XIX. Відрожденнє в Галичині». Драгоманов

Утиски в Росії примусили декого з освічених Українців знайти притулок для своєї праці поза межами Російської держави, а найбільше в Галичині.

Після поділу Польщі, Галичина досталась Австрії. Галичина населена в східній частині Українцями, а в західній живуть Поляки. Край той був довгий час під польським пануваннєм, через те і в східній частині пани - Поляки, а Українцями або Руси­нами, як вони там себе звуть здавна, зостались тільки селяни та частина міщан. Унія церковна, заведена колись у Польщі, зосталась серед Галицьких Русинів і досі. (В тій частині Польщі, що одійшла до Росії, унія була скасована заходами правительст­ва). Духовенство в Галичині підлягає вищій власти римського папи, а служба церковна відбувається по слав'янському.

Русини живуть здавна ще в Угорщині, що належить до Австрійської держави, та в Буковині, що одійшла до Австрії од Туреччини, разом з часткою Молдавії. На Буковині люде зоставались й зостаються православними.

Серед австрійських Русинів освіченими людьми були здебільшого священники. В Галичині вони під­лягали сильному впливу Ляхів, в Угорщині - Угорців, а в Буковині - Волохів або Румунів. Австрійське (Німецьке) правительство спочатку дбало про освіту Русинів, насамперед духовенства, заснувало для його школи, відкрило університет у Львові, настановило там кількох професорів-Русинів. Польські пани по­чали лякати, що Русини мають прихильність до Росії, що уніяти хотять перейти до православія і т.и. Не було ще тоді в Галичині такої численної й сильної української інтелігенції, щоб уміла взятись за щиру й жваву культурну працю. Духовенство здебільшого вживало польську мову, а були й такі попи, що гаразд не вміли слав'янського письма. Через те не було кому гаразд вступатися тоді за інтереси Русинів.

Русини вживали тоді й довго ще потім у письмі не живої народньої мови, а особливої, книжньої чи то канцелярської, з приміткою слів церковних, польських та латинських. Се вже само мусіло спиняти освіту й культурний рух у Галичині, не згадуючи вже про те, що значна частина навіть духовенства говорила й писала мовою польською. Як же по иньших слав'янських землях почалося відрожденнє й стали писати живими народними мовами, та як появились і на Вкраїні (в Росії) перші книжки народньою мовою, то і в Галичині почали писати живою українською мовою. Молоді богослови: Маркіян Шашкевич, Яків Головацьк и й та Іван Вагілевич почали рішучо вживати народньої мови в своїх писаннях, також збірали пісні, вчились української історії й змовились працювати для відрождення свого народу. Склали вони літературний збірник чи альманах "Зорю", та цензура його не пустила. Другий збірник, "Русалку Дністрову", вони мусіли друкувати в Угорщині; але ті примірники, що прийшли у Львів, були конфісковані. Такі були перші кроки відрождення Русинів-Українців в Австрії.

Року 1848 сталась революція в державах західної Європи - Франції, Германії, Австрії. Галицькі Поляки теж брали участь у революції, але на свою користь, усе дбаючи про відбудуваннє старої Польщі. Русини не були прихильні до польського руху й через те правительство тоді тягло руку за Русинів. Вони скликали "головну раду", почали видавати часопис "Зоря Галицька", домагались відділення східної (української) Галичини од західної (польської), заявляли, що вони окремий народ і од Поляків, і од Великорусів. Та Русинам не помогла їх вірність урядові: як тільки революція затихла, уряд занедбав їх, і польські пани знов запанували в Галичині. Конституції, заведеної 1848 p., скоро не стало, й знов настав старий лад. Потім, у шестидесяті роки XIX ст., після нещасливих для Австрії війн, цісар (царь) мусів таки дати конституцію, але таку, що більшість послів до ради державної й до місцевих сеймів вибірали пани та багаті люде. В Галичині, навіть східній, паня - то все Поляки, Русини ж то все хлопи, через те за часів конституції Поляки ще краще прибрали до рук Галичину, вживали усяких способів, щоб спольщити Русинів, повернувши тим часом на себе, на свою користь, працю Русинів і все економичне життє краю.

Польська шляхта здавна позабірала собі в Гали­чині землі, ліси й пасовища, держить й досі в своїх руках справи урядові, судові, просвітні, вживаючи всяких утисків і намагаючись спольщити ввесь край. Серед убогих, обдертих Русинів не було численної інтелігенції, окрім духовенства, яке хоч і дбало про Русинів, та й само занадто підлягало впливу правительства й могучої шляхти. Немало було (й тепер ще є) людей у Галичині, що не бачивши иньшого способу визволитись од гніту польських панів, звертали свої очі до Росії, до Москви, звідси сподівались собі запомоги. Сі люде, що їх стали звати "москвофилами", вважали себе часткою одного "русского" народу й намагались писати мовою, подібною до московської. Москвофили кажуть, що не треба виробляти своєї української літератури, не треба писати так, як говорять наші люде, а треба привчатись до мови московської. Москвофили й справді діставали собі иноді запомогу грошима з Московщини, од великих панів, отже хибні й марні були всі надії москвофилів на те, що російське правительство поможе Галичанам визволитись од польських панів.

Иньші ж Галичани (і таких потім ставало все більше) бачили, що народові не треба надіятись на запомогу Москви, а треба самим дбати про своє визволеннє, дбати про освіту й поступ свого народу, организувати народ для боротьби за визволеннє -своїми власними силами. Сі люде писали живою народньою мовою, старались розбудити національну свідомість галицьких Русинів, як частини народу Українського. Потроху вироблялась у Галичині своя інтелігенція окрім духовенства, й рух зростав, хоч іще довго рух той був млявий. На поміч прийшли Українці з Росії. Велике вражіннє робили твори Українців, що доходили з Росії, особливо твори Шевченка. Як же почались утиски в Росії, то деякі письменники українські почали містити свої писання в галицьких часописах: Куліш, Кониський, Старицький та иньші. Появилися в Австрії й свої дотепні письменники між Русинами: Осип Федькович, Сидір Воробкевич (обидва з Буковини) та иньші.

В галицьких часописах дедалі брали все більшу участь Українці з Росії, особливо в часописі "Прав­да", що виходила у Львові з р. 1867, потім у "Зорі", яку недовгий час пускали до Росії, й вона тут була поширилась, а тоді російський уряд перестав її пускати.

Під час великих утисків у Росії, Українці заснували "Товариство імені Т.Шевченка" у Львові (р. 1873), зібрали грошей і завели свою друкарню. Товариство мало дбати про ширеннє між Українцями (також і галицькими) свідомости, освіти, про розвій літератури й науки. Пізніше, особливо за останні 20 літ, Товариство се зросло, зміцніло, перетворилось на наукове, розвинуло широку наукову діяльність, видало сотні наукових книг, особливо про українську старовину та мову. Так Товариство стало справді українською Академією Наук, хоч і не має того титула, з'єднало видатніші учені сили України Російської та Австрійської.

Трохи раніш (р. 1868) засноване було товариство "Просвіта" у Львові, яке теж зростало й розвивалось, відкривало по всій Галичині читальні, видавало багато книжок. Тепер воно має десятки філій (відділів товариства) по городах та містечках, сотні читалень.

Борючись за права свого народу, галицькі Русини завели ще ряд организацій, товариств, часописів, і ведуть тую боротьбу досить жваво. Боротись дово­диться й досі, як за старої Польщі, проти польських панів, проти здирства, утисків і фанатизму Поляків-католиків, проти страшного гніту економичного багатих людей.

Як збільшились утиски проти Українців у Росії в семидесяті роки XIX ст., то серед української громади в Київі виникла думка видавати українські видання за гряницею. Тоді не дозволялось видати в Росії навіть не повного "Кобзаря" Т.Шевченка, й він був виданий за гряницею й росповсюджений у Росії. Цензура бачила, що Українці не можуть уже зректися й забути Шевченка, не вважаючи ні на які утиски, й мусіла дозволити друкувати "Кобзаря", хоч далеко не повного.

