Формування наукових центрів українознавства

Характерною ознакою першої половини XIX ст. було дальше розгортання заходів російського уряду щодо викорінення української культури, згортання її літератури, мови, історичної науки, народної пам'яті про історичні події, процеси і явища, які відбувалися в Україні з найдавніших часів до XIX ст. Цікаво, що переважна більшість української аристократії пішла на співпрацю з російським царизмом і фактично втратила українську ментальність.

Деяка частина національної інтелігенції прагнула вистояти проти цього натиску, використати будь-який привід для популяризації свого народу, вітчизни, власної культури, національної свідомості й відновити щодо України історичну справедливість.

Трапилося так, що, починаючи з перших років XIX ст., питання національної ідеї стали виступати на перший план. Функцію пропаганди національної ментальності взяли на себе патріотично зорієнтовані інтелектуали.

Працюючи у цьому напрямі, українська інтелігенція пройшла, по-суті, три етапи. На першому етапі переважав потяг до історичних джерел, документів, фольклорної пам'яті, різного роду писемних та етнографічних старожитностей.

На другому етапі інтелігенція звернулася до мовного коріння, обґрунтування закономірностей існування української мови, народного опрацювання та застосування як найбільшого народного скарбу в літературі, освіті та театральному житті.

Й на третьому - йшлося про необхідність створення політичних організацій, які здатні розгорнути боротьбу за вільний національний розвиток та державну незалежність.

З повним правом можна сказати, що значний вплив на діяльність української інтелігенції справили ідеї німецького філософа Иоганна Гердера про етнічну культуру селянства.

Вивчаючи духовний потенціал українського народу, Й.Гердер дійшов висновку, що "Україна стане новою Грецією: прийде день і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля".

Як і передбачав Й.Гердер, пробудження національної свідомості українців розпочалися у кінці XVIII ст. і набрало бурхливого розвитку у І пол. XIX ст. Аматорський підхід до вивчення історії

українського народу та його старожитностей трансформувався в наукові дослідження різних галузей українознавства: історичного, етнографічного, фольклористичного та мовознавчого.

Українському народознавству присвятили свої праці О.Шафонський ("Черниговского наместничества типографическое описание". - 1786), О.Рігельман ("Летописное повествование о Малой России". - 1785-1786), Я.Маркович ("Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях". - 1798), анонімний автор "Історії Русів" (кінець XVIII - початок XIX ст.).

Згадані автори спробували дати відповідь на питання про походження українського народу (О.Шифонський), українського козацтва (О.Рігельман), його самобутню високу культуру (Я.Маркович), спадкоємність Київської Русі („Історія Русів") тощо.

Серед названих праць найбільшою популярністю користувалася "Історія Русів". її знали, читали і використовували тогочасні історики Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, прозаїки і поети М. Гоголь, О.Пушкін, Т.Шевченко, П.Куліш та багато інших діячів культури.

У становлення українознавства як науки внесли відчутний вклад чотиритомна "История Малой России" (1822) Д.Бантиш-Каменського, "Краткое описание о казацком малороссийском народе" (1847) П.Симоновського, п'ятитомна "История Малороссии" (1842-1843) М. Маркевича, перший збірник українських народних творів "Опыт собрания старинных малороссийских песен" (1819) М.Церетелєва, дві українські пісенні збірки "Малоросійські пісні" (1827) та "Українські народні пісні" (1834) першого ректора Київського університету М.Максимовича, фольклорна п'ятитомна праця "Запорожская старина" (1833-1838) молодого харківського вченого І.Срезневського та інших авторів.

Названі праці не залишили спокійними ту частину українського суспільств, яку царизм прагнув денаціоналізувати, відштовхнути від джерел історії та культури.

У першій половині XIX ст. стали виділятися в окрему наукову галузь дослідження національної мови. Склалося так, що у першій половині XIX ст., в результаті урядової денаціоналізації, українською мовою стали користуватися переважно селяни. Більшість заможної верстви вважала її згубою, селюцькою, непридатною для висловлювання тонких думок та почуттів. У зв'язку з цим між собою переважна більшість українського чиновництва та інтелігенції спілкувалася російською мовою.

