Етапи національною відродження

У XIX ст. остаточно сформувалося нове поняття людської спільності - національне. Найпереконливіше значення народної мови і культури для складання національної свідомості і, власне, нації показав німець­кий філософ XVIII ст. Й.Гердер. Віндовів, пдо людська цивілізація існує не в універсальних, а в конкретних національних проявах, в народних, а не в державних вимірах. Він передбачив велике майбутнє української культури.

Еволюція української національної ідеї вписується в загальноєвро­пейську модель розвитку національних рухів. Спочатку група інтелек­туалів, рятуючи самобутність свого народу від поглинення імперією, збирає фольклор, історичні реліквії і документи. Другий, або культур­ний етап, як правило, ставав періодом «відродження» місцевих мов. На третьому, політичному етапі зростали національні організації і вису­нення вимог самоврядування. (Субтельний О. - с 201; Смолій В., Гуржій О.).

Вирішальну роль у розвитку національної свідомості відіграє вив­чення історії - усвідомлення суспільного історичного досвіду. На­прикінці XVIII ст. з'явилися праці українських істориків-аматорів В.Рубана, Я.Маркевича, О.Шафонського, а пізніше - твори професійних істориків Д.Бантиша-Каменського, М.Маркевича. Василь Капніст очо­лив групу автономістів, яка у 1787 р. запропонувала владі проект віднов­лення козацького війська. Зробив унесок в популяризацію козацтва Микола Гоголь. Але справжній переворот в умах зробила поява створе­ної на стику століть в колі Новгород-Сіверських інтелектуалів - О.Лобисевича, Г.Полетики та ін. - і надрукованої 1846 р. «Історії русів». Хоч невідомий автор не виступав за негайну незалежність України, але вбачав в українцях окремий народ, який має право на самоврядування.

Іншим захопленням української інтелігенції початку XIX ст. було вивчення фольклору. Того ж Гердера настільки вразило його багатство і краса, що він заявив: «Україна стане новою Грецією... повстане велика культурна нація» (Січинський В. - с 158). Геніальний польський поет А. Міцкевич вслід за іншими дослідниками стверджував, що українці найпоетичніші та наймузикальніші серед слов'ян. У передмові до пер­шої збірки «Старых малороссийских песен» 1819 р. М.Цертелєв відзна­чав, що пісні демонструють геній і дух народу, його чисту мораль.

Фахівці з української історії та етнографії професори Михайло Максимович - перший ректор Київського університету, М.Костома­ров, В.Антонович, О.Бодянський та ін. довели самобутність українсь­кого народу ще з руських часів.

Зв'язуючою ланкою нації є мова, яка служить не тільки засобом спілкування, а й системою світобачення та самовираження народу. Попри заборону 1804 р. навчання в школі «на малороссийском наре­чии», посилився потяг до рідної мови, культури, історії. Поема полтав­ця Івана Котляревського «Енеїда», показала придатність народної мови для літературної творчості. Творили рідною мовою харківські роман­тики П.Гулак-Артемовський та Г.Квітка-Основ'яненко. З'явилася та­лановита проза Марко Вовчок, байки Є. Гребінки.

Тарас Шевченко.

Знаком утвердження української літературної мови став вихід у 1840 р. збірки поезій «Кобзар» геніального сина селянина-кріпака з Чер­кащини Тараса Шевченка (1814-1861 pp.). Звільнення від кріпацтва не віддалило його від знедоленого люду, а природний талант, відчуття справедливості зробили поета духовним вождем народу. Шевченкова поезія стала виявом самодостатності українців — літературної, мовної та інтелектуальної. Обурення поета соціальною кривдою поєднується з протестом проти національного гніту па «нашій не своїй землі», про­ти розбою Росії на Кавказі і по всій імперії, де «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить...».

