Стан української культури в другій половині XIX ст

Незважаючи на колонізаторську політику російського царизму й Австро-Угорської монархії, продовжувала, хоч і повільними темпами, розвиватись українська культура. Іноземні поневолювачі намагалися тримати український народ у темряві, але індустріальний розвиток вимагав дедалі більше освічених людей, кваліфікованих фахівців. Це, а також вимоги прогресивних сил суспільства змусили царський уряд здійснити у 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Вони почали працювати за

єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону Божого, читати, писати, перших чотирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосередилося у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

На кінець XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила близько 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише третину дітей, решта ж їх, близько 70%, залишалися поза школою. Багато дітей трудового народу не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з переписом населення 1897 р. процент письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити потяг народних мас до освіти, передові громадські діячі України почали організовувати безплатні недільні школи для дорослих. Перша із них була відкрита у жовтні 1859 р. в Києві. Всього протягом 1859— 1862 pp. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших українських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але у 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені. У 70—80-х pp. їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні аміни відбувались у системі середньої освіти. У 1864 р. цар затвердив статут гімназій і прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і загальнодоступними, але за навчання в них треба було платити. Так затруднювався доступ дітей малоімущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, в яких готували з дівчат «матерів сім'ї». На кінець XIX ст. в Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Харківський та Київський університети з історико-філологічними, фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося близько 1200 студентів, а в середині 90-х років — уже понад 4 тис. У 1878—1889 pp. в Києві діяли жіночі курси.

У 70—90-х pp. були відкриті спеціальні вищі навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість вихідців із дворянства зменшувалась, а число представників інтелігенції збільшувалося.

На західноукраїнських землях згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано у відання світських органів, формально впроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спираючись на місцевих великих землевласників і промисловців, здійснював політику полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало українців навчалося в гімназіях. Колонізаторській меті Австро-Угорської монархії була підпорядкована система навчання у Львівському (мав чотири факультети — філософський, юридичний, богословський, медичний) та Чернівецькому (заснований 1875 р. з юридичним, філософським, богословським факультетами) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був нечастим явищем. Із спеціальних вищих закладів виділялася Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут засновано також Академію ветеринарної медицини.

Поступальним, хоча складним і суперечливим, був розвиток науки в Україні, що відбувався переважно в університетах та інших навчальних закладах. Уряди царської Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнували наукові дослідження, мало дбали про практичне застосування їх результатів, переслідували прогресивних учених. Однак друга половина XIX ст. ознаменувалася значним пожвавленням у всіх галузях наукової творчості, особливо в природознавстві. Великих здобутків досягли відомі вчені О. Ляпунов (1857—1918), М. Ващенко-Захарченко (1825—1912), М. Умов (1840—1915), М. Бекетов (1827—1911), І. Мечников (1845—1916), І. Сеченов (1829—1905), М. Гамалія (1859—1949).

На західноукраїнських землях плідно працювали математики В. Левицький, М. Зарицький, хіміки Б. Радзішевський, Е. Ліннеман, геологи Ф. Ціркель, Ю. Токарський та інші вчені. В галузі політекономії і статистики значних здобутків досягли професор Київського університету М. Бунге, доцент цього ж вузу М. Зібер, професор Харківського університету Г. Цехановський та інші. Продовжував діяльність видатний український історик М. Костомаров. У своїх працях він відстоював самобутність українського народу, його право на вільний економічний розвиток. Чільне місце в українській історіографії займають твори визначних істориків О. Лазаревського, В. Антоновича, О. Єфименко, Д. Багалія, О. Левицького, Д. Яворницького.

Ряд цікавих досліджень опублікували галицькі історики О. Барвінський, А. Петрушевич, В. Площанський, Ю. Целевич, І. Шараневич та інші.

У важких умовах жорсткого національного гноблення вчені О. Потебня, П. Житецький, К. Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознавства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й наполегливо працювали М. Сумцов, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В. Щурат, К. Студинський, О. Маковей та інші. Багатими здобутками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф. Вовка, В. Гнатюка, О. Роздольського, В. Шухевича, Ф. Колеси та інших. І. Свінціцький, І. Франко та інші працювали над вивченням української мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. Тут напівлегально були опубліковані «історичні пісні українського народу» В. Антоновича і М. Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П. Чубинського, вийшли твори Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, М. Лисенка. Багаті етнографічні, економічні і статистичні матеріали в Україні зібрали співробітники Комісій для опису губерній Київського навчального округу (1851—1864), а також земські статистики. Київська тимчасова комісія для розгляду актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного «Архива Юго-Западной России», присвяченого минулому Правобережної України і Західної України. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом 1863—1892 pp. 15-томні «Акты Южной и Западной Руси». Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал «Киевская старина», який, починаючи з 1882 p., протягом чверті століття виходив у Києві. Цей журнал друкував художні твори, історичні документи й матеріали, спогади, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси.

