Українське національне відродження

Колоніальний гніт, який панував на українських землях поряд з міцніючим у масах почуттям громадської свободи, спричинив активізацію національного руху в усіх його фор­мах, як у культурних, так і в політичних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відро­дження XIX — початку XX ст. Його традиційно умовно по­в'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798 р.) — першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Персонажі твору, переодягнені автором в український одяг козацької доби, — свідчення тісного зв'язку "Енеїди" з народною пам'ят­тю про козацтво. Ця пам'ять про славне минуле України ще довго зберігалася серед населення Лівобережної України і Слобожанщини. Саме козацька еліта цього регіону і стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Важливе значення для його розвитку мало поширення нових політичних й інтелектуальних ідей, які йшли в Україну із Заходу. Велика фран­цузька революція 1789—1794 pp., ліквідувавши владу мо­нарха і старої аристократії, ознаменувала народження нової політичної та соціально-економічної системи, що спиралася на маси. Дедалі більше європейців приймали ідею про права особи і про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі.

Виникнення та поширення в Європі, у тому числі і в Украї­ні, нових ідей пов'язано з появою нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі їх називали інтелек­туалами, або інтелігенцією. Вони походили здебільшого з міщан, а також з дрібної шляхти, козаків і селян. В одну цільність об'єднувала інтелігенцію вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах — насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. Саме в І пол. XIX ст. на україн­ських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.) (Львівський університет було відкри­то раніше — 1661 p.). Вони стали не просто науково-освітні­ми центрами регіонів, а й проповідниками української історії та культури. Не пов'язана вже з дворянством, нова інтелі­генція щораз більше переконувалася, що влада має належати не панству-старшині, а черні. Саме в народі інтелігенція шу­кала джерела свідомості та національної сили.

Однією з найбільш захоплюючих концепцій, які висували інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідо­мості). Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей, яке спирається на територіальну цілісність більшості земель, на економічні зрушення II пол. XIX ст., на зміни в регіонально-кількісному й соціальному складі населен­ня, на спільність мови та культури. У цих умовах важливого значення набуває славнозвісний принцип: кожній нації — (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає бороть­бою за соціальне визволення, демократію і справедливість.

Сильним збудником українського національного відро­дження стало поширення ідей німецького філософа і письмен­ника — просвітителя Йоганна Гердера (1744—1803), які по­ступово доходили і в Україну. Центральним пунктом його вчення була роль мови у розвитку національної свідомості. Гердер стверджував, що для націй, ще не повністю сформова­них, мова, як засіб відтворення і свідчення минулого, є єди­ним джерелом для встановлення їхнього національного об­личчя. Окрім Гердерських ідей, великого значення набувало поширення романтизму, представники якого прославляли народ, його культуру, традиції, як вияв своєрідного духу, ствер­джуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості.

Ці ідеї втілювали у своїй творчості харківські письменники-романтики П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші. Вони виробили концепцію на­ціонального романтизму, згідно з якою джерелом культур­них цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перли­ни народної мудрості. У цей час виходять збірки народних пісень, пам'яток фольклору, ведуться перші етнографічно-фольклорні (М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський), мовознавчі (О. Павловський, І. Войцехович, Й. Левицький), історичні (Я. Маркович, О. Маркович, Р. Берлінський, Д. Бантиш-Каменський) дослідження.

У складному процесі національного відродження початку XIX ст. велику роль відігравало видання таких перших аль­манахів, як "Украинский вестник", "Украинский альманах", "Украинский сборник", "Харьковский еженедельник", "Харь­ковские известія", "Запорожская старина" тощо. Хоча й ви­ходили вони російською мовою, за своїм спрямуванням були українськими. Навколо цих видань гуртувалася тогочасна передова інтелігенція, діяльність якої спрямовувалася на формування національної ідентичності на етнічній основі. Це був перший академічний етап національного відроджен­ня України.

