Лекція 22. Українська культура першої половини XIX ст

Початкова, середня і вища освіта

Розвиток науки

Особливості літературного процесу

Культурно-освітні установи

Живопис Архітектура Декоративно-прикладне мистецтво

Характерні риси побутово-звичаєвої культури

Музичне життя

Становлення професійного українського театру

Початкова, середня і вища освіта. У культурній сфері, як і в інших, існувала класова поляризація: культурні надбання зосереджувалися в руках панівного класу, який тримав монополію і на освіту, що давало йому можливість займатися інтелектуальною діяльністю. Це значно затримувало духовний розвиток мільйонів трудового населения. Так, система шкіл на Україні, що підпорядковувалася різним державним відомствам (міністерству народної освіти, військовому, морському, духовному та ін.), не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. За даними на середину 40-х років, у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях з населенням понад 7 млн. чоловік було лише близько 10 тис. учнів, причому 70 % з них становили діти дворян, духовенства, чиновників, купецтва. Нестача приміщень, підручників, навчального приладдя, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальному функціонуванню початкових шкіл.

Система загальної освіти в основному орієнтувалася на релігійне виховання дітей. Міністр народної освіти О. С. Шишков стверджував, що «наставлять земледельческого сына в риторике было бы приуготовлять его быть худым и бесполезным или еще вредным гражданином. Но правила и наставления в христианских добродетелях, в доброй нравственности нужны всякому, не выводят никого из определенного ему судьбою места и во всех состояниях и случаях делают его и почтенным, и кротким, и довольным, и благополучным», До того ж русифікаторська політика царизму на Україні, що особливо посилилася після польського повстання 1830 p., гальмувала розвиток національної школи.

Загалом у дореформений період народна освіта здійснювалася рутинними засобами. Учителювали, зокрема у парафіяльних школах, священики, іноді нижчі служителі культу, які не мали спеціальної підготовки, а часто і моральних підстав і навіть бажання навчати дітей. Характеризуючи стан освіти, Г. П. Данилевський зазначав, що за офіційними звітами ледь не вся Росія письменна. А чи можна назвати училищем таке місце, питав він, де записано 25 учнів, «а постійно з них у класи не ходить жоден».

У повітових училищах і професійних учбових закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці із заможних верств населення — урядових службовців, купців, ремісників. Для дворянства засновувалися гімназії (протягом першої половини XIX ст. на Україні їх було відкрито 19 — в Одесі, Харкові та Києві по дві, Чернігові, Ніжині, Полтаві, Катеринославі та інших містах), Волинський ліцей у Кременці (1805 p.), Рішельєвський в Одесі (1817 p.), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820 p.), функціонували також приватні пансіони. Вступ до всіх цих закладів дітей селян обмежувався царськими указами і розпорядженнями міністерства народної освіти, щоб не порушити «порядок громадських станів».

Водночас для представників привілейованих верств створювалися всі умови для одержання не лише середньої, а й вищої освіти. Вища школа стала відігравати важливу роль у культурному розвитку України. Велике значення мало заснування 1805 р. Харківського університету, який до середини століття підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей знань. 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею відкрився Київський університет, який незабаром став загальноросійським культурно-освітнім і науковим центром. Завдяки діяльності університетів значно зросла чисельність людей, які професійно займалися розумовою працею. Загін української інтелігенції, який поповнювався випускниками вузів Москви і Петербурга, став основним рушієм культурного прогресу.

Розвиток науки. Науково-дослідна робота здійснювалася головним чином викладачами університетів і ліцеїв. У ній брали участь також деякі заможні особи, що не обіймали державних посад, а жили за рахунок прибутків з власних маєтків. У галузі математики відзначився професор Харківського університету Т, Ф, Осиповський, тритомна праця якого «Курс математики» тривалий час була основним навчальним посібником для студентів. У стінах університету успішно розвивалися медичні науки (П. М. Шумлянський, І. П. Каменський та ін.). Харківські та київські вчені проводили дослідження з астрономії, фізики, ботаніки, геології, географії, хімії тощо.

