Така милість дворян і царя

(Українські народні думи та історичні пісні. - К., 1955. - С. 270) В іншій пісні закликалося до боротьби:

А ви, хлопці любі-милі, Хапайте ся до сокири, Остріть коси, остріть вила -Аж так пукне панська жила!²¹

Характеризуючи опубліковані на Україні усні твори, визначний російський літературознавець, революціонер, демократ М.О.Добролюбов писав, що в українській пісні „вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становить там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слово минулих подвигів" ².

Отже, молода українська література зародилася і розвинулася на основі народної творчості, ввібравши в себе всю її тематичну палітру. Провідне місце у становленні української літератури у першій половині XIX ст. належало І.П.Котляревському, П.П.Гулаку-Артемовському, Г.Ф.Квітці-Основ'яненку, Є.П.Гребінці, Л.І.Боровиковському, А.Л.Метлинському, Т.Г.Шевченку.

Посуті, з появою творів І. П. Котляревського ("Енеїда", "Наталка-Полтавка", "Москаль-Чарівник") українська мова стала літературною. Повісті Г.Ф.Квітки-Основ'яненки ("Пан Халявський", "Маруся", "Сердешна Оксана", "Українські дипломати"), п'єси ("Дворянські вибори", "Сватання на Гончарівці", "Щира любов") розповідали про кріпосницьку дійсність, мрії простих людей про особисте щастя.

Перша половина XIX ст. позначилась появою нової української літератури, яка відверто стала засуджувати феодально-кріпосницьку систему, кликати народ до боротьби. Основоположником цього напрямку став поет, революціонер, демократ Т.Г.Шевченко (1814-1861).

Його перу належать такі твори: поетична збірка "Кобзар" (1840), поема "Гайдамаки" (1841), гостросюжетні поетичні шедеври "Сон", "Кавказ", "Єретик", "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє", "Заповіт", "Я не нездужаю, нівроку" та ін.

В поемах, віршах, прозових та драматичних творах Шевченко пише про тогочасне село, в якому Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, похилились, Стави бур'яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть ²³.

Малюючи картини убогості та безнадійної експлуатації, Т.Г.Шевченко вчив селян "хиренну волю", яку приспав царизм, будити громадою шляхом повстання Ознайомившись з творчістю Т.Г.Шевченка, російський революціонер-демократ М.Г.Чернишевський, даючи відсіч тим великодержавникам, які не визнавали української літератури, писав: "Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література... не потребує нічиєї ласки"²⁵.

У другій половині XIX ст. українська література продовжувала розвиток реалістичної школи та революційного демократизму, співставляючи свою тематику з російськими письменниками.

Демократичний напрямок в цей час представляли Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська, 1833-1907), Л.І.Глібов (1827-1893), П.О.Куліш (1819-1897), Панас Мирний (Панас Якович Рудченко. 1849-1920), І.С.Нечуй-Левицькип (1838-1918), М.М.Коцюбинський (1864-1913), П.Л.Грабовський (1864-1902), Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка. 1871-1913), Ю.А.Федькович (1834-1888), /. Я. Франко, О.Ю.Кобилянська (1863-1942) та інші.

Так, наприклад, творчість Марка Вовчка ("Інститутка", "Маруся") репрезентують реалістичні образи кріпаків, які не мирилися з рабством й прагнули здобути волю; байки Л.Г.Глібова ("Вовк та ягня", "Щука", "Хмара", "Солом'яний дід") критикували хижацьку мораль поміщиків та кріпосницький суд; сатиричні поезії С.В.Руданського ("Засідателі", "По чому дурні", "Царі", "Пан і Іван в дорозі") належать до кращих зразків національного гумору. А пісня "Повій, вітре, на Вкраїну" стала взірцем пісенно-романсової лірики; художні повісті та романи П.О.Куліша ("Чорна рада", "Михайло Чернишенко") позначені глибоким історизмом, боротьбою українського народу за національне визволення.

Понад 50 романів, повістей та оповідань І.С.Нечуй-Левицького ("Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Бурлачка") відзначаються високою художньою майстерністю та реалізмом, співчуттям до простої людини; романи Панаса Мирного ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", "Голодна воля") змальовують пореформене село, бідноту та безправ'я селян.

Повісті та оповідання М.М.Коцюбинського "П'ятизлотник", "Для загального добра", "Посол від чорного царя" критикують українську ліберальну інтелігенцію, яка не турбується про свій народ, займається лише марнослів'ям; поезія Лесі Українки ("Досвітні огні", "Сім струн", "Сльози-перли") є могутнім закликом до боротьби, зверненням до пролетаріату виконувати свою революційну місію.

Літературна спадщина І.Я.Франка становить близько 5 тис найрізноманітніших друкованих праць. У художніх творах ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Вічний революціонер", "Каменяр", "Панські жарти", "Наймит", "Марійка", "Борислав сміється") І. Франко показав розуміння інтернаціональної суті робітничого руху, схилив голову перед людьми, які присвятили своє життя революції:

Вічний революціонер -Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, Він живе, він ще не вмер. (І. Франко. "Гімн")

У творах талановитої письменниці О.Ю.Кобилянської ("Людина", "Царівна", "Природа", "Земля") показані люди - шукачі правди, протестанти проти насильства.