 

Другий етап національного відродження — культурно-освітній, або організаційний, характеризується створенням перших громадських та наукових товариств, культурно-освітніх та наукових інституцій, громадсько-політичних організацій, заснуванням чисельних видань.

Необхідно зауважити, що весь цей громадсько-політичний масив спрямовувався на поширення ідеї національної іден­тичності на значно ширші верстви населення, на створення наукового і культурно-освітнього фундаменту українського національного відродження, на перетворення його в масовий демократичний, національно-визвольний рух, на утворення інституційних підвалин української нації. При цьому слід зазначити, що після поразки Наполеона в Росії 1812 р. в Європі відновилися жорстка реакція абсолютизму, а в Росії — гноблення царизму. Унаслідок цього в Україні виникають таємні товариства і формуються на західноєвропейський взірець масонські ложі (нелегальні угруповання, які ставили перед собою передовсім гуманістичні й соціальні завдання, а пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї). Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою "Любов до істи­ни" в Полтаві. Членами її були відомий український пись­менник І. Котляревський та історик В. Лукашевич. Другий намагався утворити Малоросійське товариство з метою бо­ротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "Об'єднаних слов'ян", членами якої були здебільше польські поміщики та російські інтелігенти. Менші ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині.

Багато членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських товариств. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, керівництво яким здійснював полковник П. Пестель. Воно мало свої філії у Кам'янці й Василькові на Київщині. У 1823 р. в Новгороді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, засновниками якого були брати Борисови та І. Горбачовський, українці за походженням. Названі організації вимагали по­валення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Однак П. Пестель, як й інші російські револю­ціонери, відкидав ідею створення самостійної і незалежної української держави. Не підтримало навіть ідеї автономії України в складі майбутнього державного об'єднання і Това­риство об'єднаних слов'ян. Хоча висунута ним ідея феде­ративної слов'янської держави знайшла відображення і роз­виток у політичній програмі українського визвольного руху.

Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Але їхня діяльність, їхні волелюбні ідеї, відкритий виступ проти самодержавства й кріпацтва, мужність і героїзм стали взірцем для майбутніх поколінь борців за соціальне й національне відродження.

Під впливом повстання декабристів на початку 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гур­ток, членами якого було 20 студентів, службовців, офіцерів. Вони читали і поширювали революційні твори, що заклика­ли до повалення самодержавства. Таємний гурток протягом 1827—1830 pp. діяв також у Ніжинській гімназії вищих наук, членами якого були викладачі та гімназисти, зокрема май­бутні письменники М. Гоголь, Є. Гребінка. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися.

 

На боротьбу проти самодержавства в 40-х роках XIX ст. стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інте­лігенції. Незадоволені тільки культурно-просвітницькими заходами, вони на передній край боротьби проти національ­ного гноблення висували загальні суспільно-політичні вимо­ги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встанов­лення демократично-республіканської форми правління, дер­жавної незалежності України.

Першою такою організацією, члени якої прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи, стало Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке заснували в січні 1846 р. в Києві М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерський. Невдовзі до них приєднався П. Куліш. У квітні 1846 р. членом товариства став Т. Шевченко. З товариством підтри­мували зв'язки близько 100 осіб. Програму товариства ви­кладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому", головним автором якої був М. Костомаров. Ос­новними положеннями цього документу були: перебудова суспільства на засадах християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, поєднаних з почуттям українського патріо­тизму; утвердження федерації слов'янських народів, у якій кожен народ творив би свою державу. Велике значення при­ділялося також скасуванню кріпацтва та поширенню освіти серед народу. Як відомо, Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри. Навесні 1847 р. царські власті заарештували в Києві всіх 12 постійних учасників товари­ства і без всякого суду заслали до різних місцевостей Росій­ської імперії.

Характеризуючи значення Кирило-Мефодіївського това­риства, слід наголосити, що його діяльність посідає чільне місце в історії українського національного руху. Це перша, хоча і невдала, спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного відродження. Це був "пер­ший крик збудженої до життя української нації", яка вуста­ми кирило-мефодіївців проголосила своє прагнення до здій­снення політичних ідеалів державності, народоправства, фе­дералізму.