Київський професор Михайло Драгоманов, що до того часу роспочав був велику наукову й письмен­ницьку діяльність, поклав виїхати за гряницю, щоб там вести тую діяльність далі, коли в Росії стало не можна. За гряницею Драгоманов видавав книжки свої та иньших письменників, видавав часопись "Громада", писав усякими мовами про українську справу, про її тяжке становище. Діяльність Драгоманова, як ученого й як борця за долю України, була надзвичайно велика й жвава. Великий був його вплив на земляків як у Росії, так і в Австрії.

Драгоманов, між иньшим, навчав, що треба йти до такого ладу громадського й державного, щоб кожна країна мала більшу вільність й більші права; щоб окремі країни держави мали автономію (щоб мали право сами вести свої місцеві справи). Тоді краще будуть задоволені потреби народу, а через те й держава буде сильною. Далі, казав він, треба йти до того, щоб усяка неволя, усяке пануваннє одних людей над другими були знищені. Се був дальший розвій думок Шевченка й київського Братства. Іще виясняв Драгоманов, яка то шкода діється для народу, коли його покине інтелігенція й піде служити иньшим народностям, багатшим, сильнішим. Багато працював Драгоманов, щоб виявити централістичні заміри навіть поступових діячів і партій російських та польських, що не вважаючи на свій демократизм, прихильність до народу, все ж не вміли або не хотіли признати прав Українців на своє відрожденнє, або приходили працювати на Україну, а не зважали на Українську вдачу, мову, бажання, історію, й через те не виходило добра з такої праці.

Серед земляків Драгоманов ширив думку, що українську справу треба обперти на міцних підвалинах європейської науки, зріктися застарілих поглядів та забобонів.

Думки Драгоманова виложені в багатьох його писаннях, напр. "Чудацькі думки", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Рай і поступ" та иньші. Відносини до української справи поступових Росіян та Поляків розібрані в книзі "Историческая Польша и Великорусская демократія". Останні роки життя Драгоманов був професором у вищій школі в Болгарії; там і помер він р. 1895.

XX. Нові часи.

Галичина служила захистом і пристановищем для української думки, науки й письменства - за тих часів, коли в Росії те все заборонялося. Більшість діячів українських кінця минулого століття навчалося й працювало під впливом Галичини. Маючи в Галичині свої школи, гимназії, своє письменство, українці стали ясніше й виразніше розуміти питаннє про свою справу національну. Загартовані в боротьбі за народне право, Українці в Галичині були живим прикладом і зразком для Українців по сей бік гряниці.

В Росії після визволення кріпаків та після иньших великих реформ, а ще більших надій - запанував занепад і взяли гору ті сили, що не хотіли ніяких реформ, а дбали про те, щоб по змозі утвердити старий лад.

Селяни-хлібороби платили подушне, поземельне й викупне за свої наділи. Землі було мало, прожити трудно. Ходили що року тисячами на заробітки, "на низ", - у Херсонщину, Таврію, на Кубань. Багато й переселялось у чужі сторони. Спершу залюднили, заселили стени до Чорного моря й до Кавказу, як про се вже раніш росказано. Так степи над Чорним морем знов почав орати український хлібороб, як було се ще за 1000 літ назад, ще на початку історичного життя нашого народу, ще перед тим, як дикі орди насунули з Азії й одіпхнули нашу людність од степу.

За нових часів наші переселенці здебільшого йшли за Волгу, в губернії: Оренбургську, Уфимську, Томську, Акмолинську в Барнаульський округ і по всьому Сибіру. Залюднили на Далекому Сході Усурійський край (над річкою Усурі). Розселяючись усюди, наші люде намагаються зайняти степову чорну землю, до якої звикли в себе на Україні; а в лісових сторонах оселяються більше Великоруси.

Багато лиха доводилось зазнавати переселенцям, а найгірше тим, що поїхали без великих грошей. Багато їх і погинуло, иньші й назад вертались ні з чим.

З Галичини переселялись здебільшого до Америки. Уже сотні тисяч живе наших людей у Північний Америці. Там вони працюють робітниками - багато їх на копальнях вугляних у Пенснльванії; иньші ж осіли в Канаді, живуть хліборобами. Мають там в Америці свої товариства, читальні, часописи й українсько-англійські школи.

Усіх Українців на світі тепер налічують до 35 міліонів. З їх на самій Україні в Росії живе міліонів 25; у Галичині, на Буковині й в Угорщині міліонів 5. Иньші ж розселені в суміш з иньшими народами, близько й далеко, в Європі, Азії й Америці.

В Росії українці заселяють більшістю своєю отсі губернії: Київщину, Полтавщину, Черніговщину (без північних повітів), Волинь, Поділе, Харьківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Кубань; частки сих губерній: Таврії, Бесарабії, Люблинської, Сідлецької, Гродненської, Минської, Курської, Вороніжської, Дон­ської, Ставропольської.

Звичайно ділять усю Україну на сі великі частки:

Прикарпатська (Галичина, Буковина), Правобережна (на захід од Дніпра до Польщі), Лівобережна (на схід од Дніпра: Черніговщина й Полтавщина), Слобідська (Харьківщина й далі на схід) та Степова до Чорного моря.

Після тих утисків, що впали на українське слово року 1863-го, українське відрожденнє наче спинилось було. Мало тоді було освічених працьовників-українців, та й тим невільно було працювати. Поміж людьми вченими, "панами", вже не часто можна було й почути українське слово. Воно вже стало "мужичою" мовою. Освічені люде з Українців працювали в рядах російської інтелігенції, або в російських та польських політичних партіях. З-поміж отаких людей виявились потім і завзяті вороги всього українського - письменства, мови, школи, театру.

Хто ж не цурався народу свого, не кидав його при лихій годині, вірив у його світлу будущину, той не кидав праці для народу і в найгірші часи. Та мало тоді було таких щирих працьовників.

В семидесяті роки минулого століття гурток учених і письменників роспочав був наново працю наукову й літературну в Київі. Найбільше тоді вславились наукові праці київських професорів Во­лодимира Антоновича й Михайла Драгоманова. Разом з тим знов почалася праця просвітна, почали виходити книжечки для народу. У Київі було засновано відділ географичного товариства; зібрано було й видано багато дуже цінних матеріалів етнографичних (народня словесність, звичаї й т.н.). Та скоро та вся праця спинилася; відділ географич­ного товариства закрито; указом 1876 року заборо­нено українську літературу, окрім деяких одділів; заборонено й українські театральні вистави. Вже не можна було друкувати книжок наукових (ні для людей учених, ні для народу або школярів); не дозволялись переклади з иньших мов. Заборонено було привозити в Росію з-за гряниці українські книжки та часописи. Указ 1876 року мав силу аж до р. 1906-го.

Хоч як трудно було в той час працювати, а праця не зовсім спинилась. У Київі заснований був поважний науковий місячний журнал "Кіевская Старина", що виходив з р. 1882 аж до 1905-го. У тому журналі містились наукові праці про українську

старовину й про народне життє, - мовою російською. Тільки в пізніші роки дозволено було містити мовою українською повісти й оповідання.

Давно вже почався український те­атр. Та не було окремих українських драматичних товариств, хіба любителі давали коли-неколи ук­раїнські вистави, або російські драматичні товариства ставили иноді українські п'єси. У семидесяті роки минулого століття робилось багато заходів, щоб дозволено було заснувати український театр. Та в згаданому вже указі 1876 року заборонені були зовсім українські театральні вистави.

Року 1881-го пощастило здобути дозвіл завести українське драматичне товариство й давати ук­раїнське драматичне товариство й давати українські театральні вистави. Коло заснування і впорядкування тієї справи багато працював "батько українського театру" Марко Кропивницький, великий артист і письменник драматичний. Скоро український театр здобув собі добру славу.

Дедалі свідомість зростала поміж українською інтелігенцією, й се виявилось виразно на зрості письменства, видавництв. Найбільше виявився той зріст свідомосте під час відкриття памятника Іванові Котляревському в Полтаві, року 1903-го.

