Розвиток індустрії, неминуче при цьому підвищення рівня грамотності й загальної культури викликали до життя помітне національно-духовне піднесення. Окремий соціальний статус отримала інтелігенція України, розширились джерела її формування, виростав інтелектуальний рівень. Згідно з положенням 1785 року інтелігенція звільнялась від тілесних покарань, в третьому поколінні могла одержати дворянський титул, володіти підприємствами.
З точки зору професора П. Магочі, національне відродження у слов'янства пройшло три стадії розвитку, почавшись у XIX столітті, після винаходу вченими (під час Великої французької буржуазної революції) сучасного поняття нації. Для України воно розвивалося в несприятливій атмосфері вже тому, що 1804 року указом Олександра І навчання в школах на «малоросійському наріччі» було заборонене.
Початок українського інтелектуального піднесення пов'язаний зі Слобожанщиною, де після попередніх 11 спроб 17 січня 1805 р. було офіційно відкрито перший в підросійській Україні університет. Завдяки пожертвам дворян, купців, обивателів, він почав свою роботу раніше, ніж університети в Києві, Варшаві, Петербурзі, Берліні, Лондоні. Він надовго взяв на себе місію провідника високої культури, став науково-освітнім центром Харківського навчального округу, куди входила тоді територія восьми губерній, Донського й Кубанського (Чорноморського) військ. При університеті працювала друкарня, яка лише за перші десять років випустила 210 різних видань, що складало половину всіх книг, опублікованих за цей час в імперії. До 1812 року було приурочено вихід першого періодичного видання в підросійській Україні — «Харьковского еженедельника» — 12 номерів побачили світ (узагалі перша газета на теренах України вийшла 1749 року польською мовою — «Kurjer Zwowski»). У ньому вміщувались матеріали історичного, економічного, етнографічного характеру, бюлетені метеорологічних спостережень станції В. Каразіна в селі Кручик.
З 1816 року в університетській друкарні письменник В. Г. Маслович видавав перший і єдиний тоді в Україні журнал гумору й сатири «Харьковский Демокрит». Упродовж 1816—1818 років і 1820—1823 харківський журналіст, пізніше професор-філолог О. Вербицький редагував «Харьковские известия». В щомісячнику «Украинский вестник» (1816—1819) уперше вмістив критичні й літературознавчі праці українською мовою професор (потім ректор) Харківського імператорського університету П. Гулак-Артемовський. Цей науковий, літературний і суспільно-політичного напрямку журнал обсягом до 350 сторінок мав яскраво виражену українознавчу лінію. Гордістю «Украинского вестника» стали чудові подорожні й етнографічні нариси та роздуми І. Веркета — швейцарця, закоханого в природу України та її народ.
Згодом Харків став місцем виходу таких періодичних видань, як «Украинский журнал» (1823—1825), «Харьковская Муза», «Украинский музыкальный журнал», «Утренняя звезда» та інші. 1834 року тут видано українською мовою «Малоросійські повісті» Г. Квітки-Основ'яненка — батька української прози. Як директор і режисер місцевого професійного театру, він додав до його репертуару свої невмирущі твори: «Сватання на Гончарівці», «Шельменко — денщик», «Шельменко — волосний писар». Вивченню й популяризації української народно-пісенної творчості присвятили свої праці М, Костомаров, І. Срезнєвський. Три збірники українських народних пісень видав перший ректор Київського університету, відкритого 1884 року, М. Максимович. В 20—40-х роках ХІХ віку студенти О. Метлинський, П. Боровиковський, А. Корсун та інші створили гурток «харківських романтиків». В своїх поезіях вони оспівували подвиги запорожців, козацький суспільний лад як ідеал соціальної справедливості.
Важливо зазначити, що в першій чверті XIX століття в Російській імперії склалася політико-ідеологічна трійця — «православ'я, самодержавство, народність». Зусиллями міністрів освіти О. Шишкова та С. Уварова ця тріада вводилась як інструмент абсолютної монополії держави на все духовне життя окремого громадянина й суспільства в цілому. Ще в настанові О. С Шишкова для Ради Харківського університету 1825 року говорилося, що народне виховання в імперії повинно бути, незважаючи на різницю вірувань, лише російським, а всі інородці зобов’язані переважно вивчати історію й закони саме Російської держави. Закладена в цю триєдину формулу мета: перекинути місток через прірву між освіченими верствами суспільства й безграмотним селянством, створити: політичну російську націю з етносу так і не була реалізована через відсутність справжнього стрижня «народності».
Однією з особливостей розвитку культури XIX століття була перевага «антикварних» досліджень української старовини, другою — сприйняття романтизму на українському ґрунті в російській редакції. Звідси й поява низки історичних творів великоросійською мовою на тему славетного минулого Малоросії. 1817 року Ф. Глінка опублікував роман «Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия», в 1827—1833 pp. вийшли два романи І. Голоти. Залишилась в архіві історична епопея П. Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов и обычаев XVII века в Малороссии». Носій помірковано-монархічних поглядів історик Д. Бантиш-Каменський у чотиритомній праці з історії України захищав ідею автономного козацького -самоуправління. Більш рішуче правомірність самостійного управління в Україні відстоював автор п'ятитомника М. Маркевич (його праця вийшла в 1842—1843 роках).