Ряд періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл громадськості видавало Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові. Найплідніше працювали тут М. Грушевський, який редагував «Записки НТІП», І. Франко — постійний автор і редактор, В. Гнатюк — багатолітній науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала Етнографічний збірник і «Матеріали до української етнології», двадцятитомник «Українсько-руський архів» ill томів «Джерел до історії України-Руси». Найвагоміші досягнення у Товаристві були здобуті в галузі суспільних наук, зокрема історії (праці М. Грушевського, його учнів Т. Джиджори, С. Томашевського, І. Кревецького, М. Кордуби, І. Крип'якевича), філології та літератури (роботи 0. Огоновського, І. Франка, О. Кониського, К. Студинського, М. Возняка, В. Щурата).

Із Львовом зв'язане ім'я вченого-винахідника І. Лукасевича, який виділив у 1852 р. гас із нафти і сконструював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю. Пузина, мовознавець Ю. Курилович, філолог Р. Ганшинець. Широко відомі наукові праці з філософії П. Лодія, із статичної фізики — М. Смолуховського.

У цей час плідно працювали вчені із світовими іменами, які через свою активну позицію у відстоюванні української державності були замовчувані як царською, так і більшовицькою владою. Це Іван Верхрадський — видатний дослідник флори і фауни, ентомолог, який вніс величезний вклад у створення української наукової термінології; Іван Горбачевський — видатний біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українського університету у Відні, згодом ректор Празького університету. Серед відомих українських вчених того часу — ботанік і географ Остап Волощук, хімік Йосип Гекер, природодослідник та суспільствознавець Сергій Подолинський, знаний у всій Європі економіст Михайло Туган-Барановський, геолог Юліан Медвецький, хімік Роман Залозецький.

Наукові досягнення кожного з них здобули світове визнання. Так, Роман Залозецький був професором Торговельної академії у Львові, радником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до австро-угорського парламенту, головою товариства «Сільський господар», директором Торгової школи товариства «Просвіта» у Львові. Уродженець Тернопілля, видатний фізик І. Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник німецького вченого В. К. Рентгена, був доктором філософії, технічним директором електротехнічного бюро у Відні, професором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів не рекладу на українську мову Біблії, фундатором товариства «Просвіта» у Львові, дійсним членом НТШ. У другій поло вині XIX ст. на українських землях розвивалася преса. Як і раніше, в ній переважали російська (Наддніпрянщина) і польська (Галичина) мови. Виходили й українські часописи. Протягом 1848—1900 pp. кількість усіх українських періодичних видань в Європі та Америці становила 190. Українська преса була зосереджена головним чином у Га личині (70%), а з цієї кількості 85,5% припадало на Львів. Крім того, українські часописи видавали на Буковині, Закарпатті, у Відні, Будапешті, Женеві і т. д.

У несприятливих соціально-політичних умовах розвивалась українська література. Її творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т. Шевченка. Визнач ним представником літератури демократичного напрямку стала українська письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська, 1833—1907). Уже в першій своїй книзі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов'ю відтворила образи простих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти гнобителів, викрили духовне убозство провінційного панства, створила колорити і образи поборників інтересів трудового люду. У демократичному руслі протікала й літературна творчість Л. Глібова (1827—1893), який написав 107 байок, комедію «До мирового», вірші для дітей, багато поезій, в тому числі пісню «Журба» («Стоїть гора високая»). Мовою художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля поміщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чиновників, з теплотою відгукувався про високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного соціально-побутового роману — «Люборацькі» створив талановитий письменник-різночинець А. Свидницький (1834—1871). Революційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю відзначалася творчість С. Руданського (1834—1873). У «Співомовках» він викривав негативні звичаї серед українства, з великою симпатією показував розум, кмітливість, винахідливість його кращих синів і дочок. Широку популярність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70—90-ті pp. XIX ст. ознаменувалися приходом в українськулітературу нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв І. Нечуй-Левицький (1838— І918), який створив понад 50 художніх творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Афонський пройдисвіт», п'єси «На кожум'яках», «Маруся Богуславка» та інші. У них письменник глибоко відобразив життя, побут і психологію різних верств українського суспільства, правдиво змалював образи борців проти соціальної несправедливості. Видатним представником критичного реалізму був Панас Мирний (П. Руденко, 1849—1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато творів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед них насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди» («Товариші»), «Лихо давнє і сьогочасне» та інші. Твори Панаса Мирного сповнені любові до українського народу, пройняті демократичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літератури і взагалі культури Б. Грінченко (1863—1910). Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч — ось який широкий діапазон його діяльності. У численних творах майстер слова реалістично зображав дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою Б. Грінченка стали підготовка та видання 4-томного Словника української мови.