Маніфест 17 октября 1905-го року подавав великі надії на кращий, вільніший лад. Такий лад, як намічено в тому маніфесті, давніше заведено в західних сторонах і зветься конституцією. При конституції забезпечується вільність кожній людині, аби вона тільки не робила злочинства; вільно кожному приставати до якої хоче віри, закладати без особливого дозволу товариства, спілки, партії; вільно кожному друкувати книжки й часописи, дбати про кращий лад у державі. Закони видаються й податі накладаються тільки за згодою вибраних з народу депутатів.

З того всього, що зазначено в маніфесті 17 октября, далеко не все ще увійшло в життє. Проте впала заборона, що лежала на українському слові: стало можна заводити українські товариства просвітно-культурні, видавати всякі книжки й часо­писи.

Тоді слово українське залунало голосно перед усим світом і кликало народ до відрождення, до культурної праці, до кращої, славної будущини.

Борисенко

 

Становлення українознавства як науки. На початку XIX ст. посилювався тиск з боку царизму на українську ментальність. Зі свідомості українців чиновники намагали­ся витравити пам'ять про своє походження, національну окремішність, славу предків й одночасно нав'язати уявлен­ня про культурну меншовартісність порівняно з російським народом. Різні прошарки суспільства реагували на такі дії уряду неоднаково. В своїй більшості національна аристо­кратія пішла на співпрацю з царизмом і фактично втра­тила національну ментальність. Меншість вистояла. За її зовнішньою покірністю й вірнопідданством ховалися пат­ріотизм, гордість за героїчну минувшину і жаль за втраче­ними правами. І досить було найменшого поштовху, щоб приховані почуття прорвалися назовні й проявились як у помислах, так і в діях конкретних осіб.

Зазнаючи меншого тиску, прості люди хоч стихійно й трималися за традиційну духовність, але через неосвіче­ність не могли ініціювати й очолити процес національного відродження. Таку функцію взяв на себе середній стан ук­раїнського суспільства в особі тих його інтелектуалів, які зберігали національну свідомість, прагнули відновити історичну справедливість й одночасно були відсунуті від влади та основних джерел збагачення.

Українській інтелігенції першої половини XIX ст. нале­жить історична заслуга у відновленні національної свідо­мості народу. Відтоді питання національної ідеї стає чи не найголовнішим у розвитку ментальності українського наро­ду нового й новітнього часу. Подібне відбувалось і в інших народів. У діяльності української інтелігенції першої по­ловини XIX ст. можна виділити три етапи: збирання історичних документів, фольклору, старожитностей; відрод­ження національної мови, активне впровадження її в літе­ратуру, освіту, театр; створення політичних організацій, одним із завдань яких була пропаганда національної незалежності.

Значний вплив на діяльність української інтелігенції у піднесенні національної свідомості народу справили ідеї німецького філософа Йогана Гердера про етнічну культуру селянства. Аналізуючи ментальність українського народу, його духовні надбання, Гердер зробив вражаюче сучасни­ків передбачення: «Україна стане новою Грецією: прийде день і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей жит­тєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля». Дійсно, велике краще бачиться здалеку.

Пробудження національної свідомості українців поча­лося наприкінці XVIII ст. і набрало сили в першій полови­ні XIX ст. на Лівобережній і Слобідській Україні, де ще не згасла пам'ять про славні часи Гетьманщини, де жили й творили високоосвічені інтелектуальні сили. На перших етапах національно-духовного відродження аматорський підхід до відтворення історії та культури народу поєдну­вався з науковим. Але поступово на перший план виходить науковий метод. Якщо спочатку історія, фольклор, побут, звичаї, обряди розглядалися в працях разом, то в першій половині XIX ст. започатковуються окремі галузі україно­знавства. Від загальноісторичних досліджень відгалужу­ються етнографічні, фольклористичні та мовознавчі праці. З цього почалося поглиблене вивчення тих сторін життя народу, які разом і становили народознавство.

Ним займались інтелігенти з високою, часто європей­ською освітою. Серед них наприкінці XVIII ст. найпоміт­ніше місце займав Опанас Шафонський. Закінчив­ши університети в Галле, Лейдені й Страсбурзі, одержав­ши диплом доктора права, філософії та медицини, він повернувся на Батьківщину. Найпомітніший слід його діяль­ність залишила в українознавстві. Шафонський зробив першу серйозну наукову спробу дати читачеві чітке комплексне у явленна про історію та культуру українського на роду. Цій меті було присвячено працю «Черниговского на­местничества топографическое описание...» (1786), підго­товлену на основі матеріалів, зібраних Д. Пащенком. У пер­шій частині твору розглядалося питання про походження «малоросійського народу», характеризувались його мовні та фізичні особливості, побут, звичаї, обряди, вірування. Автор не виділяв українців з-поміж слов'янства й вважав, що воно походило від племен скіфів. Така точка зору Шафонського в окремих сюжетах перегукується з поглядами окремих сучасних вчених на етногенез українського наро­ду. Про походження українського козацтва Шафонський не мав єдиної думки. В одному випадку він доводив, що запо­рожці походили від черкес, які нібито переселилися на По­дніпров'я з Кавказу, в іншому — пов'язував їхню появу з місцевим населенням, змушеним захищатись від нападів татар.

На реальних фактах, позитивному досвіді й реалізмі ба­зуються описи Шафонським сучасної йому культури Укра­їни. Вчений вперше ввів стосовно Лівобережної України такі поняття, як «Полісся», «Степ», виділив північно-захід­ну, східну та східно-південну зони. Причому показав явні особливості в матеріальній, духовній культурі та мові їх­нього населення. Суттєві відмінності в описах одягу, взут­тя, побуту українців і росіян не залишилися непоміченими сучасниками.

Колосальний етнографічний матеріал був зібраний в описах Київського і Харківського намісництв кінця XVIII ст. Але в той час вони не побачили світу й були відо­мі тільки небагатьом дослідникам.

Майже одночасно з Шафонським оригінальну працю «Летописное повествование о Малой России...» підготував (1785—1786) Олександр Рігельман. У ній орга­нічно поєднувалися дані як літописів, хронік, мемуарів, так і власні спостереження та документи. Вчений розвивав вер­сію про переселення на Подніпров'я черкес і про заснуван­ня ними м. Черкаси, звідки нібито й пішла назва «черка­си» щодо запорізьких козаків.

Українознавчий характер з поєднанням аматорства й науковості мала праця Якова Марковича «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» (1798). Іс­торик відстоював ідею автохтонності походження східних слов'ян, характеризував епоху Київської Русі як спільний період в історії України та Росії. Разом з тим його твер­дження про особливе географічне положення України на­водили читача на думку й про її суттєві відмінності від сусідніх держав, Маркович детально описав особливості жителів степової зони України у веденні сільського госпо­дарства, тваринництві, бджолярстві, садівництві. Одночас­но він показував специфіку матеріальної культури, антро­пології та характеру українців. З подібних праць читачі дізналися про те, що український народ мав власну куль­туру, яка багато в чому відрізнялася від культур інших слов'янських народів.

Справжнім відкриттям для інтелігенції стала анонімна «Історія Р у с і в». З'явившись наприкінці XVIII — на початку XIX ст., вона тривалий час поширювалася у руко­писних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. її мож­ливими авторами вважаються батько й син Григорій і Ва­силь Політики, Григорій Кониський та інші особи. «Історія Рухів» є трактатом перехідного періоду, коли публіцистич­ні твори почали поступатися місцем науковим розвідкам.

В «Історії Русів» простежується прагнення довести, що тільки Україна була прямою спадкоємницею Київської Русі й мала власну, відмінну від Росії історію. Початок етногенезу українського народу пов'язується із сарматськи­ми племенами, а під русами розуміються лише українці. Серед найвидатніших українських князів названо Кия, Аскольда, Діра, Святослава. Ідея про народоправ'я давніх українців різко контрастувала з монархічним правлінням Росії та спонукала передову громадськість до необхідності відновити старі демократичні порядки.

