Другий етап громадівського руху. На початку 70-х pp. після деякого послаблення контролю за внут­рішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність

На початку 70-х pp. після деякого послаблення контролю за внут­рішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. Київська громада мала власний друкований орган "Киев­ский телеграф".

Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (по­над 200 дійсних членів), зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.

Громади, хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяль­ності, все ж таки не влаштовували владу. Із прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Пів­денно-Західний відділ Російського географічного товариства.

Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878—1882 pp. видавав у Женеві пер­ший український журнал за кордоном "Громада".

М.Драгоманов (1841—1895 pp.) — мав знач­ний вплив на український національний рух, організатором і ідеологом якого він виступав. М.Драгоманов розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Основу справедли­вого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі — в існуванні децен­тралізованих, політично вільних і самостій­них громад, об'єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На його думку, справжня демократія можлива лише за умови ліквідації приватної власності на землю, фабрики і заводи, за відсутності соціального і національного гноб­лення. Обстоюючи право українського народу на національне са­мовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, учений виступав за автономію України в рамках федеративної демократич­ної Російської держави.

Виникнення політичних організацій та партій Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визволь­ного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало "Братство тарасівців", яке діяло впродовж 1891-1893 pp. Його засновниками були українські студенти М.Міхновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. "Тарасівці" ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досяг­нення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостій­ної України, діяльність "Братства" підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники — Д.Антонович, М.Русов, Д.Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку за програмний документ партії використовувалася бро­шура М.Міхновського "Самостійна Україна", в якій обґрунтовува­лася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмо­вилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної авто­номії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програм­них вимог, що призвело до її розколу на поч. XX ст.

Українці у загальноросійському визвольному русі. В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з україн­ським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Вище вже згадувалося про такі його прояви, як діяльність масонських організацій, декабристський рух, діяльність революційних демократів 60-х pp. Наступним етапом загальноросійського революційного руху стала діяльність революційних народників 70-80-х pp., представлених, переважно, різночинною інтелігенцією. Програма керівного органу народників — організації "Земля і Воля", створеної у 1876 p., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною й адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селян­ська община.

Народники 70-х pp. розгорнули широку пропаганду серед селян­ства (так зване "ходіння в народ") з метою викликати протест про­ти влади і збройні бунти.

У 80-тих pp. відбулася радикалізація народницького руху. Части­на народників, об'єднавшись у 1879 р. в організацію "Народна Воля", зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр II. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши гуртки і групи народників, засудивши до страти їх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Ки­бальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся до кінця 80-х pp. XIX ст.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським ре­волюційним рухами були неоднозначними. З одного боку, єднан­ню рухів сприяла їх спрямованість проти самодержавства на соці­альні перетворення. Але ж, з іншого боку, нехтування інтересів української справи відштовхувало від загальноросійських револю­ційних організацій учасників українського визвольного руху.

Західна Україна