Т. Шевченко і праця освічених Українців

Тарас Шевченко народився в селі Моринцях, Звенигородського повіту, Київської губ. (р. 1814), в убогій сем'ї кріпака. Зростав у нужді та в неволі, терпів знущання, зостався малим сиротою, попиха­чем; пас вівці та свині, спитувався вчитись письма у п'яного дяка, ходив і до маляра вчитися малювати, та скрізь йому не щастило. Пан узяв його до себе в покої за "козачка" до послуг домашніх. Помітивши, що хлопець має дотепність у малярстві, пан віддав його до маляра, попереду в Варшаві, а потім у Петербурзі, щоб то був панові свій маляр. У Петербурзі стрів молодого Тараса земляк його Сошенко, познайомив з другими земляками, -письменником Гребінкою та иньшими. Придивившись до Тараса, який він дотепний парубок, вони змовилися викупити його від пана. Добрі люди (художник Брюлов, поет Жуковський та и.) помогли, і Тараса викуплено за 2500 руб.

Прийняли Тараса вчитися до академії художеств, і він пильно заходився вчитись. Воля дала душі Тарасовій крила, в тій душі з новою силою прокинулися згадки про милу Україну, про її старовину. Почав він складати пісні. Як прочитали ті пісні земляки, то побачили, що ніколи ще ніхто не писав так гарно по-українському. Року 1840 вийшов перший "Кобзарь". Як тільки дійшла ся книжка на Україну, то молоді освічені Українці дуже зраділи: тепер вони бачили, як голосно залунало рідне слово. Скоро Шевченко написав і видав нову книжку - поему "Гайдамаки", про повстаннє людей проти панів за часів Польщі. Скінчивши науку, Тарас поїхав на Україну. Тут його стріли й вітали з великою пошаною, як нового пророка та співця народного визволення. Гостював він більше на лівім боці, у Гетьманщині, бо тут було не мало освічених Українців, а на тім (правім) боці зоставалися в панській неволі його брати і сестри, пани ж там були здебільшого з Поляків.

Перші українські письменники, хоч писали иноді й дуже добрі твори, не здобули для українського слова великої поваги й сили. Вони або описували старовину, або народні звичаї, або просто смішили читачів, ідучи слідом за "Енеїдою". Найбільше тодішнє лихо - неволю кріпацьку, - вони обминали, - трохи через цензуру, а то й через те, що сами були здебільшого з панів і мали кріпаків. Шевченко ж сам вийшов з-поміж зневоленого люду й через те став заступником усіх зневолених братів своїх. У гарячих піснях Шевченко проклинав рабство, кликав до боротьби за волю, радив панам схаменутись, поки ще не пізно, поки народ сам не взявся скинути ярмо й помститися.

У Київі, де вже тоді було заведено університет, зібралися освічені Українці; перейшов сюди з Москви Мих. Максимович, з Харькова - Мик. Костомаров. Тут уже роспочинав свою працю Пантелеймон Куліш, що потім уславився своїми писаннями, як чоловік дуже дотепний і працьовитий. Було й ще тут чимало молодих народолюбців. У сьому гурті найщиріше вітали Шевченка, і він був співцем їхніх думок і надій.

У сьому гурті заклалося тайне товариство, що звалося Брацтвом Кирила і М є ф о д і я.

Основателями Брацтва були: Микола Гулак, Костомаров, Опанас Маркович, Навроцький, Вас. Білозерський та иньші. Брацтво намагалось мирним способом, ширеннєм своїх думок, добитись визволення кріпаків і знищення всякої неволі, як на Україні, так і по всіх слав'янських землях. Скоро знайшовся шпиг, що доніс на братчиків начальству, і товаришів арештовано (на весні р. 1847). Братчиків попереду держали в тюрмі, а тоді визначили їм кари: Куліша вислано в Тулу, Костомарова в Саратов, Гулака посадили в кріпость, иньших теж порозсила­ли. Шевченка, хоч він і не належав формально до братства, віддали в салдати без строку й послали в Оренбург, а потім - у Киргизські степи за Каспійським морем, заборонивши йому писати й малювати. Салдацька служба тоді була дуже тяжка, салдатів били, ганяли "кріз строй", знущалися з їх; а Тараса віддали без строку, без надії на визволеннє, неначе живим поховали.

Отак спинився й той просвітний громадський рух, що був почався серед молодих освічених Україн­ців. А тим часом панувала неволя, кріпацтво. Усяка вільна думка спинялася, освіта не могла ширитися. На Україні освіта так упала в першій половині XIX ст., що бували цілі села зовсім неграмотні; тоді як раніш, за вільніших часів, грамотних було дуже багато. По судах і урядах не було правди, завелося хабарництво; казенні гроші роскрадалися.

Правительство царя Миколая І взялося боротися з "революційним духом" не тільки в Росії, а й по чужих землях. І коли року 1848 почалася революція в Венгрії (Угорщині), то царь послав своє військо проти Угорців.

Усе те викликало незадоволеннє європейських народів проти Росії. І як почалася Кримська війна (р. 1854-56), то виявилося, що й військова справа в Росії стоїть не добре, як і иньші справи. Вороги (Французи, Англійці, Турки) здобули Севастополь і примусили миритися на тяжких умовах: віддати частину Бесарабії, не мати на Чорному морі воєнних кораблів і кріпостей.