Сторінки твору про героїчну боротьбу українського на­роду з агресією Кримського ханства й Туреччини пробу­джували в людей глибокі патріотичні почуття, гордість за своїх предків. Чи не вперше багато з них дізналися про Богдана Ружинського, Михайла Вишневецького, Івана Під­кову та інших славних козацьких ватажків, котрі без ва­гань несли на жертовник свої чубаті голови в ім'я неза­лежності й слави України.

Серед причин антипольських виступів запорізького ко­зацтва першої половини XVII ст. автор на перше місце ставив наступ польської шляхти на права українського населення та його прагнення до незалежності. В описах визвольних війн робився наголос на етнічній та релігійній близькості українського і російського народів, що й стало першопричиною об'єднання України з Росією в 1654 р. Го­ловний здобуток цього історичного акту вбачається в ус­пішній збройній боротьбі проти шляхетської Польщі. Різ­ким дисонансом з усталеною традицією стало те, що в праці політичні дії Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Дем'яна Многогрішного та інших гетьманів не трактувались як зрада Росії. Тобто «Історія Русїв» почала реабілі­тацію українських гетьманів і відновлення історичної спра­ведливості.

Не могли нікого залишити спокійним сторінки про ма­сову загибель українських козаків на будівництві Петер­бурга, ритті каналів та на інших роботах далеко від Бать­ківщини. Тим більше, що поряд з цим показана й боротьба частини козацької старшини за автономні права Украї­ни. В уста гетьмана Павла Полуботка автор вклав обурен­ня українського народу антиукраїнською політикою царя Петра І. Безіменний автор не приховував і відмови части­ни козацької старшини від національної ідеї й пристосу­вання до політики царського уряду.

Незважаючи па значні фактологічні неточності, націо­нально-визвольна спрямованість зумовила широку по­пулярність «Історії Русів». Її знали й глибоко шанували Дмитро Бантиш-Каменський, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Микола Маркевич, Олександр Пушкін, Тарас Шев­ченко та багато інших поетів, письменників,- вчених. «Істо­рія Русів» започаткувала пробудження ідеї національної самобутності українського народу за допомогою наукового й полемічного методів.

Формуванню національної ідеї сприяла й чотиритомна «История Малой России», видана Дмитром Бантиш-Каменським 1822 р. в Москві. Сам автор походив з молдавських дворян, які багато років раніше жили в Ніжині. Тому його інтерес до історії України був невипадковим. На спрямування праці значний вплив справило спіл­кування Бантиш-Каменського з найближчим інтелектуаль­ним оточенням всемогутнього правителя генерал-губернато­ра краю князя Миколи Рєпніна. Василь Капніст, Григорій Квітка, Іван Котляревський і Василь Полетика заклали в свідомість вченого думки про славетне минуле України, її автономію, давнє походження й особливі права козацької старшини. Саме вони дивно уживалися з монархічним на­прямом роботи. Науково обґрунтована ідея самобутності України була тим більше своєчасною і важливою, що вона протистояла ідеї великодержавності «Истории государства Российского» російського історика Михайла Карамзіна, томи якої саме тоді друкувалися. Ідейне спрямування пра­ці Бангиш-Каменського не могло залишити спокійною ту частину українського суспільства, яку царизм ще більше денаціоналізовував і відштовхував від джерел збагачення.

Випускник Київської академії, Кенігсберзького, Галль­ського, Лейпцигського та Празького університетів Петро Симоновський (1717—1809) написав працю «Краткое описание о козацком малороссийском народе...» (видана лише у 1847 р.). У ній автор хоч і поділяв офіційну точку мору на Київську Русь як спільний період в історії трьох народів, разом з тим висловив чимало нових думок. Поча­ток етногенезу українського народу він пов'язував з часом входження його земель до складу Великого князівства Ли­товського, виступав прихильником гетьманського устрою, ратував за політичну автономію, яку раніше мала Україна.

Великою популярністю серед сучасників користувалась п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Марке­вича, видана в Москві 1842—1843 pp. Хоч у ній було чи­мало запозичень з попередніх видань, але читача притягу­вав романтичний опис минулого України та її діячів. На відміну від своїх попередників Маркевич вважав двигуном історії й виразником інтересів всього народу козацьку старшину. Вперше в історичній науці головною дійовою особою історії став не правитель, не панівна одна особа, а панівна верхівка суспільства, яка ратувала за автономію козацької держави, Автономістичне спрямування книги да­ло підставу Віссаріону Бєлінському звинуватити Маркеви­ча у прагненні відірвати історію України від історії Росії.

Значний вилив на пробудження національної свідомості народу й пропаганду його поетичного духу справили публі­кації фольклористичних збірок. Першим дослідником і ви­давцем українських народних дум став грузинський князь за походженням, уродженець України Микола Цертелев. У передмові до виданого у 1819 р. твору «Опыт со­брания старинных малороссийских песен» він зазначав, що зібрані ним пісні демонструють геній, звичаї, дух і чисту мораль, яка завжди була властива малоросам. Несподіва­ною для багатьох була заява Цертелєва про те, що він ста­вить українську народну думу набагато вище від усіх ро­мансів і пісень.

Видатний внесок у популяризацію українського фольк­лору зробив випускник Московського університету, пізніше перший ректор Київського університету Михайло М а к с и мови ч. У Москві він видав дві пісенні збірки «Малоросійські пісні» (1827) і «Українські народні пісні» (1834), а після переїзду до Києва ще одну. У фольклорі вчений вбачав поетичний вияв народних почуттів і праг­нень і таким чином хотів ознайомити широку громадськість з ментальністю українського народу. Максимович став од­ним з фундаторів української етнографії, організував три випуски (1840, 1841, 1850) історико-літературного альмана­ху «Киевлянин», де друкувалися літературні, історичні, етнографічні та філологічні праці вчених і любителів ста­ровини.

Водночас Максимович відіграв видатну роль у розвит­ку історичної науки. Вчений дотримувався панівної на той час концепції про спільність походження українського, бі­лоруського й руського народів. Але разом з тим виступав проти норманістської теорії появи в східних слов'ян дав­ньої держави, заперечував антинаукову концепцію росій­ського історика Михайла Погодіна про те, що українські козаки були окремими племенами, сумішшю слов'янських і тюркських елементів. Максимович був одним з перших істориків, котрі наголошували на історичному значенні визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького й почали досліджувати гайдама­цький рух в Україні.

Таку саму багатогранну діяльність на ниві українознав­ства проводив російський і український вчений Ізмаїл Срєзнєвський. Будучи студентом, а згодом профе­сором Харківського університету, Срезневський на все жит­тя захопився українською тематикою й своєю науковою діяльністю глибоко вплинув на пробудження й формування національної свідомості українців. Чималий інтерес у кра­їні викликала видана в Харкові кількома випусками про­тягом 1833—1838 pp. фольклорна праця молодого вченого «Запорожская старина», в якій були вміщені думи, істо­ричні пісні, народні перекази, легенди й літописні дані про заняття і побут, звичаї та ратні подвиги запорожців. Вели­ку наукову цінність мали примітки й коментарі автора до вміщених матеріалів. У харківський період свого життя вчений опублікував ряд історико-етнографічних розвідок з української тематики. Виходили й інші праці з україно­знавства, в тому числі Миколи Маркевича, Платона Лука­шевича та інших вчених.

Перші мовознавчі дослідження в українознавстві. У пер­шій половині XIX ст. починається наукове дослідження на­ціональної мови, однієї зі складових частин українознав­ства. Мовознавство виділяється в окрему науку з широкою перспективою для розвитку. На цей час українська мова стала багатшою, виразнішою й витонченішою. Однак нею користувалися переважно селяни, а більшість заможної верхівки, чиновництва та інтелігенції вважали її грубою, селюцькою, непридатною до вираження тонких думок і по­чуттів. Тому в спілкуванні поміж собою вони вживали пе­реважно російську мову. Тим самим втілювалась у життя офіційна концепція про те, що української мови не існува­ло, а був лише діалект російської мови.