У Київському університеті працював талановитий вчений І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. І. Вернадського). Ще студентом він одержав медаль за дисертацію з філософії. Після закордонного наукового відрядження вчений захистив 1847 р. у Петербурзі магістерську дисертацію «О теории потребностей». За клопотанням ради Київського університету у лютому 1848 р. його було призначено ад'юнктом кафедри політекономії та статистики. Через два роки у Московському університеті І. В. Вернадський захистив дисертацію на ступінь доктора історичних наук, політичної економії та статистики і з 1850 р. викладав там ці дисципліни.

У розвиток філософської думки чільний внесок зробив І. С. Рижський — перший ректор Харківського університету. Видатний словесник свого часу, Рижський надавав важливого значення взаємозбагаченню мов і культур різних народів, своєю практичною діяльністю сприяв підготовці фахівців для дальшого поступу української культури.

Еволюція тогочасної філософської думки відбувалася також під впливом ученого, просвітителя і громадського діяча В. Н. Каразіна. На його думку, різні народи повинні жити в дружбі та злагоді, оскільки їхні спільні зусилля прискорюють просування всього людства шляхом прогресу. І може й правий був мислитель, вважаючи, що у соціальному відношенні «повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі». Визнаючи освіту важливим чинником суспільного розвитку, Каразін зазначав, що лише вона може забезпечити незалежність Росії від усякого зовнішнього тиску. Вчений надавав великого значення філософській науці, висновки якої є теоретичною основою інших галузей знань, літератури і мистецтва, прогресу людства в цілому, прагнув до поєднання науки.з практичною діяльністю. Сам він може бути взірцем втілення своєї філософської концепції щодо освіти (його внесок у заснування Харківського університету), застосування наукових відкриттів у виробництві (у власному маєтку в с. Кручик Харківської губернії).

Славну сторінку, в історію не лише суспільно-політичної, а й філософської думки вписали дворянські революціонери-декабристи. За переконанням _;П. Пестеля та його однодумців В. Раєвського, М. Крюкова, філософія покликана сприяти революційному оновленню світу. Будучи добре обізнаними із становищем українського народу, вони обстоювали спільність його інтересів з російським народом. Більшість декабристів поділяли матеріалістичний погляд на природу, проте у поясненні історичних явищ залишались ідеалістами. Ідеї перших дворянських революціонерів ставали надбанням широкого кола освічених людей, зокрема завдяки публікаціям в «Украинском вестнике», «Украинском журнале», що видавалися Харківським університетом.

Прагнення передової інтелігенції принести користь своєму народові виявилося і у розгортанні спочатку аматорської, а згодом наукової етнографічної діяльності.

Біля витоків українського народознавства стояв видатний вчений-енциклопедист М. О. Максимович. Зокрема, видані ним 1827 р. «Малороссійскія песни» згодом дослідники назвали «золотою книгою для українства».

1834 р. Максимовича було призначено ректором новоствореного Київського університету. Автор понад 100 різнопланових за проблематикою праць з археології, етнографії, фольклористики, ботаніки, філології та мовознавства, він розвивав матеріалістичні погляди на природу і справедливо вважається одним із перших учених-еволюціоністів у Росії.

В українській науці Максимович посідає почесне місце і як історик. Він підтримував ломоносівську теорію слов'янського походження Давньоруської держави, виступав за дружбу російського і українського народів, вважаючи їх близькими за історичним корінням і культурою. Максимович розгорнув широку діяльність по залученню аматорів ї науковців до вивчення історії та археології Києва. За його ініціативою у 1835 р. почав функціонувати Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей, що став базою для створення 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. її члени — відомі історики М. Ф. Берлінський, М. І. Костомаров, М. Д. Іванишев і багато інших. Зокрема, вони зібрали чималий корпус першоджерел, які склали основу документальних фондів Архіву давніх актів, створеного 1852 р. при Київському університеті.

У формуванні історичної свідомості українців важливу роль відіграла п'ятитомна «История Малороссии» М. А. Маркевича, видана у 1842—1843 pp. Видатний історик та етнограф започаткував новий історичний підхід до руху за приєднання до Росії, вперше в українській історіографії звернув увагу на соціальну несправедливість, що викликала активне незадоволення рядових козаків і селян. Позитивно висвітлюючи визвольну боротьбу народних мас під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Трясила, Б. Хмельницького, Маркевич виступав за право України на самостійний розвиток, висунувши таким чином альтернативу офіційним концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова, які заперечували факт існування українського народу та ігнорували його національні інтереси.