Отже, навіть цей короткий перелік літературних праць свідчить, що українська література у XIX ст. вийшла на широку дорогу свого саморозвитку й посіла почесне місце у світовому культурному процесі.

У XIX ст. відбувся певний розвиток українського сценічного мистецтва. Українська драматургія була нерозривно зв'язана з розвитком національного театру й опановувала у своїх творах метод критичного реалізму.

У першій половині XIX ст. театр починав свій розвиток зі створених поміщиками кріпосницьких театральних труп, оркестрів, хорів, капел та ін. творчих груп. Зокрема, в селі Качанівка на Чернігівщині музикантів-кріпаків навчав видатний російський композитор М.І.Глінка.

У поміщицьких театрах поруч з п'єсами російських та європейських драматургів, ставилися п'єси І.П. Котляревського "Наталка-Полтавка", "Москаль-Чарівник", Г.Ф.Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" та ін.

З часом стали виникати аматорські театри, які стали предтечею виникнення театральних професійних колективів. Так, наприклад, на початку XIX ст. аматорський театр створив І.Я.Котляревський, вельможа Катерини II Д.П.Трощинський, Ніжинську гімназія вищих наук. Центрами професійних театрів стали Харків та Полтава. У Харкові у цій справі важливу роль відіграв Г.Ф.Квітка-Основ'яненко, який залучив до діяльності театру М.С.Щепкіна (1788-1863).

Постійно ставилися М. В. Гоголя "Ревізор", І.П.Котляревського "Наталка-Полтавка", "Москаль-Чарівник"; Г.Ф.Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-деншик". Полтавчани викупили М.С.Щепкіна з неволі.

В другій половині XIX ст. українська драматургія була збагачена творами М.П.Старицького, М.Л.Кропивницького, І.К.Карпенка-Карого, Т.Г.Шевченка, І.С.Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Ю.Федьковича, І.Я.Франка та багатьох інших авторів.

Зокрема, 25 п'єс створив М.П.Старицький "Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці", "Не судилося", "У темряві") розповідають про побут селян, про їх боротьбу з куркулями; у п'єсах "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші" показана народна боротьба проти національного гніту: драми М.Л.Кропивницького ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук") відзначалися високою сценічністю й майстерністю. Ось що про них писав І. Я. Франко: "Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії, гумору народного, мови нам не у многих наших писателей лучиться подибати. Пісні, жарти, приказки і вигадки, мов перли-самоцвіти сиплються безкінечною многотою"²⁶.

Драматургічні праці І.К.Карпенка-Карого гостро соціальні і комедійні. Зокрема, такі його п'єси, як "Безталанна", "Наймичка" просякнуті турботою про знедолених людей, а "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" — викриттям капіталізму в сільському господарстві, висміюванням новоспечених глитаїв - куркулів.

Драми І.С.Нечуя-Левицького ("Маруся Богуславка"), Панаса Мирного ("Лимерівна"), Б.Д.Грінченка ("Степовий гість"), І.Я.Франка ("Украдене щастя") та інші стверджували реалізм і народність.

Інтерес до театру широких народних мас був в основі переростання багатьох аматорських театрів в професійні. Так, наприклад, в Єлисаветграді вперше випробували свої акторські сили М.Л.Кропивницький, брати Тобілевичі - І.К.Карпенко-Карий, М.К.Садовський, П.К.Саксаганський, які згодом стали фундаторами українського професіонального театру. Саме тут вперше на Україні поставлено п'єсу Т.Г.Шевченка "Назар Стодоля", оперу С.С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм".

Безхмарному формуванню українського театру завдав удару Емський указ від 18 травня 1876 p., який забороняв "сценічні вистави на малоруському наріччі"²⁷.

Переборюючи опір, крок за кроком набирав авторитету театр М.Л.Кропивницького (Єлисаветград) - актори: М.Садовський, М.Заньковецька, О.Марков, І.Бурлака, М.Садовська-Барілотті, П.Саксаганський, Г.Затиркевич-Карпинський, Ф.Левицький, Л.Ліницька та ін.; трупи М.П.Старицького, М.К.Садовського, П.К.Сакса ганського, які виступали з постановками в Петербурзі, Москві, Казані, Білорусії, Грузії, Польщі.

В Україні формувалися також і російські театри. Зокрема, у 1891 р. у Києві був заснований театр М.М.Соловцова. У Східній Галичині у 1864 р. розпочав свої вистави театр "Руська бесіда", у 1875 р. до Львівського театру був запрошений режисером М.Л.Кропивницький. В театрах ставилися п’єси "Ревізор" М.В.Гоголя, "Весілля Кречинського" О.Б.Сухова-Кобиліна, "Гроза" О.М.Островського, "Безталанна", "Мартин Боруля" І.К.Карпенка-Карого, "Лимерівна" Панаса Мирного, "Украдене щастя" І.Я.Франка, "Назар Стодоля" Т.Г.Шевченка та багато інших. У своїх критичних статтях І.Я.Франко докладав багато зусиль для піднесення театральної культури. Характеризуючи вистави, І.Я.Франко критикував "недотепні комедії і псевдоісторичні драми, які засмічували репертуар, закликав ставити п'єси з народного життя.