Культурне відродження на початку XIX СТ. В західноукраїнських землях

В цей час український етнос на західноукраїнських землях пред­ставляло здебільшого селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспільною силою. При чому карпатське опришківство і численні виступи проти панщизняних повинностей носили збройний, анти­державний характер. Такими ж були і масові втечі селян, і підпали панських маєтків, та й селянські заворушення, що не раз спалаху­вали з небувалою силою в різних місцевостях Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття. Вони придушувалися лише з допо­могою військових частин та спеціальних каральних загонів. А вже судові процеси сільських і міських громад з поміщиками, колективні скарги до адміністративних органів свідчили не тільки про тяжку долю народу в Австрійській імперії, а й про гнучкість системи, яка приймала конституції і пробувала керуватись законом.

Істотним було те, що в процесі боротьби росла і розвивалася солі­дарність трудового селянства як всередині громад, так і між грома­дами, виростали свідомі селянські ватажки. Особливо страшним був той дух непокори, що жив у душі народу.

Відношення народу до влади знаходило вияв і в його усній поетичній творчості. Всупереч офіційній політиці, галицькі, буковинські, закарпатські селяни своєю традиційною культурою і само­назвою «русин», «руснак» засвідчували почуття духовного зв'язку з усім українським народом. Цим заперечується твердження сучасного польського дослідника Яна Козіка про те, що люд Галичини у першій половині XIX ст. не мав національної свідомості.

Очевидно, що соціальна активність і антифеодальна спрямова­ність народу впливала на формування суспільної думки на західно­українських землях. Зрозуміло, що в українського панства і церковної греко-католицької ієрархії ці настрої співчуття не викликали. Однак і вони не могли не задуматись над тим, що асиміляція українців, заперечення самобутності, культури - це втрата ґрунту під власними ногами. Це розуміло низове духовенство, яке повсякденно стикалося з простолюддям.

Вже в кінці XVIII ст. тут порушувалися питання про необхідність освіти народною мовою. А у 1816 р. в Перемишлі виникло товариство з метою підготовки книжок для народу освітнього і релігійного змісту. Там же для підготовки сільських вчителів у 1818 р. було засновано дяко-учительску школу. Варто зазначити, що все це було б неможливо здійснити без підтримки такого видатного діяча греко-католицької церкви, як Михайло Левицький.

Він дуже багато зробив для розвитку українського шкільни­цтва в Галичині. Ще в будучність свою єпископом м. Перемишля М.Левицький підготував єпархіальний синод 1818 р. з постановою про створення парафіяльних шкіл з українською мовою навчання. Були видані катехізис, буквар і катехитичні науки для дітей, які підго­тував Іван Могильницький.

М. Левицький став першим греко-католицьким митрополитом Галичини - українцем. І на цій посаді він не переставав дбати про опіку уніатських консисторій над українськими школами. Саме завдяки його підтримці зміг успішно займатися просвітницькою діяльністю І. Могильницький.

Зрозуміло, що цій роботі чинили всілякі перешкоди офіційні власті і особливо запеклий опір - поміщики. Вони віддавали у рекрути дяків-учителів, чинили розправу над селянами, які підтримували школу і посилали до неї своїх дітей. І, Франко навів документ про те, що поміщик переслідував школу, засновану в с. Залуччя біля Снятина, віддав у солдати трьох дячків, які наважилися вчити сільську молодь читати і писати.

На зацікавлення життям народу, його освітою, традиційно-побутовою культурою мали вплив ідеї просвітництва, наполеонів­ські війни, польський революційний рух, пропаговані романтизмом постулати народності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи у слов'янських країнах.

Відгомін усіх цих подій, ідейних тенденцій сягав і західноукра­їнських земель. Це позначилося на характері мислення і діяльності певної частини інтелігенції. Приклад культурного самоутвердження слов'янських народів став поштовхом до наукового дослідження української мови, написання її граматики, складання словників. Така робота вже досить широко розгортається в 20-х pp. XIX ст. її резуль­татом були філологічні праці І. Могильницького і величезний, як на той час, шеститомний словник І. Лаврівського, чистовий рукопис якого датований 1826 р.

Польські і австрійські урядовці, з одного боку, а російські, - з другого, вважали непридатною до вживання українську мову в народних школах, бо вона, мовляв, є «необразованним наріччям» російської чи польської мови. І. Могильницький у своєму трактаті «Відомість о руськім язиці» з науковою аргументацією показав істо­ричну глибину і самобутність української мови, її спільність для насе­лення всієї України, придатність для літературного вжитку. У зв'язку з цим вчений розглядає Східну Галичину як «знакомиту часть Малой Руси», визначає рівноправність української мови у сім'ї слов'янських мов, трактує мову як одну з найважливіших ознак народу, вказує на «Енеїду» І, Котляревського як на зразок «мови руської в землях руських».

Трактат І.Могильницького був відомий у рукописах, його дещо скорочений варіант надруковано було у 1829 р. в польському перекладі. Він мав вплив на формування національної свідомості і народознавчих устремлінь молодого покоління західноукраїнської інтелігенції. Ще перед виступом «Руської трійці» окремі представники західноукра­їнської інтелігенції виявили живий інтерес до розвитку нової україн­ської літератури на Наддніпрянщині, до російської літератури і науки, підтримували особисті зв'язки з слов'янськими діячами науки і куль­тури. Наведені приклади переконують, що не було таким вже непочатим краєм те поле, на яке ступила на початку 30-х pp. «Руська трійця».

«Руська трійця» - напівлегальне демократично-просвіт­ницьке і літературне об'єднання, було створене М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким. Своєю різнобічною діяльністю «Руська трійця» здійснила перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, зробила перші кроки в напрямку політичного вирішення національних проблем.

Члени «Руської трійці» перебували під впливом ідей романтизму, творів істориків, етнографів та літераторів Наддніпрянської України, тому прагнули підняти дух народний, просвітити народ.

Ці та інші факти дають підставу бачити виникнення гуртка М. Шашкевича і характер його діяльності в контексті з європейським і особливо слов'янським визвольним рухом, ідеалами слов'янської взаємності, національно-культурної самобутності.

Дослідник історії цієї організації Роман Кирчів слушно зауважує, що все зроблене «Руською трійцею» в галузі етнографії і фольклорис­тики, - це велика і дуже істотна частина загальноукраїнського народознавчого доробку І половини XIX ст. Не регіонального галицького чи західноукраїнського, а саме всеукраїнського. Так проглядається її діяльність, мета і сутність самими учасниками: «...оце ми всі - із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою задніпровою складаємо одне существо».

Наприкінці 1836 р. в Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая» - збірник літературних, фольклорних праць членів «Руської трійці». Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний народною українською мовою, фонетичним право­писом, цивільним шрифтом. Це робило збірку зрозумілою укра­їнському читачеві. Три ідеї пронизують збірку: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та услав­лення народних ватажків повстань; пропаганда ідей власної держав­ності та політичної незалежності.

Алексеєв