.

Автор прозових творів: повістей, роману-хроніки «Богдан Хмельницький» (1894—1897), «Руїна». П'єса Старицького «За двома зайцями» за радянських часів з великими труднощами пробилася на екран.

Попри фактичну заборону, розвивався український те­атр. У 1864 р. у Львові почала діяльність перша в Галичи­ні українська професійна трупа — народний театр «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 p. M. Кропивниць-кий створив у Єлисаветграді першу в Лівобережній Украї­ні українську професійну трупу за участю М. Заньковецької, І. Бурлаки, М. Садовського, Н. Жаркової, А. Макси­мовича та ін. У 1883 р. її директором став М. Старицький, аМ. Кропивницький залишився режисером і актором. Трупа поповнилася талановитими акторами (М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, В. Грицай, Ю. Косиненко та ін.).

Безпосередню підготовку музичних і вокальних сил здій­снював М. Лисенко. У 1885 р. трупа, яка налічувала май­же 100 акторів, поділилася на дві — під керівництвом М. Кропивницького і під керівництвом М. Старицького.

Наприкінці XIX ст. виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого.

Цілою епохою в музичному житті стала музика М. Ли­сенка, який обробив понад 600 зразків українського му­зичного фольклору. Він написав музику до п'єси І. Котля­ревського «Наталка Полтавка», є автором музичних на­родних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та іншої класичної музики, великого циклу «Музика до Кобзаря» Т. Шевченка, який охоплює майже 80 творів. На високий рівень підніс Лисенко й інструментальну музику. Він є автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фан­тазії» та «Елегійного капричіо» для скрипки і фортепіано. Теоретичні праці Лисенка заклали основи національної музичної фольклористики.

На західноукраїнських землях відомими діячами в ца­рині музики були М. Вербицький, І. Лавровський, І. Воробкевич.

Вербицький Михайло Михайлович (1815—1870) — композитор, автор Національного гімну «Ще не вмерла Ук­раїна» (1863). Навчався у Перемишльській гімназії, музич­ній школі. У 1833 р. вступив до Львівської духовної семіна­рії. Його «Школа гри на гітарі» стала першим посібником з теорії музики в Галичині. У 1850 р. став священиком. Вер­бицький — автор 12 оркестрових творів і рапсодій, Служби Божої, низки пісень на тексти Ю. Федьковича. Одним із перших українських композиторів звернувся до творчості Т. Шевченка, поклавши на музику його «Заповіт».

На досягненнях образотворчого мистецтва позначила­ся діяльність художників-передвижників, котрі дотриму­валися принципів реалізму й народності. Серед них були й українці, зокрема С. Васильківський, автор картин «Степ на Україні», «Козача левада», «Ранок» та ін. Його спадщи­на налічує 3,5 тис. полотен. Утвердженню їх творчих ідей сприяло виникнення в 1870 р. у Петербурзі Товариства пе­ресувних художніх виставок, до якого, крім видатних ху­дожників Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), належали відомі українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).

Продовжували традиції Т. Шевченка, особливо в побу­товому жанрі, живописці Л. Жемчужников, І. Соколов,

К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін., які, крім нової тематики, надали йому більшого соціального звучання.

Неповторністю бачення природи відзначалися картини І. Похитонова («Зимові сутінки на Україні», «Сіножать»), К. Крижицького («Хутір на Україні», «Перед грозою», «Жнива»), а також картини реалістичного пейзажу П. Левченка та М. Ткаченка. Майстром побутового жанру був М. Пимоненко («Свати», «Проводи рекрутів» та ін.)- У дусі ідей передвижників творив художник і графік П. Мар-тинович («У канцелярії волосного писаря», «Внутрішність хати козака Грицька Гончара у Вереміївці»).

Зачинателями західноукраїнської школи були К. Устиянович («Шевченко на засланні», «Бойківська пара»), Т. Копистинський («Гуцул у Липовиці», «В селянській ха­ті»). На Буковині працював Ю. Пігуляк («Гуцули», «Лю­бов і вірність», портрети). Найвищі здобутки в живопису на Буковині належать М. Івасюкові, картини якого присвя­чені життю простих людей, історичній темі та ін. У Закар­патті творив відомий живописець Г. Ропікович, який зро­бив багато розписів у церквах.

У скульптурному мистецтві вирізнялися творчі дороб­ки таких майстрів малих форм і портрету, як Л. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак» та ін.), П. Забіла (бюсти М. Салтикова-Щедріна, М. Гоголя, мармуровий портрет Т. Шевченка), Б. Едуардс («Катерина», «Життя невеселе») та ін. У 1888 р. в Києві було відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому (скульптор М. Мікешин). Оскільки зібраних коштів було недостатньо, Мікешину довелось відмовитися від багатьох передбачених у його ескізному малюнку елементів багатофігурної композиції. Цар забо­ронив коню Хмельницького «топтать польськое знамя». Морське відомство виділило для статуї 1600 пудів кора­бельної міді. Скульптор П. Веліонський відлив у Петер­бурзі статую гетьмана, А. Обер створив фігуру коня. З гра­нітних глиб, яке місто передало архітектору В. Ніколаєву і які залишилися від опор Ланцюгового моста, було спо­руджено постамент, зроблено написи: «Волим под царя Восточного» й «Богдану Хмельницкому — Единая Неде­лимая Россия». Міська дума 16 липня 1881 року ухвали­ла встановити пам'ятник на Софійській площі. Скульптурну групу на прохання духовенства розвернули так, що гетьман став показувати булавою на Москву (замість Польщі).