Загалом для розглядуваного періоду характерний потяг освічених кіл українського суспільства до історії свого краю, до розуміння великої ролі історичної свідомості у самовизначенні людини, до пошуку тих рис і прикмет, які органічно пов'язують індивіда з усією нацією.

Особливості літературного процесу. Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літератури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько-російське мовне єднання. Чимало діячів української культури писали і російською мовою й органічно ввійшли у російську культуру; росіяни І. Срезневський, М. Костомаров також писали обома мовами і зробили помітний внесок у духовну скарбницю українського народу. Традиція двомовності, що склалася в даний період, випливала не лише з причини невизнання правлячими колами права на самостійний розвиток української мови. Українські письменники, публікуючи свої твори російською мовою, намагалися донести до всеросійського читача якнайбільше відомостей про історію, культуру та побут свого народу.

Українська письменницька інтелігенція виступила яскравим виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т. Г. Шевченко, у творчості якого найяскравіше відбилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури. Оспівуючи патріотичні почуття, збуджуючи непримиренну ненависть до експлуататорів як української, так і інших національностей, поет обурювався зневажливим ставленням частини вельможного українства до своєї рідної мови. Звертаючись до них у посланні «І мертвим, і живим...», він писав:

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав'янофіли

Так і претесь...

І всі мови слав'янського люду —

Всі знаєте.

А своєї Дастьбі...

Колись будем

І по-своєму глаголать.

Підкреслюючи українолюбство Шевченка, слід пам'ятати, що, не виявляючи любові до своєї батьківщини, не можна любити людство. У серці великого Кобзаря вміщувалися глибокі національно-патріотичні почуття з великою любов'ю до всіх братів-слов'ян. Співець українського народу не пропагував національної замкнутості. У його словах, що стали афоризмом,— «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» — закладене глибоке розуміння загальнолюдського змісту культури. Революційний демократизм Шевченка є найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст.

Суперечливість тогочасного духовного життя на Україні відбилася на творчості визначного письменника, історика, мовознавця, критика і публіциста П. О. Куліша (1819— 1897). Це знане, але протягом півстоліття замовчуване ім'я нині привертає великий інтерес дослідників. Палкий прихильник українського культурно-національного відродження, Куліш є автором численних наукових праць та художніх творів, серед яких виділяються двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Куліш плідно працював як поет-романтик, що проповідує просвітительські та християнські ідеали. Взагалі будь-які категоричні судження про діяльність Куліша, особливо тенденційні тлумачення його концепції розвитку української літератури як «відрубної», несумісні з неоднозначністю його творчої постаті.

При всьому розмаїтті художньо-естетичних принципів (просвітницький реалізм, романтизм, критичний реалізм) усіх тодішніх письменників єднало бажання розвивати українську літературу на національній основі, художнім словом прислужитися справі формування національної самосвідомості українського народу. Освічені люди розуміли, що між ними і масою трудового населення існує велика дистанція в інтелектуальному розвитку, і тому більшість інтелігенції відчувала духовний обов'язок перед ним.

Культурно-освітні установи. Наукові та художні твори українських авторів складали загальнонародну культурну скарбницю; якаслугувала задоволенню духовних потреб співвітчизників. Проте, як відомо, не всі верстви тогочасного суспільства мали можливість нею користуватися. Друкована книжкова і журнальна продукція в основному зосереджувалася у бібліотеках при учбових закладах та в особистих зібраннях заможних освічених осіб. У сільській місцевості переважно розповсюджувалися рукописні списки найпопулярніших творів Т. Шевченка, І. Котляревського, Марка Вовчка та інших письменників, а також лубочна література (так до середини XIX ст. називали різноманітні вироби невисокого художнього ґатунку). Міські жителі, наприклад Києва, з кінця 30-х років дістали змогу відвідувати університетську бібліотеку, для одеситів 1830 р. відкрилася перша на Україні публічна бібліотека. Комплектування цих установ книгами суворо контролювалося міністерством внутрішніх справ, а з 1834 p.—міністерством освіти. Великими зібраннями славилися бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею. Проте переважна більшість бібліотек терпіла матеріальні скрутності і не могла достатньою мірою розгорнути культурно-освітню роботу.