Наприкінці 50-х років український національний рух, що зазнав жорсткого удару від розгрому в 1847 р. Кирило-Ме­фодіївського братства, виявив нові ознаки життя. І центром його став Петербург. Сюди, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, з'їхалися звільнені із заслання кирило-мефодіївці: Микола Костомаров, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш. З метою поширення своїх поглядів пе­тербурзька група з великими труднощами у січні 1861 р. отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, який дістав назву "Основа". Кошти на його видання дали поміщики-патріоти Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Упродовж свого 22-місячного існування "Основа" виступила засобом спілкування, розвитку україн­ської культури, піднесення на вищий рівень освіти, пробу­дження національної свідомості народу.

Відсутність демократичних свобод у Росії змушувала мо­лоду патріотично настроєну інтелігенцію об'єднуватися в напівлегальні суспільно-політичні організації — громади. Такі організації виникли на початку 60-х років XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та в інших містах України. Займалися вони в основному культурно-просвітницькою діяльністю: несли в народ знання, пропагували українську національну ідею, ставили перед владою різні культурницькі вимоги. Одна з перших громад під назвою гуртка "хлопоманів" сформувалася із студентів Київського університету. Через деякий час цей гурток перетворився на таємне това­риство "Українська громада". Його керівником був випуск­ник історико-філологічного факультету Київського універ­ситету 1860 р. Володимир Антонович (1834—1908 pp.), зго­дом професор, видатний український історик. Свої основні зусилля громада зосередила на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного селянства. Учителями були пере­важно студенти та гімназисти старших класів. Тоді ж було надруковано ряд підручників для початкового навчання, серед них "Буквар южноруський" Т. Шевченка і "Грамати­ка" П. Куліша.

Серед учасників громади були знамениті спеціалісти, котрі почали досліджувати різні ділянки українського життя. Істо­ричні дослідження зосереджувалися у виданнях Археологіч­ної комісії, багато своїх праць у яких друкував В. Антоно­вич. Та головним центром української науки став Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, відкритий у Києві в 1873 р. завдяки Київській громаді. У цьому товаристві, яке стало серйозною науковою організа­цією в справах українознавства, працювали видатні представ­ники української науки — історики В. Антонович, М. Драго­манов, етнографи П. Чубинський, М. Лисенко, І. Руденко, мо­вознавці К. Михальчук, П. Житецький, статистик і соціолог О. Русинов, економіст М. Зібер та ін.

Характеризуючи громадівців загалом, слід підкреслити, що вони, захищаючи українську національну культуру, виступа­ли проти шовіністичної політики царизму, проводячи знач­ну культурно-освітню та наукову роботу. їхня діяльність відіграла значну роль у піднесенні національної самосвідо­мості. У кінці XIX — на початку XX ст. чимала частина громадівців взяла участь в утворенні та діяльності різноманіт­них українських партій і груп. Але царський уряд лякала навіть культурницька діяльність громад і їх було забороне­но. Більшість з них змушені були самоліквідуватися. Закривалися й недільні школи, припинилося видання в Петербурзі журналу "Основа".

 

Нищівного удару українському освітньо-культурному ру­хові завдав циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва від 18 липня 1863 р. Заборонялося видання книг українською мовою "як духовного змісту, так і навчальних посібників, і взагалі призначених для початкового читання народу". Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої "не було, немає і бути не може", свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внут­рішньої політики царського уряду. А він не обмежився лише цим циркуляром. 1886 р. в спеціальній інструкції (як до­датку до цього указу) заборонялося друкувати українською мовою і популярну літературу. Так на українську літературу, науку, культуру було, за висловом І. Огієнка, накладено важкі пута, а українську інтелігенцію одірвано від народу, заборо­нено їй промовляти до нього рідною мовою.

