Стан і розвиток культури в Україні в першій половині ХІХ ст

Вивчаючи розвиток культури першої половини XIX ст., зверніть увагу на посилення реакційної політики царизму. Цій меті мала бути підпорядкована мережа освітніх закладів, що створювались на початку XIX ст. царським урядом. У 1804 р. були видані "Статут університетів" та "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам". Згідно цих статутів в Україні відкривались чотири типи навчальних закладів: університети, гімназії, повітові та парафіяльні школи. Навчальні заклади Волинської, Київської, Подільської губерній були віднесені до Віленського навчального округу, де викладання велось польською мовою. Після поразки польського повстання 1830-1831 pp. тут запроваджувалось навчання російською мовою.

З 1804 р. заборонено навчання українською мовою, дедалі суворішого переслідування зазнавали українські пісні, звичаї, народний епос.

Однак влада не могла ігнорувати дедалі більшої потреби в освічених людях, яка існувала на той час. Тому в ряді міст, таких як Вінниця, Бар, Немирів, Одеса, Херсон, Харків, були відкриті гімназії, в деяких (Ніжин, Одеса) - ліцеї. У повітових і парафіяльних школах дозволялося відкривати додаткові класи для вивчення спеціальних предметів, запроваджувались додаткові курси з промисловості й торгівлі.

На Лівобережній Україні був створений Харківський навчальний округ. Його центром став Харківський університет, заснований зусиллями місцевого дворянства на чолі з Василем Каразіним у 1805 р. В 1834 р. було відкрито київський університет.

Університети перетворюються в центри наукових досліджень. Першим ректором Київського університету став М. Максимович - відомий природознавець, історик, етнограф. Він був автором більше сотні наукових праць у різноманітних галузях знання. Особливою популярністю користувались видані ним 1827 р. "Малороссійскія песни". Провідну роль відіграв Максимович у створенні в 1835 р. Тимчасового комітету для розшуку старожитностей, навколо якого поступово об'єднались кращі спеціалісти, здібні історики М. Костомаров, І. Іванишев, М. Берлинський. В результаті їх роботи 1852 р. при університеті був створений Архів давніх актів, який містив багато цінних документів з історії України. В Київському університеті працював також талановитий економіст та історик І. Вернадський.

Могутня плеяда науковців існувала при Харківському університеті. І. Срезневський, який очолював кафедру слов'янознавства, видав ряд праць з історії давньоруської мови. Своїми дослідженнями він намагався вести боротьбу проти шовіністичної теорії Погодіна, яка заперечувала право на існування української мови. В. Каразін винайшов новий спосіб виробництва за допомогою електроенергії натрієвої селітри для удобрювання полів. Він також розробив ідею створення в країні мережі метеорологічних станцій. Т. Осиповський написав широковідомий на той час тритомний "Курс математики". Талановитий учень Т. Осиповського М. Остроградський зробив вагомий внесок у розробку проблем математичного аналізу.

Значна увага приділялась історичним дослідженням. У 1842-1843 pp. була видана п'ятитомна "История Малороссии" М. А. Маркевича, де автор продовжував кращі традиції у висвітленні української минувшини, закладені "Історією русів". Великодержавним російським історичним концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова українські історики М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш протиставляли концепції самобутності історичного розвитку України.

При висвітленні цієї теми абітурієнт повинен звернути увагу на розвиток літературного процесу, показати роль І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка у становленні нової української літератури. Ці питання достатньо розкриті в підручнику і вивчаються у шкільному курсі української літератури, тому автори не вважають за доцільне докладно на них зупинятися.

Вивчаючи українське мистецтво, слід охарактеризувати розвиток театру. Уже в першій чверті XIX ст. виникають російські професійні театри: 1805 р. - в Києві, 1810 р. - в Полтаві, 1812 р. - в Харкові. Великою популярністю користувався в Полтаві український театр, на сцені якого виступала аматорська група під керівництвом І. П. Котляревського. У 1819 р. тут були поставлені "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник". Існував також аматорський театр у селі Кибинці, керівником і режисером його був В. П. Гоголь-Яновський.

У музичному мистецтві продовжували жити культурні традиції минулого, які дбайливо зберігали і передавали кобзарі, бандуристи, лірники. Найвідомішими серед них були О. Вересай, І. Крюковський, А. Шут. В той же час починається розвиток української симфонічної музики, яка вбирала все краще з народного мистецтва. Так, на українських народних піснях, оброблених з великою майстерністю, була побудована симфонія композитора М. Овсянико-Куликовського, з якою він виступив 1809 р. в Одесі з нагоди відкриття театру. Високого рівня майстерності досягає хорове мистецтво.

Кращі здобутки в українському живопису цього періоду належали Т. Г. Шевченку, І. Сошенку, Д. Безперчому, К. Павлову.

В архітектурі утвердився класицизм. Найбільш відомими спорудами, збудованими в цьому стилі, в Україні були оперний театр в Одесі (архітектор Томаде Томон), будинок Київського університету (архітектор Беретті). Безіменні народні майстри створили унікальні архітектурні ансамблі: парк "Олександрія" у Білій Церкві, Софіївський парк в Умані, палац Ґалаґана в с. Сокоринцях та інші.

Таким чином, українська культура в першій половині XIX ст. збагачується новими досягненнями, стає ближчою до людини, її духовних потреб. Разом із тим її розвиток гальмувався пануванням феодально-кріпосницької системи та реакційною політикою царизму.