Щоб змінити традиційне ставлення властей і вищих верств суспільства до української мови, треба було прояви­ти не тільки громадянську мужність, а й наукову переко­наність і професійну вправність. Найкращі сили націо­нальної інтелігенції взялися за це нелегке завдання, праг­нучи перетворити народну розмовну мову на основний засіб спілкування всіх верств українського суспільства. Націо­нально свідомі інтелігенти захищали її від нападок реак­ціонерів і невігласів, демонстративно послуговувалися нею в повсякденному житті. Письменник Іван Котляревський у своїх діях пішов далі й започаткував перетворення народ­ного говору на мову літературну. Вже перші частини опуб­лікованої ним у 1798 р. поеми «Енеїда», написаної мовою звичайних селян, продемонстрували світові багатство і ме­лодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого виразу думок не тільки в розмові, а й на письмі.

Починають з'являтися наукові мовознавчі розвідки. Першою з них стала «Грамматика малороссийского наре­чия...» Олексія Павловського, що вийшла друком у Петер­бурзі 1818 р. Павловський дотримувався офіційних погля­дів на українську мову, але водночас ставив благородну мету «оживити це наріччя» й не допустити його зникнення. Тобто була зроблена серйозна наукова спроба довести са­мобутність мови українського народу. Автор розібрав її граматичну будову, фразеологію, способи віршування, на­вів приклади літературного й розмовного засобів спілку­вання. У 1823 р. Іван Войцехович склав невеликий словник української мови з найбільш вживаних народом слів. Від­чутний пропагандистський резонанс мала стаття Срезневського «Взгляд на памятники украинской народной словес­ности» (1834). У ній визначний славіст публічно виступив на захист української мови. Всупереч офіційній концепції Срезневський доводив, що українська мова є справжньою мовою, а не діалектом і пророкував їй велике літературне майбутнє. Правда, у другій половині XIX ст. під тиском ру­сифікаторської політики царизму вчений переглянув свої погляди.

Формування наукових центрів українознавства. Серйоз­ні народознавчі праці базувалися на попередніх наукових дослідженнях різних сторін життя народу. До них підклю­чались як викладачі навчальних закладів, так і широкий загал любителів старовини, національної культури й мов);. Вперше в історії України формуються губернські, регіо­нальні та загальноукраїнські наукові центри україно­знавства.

Одним з перших такий центр почав складатись у Харкові після відкриття в ньому університету. В місті зросла кількість високоосвічених людей, захоплених національною ідеєю, Серед них, безумовно, був ініціатор створення уні­верситету Василь Каразін. Перебуваючи під нагля­дом поліції у своєму селі Кручик, він часто приїздив на за­сідання ради і різних товариств університету, закликав людей вивчати й популяризувати історію, культуру, побут народу, виступав проти розпалювання національної ворожнечі. Помітними фігурами національно-духовного відрод­ження не тільки Слобожанщини, а й всієї України були декани університету Григорій Успенський, Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, а також прозаїк Григорій Квітка-Основ'яненко. Навколо них групу­валися молоді вчені, студенти, вчителі, дрібні поміщики тощо. Багато з них їздили Слобожанщиною у пошуках на­родних дум, пісень, переказів, повір'їв, інших етнографіч­них матеріалів. Результати етнографічних експедицій обго­ворювалися на засіданнях різноманітних гуртків. Завдяки ентузіазмові харківської професури пробудився інтерес до україністики у багатьох студентів, у тому числі в Миколи Костомарова.

На базі широких наукових досліджень при Харківсько­му університеті в 1812 р. створюється перше в Україні Товариство наук, прообраз сучасної Національної Академії наук, важлива увага приділялась народознавству. Статті про побут, звичаї, усну народну творчість та історію Украї­ни регулярно друкувались у щойно створених журналах «Харьковский еженедельник», «Украинский журнал». На популяризацію народознавчих студій працювала потужна університетська друкарня. За 10 перших років свого існу­вання вона видала майже половину друкованої продукції царської Росії. Харків у 30-ті роки став регіональним нау­ковим центром відродження й формування нової україн­ської ментальності. Помітним був його вплив і на інші регіони.

На 20-ті роки XIX ст. важливий губернський центр фор­мується навколо Полтави. Центральною фігурою україно­знавства на Полтавщині став Іван Котляревський. Протя­гом ряду років він збирав дані про народне життя, а потім широко використовував їх у своїх працях. Котляревський став неперевершеним знавцем народних одягу, їжі, ігор, музики, звичаїв, обрядів, сімейного, громадського побуту, знань тощо. Глибока народність і літературна геніальність обумовили небувалу популярність творів Котляревського. Письменник щедро ділився своїми знаннями із сучасниками. Зокрема вія надавав етнографічні матеріали Бантиш-Каменському для опису українців у третьому томі «Исто­рии Малой России», консультував інших учених.

У Прилуцькому повіті активну збиральницьку народо­знавчу роботу проводив літератор, фольклорист і етнограф П. Білецький-Носенко. Він підтримував зв'язки з різними науковими товариствами, зберігав багато записів історич­них подій, звичаїв та обрядів. Частина їх була видана вже після смерті автора (1856), а більшість залишилась у ру­кописах. У маєтку з екзотичною назвою Парк-Трудолюб під Миргородом жив і працював великий українолюб Ва­силь Ломиковський. Нащадок старовинного старшинсько­го роду в 1808 р. зібрав і систематизував унікальні мате­ріали під назвою «О Малороссии. О древних обычаях малороссийских...». Вони стосувалися звичаїв, обрядів, част­ково матеріальної культури, проблем походження україн­ського народу та запорізького козацтва. Народознавець підготував і ряд інших робіт, які вийшли в світ вже після його смерті. Набагато продуктивнішою була українознав­ча діяльність управителя полтавської палати державних маєтностей Миколи Арандаренка. Його «Записки о Пол­тавской губернии» в трьох частинах, видані у Полтаві в 1848, 1849 і 1859 pp., містили цінні відомості з історії Пол­тавщини, її адміністративного устрою, державних уста­нов, сільського господарства, ремесел, промислів фолькло­ру, звичаїв, обрядів, казок, приказок.

Важливий регіональний центр народознавства склався в Одесі. Тут відкриваються різні заклади, товариства, в ро­боті яких важливе місце займали народознавчі студії. Серед них— ліцей (1817) та інститут східних мов при ньо­му (1828), міський музей старожитностей (1825). Особли­во пожвавилась українознавча робота місцевих аматорі» і науковців після створення Товариства сільського господар­ства Південної Росії (І823) та Одеського товариства істо­рії і старожитностей (1839).

Даючи дозвіл на відкриття товариств, царський уряд переслідував мету з їхньою допомогою науково обґрунтувати права Росії на південні українські землі й Крим. Але це не завжди виконувалося. Поряд з історичними й архео­логічними дослідженнями Одеське товариство історії і ста­рожитностей розгорнуло широке вивчення звичаїв, обрядів, занять, побуту та фольклору місцевого населення. З 30-х років результати досліджень регулярно публікувались а «Одесском альманахе» і «Одесском вестнике», а з 1844 p.— в «Записках» товариства, пропагуючи й зберігаючи для нащадків досягнення багатонаціональної культури Півдня України.

Найпомітнішою фігурою Одеського товариства історії і старожитностей був історик, статистик, економіст, етно­граф, публіцист Аполлон Срезневський. Йому належить велика заслуга в збиранні й публікації історичних та етно­графічних матеріалів. Він написав тритомну «Историю Но­вой Сечи, или последнего Коша Запорожского» (1842, 1846), інші історичні праці, а також розвідки про некрасовців у Бессарабії, болгарські колонії, життя вірмен у Новоросії тощо. Підтримуючи колонізаторську політику росій­ського царизму, вчений трактував гайдамацький рух як відверте розбійництво, за що зазнавав критики з боку Мак­симовича й Шевченка.