Вагомий вклад у розвиток української літератури вніс II. Куліш (1819—1897). У ряді поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з великою любов'ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини і гетьманщини. Виступав за збереження основ народної моральності, проти денаціоналізації українського народу. На таких позиціях, як П. Куліш, стояли письменники О. Кониський, Д. Мордовець, Олена Пчілка (О. Косач).

У 90-х pp. XIX ст. почалася літературна творчість М. Коцюбинського (1864—1913). Уже в ранніх творах («Доро гою ціною», «Для загального добра» та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе геніальна поетеса Леся Українка (Л. Косач-Квітка, 1871—1913). Полум'яна патріотка України, вона весь свій талант віддавала служінню інтересам при гнобленого рідного народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий публіцист і літературний критик П. Грабовський (1864—1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих сил. Наприкінці XIX ст. створив ряд історичних оповідань у формі хронік М. Грушевський. Популярними були твори цієї тематики А. Кащенка, О. Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв'язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був І. Франко (1856—1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив в основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І. Франка-поета. У Львові вийшли збірки його поезій «З вершин і низин» (1887), «Зів'яле листя» (1896), «Мій ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900) та ін., пройняті революційними ідеями. Епоху в розвитку українського письменства становить проза І. Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою й образами, вивів її на світові обшири. В прозі І. Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції.

Під впливом І. Франка пожвавилася, виступила на шлях європейської українська література в Галичині. Чимало і учасників І. Франка, галицьких письменників 90-х років XIX ст. залишалися на позиції першого періоду творчості Каменяра, тісно пов'язаної з добою досить примітивного реалізму, тобто з домішкою етнографізму та су спільницької тенденції, інші виривалися з цих тісних рамок. Серед них Пули поет В. Навроцький, прозаїк М. Павлик. До цієї групи належав і письменник Т. Бордуляк із виразним нахилом до психологічних проблем і деякими елементами нової техніки. Поруч із ним стояли Наталія Кобринська — перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса У. Кравченко, новелістка Є. Ярошинська, прозаїк Д. Лук'янович, з його оповіданнями та повістями з життя подільського села, новеліст М. Дерлиця та поет С. Яричевський. Із талановитих сатиричних образів почав свою літературну творчість В. Будзиновський, який згодом створив популярні Історичні повісті. Письменник А. Чайковський виступав із повістями з життя дрібної шляхти та дрібної інтелігенції, вдалими гуморесками. Пізніше він присвятив себе популярним історичним повістям. Вслід за І. Франком С. Ковалів продовжував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочасних літературних журналів, і зокрема часопису «Зоря», часто друкували поезії І. Грабовського, М. Бачинського (О. Філаретіва), М. Мурави (С. Лепкого), В. Масляка. Із пізніших письменників проявився талант О. Маковея — у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні картин із життя галицького міщанина чи провінційного галицького та буковинського інтелігента. Г. Цеглинський і Л. Лопатинський написали ряд драм та комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театральний репертуар, О. Колесса створював поезії за мотивами народних пісень.

Складовою частиною передової української літератури другої половини XIX ст. була демократична драматургія, що продовжувала традиції І. Котляревського, Т. Шевченка. Найвидатнішим її представником був І. Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845—1907), який створив понад 20 драм і комедій: «Бурлака», «Наймичка», «Безталанна». «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» тощо. В них переконливо показана широка картина життя українського пореформеного села.