Та царату і цього було мало. 18 травня 1876 р. росій­ський імператор Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, підписав ганебний так званий Емський указ, за яким суворо заборонялося ввозити в межі імперії будь-які книги і брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволялися також театральні вистави українською мо­вою, друкування текстів до музичних творів. Міністерство освіти одержало розпорядження заборонити викладання в початкових класах будь-яких предметів українською мовою, замінити вчителів-українофілів на росіян, що вело до суціль­ної неписьменності. Тільки демократична революція 1905— 1907 pp. поклала край офіційному знущанню над мовою і культурою українського народу.

Під впливом ідей романтизму й слов'янського відроджен­ня, які поширювалися через чехів і поляків, та ознайомлення з творами нової української літератури в Росії національне відродження набирало сили і на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрійської монархії. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль. Тут у 1816 р. єпископ греко-католицької церкви Йосип Левицький та його помічник у справах школи Іван Могильницький організували товариство з метою поширення освіти й культури. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, до його мови й усної творчості, організували початкові школи для місцевого на­селення. І. Могильницький став автором першої в Гали­чині "Граматики української мови" (1822 р.) і наукового трактату "Відомість о руськім язиці", у якому аргументо­вано довів, що українська мова є окремою реальною східно­слов'янською мовою.

 

Визначну роль у національному відродженні в цей час відігравав гурток прогресивної молоді "Руська трійця" (1833—1837 рр.), який заснували вихованці Львівської греко-католицької духовної семінарії і водночас студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Вони глибоко переживали терито­ріальну розчленованість України і щиро вболівали за гірку долю народу. Своє основне завдання вбачали в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ", до­помогти йому усвідомити "гідність свою і свою силу". Члени гуртка збирали історичні, обрядові, весільні й колискові на­родні пісні та думи, а також рукописи. їхній перший руко­писний фольклорно-літературний збірник "Зоря" (1834 р.) проголошував ідею єдності всіх українських земель і націо­нально-культурного відродження. Однак через цензурну за­борону цей рукопис не побачив світ. Увінчалася успіхом друга спроба видати збірник. У 1837 р. в Будапешті було видано альманах "Русалка Дністрова", який закликав до єднання всіх слов'ян, оспівував боротьбу українського народу, його героїв, козацтво, гайдамаччину. Увівши мову галицьких ру­синів у літературу, знаменита трійця цією збіркою довела, що їхня мова і мова наддніпрянців не мають суттєвих відмінно­стей, а отже, вони один і той самий народ. Схвально зустріну­тий передовою інтелігенцією Східної Галичини, цей альманах викликав ненависть і лють консервативно-реакційних кіл урядового табору. Віденська цензура конфіскувала і знищи­ла збірник, а його автори зазнали переслідувань. Незважаю­чи на це, "Русалка Дністрова", поряд із "Кобзарем" Т. Шев­ченка, стала духовним орієнтиром національно-патріотич­них сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Необхідно також зауважити, що революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, який переважно становили представники духовенства та інтелі­генції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католицького духовенства від імені всіх українців Галичини звернулася до імператора з петицією з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти. У петиції було висловлено про­хання ввести у школу українську мову, зробити доступними для українців урядові посади й зрівняти в правах греко- та римо-католицьке духовенство.

Через два тижні, 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну органі­зацію, котра взяла на себе роль представника інтересів українців Галичини перед центральним урядом. Основною вимогою Головної Руської Ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміні­страціями. По всій східній Галичині організатори Ради утворили 50 місцевих руських рад, до складу яких обирали­ся представники демократичних верств населення. Почало­ся формування загонів національної самооборони. Було відновлено герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийнято синьо-жовтий прапор як націо­нальний стяг українського народу. Друкованим органом Головної Руської Ради стала "Зоря Галицька" — перший український тижневик, який почав виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Головна Руська Рада заявила: "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (україн­ського) народу, котрий одним говорить язиком". То була пер­ша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці — одна нація. У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених — перший з'їзд діячів української науки і культури, в якому взяли участь 118 осіб. З'їзд одностайно рекомендував користуватися ки­рилицею, а не латинською абеткою. Було також вирішено, що основою для літературної норми має служити розмовна українська мова. Влітку 1848 р. Головна Руська Рада засну­вала просвітницько-видавниче товариство "Галицько-руська матиця", яке мало видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменництва й просвіти рідною мовою.