Історіософія Т.Шевченка обґрунтовує природне право українців на державне самовизначення. Хмельницький для поета і «геніальний бунтар», і відповідальний за фатальний союз з деспотичною Москвою. Поет захищає І.Мазепу, гайдамаків, славить козацьку героїку і сміливо виступає проти ворогів волі народної - «царів, кровавих шинкарів» та «перевертнів», «недолюдків», які допомагають катувати рідну матір-Україну. «Учітесь, читайте, чужому навчайтесь і свого не цурайтесь» - заповів Тарас молоді. Звертаючись до «мертвих, живих і ненародже­них земляків» - до нації, поет пророчив їй волю і прискорив здобуття цієї волі.

Освіта. Наука.

Розвиток культури, освіти і національної свідомості стримувала антиукраїнська політика царизму. Так, на середину 40-х pp. у 5-ти цен­тральних губерніях України па 7 млн. чоловік було всього лиш 10 тис. учнів.

За «правилами» 1803 р. впроваджено 4 типи шкіл: парафіяльні, по­вітові, губернські (гімназії), університети. Навіть у парафіяльних (при церквах) школах дітей навчали російською мовою. Селяни самі нама­гались утримувати дяківські школи з рідною мовою навчання. Плат­ними були і реальні училища. Допуск вихідців з кріпаків до середніх та вищих навчальних закладів заборонявся. Початок професійної освіти поклали відомчі і приватні училища. Першу і єдину в Росії школу бджільництва заснував у 1828 р. на Чернігівщині П.Прокопович.

Відповідно і в трьох ліцеях, які займали проміжне місце між серед­німи та вищими навчальними закладами, в двох університетах - в Хар­кові (1805 р.) й Києві (1834 р.) - студентів було лише по кілька сотень. Студентам викладали талановиті математики М.Остроградський та Т.Осиповський, славіст І.Срезневський, філолог О.Потебня, історики М.Костомаров, В.Антонович, засновник першої метеорологічної станції, ректор Харківського університету Василь Каразін.

Мистецтво.

Величезний вплив на розвиток образотворчого мистецтва мала зас­нована з участю українців Петербурзька академія художеств. Худож­ники І.Сошенко, Т.Шевченко були вихованцями К.Брюллова. Митець написав портрет В.Жуковського для викупу молодого Тараса з кріпацтва і покинув Росію в знак протесту проти його арешту.

Т.Шевченко (цикл «Мальовнича Україна», портрети та ін.) та П.Федотов заклали основи реалістичного живопису на Україні.

Зодчі змінили пишне бароко на академічний, стриманий класицизм. У цьому стилі розбудовувалися центри Катеринослава, Одеси, де Ф.Боффо спроектував Потьомкінські сходи і Воронцовський палац. За проектом А. Меленського в Києві споруджено ротонду на Аскольдовій могилі, церкву Різдва Христового, ансамбль Контрактової площі. По­стали шедеври палацо-паркової архітектури: парк «Олександрія» у Білій Церкві, палац Ґалаґана на Чернігівщині та ін.

Славилися кобзарі і лірники А.Шут, О.Вересай. Поруч із кріпаць­ким театром почав діяти професійний. У 1819 р. І. Котляревський з учас­тю М.Щепкіна поставив у Полтаві «Наталку-Полтавку» та «Москаля-чарівника». У комедіях Г.Квітки-Основ'яненка блиснув майстерністю актор К.Соленик. Є. Гребінка написав поезії українською та російською мовою, зокрема романс «Очи черные».

Отже, перша половина XIX ст. відзначена потужним початком ук­раїнського національно-культурного відродження, що стало реакцією на втрату державності і зародження ринкових соціально-економічних відносин.

Висновок.

Особливістю українського життя у першій половині XIX ст. було перебування народу у складі двох найконсервативніших в Європі імперій - Австрії та Росії. Однак нові ідеї, економічні і суспільні відно­сини під впливом європейських революційних потрясінь та внутрішніх обставин пробивали собі дорогу.

На Лівобережжі, де ще жевріли традиції козацької автономії, націо­нальне піднесення швидко перейшло від культурництва до політичної стадії, але було призупинене розгромом Кирило-Мефодіївського брат­ства.

У Східній Галичині зростання національної свідомості було по­вільнішим, але все відчутнішим. Збільшився потяг народу до собор­ності.