Національно свідомі інтелігенти робили все, щоб захистити українську мову від нападок русифікаторів, довести, що вона є мовою самобутньою, вишуканою, що вона може внести гідний вклад у світову цивілізацію і має право на існування як мова стародавнього народу.

Письменник І.Котляревський один із перших продемонстрував, що "селянська мова" є високохудожньою і літературною, і нею можна створювати такі шедеври, як "Енеїда" (1798).

За цих обставин з'явилися перші наукові розвідки, автори яких ставлять собі за мету "оживити українське наріччя", не допустити його зникнення. Зокрема, О.Павловський у 1818 р. Створив "Грамматику малороссийского наречия", в якій зробив спробу довести самобутність української мови, дати її граматичний аналіз, опрацювати фразеологію тощо. У 1823 р. І.Войцехович склав невеликий словник української мови. У 1834 р. На захист української мови виступив харківський вчений-славіст І.І.Срезневський. У статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834) він пророкував її велике літературне майбутнє.

Дослідники стверджують, що у першій половиш XIX ст. народознавчі інтереси в Україні захопили широкі кола викладачів навчальних закладів, студентів-любителів старожитностей, національної культури та мови.

Інтерес до народних джерел, української історії та літератури, фольклорно-етнографічної інформації став об'єднувати дослідників у загальноукраїнські, губернські та регіональні центри українознавства.

З повним правом можна стверджувати, що перший науковий центр з проблем народознавства став формуватися на базі Харківського університету, який був створений у 1805 р. його першим ректором Василем Каразіним.

Помітну роль відігравали в ньому такі діячі культури, як: декан університету Григорій Успенський, письменник Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, прозаїк Григорій Квітка-Основ'яненко. Навколо їх групувалася освічена молодь, студентство, в тому числі і майбутній засновник Кирило-Мефодіївського товариства - Микола Костомаров.

Харківське наукове товариство організувало видання таких часописів, як "Харьковский еженедельник", "Украинский журнал" та інших видань.

Важливим центром культури стало місто Полтава. Письменник І.Котляревський стає центральною фігурою українознавчих студій, неперевершеним знавцем звичаїв та усної народної творчості. У Прилуцькому повіті народознавчу роботу розгорнув письменник, фольклорист та етнограф П.Білецький-Носенко, Миргородському - Василь Ломиковський та ін. Опубліковані ними дослідження "О Малороссии", "Записки о Полтавской губернии" (1848-1859) містили значні інформативні відомості про Полтавщину, її людей, культуру, народну творчість тощо.

Важливим народознавчим центром стало також місто Одеса. Тут у першій половині XIX ст. відкрито ліцей (1817), Інститут східних мов (1828), музей старожитностей (1828), сільськогосподарське товариство, Товариство історії і старожитностей. Результати досліджень публікувалися у заснованих "Одесском альманахе", "Одесском вестнике", "Записках" товариства історії та інших виданнях. Найвидатнішою фігурою діяльності цих об'єднань культури був історик, економіст, етнограф та публіцист Аполлон Скальковський, перу якого належать праця "История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожзкого" (у трьох томах). Автор цієї роботи критикувався М.Максимовичем та Т.Шевченком за перекручування історії гайдамацьких рухів. Зокрема, коли А.Скальковський назвав гайдамацтво розбійницьким рухом, Т.Г.Шевченко відреагував так:

"Гайдамаки не воины -разбойники, воры, пятно в нашей истории..."

Брешеш, Людомире! За святую правду волю Розбійник не стане, не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб'є живе серце За свою країну.

Тобто, в трактовці Т.Г.Шевченка гайдамаки виступають як борці за "святу правду"¹².

У 40-х роках XIX ст. значним народознавчим центром стає Київ. У 1834 р. тут засновується університет, який очолив історик,

краєзнавець, фольклорист, етнограф та природознавець М.О.Максимович.