Ігноруючи більшість вимог українських народних мас, правлячі кола Австрії все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназі­ях. Наприкінці 1848 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті. її професо­ром призначили Я. Головацького, котрий незабаром видав граматику української мови.

Отже, діяльність Головної руської ради відіграла неперехід­ну роль у формуванні ідеології українського національного руху

в Галичині. З цього часу вимоги поділу Галичини на дві части­ни й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р.

Однак цього не сталося, бо не дрімали сили контррево­люції. Після того, як австрійський уряд з допомогою росій­ських військ приборкав революцію в Угорщині, остаточно запанувала реакція. Було відмінено австрійську конститу­цію, а влітку 1851 р. розпущено Головну Руську Раду. Вво­дилися деякі обмеження щодо української мови. Проте за­значимо, що, незважаючи на поразку, революція 1848— 1849 pp. мала важливі позитивні наслідки для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала значні перешко­ди на шляху їхнього розвитку, сприяла активізації націо­нально-визвольної боротьби народних мас, піднесенню рівня їхньої національної свідомості.

 

У II пол. XIX ст. український національний рух перехо­дить від "дворянського" до "народницького" стану, що ха­рактеризується діяльністю народників і представників різно­чинної інтелігенції, в поглядах яких поєднувалися ради­кально-демократичні ідеї з ідеями соціалізму. Народниц­тво, як рух революційно настроєної різночинної інтелігенції, набрало широкого розмаху і дієвості в Україні. Народники виражали інтереси дрібних виробників, демократичні праг­нення селян, визначали перехід до соціалізму через сільську громаду, вели пропаганду серед селянства, робітників та інте­лігенції, "ходили в народ". їхня діяльність посилювала не­вдоволення мас своїм соціальним становищем і сприяла революціонізації селянства, робітників та передової молоді. На початку 80-х pp. більшість народницьких гуртків було розгромлено. Узагалі, народники своєю діяльністю сприяли поширенню революційних настроїв серед народних мас та розгортанню боротьби проти самодержавства. Заклики до знищення існуючого ладу знаходили підтримку й серед членів молодіжних гуртків-громад. Деякі з них переходи­ли до їхніх лав. Зв'язки з народниками підтримував і М. Драгоманов, який з 1876 р. перебував в еміграції в Же­неві. Разом із С. Подолинським та М. Павликом він вида­вав журнал "Громада" (1878—1882 рр.), який нелегально доставляли в Україну, брав участь у випуску "Русской со­циально-революционной библиотеки", популяризував деякі видання народницької літератури. Проте Драгоманов відки­дав ідеалізацію російської громади і терористичну тактику народників. Він був переконаний у тому, що соціалістична суспільно-політична думка лише тоді може принести прак­тичну користь своєму народові, коли зважатиме на його національні особливості.

Під впливом революційних подій у Європі другої полови­ни XIX ст., а також у зв'язку з конституційними реформами початку 60-х років загострилося політичне становище на українських землях Австрійської імперії. Виступи робітників поступово набували форм політичної боротьби. У січні 1870 р. львівські друкарі провели семиденний страйк, який закін­чився їхньою перемогою. Робітники проводили не лише страй­ки, а й демонстрації, збори, мітинги. На них, крім економіч­них, висувалися політичні вимоги запровадження загально­го виборчого права, свободи слова й друку тощо. Такі форми боротьби, як страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, підпали широко використовували селяни. Виразниками бо­ротьби за політичні та національні права українців Галичи­ни, Буковини і Закарпаття стали русофіли (москвофіли) і народовці (українофіли). Політична течія русофілів об'єд­нувала частину греко-католицького духовенства й консерва­тивної інтелігенції, зневірених наслідками реформ та наля­каних польськими впливами. У своїй діяльності вони орієн­тувалися на реакційні кола царської Росії. У газеті "Слово", яка таємно фінансувалася російським урядом, представники русофілів 1866 р. заявили: "Ми більше не є русини 1848 року, ми справжні росіяни". Вище галицьке духовенство почало очищати греко-католицьку обрядовість від римського впли­ву, взявши за взірець православ'я.