28 вересня 1853 року в Києві було освячено пам'ятник святому рівноапостольному князю Володимиру і Ланцюговий міст. Постамент було зроблено архітектором К. То­на — автором проекту храму Христа Спасителя в Москві, фігуру князя створив архітектор П. Клодт, а скульптор В. Демут-Малиновський прикрасив п'єдестал пам'ятни­ка барельєфом «Хрещення киян», орденом св. Володими­ра та ін.

Пам'ятник був споруджений біля Хрещатицького дже­рела, де «благоверного великого князя Владимира дети крещены», як писалося в «Географическом описании Киє­ва», укладеному ще в 1786 р. За деякими історичними джерелами на цьому місці хрестилися 12 синів Володими­ра. У 1802—1806 pp. за проектом архітектора А. Меленського тут спорудили каплицю, яку увінчала вісімнадця­тиметрова колона із встановленим на капітелі хрестом на кулі. Цю споруду зруйнувала радянська влада.

В архітектурі домінував еклектизм — поєднання еле­ментів різних стилей. У другій половині XIX ст. в Києві бу­ло споруджено будинки Міської думи (архітектор О. Шилле), будинок Купецького зібрання (нині філармонія — ар­хітектор В. Ніколаєв), готелю «Континенталь», Політех­нічного інституту, 1-ї гімназії (архітектор О. Беретті, син В. Беретті), Володимирського собору (архітектори І. Штром, П. Спарро, О. Беретті), Український національний ака­демічний драматичний театр імені І. Франка (архітекто­ри Г. Шлейфер, Е. Братман), оперний театр (архітектор Г. Шлейфер). О. Беретті жив у Києві ймовірно після 1840 р. Викладав історію архітектури в Київському університеті. Автор проекту будинку Першої київської гімназії (1850; нині тут гуманітарний корпус університету), Анатомічно­го театру та ін. Помер у Києві і похований на Байковому кладовищі. В. Ніколаєв теж побудував чимало архітектур­них споруд, зокрема в Києві збереглася чудова архітектура Трапезної церкви Києво-Печерської лаври, автором якої він є (1893—1895). Трапезна і церква були розписані ху­дожниками І. Їжакевичем і Г. Поповим за проектом архі­тектора А. Щусєва.

В Одесі в ці часи з'явився будинок оперного театру (ар­хітектори Ф. Фельнер, Г. Гельмар). На західноукраїн­ських землях ведучим архітектурним стилем було «віден­ське бароко». У цьому стилі споруджений будинок Галиць­кого сейму (архітектор І. Гохбергер), Музей етнографії та художніх промислів (архітектор Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу у Львові (архітектор В. Садлівський). У Закарпатті вражає своєю архітектурою мислив­ський палац графів Шенборнів та ін.

Скасування кріпосного права та розвиток капіталізму змінили економічну структуру України. Після завершен­ня промислового перевороту на початку 90-х років зроста­ли міста, великі підприємства, на основну вугільно-мета­лургійну базу всієї Росії перетворився Південь України. Правобережжя стало важливим районом цукроваріння. Формувалися буржуазія і пролетаріат, загострилася кла­сова боротьба як наслідок тяжких умов життя трудящих. Суспільно-політичний і національний рух в Україні став важливим чинником прогресу українського суспільства, вагомим стимулом зростання політичної та національної самосвідомості народу, виразником прагнень якого була демократична інтелігенція. Вона сприяла становленню й консолідації української нації, хоча масовою національ­ною самосвідомістю буржуазія і пролетаріат ще не пройня­лися. Однією з головних причин цього була інтернаціона­лізація господарського життя.

Розгортання масового загальнодемократичного ви­звольного руху в Російській та Австро-Угорській імперіях істотно стимулювало масовий український національний рух. Саме тоді було закладено міцні підвалини для подаль­шого розвитку української культури.

Найважливіші події

1853—1856 pp. — Кримська війна.

1861 р. — селянська реформа в Російській імперії.

1860-ті роки — утворення українських «громад».

1860-ті роки — утворення в Західній Україні двох ідейних течій — «народовців» та «москвофілів».

1861—1862 pp. — видання українського часопису «Основа» в Пе­тербурзі.

1863 р. — Валуєвський циркуляр.

1864 р. — земська, судова та освітня реформи в Російській імперії.

1865 р. — прокладення першої залізниці в Україні від Балти до Одеси.

1868 р. — заснування товариства «Просвіта» у Львові.

1873 р. — заснування літературного товариства ім. І Шевченка у Львові.

1876 р. — Емський указ Олександра II.

1885 р. — Заснування Народної Ради у Львові.

1890 р. — утворення «Братства тарасівців».

1890 р. — створення першої української політичної партії в Гали­чині (Русько-українська радикальна партія).

Запитання. Завдання

1. З'ясуйте значення реформи 1861 р. для політичного та еконо­мічного розвитку України.

2. Визначте особливості розвитку капіталізму в Україні.

3. Охарактеризуйте соціальне становище трудового народу Укра­їни внаслідок реформ 60-х років XX ст.

4. Чим було зумовлене переміщення центру національно-виз­вольного руху в 70—90-ті роки XIX ст. до Західної України?

5. Проаналізуйте основні напрями боротьби патріотичних сил України проти соціального та національного гніту в другій половині XIX ст.

6. Які нові товариства, групи та організації виникли в Україні у пореформений час?

7. Складіть стислі автобіографічні довідки про найвидатніших дія­чів української культури другої половини XIX ст.