Після відкриття університету значним науковим цент­ром українознавства став Київ. Значну роль у цьому віді­грав Максимович, навколо якого гуртувалися вчені й ама­тори старовини. Українознавча робота в Києві активізува­лася після створення у 1843 р. при канцелярії київського, подільського й волинського генерал-губернатора Тимчасо­вої комісії для розгляду давніх актів. Вона мала розшуку­вати в Україні та за її межами документальні матеріали й друкувати їх. Дещо подібне запланував собі й Тарас Шев­ченко ще в петербурзький період свого життя. У 1843 р. він здійснив етнографічну поїздку по Київщині, Чернігів­щині, Полтавщині, змальовуючи з натури народне житло й одяг та записуючи народні звичаї, пам'ятки усної народ­ної творчості. У Петербурзі Шевченко організував видання «Живописна Україна», але з усього зібраного матеріалу зміг опублікувати тільки шість офортів, У 1845 р. Шевчен­ко приїздить до Києва з наміром оселитися тут назавжди й починає працювати в Археографічній (Тимчасовій) комі­сії. Під час історико-археологічних експедицій по Україні він зібрав значну кількість матеріалів про культуру укра­їнців, записав ряд пісень і дум, зробив замальовки народ­ного житла. Велику увагу приділив Шевченко родинному й громадському побуту українців. У творчості генія поезія й українознавство органічно поєднувалися, що зробило її близькою і зрозумілою для народу.

У 40-х роках у Києві жив уже тоді відомий своїми на­родознавчими працями Пантелеймон Куліш. З 1846 р. на кафедрі російської історії Київського універ­ситету почав працювати Костомаров. Він підготував, а на­ступного року видав курс лекцій «Славянская мифология», де розкривалися вірування слов'ян. Українознавством зай­малися Микола Гулак, Іван Посяда та ін. Шевченко й

Костомаров виношували ідею створення українського жур­налу, Професори університету почали більше уваги приді­ляти етнографічній підготовці студентів, пробуджуючи у них інтерес до національної культури.

У 20-х роках започатковується планомірне археологіч­не дослідження Києва, Археолог Кіндрат Лохвицький відкрив руїни і фундаменти Десятинної церкви, Золотих воріт, церкви Святої Ірини та інших давніх спо­руд, зібрав цінну колекцію стародавніх монет. Археоло­гічні відкриття стимулювали розвиток археології в інших українських містах, Глибоким патріотизмом позначені пра­ці київського історика й археолога Максима Берлін­ського. Його перу належать «Краткое описание Киева» (1820), «Историческое обозрение Малороссии и Киева» (частково опубліковане в альманасі «Молодик», 1844). Активна народознавча діяльність київських учених захопи­ла й окремих місцевих чиновників. Серед них особливо ви­ділявся київський губернатор Іван Фундуклей. Він підтри­мував наукові й творчі починання інтелігенції, зокрема Шевченка і Костомарова. Сам написав декілька книг, се­ред них «Обозрение Киева в отношении древностей» (1847), «Обозрение могил, валов и городищ Киевской гу­бернии» (1848).

Багато зробила для становлення українознавства як на­уки Комісія для опису губерній Київського учбового округу (1851—1864). Ініціатива створення комісії належала чи­новникові для особливих доручень при київському губерна­торі Дмитру Журавському. Поряд зі статистично-економіч­ними він писав праці з народознавства, які, на жаль, цен­зура не дозволила друкувати. Навколо вченого секретаря комісії Журавського й професора кафедри російської істо­рії університету Платона Павлова згрупувалися прогре­сивні вчені Микола Іванишев, Микола Маркевич, Михай­ло Максимович, Амвросій Метлинський, викладачі навчаль­них закладів Зенович, Кітенко, Росковшенко та ін. Вони протистояли монархістсько-охоронному курсу, який про­водили помічник попечителя Київського учбового округу Михайло Юзефович та його прибічники.

Вперше в народознавстві у складі комісії було створено відділення етнографії, це започаткувало її відокремлення від географії й становлення як окремої науки. Комісія роз­робила науково-інструктивні матеріали — інструкції, анке­ти, програми — і розіслала їх на місця. Таким чином до збору етнографічного матеріалу підключалися сотні людей, які діяли за науково розробленими планами. Дві невеликі інструкції Метлинського були надруковані 1853 р. у «Черниговских губернских ведомостях» і стосувалися збирання, систематизації та підготовки до видання народних пісень та інших творів фольклору. Була розроблена й розіслана в губернії Київського учбового округу програма для етногра­фічного опису місцевого краю. У ній вперше об'єднувались усі головні компоненти анкетного способу збирання науко­вих даних. Протягом 1856—1857 pp. до комісії надійшли складені за цією програмою «Описание г. Мглина и его уезда, составленное учителем исторических наук Мглинско-го уездного училища Карпачевым», «Описание о Переясла­ве, сочиненное законоучителем Переяславского уездного училища Бутковским», «Медико-топографическое описание государственных имуществ Киевского учебного округа» Д. Деляфлиза та ін.

Вперше в історії українознавства комісія організувала й провела ряд спеціальних експедицій з етнографічного ви­вчення населення у Правобережній і Лівобережній Украї­ні. У 50-х роках цією проблемою займались Опанас Афанасьєв-Чужбинський, Метлинський, Маркевич та інші члени комісії. Зібрані й опубліковані ними матеріали не втратили свого значення й сьогодні. З метою розширення народо­знавчих досліджень у 1853 р. виникла ідея об'єднання ко­місії з Російським географічним товариством. Але з різних причин найближчими роками вона не реалізувалась. В цілому комісія стала науково-організаційним центром народознавства в Україні, а Київ перетворився на загальноук­раїнський науковий народознавчий центр.

Українознавчі центри існували й поза межами Украї­ни, насамперед у Петербурзі, що став на той час, за сло­вами поета Євгена Гребінки, «колонією освічених україн­ців. Всі громадські місця, всі академії, всі університети переповнені земляками».

Прогресивні кола столиці проявляли велику зацікавле­ність усім українським. Перебуваючи в Петербурзі, Мико­ла Гоголь просив рідних з с. Василівки на Полтавщині надсилати йому фольклорно-етнографічні матеріали, які використовувалися ним при створенні прозаїчних творів. Письменник друкував українознавчі дослідження в «Оте­чественных записках», мав намір написати історію Украї­ни, а видатний російський поет Олександр Пушкін у 1829 р. навіть приступив до її створення. У різний час у Петербурзі жили й творили Шевченко, Костомаров, Куліш та багато інших українців, котрі популяризували націо­нальну культуру. У 30-х роках у ньому навіть діяв гурток любителів української культури й науки, в роботі якого брали участь як українські, так і російські діячі культури, в тому числі Гребінка, Маркевич, Григорович, Сошенко, Якубович, Даль, Панаев, Кукольник та ін. Відвідував його вечори й Шевченко.

У Москві сформувалося багато українських народознав­ців, тут відбулося становлення одного з основоположників вітчизняного слов'янознавства, фольклориста й етнографа випускника полтавської семінарії Осипа Бодянського. Ставши професором Московського університету, а потім і секретарем Товариства історії та старожитностей росій­ських, він багато зробив для публікацій в московських ви­даннях матеріалів про історію та етнографію України. Зав­дяки йому протягом 1846—1848 pp. видано «Летопись Самовидца», «Историю Руссов» та багато інших праць ук­раїнської тематики.

Популяризація минулого України у творах російських і українсько-російських літераторів. Відродженню й поглиб­ленню національної самосвідомості народу сприяла укра­їнська тематика в творчості російських і українсько-росій­ських письменників та поетів. Багато з них захоплювали­ся героїкою й славою козацької України, подвигами її славних синів. Не стояв осторонь цієї теми й Олександр Пушкін, законодавець моди у вітчизняній поезії. Полюби­лася читачам образами Івана Мазепи, Василя Кочубея, Івана Іскри поема «Полтава». І хоч історія відтворювалась з великоімперських позицій, але геніальність митця зроби­ла привабливими як ворогів, так і прихильників царя Пет­ра І з числа української старшини.