Важливою складовою культурного процесу є музейна справа, що робила тоді свої перші кроки. Завдяки накопиченню результатів історико-археологічних досліджень почали створюватися музеї старожитностей у Феодосії,'(1810 p.), Керчі (1826), археології в Одесі (1828), а також при університетах — Харківському (1835) і Київському.(1842), картинна галерея при Ніжинському ліцеї (1845). В основному музейні експонати слугували навчальним і. науковим цілям і на той час не набули широкого загальнокультурного значення. Серед панівної верхівки побутувала мода на збирання старовинних речей, картин. Так, відомим колекціонером був В. Тарновський, що належав до великого панства і виступав у цій справі більше як аматор. Старшинські козацькі речі, які переважно складали його колекцію, згодом перейшли до Чернігівського земства.

Живопис. На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали на Україні, переважно були її випускниками, зокрема вихованцями видатного російського художника К. П. Брюллова — І. М. Сошенко, Д. І. Безперчий, Т. Г. Шевченко та ін.

Випускник Петербурзької академії художеств 1845 p. К. С. Павлов відіграв важливу роль у розвитку української художньої культури. Працюючи викладачем Ніжинського ліцею та Київського університету, він багато часу віддавав малюванню. Художня творчість Павлова сприяла утвердженню реалістичного напряму в мистецтві. Правдивістю і задушевністю зображення відзначаються виконані ним портрети Д. С Горленка, Б. В. Лизогуб, автопортрет, а також картина «Тесляр», в якій художник досяг значної типізації образу трудівника. Психологічність його портретів близька до творчої манери видатних російських художників О. Г. Венеціанова та В. А. Тропініна. Сам Тропінін, який протягом 20 років жив у маєтку подільського поміщика Моркова, відтворював мальовничу природу України, жанрові сцени з селянського життя. Чимало художників також працювали у поміщицьких маєтках, створюючи сімейні портрети. Становище ж тих художників, що перебували у кріпосній залежності (І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексеев та ін.) взагалі було подібним до лакейського прислужництва. Щоб заробити на прожиття, вони часто давали уроки малювання, влаштовуючись у невеликих містечках.

Мальовнича українська природа надихала багатьох митців. Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко, В. Штернберг прагнули до її найреалістичнішого відображення. Нові соціальні мотиви започаткував у своїй живописній творчості Т. Шевченко, який присвятив свої полотна, як і поетичне слово, зображенню тяжкого життя поневоленого народу («Писанка-порожка», «Катерина», «Селянська родина» та ін.). Велику майстерність виявив Шевченко у портретному жанрі. Ці твори відзначаються глибоким психологізмом, привабливоюкольоровою гамою.

Архітектура. У першій половині XIX ст. на зміну пишноті й розкутості українського барокко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За забудовою міст здійснювали нагляд спеціальні комісії та комітети. Цивільні споруди зводилися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту (високі стелі, вентиляція, освітлення тощо).

Перехід від барокко до класицизму позначився і на плануванні міст. Обов'язково виділявся адміністративний центр із площею, па якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркових ландшафтів мали відкритий характер.

Набудовувались нові міста на Півдні України і в Криму, заснованi наприкінці XVIII ст., — Маріуполь, Олександрівськ, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший будинок оперного театру. Виконаний в античному дусі театр став однією з кращих оздоб Одеси. Поряд з тим відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Придніпров'я. Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відомим архітектором А. Меленським, який обіймав посаду міського архітектора. За його проектами споруджено пам'ятник на честь поновлення Києву Магдебурзького права, церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, споруди якої потерпіли від пожежі 1812 р. У 1837—1843 pp. за проектом відомого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Київського університету. Впорядковуються такі міста, як Полтава, Харків. Спорудження у Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги;(арх. Ж. Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (арх. Є. Васильєв, завершив А. Тон) увічнили пам'ять про героїчну боротьбу російського та українського народів проти іноземних загарбників у Вітчизняній війні 1812 р.