У 1843 р. при Канцелярії Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора започатковується Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. Університету та Комісії судилося стати центрами діяльності авторитетної професури, здібної до історичних пошуків наукової молоді, в тому числі М.І.Костомарова, Т.Г.Шевченка, М.І.Гулака, П.О.Куліша та багатьох інших відомих в Україні людей ³.

Зокрема, вже у першій половині XIX ст. ім'я П. Куліша було відоме не тільки в Україні, айв Москві та Петербурзі. Йому належав перший український історичний роман "Чорна Рада" (1846), історична праця "Повесть об украинском народе" (1846). Працюючи у Київському університеті, опублікував свою книгу "Славянская мифология" М.Костомаров. Велику роботу у Комісії розгорнув художник Т.Г.Шевченко.

У 20-х роках ХГХ ст. розпочинається археологічне дослідження Києва. Археолог Кіндрат Лохвицький дослідив руїни Десятинної церкви, Золотих воріт. Історик та археолог Максим Берлінський створив роботу "Краткое описание Киева" (1820), Іван Фундуклей "Обозрение Києва в отношении давностей" (1847).

Багато зробила для розвитку українознавства комісія при Київському учбовому окрузі (1851-1864). Вчені Д.Журавський, П.Павлов, М.Іванишев, М.Маркевич, М.Максимович, А.Метлинський писали про народний побут, географічні відомості, культуру простого народу, за що переслідувалися офіційним чиновництвом.

Українознавчі центри були не тільки в Україні, а й у Петербурзі та Москві, в яких університети та установи, за висловом Є.Гребінки, стали "колонією освічених українців". Українознавчі матеріали викликали великий інтерес у М.Гоголя, О.Пушкіна, Є.Гребінки, М.Маркевича, О.Бодянського (Москва) та інших діячів української та російської культури. Завдяки зусиллям О.Бодянського у 1846-1848 pp. побачили світ "Літопис Самовидця", "Історія Русів" та інші історичні праці.

У першій половині XIX ст. усна народна творчість та фольклор українського народу відгукнулися на події війни 1812 р. Важке становище кріпацтва, боротьбу селян під проводом У. Кармелюка, Л.Кобилиці. Про це розповідали народним масам носії народних творів, кобзарі Остап Вересай, Федір Гриценко, Андрій Шут та ін.

Усна народна творчість плідно вплинула на художню літературу. Батьком української літератури став І. Котляревський, який народну мову ввів у літературу, створивши такі шедеври як "Енеїда" (1792), "Наталка полтавка" (1838), "Москаль-чарівник" (1841). Славлячи автора згаданих творів, Т.Г.Шевченко писав:

Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди. Поки сонце в небі сяє, тебе не забудуть! ^и

Продовжуючи започатковані І. Котляревським традиції, створили талановиті твори П.Гулак-Артемовський ("Пан та собака"), Г.Квітка-Основ'яненко („Пан Халявський", "Сватання на Гончарів-ці"), Є.Гребінка, Л.Боровиковський та ін.

Вершиною формування нової української літератури першої половини XIX ст. стала творчість Т.Г.Шевченка. Поетична збірка "Кобзар" (1840) була свідченням народження нового майстра української поезії, якому пізніше судилося стати національним пророком.

Його твори першої половини XIX ст. та й пізніших часів відзначаються реалістичністю та революційним демократизмом. А його "Заповіт" закликав людей до активної боротьби за своє щасливе майбутнє:

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров'ю Волю окропіте!

І мене в сім'ї великій, сім'ї вільній, новій Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

У першій половині XIX ст. національне відродження охопило й Східну Галичину. Як і в Наддніпрянщині, в середовищі західноукраїнської інтелігенції став помітним потяг до української (русинської) усної народної творчості, української мови, історичних знань, літературно-художнього життя.

Так, наприклад, західноукраїнський фольклорист Зоріан Доленча-Ходаковський зібрав 3 тис. пісенних текстів, з них 1400 українських. Митрополит Михайло Левицький задумав створити україномовні школи.

Один із церковних служителів Іван Мочильницький створив "Граматику язика словено-руського" (1829), яка повинна була репрезентувати українську мову.