До середини XIX століття більшість літераторів сприймала історію українських земель, пісні та думи українців майже виключно як регіональну етнографічну «екзотику». Перелом в цьому відношенні мав місце з початком роботи в 1842 р, «Комісії по розбору давніх актів» і виходом в 1856—1857 роках «Записок о Южной Руси» П. Куліша, де переважав дослідницький ухил, зверталась увага на вірогідність історичних джерел. Майже документальне відтворення подій червня 1663 року дає його повість «Чорна рада», що адекватно передавала колорит епохи і відзначалась психологічно вірними описами діючих осіб. У принципі автори історичних творів XIX віку всіляко дистанціювалися від політики, але все рівно політичний чинник впливав на якість роботи, найчастіше — негативно. До того ж визначальним стрижнем розвитку української історичної концепції став етико-релігійний принцип.
На Заході увага до України на початку XIX століття виникла на базі романтизації «козацького народу — дикого й безпосереднього». Такий підхід відчувався у творах Леруа де Флажа, К. Мольї-Брюна, X. Решберга, Н.-Л. Піссо та інших.. 1814 року вийшла «Історія козаків» Г. Лезіра, де переважало екзотико-захоплене милування Україною, а козацтво уподібнювалось тим козачим полкам російської армії, що після війни з Наполеоном стали пугалом Європи. 1819 року спершу Д. Байрон, потім В. Гюго опублікували поеми про І. Мазепу, пронизані духом козакоманії й мазепоманії, і такий підхід став загальноєвропейською модою в літературі, живопису, музиці. Потім цю тему повторили українські романтики 30-х років, так що в. грудні 1.880 року І. Розковшенко дотепно писав І. Срезневському: Україна — джерело для романів у дусі Вальтера Скотта.
На початку XIX століття з'явилися наукові дослідження української мови, мовознавчі посібники, першим з яких стала «Грамматика малороссийского наречия...» О. Павловського, що вийшла в Санкт-Петербурзі. 1818 року. Пізніше спробу довести самобутність української, мови зробили І. Войцехович, І. Срезневський,. а відомий байкар Л. Глібов організував «Товариство кохаючих рідну мову», куди увійшли О. Маркович, О. Лазаревський, М. Вербицький та інші ентузіасти. Однак серед більшості вчених все же переважала думка про неприйнятність української мови для використання в технічній, медичній, іншій спеціальній літературі, науці взагалі через відсутність термінологічної лексики. М. І. Костомаров, наприклад; заявляв: «Наша малорусская литература есть исключительно мужицкая», тому начебто українською мовою неможливі переклади ні В. Шекспіра, ні Д. Байрона. М. Драгоманов назвав російську мову «рідною й природною» для української інтелігенції та українофілів-романтиків. Подібні висновки мали місце після реалізації заходів царизму, розрахованих на звуження сфери користування українською мовою. Згідно з правилами 1870 року «Про засоби до освіти інородців, що населяють Росію» всі етноси в імперії поділялись на такі категорії: народи, вельми мало обрусілі; народи, які проживають у районах, населених росіянами; народи, які достатньо обрусіли, тому їх навчати необхідно лише російською мовою. «Тимчасові правила про стягнення в південно-західних губерніях» 1892 року розраховані саме на Україну, що вважалася достатньо русифікованою, передбачали категоричну заборону викладання українською мовою під страхом покарання грошовим штрафом або ув'язненням. Але ж в середині XIX століття 98 відсотків дітей у підросійській Україні взагалі не відвідували школу.
Якщо до 1850 року Київ залишався типово провінціальним містом, то з другої половини століття становище відчутно змінилося. Ідея побудови сучасного Києва втілювалась у чотирьох планах, розроблених починаючи з 1837 року. Відбулося злиття Верхнього міста з Печерськом, з'явилися величні адміністративні споруди, хоча домінантами залишалися собори, дзвіниці — творіння зодчих XVIII віку: Й. Шеделя, С Ковніра, А. Квасова, І. Григоровича-Барського та інших. Але було втрачено стиль українського бароко, що здобув гармонію в розташуванні будинків у мальовничих ландшафтах, в єднанні силуетів храмів з пластичними обрисами пагорбів та звивистими лініями струмків і річок. Уже в XX столітті мала місце певна деестетизація образу Києва, бо водонапірні вежі, заводські димарі, елеватори псували гармонію міського ландшафту й природи.
Кінець XIX віку характерний також відкриттям краєзнавчих, етнографічних, церковних, церковно-археологічних музеїв, експонати яких сприяли не лише русифікації, але й посиленню тенденції до меншовартості українців, створенню образу нації танцююче-співаючої та безтурботної.
1888 року, після довгого перебування біля дверей поліцейського околотку (скульптор О. Мікешин вкрав мідь, що призначалася для оздоблення пам'ятника) встановлено пам'ятник Б, Хмельницькому перед храмом Святої Софії.
Кормич, Багацький