Продовжувало розвиватися культове будівництво. У містах і селах церкви зводяться не лише дерев'яні, а й з довговічнішого матеріалу. Зовнішній і внутрішній вигляд таких споруд відзначався пишністю, урочистістю. Майстерність і талант українського народу виявилися також у створенні палацово-паркової архітектури. Чимало таких унікальних ансамблів уславили безіменних народних майстрів далеко за межами України: палац Розумовського в Батурині у живописній місцевості над Сеймом; палац Галагана у с. Сокиринцях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин; парк «Олександрія» на березі Росі у Білій Церкві; знаменита «Софіївка» в Умані, названа на честь дружини графа Потоцького Софії, де руками кріпосних без застосування будь-якої техніки були насипані гори, викопані пруди, збудовані гроти, тощо. Усе це разюче контрастувало з житловими умовами трудового народу. Домівки селян, наприклад, Середнього Подніпров'я та Півдня України були дерев'яними, глинобитними, саманними, рідше — кам'яно-вапняними. Ті, хто не мав можливості придбати будівельний матеріал, мешкали в напівземлянках. На Поліссі та в Західній Україні будувалися зрубні житла.

Дерев'яне зодчество України сягає своїм корінням часів східних слов'ян. У розглядуваний період воно вже помітно набуло національних особливостей. За стильовими рисами, конструктивною та художньою специфікою можна виділити

такі регіони: Лівобережжя із Слобожанщиною, Правобережжя, Полісся і Карпати. Механічне розпилювання дерева, що почало застосовуватися з кінця XVIII ст., сприяло розширенню дерев'яного будівництва. У народному зодчестві втілюються риси класицизму у вигляді дерев'яних колонок ґанку або вздовж стіни для підтримки даху. Спорудження жител з димарями замість курних хат дозволило краще оздоблювати інтер'єри — білити, розписувати фарбами стіни. Сільська біднота нерідко проживала в хатах без будь-яких прибудов, заможніші мали дво- і трикамерні житла. Під впливом міського побуту поступово з'являються нові елементи: залізні дахи, засклені вікна тощо.

Декоративно-прикладне мистецтво. Ця традиційна галузь народної культури здавна розвивалася на Україні. Люди завжди прагнули прикрашати своє житло, одяг, речі домашнього вжитку. Зародившись у формі індивідуальних ремісничих занять, ця галузь поступово набирала промислового значення і переросла у капіталістичну мануфактуру, згодом фабрику. В першій половині XIX ст. на Україні функціонували скляні, фарфорові й фаянсові фабрики (заводи), текстильні підприємства, багато художньо-промислових майстерень (згадати хоча б килимарські майстерні та фабрики на Лівобережжі, Наддніпрянщині, Волині тощо). Наприклад, у середині століття у Харкові щорічно вироблялося близько 25 тис. килимів і тканих вовняних попон. Поряд із промисловим розвивалося індивідуальне килимарство для задоволення власних потреб, виготовлення товару на продаж, а також як форма відбування панщини.: Мистецтвознавці вважають, що в цей період знизився

Технічний рівень виготовлення килимів (замість конопляних або лляних ниток для основи стали використовувати менш пружні бавовняні), але своєю художньою привабливістю вони не поступалися виробам попередніх часів: вражають різноманітністю геометричні орнаменти, рослинні мотиви з введенням зображень птахів, звірів.

Високого ґатунку набула художня обробка дерева. Різьбленням прикрашалися зовнішні та внутрішні деталі житлових будинків, предмети господарського вжитку, музичні інструменти, транспортні засоби тощо. Чарують своєю фантазією та винахідливістю також витвори з кольорових металів: хрестики, ланцюжки, обручки, підвіски. Останнє заняття в даний період поки розвивалося у формі домашнього кустарного ремесла.