Історик Денис Зубрицький написав "Нарис з історії руського народу в Галичині" (1837) та тритомну "Історію древнього Галицько-руського князівства" (1852—1855), в яких він обґрунтовує самобутність східних галичан як українців, правонаступницею яких є російська держава '.

У 30-х роках XIX ст. центр української національної самосвідомості перемістився у Львів. Лідерами народознавства стала виступати студентська молодь, серед яких особливе місце посіли Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які ввійшли в історію як члени гуртка під назвою "Руська Трійця"¹⁷.

Створений ними гурток став працювати над очищенням мови від діалектів, збором фольклорно-етнографічних матеріалів, перекладом літературних творів на живу українську мову ("Слово о полку Ігоревім"), створенням читанок для дітей тощо.

"Руська Трійця" стверджувала, що східні і західні українці належать до однієї родини, мають спільну історію та культуру.

Члени їх гуртка листувалися з діячами західнослов'янського відродження - П.Шафариком (автором праць: "Історія слов'янської мови", "Про походження слов'ян", "Слов'янські старожитності" -1826-1837), Я. Коларом, Г.Петровичем, К.Гавлічеком та ін.

Вони мали стосунки також з М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським та ін. діячами культури Східної України.

Вважали, що українські землі повинні об'єднатися на правах федерації в соборну державу.

У 1837 р. у Будапешті „Руська Трійця" видала альманах "Русалка Дністрова", в якому видруковували народні пісні, думи, перекази, історичні документи, публіцистичні статті ¹.

"Русалка Дністрова" не вписувалася у політику габсбургської денаціоналізації, була викликом клерикалізму. Не дивно, що альманах був зустрінутий владою вороже і конфіскований, а його автори зазнали політичних репресій: Шашкевич помер у 1843 p., Вагилевич відійшов від громадського життя, а Головацький змушений був покинути рідний край.

Король

Розвиток науки і культури

У складних соціальних та економічних умовах продовжували розвиватися освіта і культура, хоча класова поляризація стримувала інтелектуальний розвиток трудового населення.

Освіта. Система шкіл в Україні не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. За даними на середину 40-х років, у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях з населенням понад 7 млн. душ було лише до 10 тис. учнів, причому 70 % із них становили діти дворян, чиновників, купецтва. Нестача приміщень, підручників, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальній роботі початкових шкіл. Русифікаторська політика царизму в Україні, що особливо посилилася після польського повстання у 1830 p., гальмувала розвиток національної школи. На кінець 50-х років XIX ст. на всіх українських землях було лише 1300 початкових шкіл, в яких навчалося 67 тис. учнів.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 року впроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

Парафіяльні школи були початковими, навчання в них тривало 4—6 місяців у селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ православної релігії.

У повітових училищах і професійних навчальних закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці з заможних верств населення. Для дворянства засновувалися гімназії. Протягом першої половини XIX ст. гімназії було відкрито в Одесі, Харкові та Києві (по дві), Чернігові, Полтаві, Катеринославі та інших містах. З 1828 р. навчання в них тривало 7 років.

Крім державних, у селах, особливо на Полтавщині й Чернігівщині, продовжували діяти дяківські школи, що утримувалися коштом батьків, де діти навчалися переважно українською мовою, читали буквар, часослов і псалтир, співали церковних пісень.

Діяли також приватні пансіонати, що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830— 1831 pp. закритий, згодом переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, відкритий у 1820 р. коштом братів Безбородьків і перетворений у 1832 р. на гімназію вищих наук. Більшість польських середніх шкіл було переформовано в російські гімназії після подій 1830—1831рр.

Розвивалась і вища освіта. Велике значення мало заснування у 1805 р. Харківського університету на кошти, зібрані місцевим дворянством і купецтвом, який підготував до середини століття майже 3 тис. фахівців. Царський уряд не був заінтересований у відкритті університетів. Головну роль у відкритті цього закладу відіграли зусилля учня Г. Сковороди В. Каразина, який мав вплив на Олександра І в перші, ліберальні роки його царювання.