Героїка української минувшини була співзвучна настро­ям прогресивної російської громадськості, яка прагнула до зміни існуючих у країні порядків. Саме визвольні настрої українського народу в минулому вдало накладались на ро­сійську дійсність і тим самим підштовхували інтелігенцію до рішучих дій. Особливо чітко цей напрям художніх тво­рів простежувався в творчості декабристів-літераторів або близьких до них письменників і поетів. Вже в першій кни­зі журналу «Соревнователь просвещения и благотворения» (1819), друкованого органу «Союзу благоденства», був надрукований роман Федора Глінки «Зиновий Богдан Хмельницкий...». Його основна ідея закономірності пова­лення іноземного панування і ліквідації соціального «раб­ства» в Україні періоду Хмельниччини тісно перепліталася З головним стратегічним завданням декабристів — повален­ням самодержавства й кріпацтва в Російській імперії. Л заклик у романі до українців: «Повстаньте і пильнуйте: час свободи настав!»,— сприймався багатьма як сигнал до боротьби за свободу Росії.

Найяскравіше героїчне минуле України відображено в творчості поета-декабриста Кіндрата Рилєєва. Його дума «Богдан Хмельницький», поеми «Войнаровский» і «Наливайко» пронизані романтичною героїкою і політич­ним підтекстом, на них жваво реагувала революційно на­строєна молодь. Знамениту «Сповідь Наливайка» вона сприйняла як своєрідний гімн самопожертви в ім'я свободи Батьківщини. Твори Рилєєва знайшли широкий відгук і серед української інтелігенції. До нього надходила безліч листів з щирою вдячністю за те, що в тих умовах поет зу­мів піднести український народ і опоетизував його героїчне минуле. Такі дії літераторів-декабристів дещо нейтралізовували шовіністичну політику царизму, сприяли поглибленню взаєморозуміння й взаємоповаги між російським та українським народами.

Особливе місце у відтворенні історії України належало літераторам-українцям, котрі поділяли погляди безпосе­редніх учасників декабристського руху. З «петербурзьких українців» цього кола найпомітнішою фігурою був поет і перекладач Микола Гнідич. Він спілкувався з ба­гатьма декабристами, поділяв їхні окремі погляди, але членом таємного товариства так і не став. Зате в розмовах з ними і у своїх записах Гнідич відстоював історичну спра­ведливість боротьби українського народу за своє визволен­ня в середині XVII ст. Одночасно поет доводив особливу ментальність українського народу, яка, на його думку, по­лягала в щирій любові до незалежності й була найтиповішою рисою «історії малоросійської».

Геніальним популяризатором історії України став письменник Микола Гоголь. У книзі «Вечори на ху­торі біля Диканьки» (1831—1832) він створив поетичний образ України, близький розумінню і українця, і білоруса, і росіянина. У ньому поєднувались реальність з вигадкою і фантастикою, гумор із сарказмом, нестримні веселощі з тихим смутком. По-новому постала Україна перед читачем у повісті «Тарас Бульба». Фактично — це опоетизована ге­роїка українського козацтва, вірного сина і надійного за­хисника багатостраждальної України. У зображенні письменника запорожець постає в усій красі — мужнім, відважним до самопожертви й люблячим до самозабуття. Образ степової вольниці з її відчайдушністю, лицарством і досмертним побратимством викликав у читача почуття симпатії й бажання наслідувати ці риси.

Особливості розвитку освіти і культури. Значні зміни відбувались у розвитку освіти й культури. Царський уряд через школи намагався задовольнити потреби країни в освічених кадрах і одночасно витравити в українського наро­ду національну свідомість, нав'язати йому почуття меншовартості, створити уяву месіанської ролі російської нації у житті слов'янства. Цій меті підпорядковувалась і реорганізація системи освіти. У першій половині XIX ст. царизм покінчив з національною школою в Україні, яка вивела її свого часу на один рівень з найосвіченішими державами Європи. Почалось насаджування нових типів навчальних закладів.

Освіті надавався чітко виражений становий характері для нижчих верств населення — парафіяльні двокласні школи; для дітей дворян, купців, службовців і заможних міщан — повітові училища, гімназії, ліцеї; переважно для дітей дворян — гімназії, ліцеї та університети. Держава монополізувала шкільну справу. Створене в 1802 р. Міні­стерство освіти взяло шкільництво під найпильніший конт­роль. На місцях його здійснювала адміністрація створених протягом півстоліття Харківського, Київського та Одесько­го учбових округів.

Матеріальне забезпечення нижчої ланки освіти було вкрай незадовільним. Коштів, які виділялися на утримання парафіяльних шкіл і повітових училищ, катастрофічно не вистачало. Часто ці заклади тулились у непристосованих приміщеннях, не мали необхідних навчальних приладь і посібників. Учителі ледве зводили кінці з кінцями. Дещо краще матеріальне забезпечення мали навчальні заклади військового, морського, духовного, гірничого, державних маєтностей та інших відомств. Але їх було обмаль, і вони не могли задовольнити масових потреб у знаннях. Всього ж на 1856 р. одна школа припадала на 9,5 тис, а один учень — на 188 жителів. Це було значно менше, ніж у по­передньому столітті.

Відбувається становлення мережі закладів професійної освіти. У 1807 р. почало працювати землемірне училище у Кременці, у 1823 р.— школа чистописців у Полтаві, у 1828 р.— єдина в Росії у с Пальчики Конотопського по­віту на Чернігівщині школа бджільництва, у 1834 р.— учи­лище торговельного мореплавства у Херсоні. Діяли учили­ща виноробства й садівництва в Криму, Катеринославі, Полтаві. Існували й інші професійні школи.

Крім державних, діяли приватні навчальні заклади. У Харкові, Києві, Одесі та деяких містах для дітей дворян відкриваються приватні пансіонати й школи, які готували учнів для вступу до середніх та вищих навчальних за­кладів.

Середню освіту надавали гімназії. Протягом півстоліт­тя в Україні було відкрито 19 таких навчальних закладів, в тому числі в Києві, Одесі, Катеринославі, Чернігові, Сім­ферополі, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Вінниці та Луцьку. В Одесі з 1804 р. почала функціонувати перша в Україні комерційна гімназія. Загальна кількість гімназис­тів не перевищувала 4 тис.

Під тиском громадськості створювалися вищі освітні заклади. У 1805 р. з ініціативи Василя Каразіна відкрився Харківський університет. Натомість уряд у 1817 р. закрив Києво-Могилянську академію, напрям діяльності якої не влаштовував властей. У Києві в 1834 р. почав працювати Університет св. Володимира. Спочатку в ньому функціону­вали філософський і юридичний факультети з чотириріч­ним навчальним курсом. Першим ректором університету став професор Михайло Максимович.

Інший тип вищих навчальних закладів становили ліцеї. Вони об'єднували в собі гімназичні та університетські кур­си. Одним з них став Волинський ліцей, створений на базі Кременецької гімназії. В свою чергу, на його базі згодом було засновано Київський університет. Відкритий в Одесі у 1817 р. Рішельєвський ліцей став центром вищої освіти Півдня України. Пізніше при ньому почав працювати Інститут східних мов. Непересічне значення у розвитку ос­віти мала відкрита в 1820 р. у Ніжині коштом Іллі Безбородька Гімназія вищих наук. У 1832 р. вона була пере­творена на Ніжинський ліцей, де здобули освіту Микола Гоголь, Євген Гребінка та чимало інших світочів націо­нальної культури.

Велика заслуга в піднесенні освітнього руху в Україні належала попечителю Одеського (1856—1858) та Київсько­го (1858—1861) учбових округів Миколі Пирогову. За підтримку прогресивних методів навчання й виховання молоді царський уряд звільнив Пирогова з посади і відлу­чив його від педагогічної роботи.