Під час тієї війни вмер царь Миколай І, почав царювати Олександер II. Він бачив, що люде вже далі не схочуть миритися з старим безладдєм, зоставатися в неволі. Треба було дбати про реформи, про полегкости для людей, про визволеннє кріпаків, про освіту, кращі суди і т.п.

Сподівалися, що тепер випустять на волю Т.Шев­ченка. Та й ще довгенько довелося ждати, клопота­тися, просити. Аж року Ї858 повернувся Шевченко з неволі.

Кріпацька неволя видимо доживала останні дні. Кріпаки не могли вже й не хотіли далі коритися. Багато з них забивали панів на смерть, або просто починали бунти і повстання. Сама кріпацька неволя не була вже вигідна для путящих хозяїнів, бо невольники працювали не добре, не щиро.

Серед дворян та серед членів самого правительства (де теж були сами дворяни) почалися суперечки про визволеннє кріпаків. Багато було таких, що не хотіли зовсім давати волі. Иньші ж згоджувалися її дати, тільки без землі. Скінчилося на тому, що кріпакам дано волю, дано потроху й землі за великий викуп.

Після визволення кріпаків (1861 р.) почалися иньші реформи: заведено земство, щоб народ сам, через своїх виборних, упорядковував деякі місцеві справи громадські; заведено нові с у -д и, з присяжними засідателями для справ карних. У судах справи стали розбіратися прилюдно, давалася кожному дійсна спроможність оборонятись од неспра­ведливого обвинувачення. Для меньших справ заве­дено виборних мирових суддів. Так вернулися на Вкраїні суди прилюдні й виборні, які колись були.

Селянам не дано прав, однакових з иньшими сословіями. Над селянами настановлено багато на­чальства, і селяни зосталися під опекою того начальства. Для селян зоставлена соромицька кара на тілі (різками).

Після нещасливої Кримської війни, в кінці 50-х років, гурток освічених Українців, зібравшись у Петербурзі (де було вільніше) почав видавати книжки, а потім і місячний журнал "Основу" (1861-62 p.); складалися й видавалися граматики (букварі), иньші книжки для шкіл, проповіді і т.и. Багато під той час працював Куліш; він писав дуже гарно народньою мовою наукові праці, а се річ тоді була трудна, й окрім Куліша мало хто вмів се робити. Куліш принатурив азбуку до української мови, і тією азбукою "кулішівкою", ми пишемо й тепер, трохи відмінівши й поправивши її.

Костомаров тоді ж появляв у світ свої знамениті історичні праці про українську старовину. В "Основі" та в окремих виданнях у ті часи виступили молоді письменники: Марко Вовчок, що писав гарні оповідання з життя селян; Степан Руданський, поет; Яків Щоголів, теж поет; Олександер Кониський, що потім довго і багато працював в український літературі та громадському житті; Леонид Г л і б о в, що трохи раніш почав писати байки й ними потім уславився, і чимало иньших.

Діждавшись того часу, що можна працювати для народу, освічена молодіж на Україні щиро взялася до праці. Заведені були школи, особливо школи н є д і л ь н і, для дорослих. Поступово молодіж намагалася "вернутися до народу", відновити в своєму житті народні звичаї, одежу і т.и.

Та скоро увесь той рух був спинений. Не був він міцний у корені, бо мало ще було людей, що розуміли добре справу, що готові були і вміли працювати для Українського народу. Не вспів той рух зміцнитися й пустити глибше коріння, як правительство вже почало його забороняти.

Змучений неволею й недолею, Тарас Шевченко помер (р. 1861) за кілька день до "волі", за яку він боровся й лихо терпів. Журнал "Основа", що подавав великі надії й міг би зробити багато добра для нашого народу, - впав і перестав виходити, через деякі перешкоди з боку уряду, та й через байдужість людей освічених, панів, що вже відбилися від нашого народу. А сам простий народ ще не вмів читати...

Скоро почалися й иньші утиски. З українських городів повиснлано без суду видатніших діячів. Недільні школи позакривано. Міністерство заборони­ло видавати українські книжки для вивчення дітей, переклад Св. Письма (р. 1863).

З одного боку московські централісти гукали, що "українофильство" (прихільність до України) виду­мали Ляхи, на погибель Росії. З другого ж боку польські пани на правому боці Дніпра жалілися урядові ж винуватили "українофиллів" у тому, що ніби-то вони підбурюють людей проти панів і хочуть підняти нову гайдамаччину. Польські пани ще тоді надіялися відбудувати польську державу аж по Дніпро, і через те їм немиле було відрожденнє Українського народу.

Року 1863 Поляки почали повстаннє й хотіли підняти, ради своєї справи, і наших людей на правому боці, намовляючи їх боротися "за нашу і вашу вільність". Та люде не пішлиза ними, ще й сами виступили проти панів. Повстаннє було скоро задавлене, багато повстанців покарано на смерть, заслано на Сибір. їхні маєтки одбіралися в казну та наділялися панам з Росії, щоб завести в тому краї природних московських панів.

Поміж спольщеними панами й освіченими людьми на правому боці являлись, хоч не часто, такі, що вважали за свій обов'язок працювати для Ук­раїнського народу. Між ними треба згадати славного професора-історика Володимира Анто­новича, Тадея Рильського.