У 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею відкрився Київський університет. В урядовому документі було заявлено, що його відкривають «для поляків Південно-Західного краю». Згодом українські університети, всупереч сподіванням уряду, стали центрами науки і культури. Якщо в рік відкриття Харківського університету в ньому навчалося 65 студентів, то в 1855 р. — 492. Відповідно в Київському університеті у 1834 р. навчалося 62, у 1855 р. — 808 студентів.

У Західній Україні успішно працював Львівський університет, який мав філософський, теологічний, юридичний та медичний факультети. На початок 40-х років у ньому навчалось 1184 студенти. 31826р.у м. Чернівцях працював ліцей, який мав богословський та філософський факультети.

Розвиток капіталістичних відносин вимагав створення мережі професійних закладів. У зв'язку з цим 1804 р. в Чернігові було відкрито перше в Україні ремісниче училище. З часом у Полтаві і Херсоні відкрилися училища для підготовки службовців державних установ. В Одесі відкрилося садівниче училище, землеробське у Харкові, землемірне у Кременці, училище торговельного мореплавання у Херсоні. Сприяли підготовці кадрів для народного господарства бібліотеки, музеї, друкарні. Авторитетним був науково-дослідний інститут «Оссолінеум», заснований 1817 р. польським ученим Ю. Оссолінським. При ньому діяла велика бібліотека й музей рідкісних колекцій пам'яток історії, культури і мистецтва.

У Закарпатті не було жодного вищого навчального закладу, а Чернівецький ліцей готував церковнослужителів. Система початкової освіти теж була підпорядкована церковним властям. До неї на всіх західноукраїнських землях належали трикласні школи, які після революції 1848— 1849 pp. стали чотирикласними, оскільки учні почали вивчати основи сільськогосподарських знань у галузі землеробства, садівництва, городництва та ін.

Наука. Усі освітянські осередки були центрами науки. За дореформений період 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали в Харківському, Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими були математики М. Остроградський і Т. Осиповський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров. У цьому університеті успішно розвивались медичні науки (П. Шуминський, І. Каменський та ін.). Харківські та київські вчені проводили дослідження з астрономії, фізики, ботаніки, хімії, геології, географії тощо.

У Київському університеті працював талановитий учений І. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. Вернадського).

Біля витоків українського народознавства стояв видатний учений-енциклопедист М. Максимович.

Максимович Михайло Олександрович (1804—1873) — учений, природознавець, історик, фольклорист, літературознавець, громадський діяч, перший ректор Київського університету ім. Св. Володимира (1834—1835), член-кореспондент Петербурзької АН (1871). Народився на хуторі Тимківщина (нині с. Богуславець на Черкащині). Освіту здобув у Новгород-Сіверській гімназії та Московському університеті, у 1833 р. став його професором. У історичних дослідженнях «Откуда пошла русская земля...» (1837), «О происхождении варягов-русов» (1841) дійшов висновку про спільні корені російського, українського та білоруського народів, критично проаналізував норманську теорію походження давньоруської держави. Найвідоміші фольклористичні праці — «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849) та інші започаткували українську фольклористику. Вагомий внесок зробив у розвиток археології і мовознавства. Написав і опублікував 260 праць і творів. Він став першим дослідником Коліївщини — народного повстання на Правобережжі 1768 року.

У формуванні історичної свідомості українців помітну роль відіграла праця М. Маркевича «История Малороссии» (1842—1843). Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво зібрав А. Скальковський. Цікавою була його «История Новой Сечи, или Последнего коша Запорожского» (1841).

Видатною особистістю був історик Д. Бантиш-Каменський.

Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788— 1850) — історик, археограф. Один із перших в Росії дослідників української історії. Походив із старовинного роду молдавських князів. Народився в Москві в родині історика. Освіту здобув у Московському університеті. Працюючи в 1816—1825 pp. завідуючим канцелярією київського військового губернатора Рєпніна, зібрав цінні матеріали, зокрема архівні, з історії України, на основі яких написав 4-томну «Историю Малой России» (1822). Був тобольським і віденським губернатором, членом департаменту Міністерства внутрішніх справ. Помер 25 січня 1850 року. Його «История Малой России со времени ее присоединения к Российскому государству до отмены гетманства» є однією з найкращих книг з історії України в аспекті об'єктивності, залучення колосального масиву маловідомих документів і архівних матеріалів, а також намагання показати роль духовності в історії як одного з найважливіших чинників буття. Йому належать також праці «Словарь достопамятных людей Русской земли» у 5 томах, «Биография Русских генералисимусов и генерал-фельдмаршалов» у 4 томах та ін. Похований у Донському монастирі у Москві поряд з батьком і дідом.

У 20—30-ті роки у Львівському університеті велися дослідження в царині краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою. У 1818 р. в Петербурзі було опубліковано першу граматику української мови, складену філологом О. Павловським. І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях спростували твердження великодержавників Росії та Польщі, буцімто українська мова є діалектом російської та польської. У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції «Собор руських учених», на якому Я. Головацький прочитав реферат про «окремішність» української мови. З'їзд обговорив питання народної мови в школі тощо.

Література. Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграла творчість основоположників новоукраїнської літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, Т. Шевченка. Зачинателем нової української літератури став І. Котляревський, автор «Енеїди».

Котляревський Іван Петрович (1769—1838) — письменник, перший класик нової української літератури. Народився в Полтаві в сім'ї дрібнопомісного дворянина. У 1780—1789 pp. навчався у Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії, вчителював, був на військовій службі, брав участь у поході на Туреччину (1806). У 1808 р. в чині штабс-капітана вийшов у відставку. Працював наглядачем Полтавського будинку виховання бідних дворянських дітей. З 1818 р. брав участь у масонській ложі «Любов до істини». Був обраний членом харківського Товариства аматорів красної словесності, почесним членом петербурзького Вільного товариства аматорів російської словесності. Літературну діяльність почав з 1794 р. переробкою «Енеїди» Вергілія. Цей твір (вперше виданий частково в 1798 p., а повністю в 1842 p.), започаткував нову добу в українській літературі. Помер і похований у Полтаві.

Визначне місце в розвитку української літератури належить П. Гулаку-Артемовському, Г. Квітці-Основ'яненку, І. Срезневському, А. Метлинському, М. Костомарову — відомому історикові України.

Українська інтелігенція була виразником національної самосвідомості. Зокрема, у творчості Т. Шевченка найяскравіше відобразилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури, які стали найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст.

Суперечливість і неоднозначність духовного і літературного життя в Україні тих років можна простежити і на творчості визначного письменника, мовознавця, історика, критика і публіциста П. Куліша (1819—1897). Значення його творчого спадку багато десятиліть замовчувалося. Куліш прагнув активізувати українське культурно-національне відродження, акцентуючи на цьому як в наукових, так і в літературних творах, серед яких особливої уваги заслуговує двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних творів і матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Як поет-романтик, Куліш проповідував просвітницькі, християнські ідеї та моральні цінності.

Розвивалася бібліотечна справа. Наприкінці 30-х років почала функціонувати бібліотека Київського університету. Для жителів Одеси 1830 року було відкрито першу в Україні публічну бібліотеку. Великими зібраннями славилися бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею (Одеса). Проте не всі верстви населення могли ними користуватися.

Отже, при всьому різноманітті художньо-естетичних принципів (просвітницький реалізм, романтизм, критичний реалізм) усіх тогочасних діячів літератури об'єднувало бажання розвивати і збагачувати українську літературу на національній основі, художнім словом надихати справу формування національної самосвідомості українського народу.

Живопис і архітектура. На розвиток українського образотворчого мистецтва помітно вплинула петербурзька Академія мистецтв. Професійні майстри живопису І. Сошенко, Д. Безперчий, Т. Шевченко та ін., що працювали в Україні, були її випускниками, вихованцями К. Брюллова, його послідовниками. Важливу роль у розвитку української художньої культури відіграв випускник академії К. Павлов.