На цей період припадає драматургічна творчість М. Кропивницького (1840—1910), талантом якого народжено понад 40 п'єс. Серед них шедеври української драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», «Олеся», «Дай серцю волю, заведе в неволю», що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і народністю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п'єс написав М. Старицький (1840—1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богу славка», «Остання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І. Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики.

На основі цих та інших досягнень драматургії в другій половині XIX ст., незважаючи на вкрай несприятливі умови, розвивався український театр. Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до національного театру виявилося насамперед у створенні аматорських колективів та їх виступах у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, в інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлисаветграді М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї ввійшли актори-професіонали і аматори М. Заньковецька, М. Садовський, О. Вірина, К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, Л. Манько та інші. У серпні 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєднався аматорський гурток М. Старицького. її директором став М. Старицький, а режисером і актором М. Кропивницький. У 1885 р. об'єднана трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві. їх очолювали М. Кропивницький та М. Старицький. Традиції перших українських професійних колективів продовжували нові трупи: М. Садовського (діяла з 1888 по 1898 рр.), М. Кропивницького (1888—1893, 1894—1900), П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого (1890—1909). Українські театральні трупи з великим успіхом виступали не лише в Україні, а й у Петербурзі, Москві та багатьох інших містах Росії. Репертуар українських труп постійно розширювався. Вони ставили п'єси І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Франка, Панаса Мирного та інших драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало й російських театральних колективів.

Український професійний театр у Галичині заснований 1864 р. з ініціативи товариства «Руська Бесіда». Цей мистецький колектив із перервами проіснував більше як півстоліття — до першої світової війни. Спочатку на посаду директора театру був запрошений із Житомира О. Бачинський з дружиною, яка здобула славу видатної драматичної актриси на польській та українській сценах. До цих двох професіоналів приєднались аматори, з яких незабаром виросли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили завадили О. Бачинському як слід поставити в Галичині справу українського театру.

Цей театральний колектив набув розквіту під керівництвом Теофілії Романович (1874—1880). Вона поповнила його ряди кількома членами своєї родини, обдарованими артистичним хистом. Пізніше цей мистецький колектив очолив Біберович-Гриневецький (1889—1892). В українському театрі Галичини працювали талановиті актори І. Гриневецький, К. Площевський, Біберовичі, згодом — Підвисоцькі, А. Стечинський, Ф. Янович, А. Осиповичева, В. Юрчак, нарешті Рубчаки, Стадники та багато інших.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих драматургів України. В його творчому здобутку були «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'я ненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Невольник», «По шились в дурні» М. Кропивницького, «Ніч під Івана Купала» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Безталанна» І. Карпенка-Карого та інші. Для підвищення мистецького рівня театральних вистав багато зробив фундатор професійного театру на Україні М. Кропивницький, який 1875 р. працю вав режисером театру товариства «Руська Бесіда» у Львові. 1887 р. тут здійснено постановку опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка разом з «Вечорницями» П. Ніщинського користувалась у публіки величезним успіхом. 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики — «Украдене щастя» І. Франка.

Багато зусиль для піднесення театральної культури у Львові й усьому краї доклав І. Франко, який виступав за народний театр, покликаний сприяти розвитку освіти та національної свідомості українства, рішуче критикував бездарні комедії і низькопробні п'єси, що засмічували репертуар театру.

Діяльність українських професійних драматичних труп стимулювала розвиток національної музики. Першою українською оперою була «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака Артемовського (1863). Професійна музика живилася поезією Т. Шевченка та ідеями передової суспільної й естетичної думки того часу.

Тенденції української музичної культури найповніше виявились у творчості М. Лисенка — композитора, диригента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, основоположника української класичної музики. Особливе місце в українській музиці займають його опера «Тарас Бульба» і музика до «Кобзаря» Т. Шевченка.

Розвивали музичні жанри сучасники і послідовники М. Лисенка: М. Калачевський, В. Сокальський, Н. Ніщинський,М. Аркас, І. Рачинський, С. Воробкевич, А. Вахнянин, В. Матюк, Д. Січинський, О. Нижанківський.

У другій половині XIX ст. почали діяти музичні товариства, зокрема Київське оперне товариство (з 1889). Концертну і музично-освітню діяльність проводило галицьке музичне товариство у Львові (з 1838), музичне товариство у Чернівцях, відділення Російського музичного товариства у Харкові (з 1871 p.), Одесі (з 1884) та інших містах. У 1868 р. в Києві відкрито музичне училище (тепер Київське музичне училище імені Р. Гліера), в 1880 р. у Львові створено першу в Україні консерваторію.