Проти цієї консервативної течії старої інтелігенції висту­пила молода інтелігенція — письменники, вчителі, студенти, котрі належали до політичної течії народовців. Серед їхніх лідерів були В. Шашкевич (син М. Шашкевича), В. Барвінський, Ю. Романчик, К. Климкович та інші. Успадкувавши національ­но-визвольні ідеї "Руської трійці" й великого Кобзаря, вони проводили культурницьку роботу, пропагували рідну мову, літе­ратуру, відстоювали самобутність українського народу. Засновані ними гуртки-громади, ставши важливими осередками національного руху в Галичині, сприяли пробудженню свідо­мості широких мас. За підтримки наддніпрянських громадівців народовці видали україномовні журнали "Вечорниці", "Мета", "Нива", "Русалка". Друкованим органом галицьких народовців була газета "Діло" (1880—1939 pp.), а буковинських — газета "Буковина" (1885—1910 pp.). На сторінках цих видань дру­кувалися найкращі твори наддніпрянських, галицьких та бу­ковинських письменників.

У 1868 р. у Львові з ініціативи народовців було утворено культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке підтримувало тісні зв'язки з провідними діячами Київської громади. У містах і містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та організа­ційно об'єднували чисельні місцеві осередки. Вони сприяли виданню україномовних книг і газет, засновували установи клубного типу з бібліотеками та читальнями, організовували лекції з українознавства, музичні вечори, благодійні концерти, що виступали важливими чинниками консолідації україн­ських народних мас. За прикладом галичан буковинські на­родовці 1869 р. створили таке саме товариство під назвою "Руська бесіда" в Чернівцях. Активним членом його був відо­мий письменник і громадсько-політичний діяч Ю. Федькович, котрий писав свої твори для "Просвіти" та її театру.

У 70—90-х роках XIX ст. унаслідок переслідувань ца­ризмом українофілів-громадівців у Наддніпрянській Україні центром національно-визвольного руху стають західно­українські землі. У 1873 р. з ініціативи наддніпрянців М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пальчикова та за актив­ної участі галицьких народовців у Львові було утворено літе­ратурно-наукове товариство ім. Тараса Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство імені Шев­ченка (НТШ) і стало фактично першою новітньою всеукраїн­ською академією наук. У ньому було три секції: історико-філософська, яку тривалий час очолював видатний укра­їнський історик М. Грушевський, філологічна, якою керува­ли І. Франко та В. Гнатюк, і математико-природничо-медична. До складу секції входило більш як 20 наукових комісій. НТШ мало бібліотеку, музей, друкарню, видавало "Записки Наукового товариства імені Шевченка", а також перші україномовні журнали у галузі історії, філософії, права, демо­графії, математико-природничих наук. У них друкувалися серійні видання, а також твори Тараса Шевченка, Івана Франка та інших українських письменників, наукові праці й матеріали. За всіма ознаками народовський рух 60—80-х років відповідав організаційній (культурній) стадії націо­нального відродження з історичною домішкою елементів стадії політичної.

Підсумовуючи діяльність народовців у Галичині, слід підкреслити, що репрезентований ними національний рух на західноукраїнських землях мав чимале значення для Над­дніпрянської України і для всієї загальноукраїнської спра­ви. В умовах жорстких репресій проти українства на Над­дніпрянщині та Слобожанщині Галичина після революційних подій 1848 р., коли в Австрії посилилася тенденція пе­ретворення в конституційну монархію, уже до кінця XIX ст. поступово перетворюється в український духовний "П'ємонт", тобто всеукраїнський центр національно-визвольного руху.

Мирончук-МАУП