У архітектурі першої половини XIX ст. пишність українського бароко замінив академічний, стриманий стиль класицизму. Під час планування міст обов'язково вирізнявся адміністративний центр із майданом, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів були просторими.

Забудовувалися міста, засновані наприкінці XVIII ст.: Маріуполь, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона у 1809 р. було споруджено перший будинок оперного театру. Архітектурний стиль тогочасного Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджено церкву на Аскольдовій могилі (у 1810 р. дерев'яну церкву замінили кам'яною ротондою з колонадою та ампірною банею. На одному з малюнків Шевченка відображено її вигляд у 1846 p.), церкву Різдва Христового (1810—1814), яка мала для українців особливе значення. Саме в ній стояла труна з тілом Шевченка від 6 до 8 травня 1861 року. Меленський збудував ансамбль Контрактового майдану на Подолі. За його проектами споруджено пам'ятник на честь поновлення Києву Магдебурзького права. У 1837—1848 pp. за проектом відомого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Київського університету, його обсерваторію, Інститут шляхетних дівчат.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркової архітектури, зокрема, таких пам'яток, як палац Розумовського в Батурині, палац Галагана в с. Сокиринцях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, знаменита «Софіївка» в Умані, названа на честь дружини графа Потоцького Софії, де руками кріпосних були насипані гори, викопані ставки, збудовані гроти тощо, парк «Олександрія» на березі Росі у Білій Церкві.

Музика. Театр. Розвивалася і музично-пісенна творчість. Продовжували побутувати хліборобські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, весільні та ін. Популярними були пісні-романси, зокрема «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Заповіт» та ін. Славилися кобзарі, лірники Андрій Шут, Остап Вересай.

Навесні 1838 р. композитор М. Глинка перебував в Україні з метою набору співаків. Він набрав для капели 19 хлопчиків і двох дорослих. Серед них був С. Гулак-Артемовський — небіж письменника П. Гулака-Артемовського, який згодом став родоначальником української національної опери.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813—1873) — композитор, співак, драматичний артист, драматург. Народився у м. Городище (тепер Черкаської області) у сім'ї священика. Закінчив Київське повітове духовне училище, Київську духовну семінарію. Вокальної майстерності навчався в Петербурзі, Парижі та Італії (1839—1842). Співав у флорентійській опері (1841—1842). Протягом 1842—1864 pp. був солістом російської імператорської опери в Петербурзі, 1864—1865 pp. — Великого театру у Москві. Найвідоміша опера Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка стала українською музичною класикою. До творчої спадщини Гулака-Артемовського належать українські пісні «Стоїть явір над водою» (присвячена Т. Шевченку, з яким автор дружив з 1838 р.), «Спать мені не хочеться» та ін. В Україні Гулак-Артемовський побував у 1843 р. з метою добору співаків та у 1850 p., коли гастролював з італійською оперною трупою. Захоплювався народною медициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854).

Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб, на яких виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький. Організовувалися численні благодійні концерти. Такі концерти влаштовувалися і під час знаменитої контрактової ярмарки в Києві. На них бували М. Гоголь, Т. Шевченко, А. Міцкевич, О. Бальзак та інші відомі люди.

Із великими концертами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Церковний хоровий спів захоплював прихожан.

Театральне мистецтво побутувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. Продовжував діяти кріпацький театр. На Полтавщині І. Котляревський та М. Щепкін започаткували професійний український театр. У 1819 р. відбулася постановка «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна драматургія збагатилася творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка. Особливо активізувався розвиток театру в 30—40-ві роки. У зміцненні його реалістичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Основою його драми «Назар Стодоля» (1843) став соціальний конфлікт.

Отже, основним змістом соціально-економічного, політичного і культурного розвитку України в першій половині XIX ст. був розпад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного ладу. Це активізувало суспільно-політичне життя, становлення української нації, розвиток національного руху. Такі процеси позначились і на культурному розвиткові народу України, який за умов кріпосництва і русифікаторської політики царизму все ж збагатив людство новими культурними здобутками.