Важливе господарське і художньо-естетичне значення мало гончарство, розвинуте-багатьма поколіннями народних митців. З давніх часів визначними осередками гончарства на Україні вважалися Дибинці на Київщині, Опішня на Полтавщині, Ічня на Чернігівщині, де вироблялися кахлі, миски, горщики, макітри, іграшки тощо. Проте конкуренція з боку фарфорових і фаянсових заводів, а також введення в ужиток зручного емальованого посуду поступово призводили до занепаду гончарного промислу. Славилися своїми виробами Баранівський і Городницький фарфорові заводи на Житомирщині, Волокитинський на Чернігівщині, їхня продукція — кавові, чайні, столові сервізи, штучний посуд, предмети оздоблення інтер'єру — була доступною лише заможним верствам населення, а створювалася вона працею кріпаків на поміщицьких мануфактурах.

Характерні риси побутово-звичаєвої культури. Соціально-економічна нерівність у тогочасному суспільстві позначалася і на побутово-звичаєвій культурі різних верств населення. Сам факт особистої залежності мільйонів трудівників від купки багатіїв створював між ними значну соціальну межу. Рамки духовного розвитку експлуатованого народу були вкрай вузькими. Відсутність вільного часу і культурно-освітніх закладів, неписьменність — усе це визначало характер його культурного дозвілля. Шинок, а для молоді вечорниці були основним місцем спілкування і відпочинку.

Важливу роль у житті тогочасного суспільства відігравали календарні, традиційно-побутові та церковні свята. Зокрема, культові обряди і релігійна мораль були невід'ємною частиною культури українського народу. Наприклад, століттями досить міцно утверджувалася традиція тримати ікони в хаті. їх оздоблювали рушниками з національним орнаментом, різьбленням по дереву. Куточок, де знаходилися ікони, стояли свячена вода, гілочка верби чи берізки, лежали писанки, Псалтир, де відбувалися щоденні молитви, відігравав роль своєрідної домашньої церковки. Відвідання храмів, відзначення релігійних свят, виховання дітей у християнському дусі впливали на формування етичних нормативів, сімейно-побутові взаємини, що є неодмінними елементами духовної культури. Такі постулати християнської моралі, як «не вбий», «не вкради», «поважай батьків» тощо, відповідали загальнолюдським правилам співжиття.

Взагалі роль релігії та церкви в історії української культури не можна оцінювати однозначно; не слід ані перебільшувати, ані «відхрещуватися» від незаперечних фактів позитивного впливу православ’я на духовне життя народу. Водночас очевидною є гальмуюча роль церкви у справі формування національної свідомості. Маючи великі можливості впливу на маси, церква здійснювала його у відповідності з усталеною історичною практикою на основі етноконфесійної специфіки культури, що призводило до ототожнювання релігійної та етнічної приналежності. Створилася своєрідна схема: росіянин — православний, поляк — католик, татарин — мусульманин тощо.

Проте слід зазначити, що православні українці мали свої національні особливості. Зокрема, національний вплив як один із засобів виявлення духовних здібностей, потенціальної творчої енергії трудівників досить помітний у культовій архітектурі та живопису. Перед сучасною наукою стоїть завдання осмислити взаємовплив демократичної та церковної культур, зокрема в атрибутиці, ритуалах, музиці, літературі. Приміром, християнські апокрифічні легенди наклали відбиток на різні фольклорні жанри: перекази, казкові сюжети про Христа і святих; православна ж агіографія часто запозичувала світські сюжети і т. ін.

Музичне життя. Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Ой, одна я, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висував талановитих співців — кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай).

Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділялося вивченню нотної грамоти і теорії музики. Чимало професійних музикантів діставали високу спеціальну підготовку в церковних хорах.

Слава про пісенну талановитість українців сягала Петербурга, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 p. M. І. Глинка перебував на Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку і визначив 19 хлопчиків і двох дорослих для зарахування до капели, Серед них був С, С Гулак-Артемовський — небіж видатного письменника П. П. Гулака-Артемовського. Згодом вія став родоначальником української національної опери.

Концертну діяльність у містах України розгортали аматорські, і професійні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб; на них, зокрема, виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький. Влаштовувалися численні благодійні концерти. Музичне життя вирувало під час проведення великих ярмарків (контрактів), на які з'їжджалося багато поміщиків, купців із сім'ями. Зокрема, на знаменитих київських контрактах влаштовувалися театральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради.