Друга половина XIX ст. характерна консолідацією художніх сил України в осередках, що мали давні історичні і мистецькі традиції. Передусім це Київ і Харків, потім Одеса з її товариством південноросійських художників. Окремо стояли Львів, де 1898 р. було створено Товариство для розвою руської штуки (українського мистецтва), та Ужгород, що перебували у складі Автро-Угорської держави. Маючи певні творчі відмінності, котрі випливали хоча б з того, що майстри Львова та Ужгорода здобували освіту в західноєвропейських художніх закладах, більшість митців все ж відчувала свою приналежність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалася влаштувати у Києві спільні з наддніпрянцями виставки.

У творчості українських художників нерідко піднімалися тогочасні соціальні проблеми («В люди» К. Костанді, «Об'їзд володінь» М. Кузнецова, «Глухомань» П. Левченка, «Жертва фанатизму» М. Пимоненка, «Проводи рекрутів» І. Соколова, «Хворий» К. Трутовського тощо). Разом з тим, звертаючись до теми народу і батьківщини, митці активно утверджували позитивний ідеал, прагнули розкрити красу природи і людини, втілити в зримих образах вічну принаду буття.

В українському живописі в силу історичних обставин найбільшого розвитку набули побутовий і пейзажний жанри. Історичну тему художники розробляли значно менше, та й то переважно учні Петербурзької Академії мистецтв у майстерні І. Рєпіна. Визначні представники побутового і пейзажного жанрів — С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пимоненко, С. Світославський, М. Ткаченко, К. Трутовський та інші гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності і краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

Кращі твори того часу характерні правдивістю життєвого мотиву, незмінною емоційною наснаженістю, витонченістю і яскравістю живопису.

У Львові плідно працювали західноукраїнські художники Т. Копистинський, К. Устиянович, А. Пилиховський. У картинах Т. Копистинського «Сліпець з поводирем», «В селянській хаті», «Погорільці» та інших правдиво відображене життя галицького селянства. К. Устиянович оспівав красу і велич рідного народу в картинах «Бойківська пара», «Гуцул», «Гуцулка біля джерела» та «Василько Теребовлянський». До історії України звертався художник А. Пилиховський. Він створив історичні картини «Хрещення Русі», «Папські посли у короля Данила», «Бій з татарами біля Десятинної церкви».

На Буковині у 80—90-х pp. творив художник Ю. Пігуляк, відомий жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвищі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов'язані з ім'ям М. Івасюка. Це картини, присвячені простим селянам, полотна на історичні теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г. Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.

З монументальних творів скульптури другої половини XIX ст. в Україні найвидатнішим є пам'ятник Б. Хмельницькому (художник і скульптор М. Микешин), споруджений 1888 р. у Києві на Софіївській площі.

У найбільш поширеній тематично-жанровій скульптурі малих форм і жанрів помітних успіхів досягли Л. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. Забіла (бюсти М. Салтикова-Щедріна, М. Гоголя, мармуровий портрет Т. Шевченка), Б.Едуардс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та інші. На західноукраїнських землях також працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський. С. Левандовський, Т. Рігер та інші.

Значного розвитку в Україні набули будівництво й архітектура. Постав ряд чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів. У 70-х pp. в Києві на Думській площі (тепер майдан Незалежності) за проектом О. Шілле споруджено будинок міської думи. Згодом виросли корпуси готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О. Беретті), театру М. Соловцова, оперного театру (арх. О. Шретер), Володимирського собору (архітектори І. Штром, П. Спарро, 0. Беретті). У Харкові за проектом О. Бекетова збудовані приміщення комерційного училища і земельного банку. Одесу прикрасили будинки оперного театру (архітектори Ф. Фельнер, Г. Гельмер), Нової біржі (арх. О. Бернадрацці). Чимало помітних споруд виросло і на західноукраїнських землях: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. І. Гохбергер), оперного театру (арх. Г. Горголевський), у Чернівцях - будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому.

Отже, у другій половині XIX ст. всі галузі української культури досягли значних успіхів. Талановиті вчені, літератори й митці створили багато класичних творів, що стали вагомим внеском у скарбницю світової духовності. Вихід української культури на новий щабель поступу послужив і міцним фундаментом для подальшого її розвитку.