Багато в чому відмінною від царської була освітня по­літика уряду Австрійської імперії на західноукраїнських землях. У 1802 р. замість місцевих шкільних управлінь за­проваджено шкільні округи на чолі з директорами. З 1805 р. народні школи перейшли у відання церковних консисторій, що супроводжувалося дальшим посиленням контролю за навчальним процесом і збільшенням кількості теологічних дисциплін. У початкових трикласних школах Східної Галичини у 1841 р. навчалось лише 14 % дітей шкільного віку. Українська мова у школах поступово ви­тіснялася німецькою та польською мовами.

Певні зміни в початковій освіті сталися після револю­ції 1848 р. Міністерство освіти й віросповідань Австрійської імперії зосередило шкільну справу в своїх руках. Булостворено самостійну нижчу реальну школу, навчаль­ний курс трикласних шкіл збільшувався на один рік. Поча­лося вивчення основ садівництва, бджільництва та шовків­ництва.

Відкриваються такі навчальні заклади, як недільні шко­ли для дорослих. Протягом 1848—1849 pp. їх налічувалось у Галичині 60 і на Закарпатті — 9.

Середню ланку освіти репрезентували гімназії. їхня кількість була незначною й не могла задовольнити потре­би місцевого населення у знаннях. До того ж у них інтен­сивніше як у початкових школах відбувалось онімечення та покатоличення учнів. Цей процес особливо активізував­ся після урядового указу 1856 р. про скасування в гімна­зіях обов'язкового вивчення української мови.

Вищу освіту давали Львівський університет (1661), Ре­альна (1817), Технічна (1844) академії у Львові та Чер­нівецький ліцей (1820).

 

Значних успіхів в Україні досягли природничі й точні науки. «Курс математики» професора Харківського універ­ситету Т. Осиповського кілька десятиліть був основним підручником з математики в усій Російській імперії. Вели­ся плідні дослідження в галузі астрономії, географії, фізи­ки, хімії, гідрології, метеорології, ботаніки та інших наук. Значного розвитку набула медична наука. Більшість нау­кових розробок належали професорам університетів і ліцеїв.

Крім народознавчих, розвивалися й інші суспільні нау­ки. Філософська думка першої половини XIX ст. зазнавала відчутного впливу філософських ідей Західної Європи. Це було помітним у працях першого ректора Харківського університету професора Івана Рижського, професора того ж самого університету А. Стойковича, професора Львівського, її потім Петербурзького університетів П. Лодія та ін. По­мітним явищем в економічній науці став вихід тритомної праці професора Харківського університету Т. Степанова «Записки з політичної економії» (1837, 1844—1848). До­сліджувалися також питання статистики.

Розширювалася мережа друкарень і розвивалась книго­видавнича справа. У 1807 р. з'явилися друкарні при гу­бернських правліннях у Харкові, Чернігові, Полтаві, Києві, Катеринославі, Херсоні, Сімферополі, Кам'янці-Подільському. В Одесі діяло чотири друкарні — міська й три приватні, у Києві протягом півстоліття — п'ять, з них дві приватні. Гірше було з організацією друкарства на західно­українських землях. Тільки у Львові та Чернівцях діяли друкарні, але вони видавали переважно церковну літера­туру. Лише під час революції 1848 р. книговидання у цьо­му регіоні дістало поштовх для розвитку. Але й надалі вірі відбувався досить повільно.

 

Реальна дійсність першої половини XIX ст. істотно вплинула на тематику усної народної творчості та фольк­лору. У думах і піснях народ жваво відгукнувся на події Вітчизняної війни 1812 p., посилення кріпацтва, рекрутчи­ну, сваволю панства і чиновництва, власне безправ'я і зли­денність. Прославлялися Устим Кармелюк, Лук'ян Коби­лиця та інші керівники народних повстань. Велика заслуга в поширенні усної народної творчості належала кобзарям. З їх багаточисленного середовища виділялися Остап Вересай, Федір Гриценко (Холодний), Іван Крюковський, Ардрій Шут. Багатий фольклор, частково опублікований у «Русалці Дністровій» та в інших працях, мало західноук­раїнське населення.

Значний вплив справили усна народна творчість і фоль­клор на становлення нової художньої літератури. У першій половині XIX ст. у ній відбуваються ті процеси, що і в дру­гій половині XVI ст., коли народний говір дедалі більше входить у літературу. «Батьком» нової української літера­тури по праву вважається Іван Котляревський, за­слуга якого полягає в тому, що він сміливо ввів у літера­туру усну народну мову й створив на її базі неперевершені на той час за художніми якостями твори. Першим з них стала поема «Енеїда» (частково вийшла 1798 p., повніс­тю— 1842 p.). Ця поема, а також «Наталка Полтавка» (1838), «Москаль-чарівник» (1841) тривалий час залиша­лися зразком для наслідування іншими письменниками і поетами.

Поряд з Котляревським розкрився талант інших літера­торів. Байкар Петро Гулак-Артемовський (1790—1865) різко таврував такі вади суспільства, як са­модурство, аморальність, свавілля та деспотизм панів. Езоповою мовою він критикував реакційні порядки в країні й разом з тим вболівав за долю селян. Різкій сатирі піддав недоліки тогочасного суспільства Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843) у повістях «Пан Халявський», «Українські дипломати», п'єсах «Дворянські вибо­ри», «Сватання на Гончарівці» та в інших творах, якими захоплювалась публіка. З творчістю Гулака-Артемовського багато в чому перегукувались байки Євгена Гре­бінки (1812—1848). Чудові зразки романтичної поезії дав Левко Боровиковський. його перу належить багато балад, ліричних поезій, а також байок на побутові теми. Формування нової української літератури завершилось у творчості Тараса Шевченка (1814—1861). Він як ніхто інший синтезував основні українські діалекти, міські та сільські говірки, надав їм загальноукраїнської форми й став трибуном українського народу. Вже в першій поетич­ній збірці «Кобзар» (1840) поет постав як неперевершений майстер народної поезії, здатний силою українського слова блискуче передати почуття, думи, прагнення й сподівання свого народу. В його творчості знайшли відображення най­болючіші проблеми життя українців і України. Причому геніальність Шевченка проявлялася також і в універсаль­ності поетичних закликів до справедливості та волі неза­лежно від часу й місця події. Це найяскравіше відбилось в рядках знаменитого «Заповіту»:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

ї вражою злою кров'ю

Волю окропіте!

І мене в сім'ї великій, сім'ї вольній, новій

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

 

Боротьба проти соціальної несправедливості тісно пере­пліталась у творчості Шевченка з боротьбою проти націо­нального гноблення українського народу. Цим він різко виділявся не лише серед попередників, а й серед сучасни­ків. Але націоналізм Шевченка не був шовіністичним, він органічно вписувався в природне прагнення інших народів до свободи й незалежності, враховував національні особ­ливості людей різних національностей і віросповідань.

 

Розвивалось і театральне мистецтво. Центрами теат­рального життя в першій половині XIX ст. стали Харків та Полтава, де започаткувався національний український про­фесійний театр. У багатьох містах діяли аматорські гурт­ки. Поряд з ними функціонували поміщицькі театри, ор­кестри, хори й капели. Їх забезпечували коштами меценати з різних верств населення. Широко відомим серед них був театр із селян-кріпаків с. Качанівки на Чернігівщині, Му­зикантів навчав грати видатний композитор Михайло Глинка. Розвивались також інші види мистецтва — архі­тектура, образотворче мистецтво, традиційно-побутова культура й звичаї народу.

 

Національно-духовне піднесення на західноукраїнських землях. Національне відродження захопило й Східну Га­личину. Але проявлялося воно менш помітно, ніж на тих землях, що перебували у складі Росії. Найчисленніша за кількістю інтелігенція в особі сільських священиків у своїй масі не наважувалась не тільки на масовий протест проти австрійського і польського засилля, а й навіть виявляти відверту любов до національної мови та культури. Пре­стижність німецької і польської мов була настільки висо­кою, що з ініціативи студентства власті у 1809 р. закрили єдиний україномовний факультет Львівського університету. Однак під впливом нац