Музика, співи міцно увійшли у повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були найрізноманітнішими: ліричні, жартівливі, канти, романси, що виконувалися соло, дуетом або хором у супроводі бандури, скрипки, гітари, рідше фортепіано. Переважно — це авторські твори, що згодом поширювалися серед народу і ставали безіменними: «Там, де Ятрань круто в'ється», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін. У панівному середовищі меломани поряд з українськими захоплювалися французькими, італійськими піснями і романсами.

Високого рівня майстерності досягли партесні (багатоголосі) співи. У XIX ст. хорове мистецтво поступово виходить за межі суто культового призначення, взагалі церковна музика секуляризується. Загальнофілософський зміст канонічних образів, втілюваний у музиці, приваблював до храмів чимало світських слухачів. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Однак, незважаючи на давні історичні традиції хорового співу на Україні, у першій половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціональною політикою адміністрації, що надавала перевагу іноземним авторам.

Становлення професійного українського театру. Творчі здібності українського народу розкривалися також у традиційному театральному мистецтві, яке побутувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. У XIX ст. продовжував існувати кріпацький театр — і не лише у поміщицьких садибах, айв містах, де заповзятливі люди перетворювали організацію вистав на комерційну справу. 1828 р. було заборонено купувати в театр кріпаків, але й пізніше кріпацькі актори та їх нащадки продовжували входити до складу деяких театральних труп.

Сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М, Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Взагалі у процесі формування української нації театр виступав як один із важливих чинників. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Поряд з тим продовжував існувати російський професійний театр, що відігравав позитивну роль у вихованні естетичних смаків публіки, у залученні її до кращих зразків реалістичного мистецтва. Характерним для даного періоду стало створення російсько-українських театральних труп. В українських виставах охоче брали участь М. Щепкін, Л. Млотковська, М. Рибаков, у російських — Я. Шумський, В. Капніст, К. Соленик та ін.

Розвиток національного театру особливо активізувався в 30—40-і роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843 р.) —одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовиому, а на соціально-класовому конфлікті. Глибоке розуміння великим Кобзарем ідейно-політичної та художньо-виховної сили театру зблизило його із реформатором вітчизняної театральної культури М. Щепкіним. Взаємний духовний вплив двох визначних митців зміцнював демократичний напрям у розвитку сценічного мистецтва.

Схарактеризувавши основні галузі української культури, слід зазначити, що у першій половині XIX ст. спостерігалося помітне посилення її органічної єдності з людиною, яка є творцем духовних цінностей і сама культурно зростає у процесі цієї діяльності. Безперечно, за умов феодально-кріпосницької дійсності розподіл культурних надбань мав суто класовий характер, соціальна межа між пригнобленою масою і пануючою верхівкою створювала перепони на шляху демократизації культури. Втім, між її дворянськими та народними елементами існувала певна взаємодія, яка поглибилась у подальші періоди.

Звісно, жодна лекція не створить того емоційного відчуття, яке виникає під час читання літературних пам'яток, відвідання музеїв, художніх виставок, театральних вистав, споглядання архітектурних витворів. Тільки за умови поєднання теорії з аудіовізуальним методом навчання можна розраховувати на успіх у вивченні історії культури.

Рекомендована література

Історія українського мистецтва: У 6 т. К-, 1969. Т. 4. Кн.. 1,

Історія української літератури: У 2 т. К., 1987. Т, 1.

Історія української музики: У 6 т. К., 1989, Т. 1.

Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич. Л., 1987.

Марков П. Г. Общественно-политические и исторические взгляды М. А. Максимовича. К., 1986.

Нарис історії філософії на Україні. К., 1966.

Сухобрус Г. С. Українсько-російські фольклорні зв'язки в освітленні вітчизняної науки першої половини XIX ст. К., 1963.

Український драматичний театр: Нариси історії: У 2 т, К., 1967. Т. 1.

Шип Н. А. Русско-украинское культурное сотрудничество в XVIII — первой половине XIX в. К., 1988.

Гупан